ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ТРАФАРЕТИ
ПРОПИСИ
РОЗВИВАЮЧI КАРТИНКИ
ЛАБИРИНТЫ
Усього 3274 віршів
Пригара Марія

ТУП-ТУП

Котик біга ніжками —
Диб-диб.
Коник теж он бришкає —
Стриб-стриб!
Ну, а в тебе, бачиш, ніжки
Щось не ходять анітрішки.
Ти ступни отак, як киця!
А Оксаночка боїться.
Ти тікай, тікай, коток!
Од сестрички у куток!
Покотися під стілець,
Бистрий м'ячик-стрибунець!
Тут Оксаночка зирнула,
Ручки витягла й ступнула.
За м'ячиком, за котком,
Що вистрибує кругом,—
Туп!
***
КАЗКА ПРО ВЕДМЕДИКА

Де шумить сосна лапата
Край дзвінкого джерела,
Там ведмедиця кудлата
Із малятами жила.
Двоє менших ведмежаток
Ще й ведмедик — старший брат.
І любила дуже мати
Неслухняних ведмежат.
Умивала на полянці,
В ліс по ягоди вела,
Частувала медом вранці
Із бджолиного дупла.



Вчила з дуба кору дерти,
У пеньках шукать жуків.
Тільки старший був упертий,
Слухать зовсім не хотів.
Кривдив братиків маленьких.
«Краще б я тут був один!»
І завжди зітхала ненька:
— Отакий недобрий син!



Як ти будеш жити в світі? —
Та ведмедик не вгавав
І на всі слова сердиті
Тільки лапою махав.
Ще й хвалився: — Я вже добре
Знаю хащу лісову!
Я великий! Я хоробрий!
Сам, як схочу, проживу!



Чого то у лісі
Регочуть сороки?
Чого то зайчата
Вхопилися в боки?
Чого то од сміху
Аж пада лисиця?
— Оце так невдаха!
Дивіться! Дивіться!
По лісу ведмедик
Бреде-шкутильгає.
Нема йому щастя
І долі немає.



Хотів у ярузі
Струмок загатити,
Щоб потім всю рибку
В ставку половити.
Намірився з кручі
Зіпхнути колоду,
Та й сам обірвався,
Шубовснув у воду.
Чиюсь під корчами
Побачив комору,
Як носа засунув —
Підскочив угору.



Їжак нашорошивсь,
Як тупне щосили!
— Не лізьте, будь ласка,
Куди не просили!
Ще й білка із гілки
Поглянула скоса,
Зірвала дві шишки,
Поцілила в носа.
— Отак тобі й треба,
Хвалько ти, ледащо!
Тиняється в хащі,
Не знаючи нащо!



На річку ведмедик
Побрів, зажурився.
— Навіщо тікав я?
Навіщо хвалився?
Чого в цю халепу
Було мені лізти?
І де ж пообідать?
І де попоїсти?
Аж тут в очереті
Він бачить гніздечко,
А в нім лебедині
Великі яєчка.



Зрадів наш ведмедик,
Спинився раптово.
— Оце так натрапив!
Закуска готова!
Тепер підживлюся! —
І раптом, на лихо,
Звідкіль не взялася
Стара лебедиха.



— А дзуськи, кудлатий!
Нема сюди ходу!
Не сунься у воду,
Не знаючи броду!
І дзьобом, і крильми
Лупцює невдаху.
Тікає ведмедик
Та плаче від жаху.



— Рятуйте! Рятуйте!
Ой, мамо! Ой, рідна! —
Почула це мати.
— Голівонько бідна!
З-за яру до річки
Примчала щодуху.
Синка врятувала,
Насмикала вуха.



— Добігавсь, гуляко?
Ходімо ж додому!
Було тобі добре
Без мами самому?
Оце дожилася!
Повік не забуду! —
Ведмедик похнюпивсь.
— Я більше не буду!



Вже виріс ведмедик,
Вже має малечу,
Та згадує й зараз
Оту свою втечу,
Подряпинки давні
Та гулі на носі.
...І казку про нього
Розказують досі.
***
ГОСТІ

Отакі були в нас гості,
Що й не думалось ніколи.
Потихеньку рано-вранці
Вдвох прийшли до нас у школу.
Обійшли усе подвір'я,
Обдивилися навколо.
А тоді й сказали раптом:
— Здрастуй, здрастуй, наша школо!
У твоїх високих стінах
Десять років не були ми.
Та не раз, не два згадали,
Як прийшли сюди малими.
Тут зайшли до класу гості —
Засмутились не на жарти,
Бо тісні їм стали стіни,
І малі їм стали парти.
…Ну, а ми слідком ходили,
Запитать було нам сором.
Та нарешті підступили
— сказали дружним хором:
— Ви, напевне, скрізь бували,
Світ побачили, можливо.
Дуже просим розказати,
Що робили, де були ви!
Осміхнувся гість білявий:
— Був я, хлопці, ой, далеко!
Де за спиною в людини
Так і ходить небезпека.
Жив я в домі на крижині,
Де вітри ревуть од злості,
І ведмідь — кошлатий, білий,
Заглядав до мене в гості.
А буран ломився в двері:
«Хто живе у домі, хто то?»
В океані, серед криги —
Там була моя робота.
Тут і гість підвівся другий.
На дружка зирнув поволі.
— Ну, а я, скажу по правді.
Мозолі натер у полі.
Та й тверде ж було те поле.
Ще не оране ніколи.
Тільки ми його зорали,
Тільки ми його збороли.
Врозтіч кинулись лисиці,
І орли до хмар злетіли,
Коли ми в степу глухому
Першу скибу одвалили.
Я водив по степу трактор,
Від світанку і до ночі.
Аж мені боліли руки,
Аж мені щеміли очі.
Все тоді мені ввижалось:
От пройдуть над степом зливи.
І отут, де чорні скиби,
Зашумлять блискучі ниви.
Люди прийдуть і спитають:
«Хто ростив пшеницю, хто то?»
Я й подумаю про себе:
«Тут була й моя робота!»
***



СТРУМОК

Чому на кручі камінь змок,
Хоч гріє літнє сонечко?
Бо коло каменя струмок
Пробив собі віконечко.
Побризкав квіти голубі,
У травах звився стрічкою,
Біжить, співає сам собі:
«Я хочу стати річкою!»
Почув це камінь...
— Гарний спів! Та я тебе подужаю! —
Скотився й стежку заступив:
— Ставай, струмок, калюжею!
Струмочок в сльози:
— Хочу жить!
Пустіть хоч на хвилиночку! —
І став він землю рить та рить,
Прорив собі щілиночку.
Пробилась крапелька одна,
Скотилась друга кулькою,
І знов струмочок вирина,
Біжить на волі, булькає.
У ньому хвилька хвильку б’є.
Біжить він між травичкою,
А сам усе співа своє:
"Я хочу стати річкою!"
***
ЗНЯЛИСЯ ВЕСЛА...

Знялися весла — раз! два! три!
Вперед! Щаслива путь!
Попутні віють нам вітри,
І хвилі вслід пливуть.
Сипнули бризки золоті:
Линь, човнику, пливи!
Можливо, знайдем на путі
Незнані острови.
Нам луки дихають теплом,
Медами пахне цвіт.
Кружляє бабка над веслом,
Як синій самоцвіт.
Малеча — жабки водяні —
Сховались під листком
І вчаться кумкати пісні
Тоненьким голоском.
Лелека скоса — зирк на них!
Мовляв, поснідать час.
Та раптом начебто застиг
І дивиться на нас.
Поважно голову схилив,
Замислившись на мить.
... І стільки ще навколо див,
Що всіх і не злічить!
***
ПЕРША ЗЛИВА

От так спека! От так літо!
Пожовтіли дерева.
— Пити! Пити! — просять квіти.
— Пити! — хилиться трава.
Та дивися — сунуть хмари
Грізним військом бойовим.
І вгорі важким ударом
Прокотився перший грім.

Вже от-от почнеться злива,
Перші краплі на землі,
І квітки до них жадливо
Тягнуть ротики малі.
***
ПАХНЕ ЛІТО

На дзвінкій галяві теплим літом
Заквітчалась липка першим цвітом,
І сама страшенно здивувалась:
«Та невже ж таке зі мною сталось?»
Зашуміли трави над землею,
Здивувались також разом з нею.
Забриніли дзвоники ласкаві:
«Ой же й дух солодкий на галяві!
Пелюстки у нас лілові й білі,
Та чомусь ми пахнути не в силі...»
Жовтим оком дивиться ромашка:
«Від такого цвіту дихать важко!»
І радіють бджоли-міхоноші:
«А для нас ці квітоньки — хороші!»
Повна липка радості і суму:
«Через що,— зітхає,— стільки шуму?»
І ховає гілочки розквітлі,
Миті в зливах, скупані у світлі.
В лісі меду теплого налито.
Пахне цвіт на липці.
Пахне літо!
***



ПЕРША ЗУСТРІЧ

Мине отак з півсотні літ,
І, може, з високості,
З чужих планет, в наш рідний світ
Злетять незнані гості.
Вони свій срібний корабель
Спрямують з небокраю
Не на піски серед пустель,
А в поле біля гаю.

І ще не бачивши землян,
Не взнавши навіть — хто ми.
Покинуть гості космоплан
І скинуть геть шоломи.
Повітря свіже,.як струмок.
Наповнить їхні груди.
Під ноги ляже сто стежок.
Які втоптали люди.
Співучий шелест наших нив
Докотиться, мов пісня,
Розкаже, хто хліба зростив,
Яким у полі тісно.
Гостям назустріч вийде ліс,
Схиляючи вершини,
Озветься гомоном беріз,
Перекликом пташиним.
І подорожні мовчазні
Побачать вперше в світі
Ялину в темнім убранні,
Калину в білім цвіті.
В росі блищатиме гілля:
Торкни — і рине злива.
Ззирнуться гості:
— Це — Земля. Яка ж вона красива!
***
ЩО ТУТ БУЛО...

Що тут було?
Бур’ян як ліс,
Та ще будяк колючий ріс,
Та дерези густі кущі,
Та грязь, коли ішли дощі,—
А більш нічого не було!
А хто ж тут жив?
Самі коти
Гасали скрізь до темноти.
І потім, як настане ніч,
Над чагарями плакав сич —
Собі шукав дупло.
Де ж зараз ділись чагарі?
Стоїть на тому пустирі
Хороший, світлий дім,
Мов з-під землі, за ним услід
Росте сусід і ще сусід,
Бо тут не тісно їм.

А далі — тільки оком кинь!
Біжать будинки в далечінь,
Зростають день за днем.
Вже є тут грядки для квіток.
Шепоче листячком садок.
Отут і ми живем!
***
НЕЗВИЧАЙНІ МАНДРІВНИКИ

До нашого лісу
У сонячну пору
З’явились мандрівники
З польського бору.
Самі різнобарвні,
Хвости золотисті.
Стоять і красуються
В темному листі.
А хто ж вони родом?
Яка у них мова?
Страшенно хвилюється
Тиха діброва.

Примчали сороки,
Біжать білченята.
Куди не поглянеш —
Блищать оченята.
Зирнула із хащі
Коза полохлива.
«Які ж вони гарні!» —
Підскочила з дива.
Образився одуд:
«Ми теж не безхвості!»
Хвоста розпускає,
Щоб бачили гості.
Прибігла лисиця,
Зирнула тривожно:
«Що ж, гості як гості...
А їсти їх можна?»
І тут серед птаства
Як здійметься галас:
«Тікай звідси, рижа!
Ось ми тобі зараз!»
Чкурнула лисиця,
Розсердилась дуже:
«Хай роблять що хочуть
Мені це байдуже!»
І раптом куріпки:
«Що з нами сьогодні!
Та як нам не сором!
Та гості ж голодні!»

І тут запросили
Усіх до сніданку:
Вів одуд фазана,
Куріпка — фазанку.
Із цілого лісу
Злетілися птиці-
Були на сніданок
Горіхи й брусниці.
Приніс щиглик меду,
А сойка — ожини.
«Куштуйте, будь ласка,
Щоб ми подружили!»
Вклонялися гості,
Розкинувши крила,
Їм мова тутешня
Була зрозуміла.
Вони побраталися
Із хазяями.
Сказали їм птиці:
«Лишайтеся з нами!»
***
ЖУРАВЛІ

Журавлі пролітали над бором,
Із ріднею прощалися хором.
Сіли смерком на тихій полянці,
Запросили все птаство до танців.
Розмовляли вони із совою,
Похитала сова головою:
«Я, журавлики, хмура на вдачу,
Я приємності в танцях не бачу!»
Кличе крука журавка із хати:
«Ой дідусю, ідіть танцювати!»
Крук на ції розсердився речі:
«В мене роки, журавко, старечі!
Не літаю далеко від дому.
Де там тупати в танцях старому!»
Та вже інші прокинулись птиці.
«Ой, заждіть нас! — щебечуть синиці
Ми страшенно до танців охочі:
Потанцюєм хоч би й серед ночі!»
Тут щиглі заспівали щосили,
Їх журавлики теж запросили.
Прилетіли чижі й чиженята:
«В нас також танцюристів багато!»
І такі почалися забави.
Що у полі сполохались гави.
Позбігались вовки-сіроманці,
Засвітили очима до танців.
Журавлеві схилятися ліньки:
З ним синичка кружляє навшпиньки.

Він їй каже:
«Ця нічка остання,
Потанцюємо вдвох на прощання.
Я ж у вирії буду, не вдома,
Ще коли повернусь — невідомо!»
...Ой журавлику, нащо ця мова?
Як покличе весняна діброва,
Як покличуть зеленії хащі,
Найрідніші у світі, найкращі,—
Будеш линути на Україну,
Будеш пісню співать журавлину!
***
ЗНЯЛИСЯ ВЕСЛА...

Знялися весла — раз! два! три!
Вперед! Щаслива путь!
Попутні віють нам вітри,
І хвилі вслід пливуть.
Сипнули бризки золоті:
Линь, човнику, пливи!
Можливо, знайдем на путі
Незнані острови.
Нам луки дихають теплом,
Медами пахне цвіт.
Кружляє бабка над веслом,
Як синій самоцвіт.
Малеча — жабки водяні —
Сховались під листком
І вчаться кумкати пісні
Тоненьким голоском.
Лелека скоса — зирк на них!
Мовляв, поснідать час.
Та раптом начебто застиг
І дивиться на нас.
Поважно голову схилив,
Замислившись на мить.
... І стільки ще навколо див,
Що всіх і не злічить!
***