ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ТРАФАРЕТИ
ПРОПИСИ
РОЗВИВАЮЧI КАРТИНКИ
ЛАБИРИНТЫ
Усього 3274 віршів
Пригара Марія

ХЛОПЧИК І ВІТЕР

Чи то я недбалий?
Чи то я ледачий?
Оце задали нам
Чотири задачі.
Чотири задачі
Й письмо на додачу.
І вже я навколо
Нічого не бачу.
Та поки списав я
Чотири рядочки,
В дворі задзвеніли
Весняні струмочки.
В калюжі під тином
Заблискали бульки,
Зронили краплини
Веселі бурульки.
І вітер з розгону
Влетів до кімнати:
— Та доки ж сидіти?
Та доки писати?
Не буду я слухать
Цю пісню весняну:
Хай линуть краплини,
Я навіть не гляну.
Не буду зважати
На їхню говірку.
Я дав собі слово
Одержать п'ятірку!
***
ПЕРШИЙ ДЕНЬ

Що за диво сталось в нашім місті?
Йдуть до школи квіти пишнолисті.
Поспішають айстри та нагідки,
Тільки квітка хилиться до квітки.
Дріботять жоржини і левкої:
Ви юрби не бачили такої.
Поставали біля школи в пари,
Зайняли навколо тротуари.
І говорить айстра до жоржини:
— От уже й дзвінок за дві хвилини.
А ромен всміхається красолі:
— Правда ж, добре вчитися у школі?
...Та хіба сміятись вміють квіти?
Ні питать не вміють, ні ходити.
Не садок розцвівся тут, не грядка —
Біля школи хлопчики й дівчатка.
Це вони прийшли сюди з квітками,
Бо сьогодні стали школярами.
***
ЛОЗИНКА

Помилилась, лозиночка, помилилась!
На зимове сонечко задивилась.
А лозинку сонечко пожаліло,
Із-за хмари глянуло та й пригріло.
І лозинка ніжиться, ніби літом,
«Зацвіту я,— думає,— срібним цвітом,
Бо лихої віхоли вже немає
І зима світ за очі утікає».
Засріблились котики на лозинці,
Аж морози сунуться поодинці.
«Отака ти смілива та зухвала?
А не рано зиму ти поховала?»
І коли ударили злі морози,
Покотились по лозиночці дрібні сльози.
«Не боюсь я мерзнути і терпіти,
Та померзнуть котики, мої діти...»
І в зимовій віхолі, в завірюсі,
Обізвались котики до матусі:
«Та невже нам гинути у нещасті?
Ми не змерзнем, матінко, ми — пухнасті!»
І срібляться котики у завії,
Порошинки падають їм на вії.
А зимове сонечко їх жаліє —
Із-за хмари визирне та й пригріє!
***



ЩО СТАЛОСЯ В ЛІСІ...
Гроза помалу підповзла
І гримнула ударами,
Мов сотня велетнів зозла
Побилась десь за хмарами.
І тут як вдарить — просто в ліс!
Як закурить живицею!
Вершину дерева навкіс
Зітнуло блискавицею.
Умить обвуглилась кора,
Зігнувся стовбур колесом.
Всю ніч у дощ сосна стара
Стогнала кволим голосом.

Не змило жару на сосні,
Не потопило в повені:
Лишились іскри вогняні,
В дуплі глибокім сховані
Вітер-гульвіса
Блукав серед бору,
Жартом сосну розхитав
Товстокору,
І, пробиваючись
В жовтій іржі,
З неї побігли
Червоні вужі.
Листя лизнули,
Засохле гілля —
І закурила
Димками земля!
Зразу з-під явора
Вибіг їжак,
Весь нашорошився:
«Щось тут не так!»
Бачить — палає
Під соснами глиця,
Та й покотився,
Мов блискавиця!

Скочив ікластий кабан
Із болота.
Став, наче вритий:
«Ой лишенько! Що то?»
Та й почухрав
Між сухими кущами,
Тільки гіллячки
Услід затріщали!
Вище здіймаються
Диму хмарини:
Кинулись врозтіч
Птахи і тварини.
Онде, забувши
Про давні сварки,
Поруч з козою
Тікають вовки.
Заєць аж писнув:
«Рятуйте, бо гину!» -
Та як не вискочить
Лису на спину!
Змовчав хитрюга —
І в воду поліз:
Він і собі
Налякався до сліз!
Звірі озерце
В бору загатили,
Полум’я слідом
Женеться щосили.
Віття дерева
Схиляють з плачем:
«Ви повтікали,
А ми ж не втечем!»
Люта пожежа
Бушує, як море.
Хто її стримає,
Хто переборе?
І, відрізаючи
Ворогу путь,
Люди на полум’я
В наступ ідуть.
Запрацювали
Мотики й лопати:
«Треба шляхи йому
Перекопати!»
Навстріч костри запалали
До хмар!
«Дуже боїться
Пожару пожар!»
Гасять і гасять,
Аж іскри з долонь!
Не відступає
Клятий вогонь!
Звістка до міста
Лине в тривозі.
Чути у відповідь:
«Ми вже в дорозі!»
І, порозгонивши
Утлі хмарки,
На допомогу
Мчать літаки.
Парашутисти
Сиплються долі.
Вже приземлились,
Вже вони в полі.
Наче солдати —
В битву одразу.
Очі поблискують
З-під протигаза.
В землю заряди ховають,
Як міни.
В полум’ї линуть
Димні хвилини.
Раптом ударили
Вибухи злі,
Знявши у небо
Фонтани землі.
Хвилі вогненні
Впали, зчорніли.
Не подолати їм
Людської сили.
Гасне пожежа,
Ніби сама.
Вже її вбили.
Згасла!
Нема!
***
СОСОНКА

Линув дощик, линув,
Та й пропав на сонці.
Тисячі краплинок
На малій сосонці.
Зліва глянь — сріблясті.
Справа глянь — іскристі.
От сосонці щастя!
Ніби вся в намисті.
Де не взявся вітер
І регоче дзвінко:
— Ось шарпну за віти,
Обтрушу краплинки!
І свистить, і скаче,
Мов пустун-хлопчисько.
Ти цього не бачив?
Подивися зблизька.
***
ЖУРАВЛІ

Журавлі пролітали над бором,
Із ріднею прощалися хором.
Сіли смерком на тихій полянці,
Запросили все птаство до танців.
Розмовляли вони із совою,
Похитала сова головою:
«Я, журавлики, хмура на вдачу,
Я приємності в танцях не бачу!»
Кличе крука журавка із хати:
«Ой дідусю, ідіть танцювати!»
Крук на ції розсердився речі:
«В мене роки, журавко, старечі!
Не літаю далеко від дому.
Де там тупати в танцях старому!»
Та вже інші прокинулись птиці.
«Ой, заждіть нас! — щебечуть синиці.
Ми страшенно до танців охочі:
Потанцюєм хоч би й серед ночі!»
Тут щиглі заспівали щосили,
їх журавлики теж запросили.
Прилетіли чижі й чиженята:
«В нас також танцюристів багато!»
І такі почалися забави,
Що у полі сполохались гави.
Позбігались вовки-сіроманці,
Засвітили очима до танців.
Журавлеві схилятися ліньки:
З ним синичка кружляє навшпиньки.
Він їй каже:
«Ця нічка остання,
Потанцюємо вдвох на прощання.
Я ж у вирії буду, не вдома,
Ще коли повернусь — невідомо!»
...Ой журавлику, нащо ця мова?
Як покличе весняна діброва,
Як покличуть зеленії хащі,
Найрідніші у світі, найкращі,—
Будеш линути в рідну країну,
Будеш пісню співать журавлину!
***
ПТАШИНИЙ САД

Пташиний сад! Пташиний сад!
У балці, на полянці!
Сюди веселих пташенят
Приводять мами вранці.
Чижиха перша мчить в садок,
Сідає на ялинці.
Вона аж трьох своїх діток
Сама несе на спинці.
Такі ж пухнасті та малі
Сино.чок і дві дочки.
Бринять, мов дзвоники, в гіллі
Тоненькі голосочки.
Сорока з донькою летить
І каже їй на вухо:
— Ти ж, доню, тихо тут посидь,
Бо скажуть — цокотуха!
Із дятлом вдвох біжить синок,
Чубате дятленятко.
Він зразу виліз на сучок
І стукає, як татко!
А вже вільшаночка співа:
— Ставайте в пари, діти! —
Росу обтрушує трава,
Під сонцем пахнуть квіти!
І сто веселих пташенят
Підспівують вільшанці.
Пташиний сад! Пташиний сад
У балці, на полянці!
***



СТРУМОК

Чому на кручі камінь змок,
Хоч гріє літнє сонечко?
Бо коло каменя струмок
Пробив собі віконечко.
Побризкав квіти голубі,
У травах звився стрічкою.
Біжить, співає сам собі:
«Я хочу стати річкою!»
Почув це камінь...
— Гарний спів!
Та я тебе подужаю! —
Скотився й стежку заступив:
— Ставай, струмок, калюжею!
Струмочок в сльози:
— Хочу жить!
Пустіть хоч на хвилиночку! —
І став він землю рить та рить,
Прорив собі щілиночку.
Пробилась крапелька одна,
Скотилась друга кулькою,
І знов струмочок вирина,
Біжить на волі, булькає.
У ньому хвилька хвильку б'є.
Біжить він між травичкою,
А сам усе співа своє:
«Я хочу стати річкою!»
***
БЕРІЗКИ

Це ж чиї цікаві очки
Поглядають, сонця ждуть?
— То не очки, то листочки,
То берізки так ростуть.
І малі ж вони вдалися:
Ще у них немає віт...
Мов з колиски підвелися,
Задивилися на світ.
Та малим зростати треба,
Бо на те в них сили є...
Налилось дощами небо:
Осінь голос подає.
І деревця посмутніли.
Осьде вперше у житті
В них листочки пожовтіли,
Стали зовсім золоті...
А мине мороз надворі —
Оживуть берізки всі,
Стануть гарні, білокорі,
Наче вимиті в росі.
Підійде лісник надвечір,
Доторкнеться до гілок.
— Гляньте! — скаже.— Із малечі
Отакий підріс гайок!
***
ЩО ЗРОБИВ ШПАК

І раптом — де не взявся шпак.
— Хапайся за крило!
Коли літати вмієш так —
Куди тебе несло?
Спустився долі з горобцем.
— Сідай, літун, спочинь! —
А той йому пищить на це:
— Спасибі! Цінь-цвірінь!
Стара шпачиха тут скоріш
Комашку подає.
— Ану, бери мені та їж,
Ти, горенько моє!
Спочили всі — і знову в путь.
Вже треба вилітать!
Усі шпаки наказу ждуть,
Аж крилечка тремтять.
Махнув крильцем і горобець,
Та шпак сказав:
— Ану!
Вертай додому, молодець,
Бо чубчика намну.
Злякавсь горобчик до плачу,
Стоїть, билинку мне.
— Ой, я назад не полечу!
Ой, не женіть мене!
Але суворо глянув шпак:
— Ми не беремо розбишак!
Когось в дорозі ти скубнеш,
А він тобі відмовить теж.
Почнеться бійка — так і знай!
Тоді лети — розбороняй!
А нас чекає теплий край.
Ми ще запізнимось. Прощай!
Та гляньте, що це з горобцем?
— Не буду! —
Писнув він тихцем.—
Не буду битись я тепер! —
І очі лапкою обтер.
Не знаю, що вже шпак казав
І як воно було,
Та розбишаку він узяв
До себе на крило.
На цьому казочці й кінець.
І хтось казав мені,
Що дуже тихий горобець
Вернувся по весні.
***
СОРОКА

Сидить сорока на містку,
Кричить сорока: — Скре-ке-ку!
Скажіть, будь ласка, скре-ке-ке!
Чи де ви бачили таке?
Усі летять в далекий край,
А ти мовчи та поглядай!
Ну, хай летять лелеки в путь,—
Вони ж узимку пропадуть.
А тут дивлюся — горобець
За ними чеше навпростець!
Ще й він подався в дальній світ.
...Звичайно, я за ним услід.
— Ану,— кричу йому,— спинись!
Ану,— кричу,— назад вернись!
А він на це: — Ні, тьотю, ні!
Загину десь на чужині.
Тут я його за ці слова
Таки скубнула раз чи два.
А він — гадаєте — у крик?
Він тільки видерся і втік.
Скажіть, будь ласка, скре-ке-ке!
І де це бачено таке?
Ви гадаєте, дуже приємно,
Як тебе відлупцюють даремно?
Ви гадаєте, мило та любо,
Як тобі та насмикають чуба?
І летить наш горобчик і плаче
— Отаке ти, життя гороб'яче!
Воював з усіма я немало,
Та за що ж мені зараз попало?!
Раптом весело свиснули крила,
Мимо зграя шпаків пролетіла.
І здалось горобцеві крізь сльози,
Наче шпак погрозив по дорозі.
Наче крикнув до нього сердито:
— Ти куди, волоцюго, куди-то?
А вже хмари посунули швидко,
Синє море попереду видко.
Буйний вітер із хвиль налітає,
Біля моря шляхи заступає.
І вже крила в горобчика мліють,
Ніби зовсім летіти не вміють.
Вітер кида його, мов пір'їну,
Повертає на бік і на спину,
Бо немає в горобчика звички:
Він літав лиш у поле й до річки.
— Мамо! — крикнув він з жахом.— Боюся?
Поможи, бо назад не вернуся!
***
ЗА МОРЕ

Отаке з розбишакою горе —
Він світ за очі лине за море.
Вже і двір його рідний позаду,
Ані дому не видно, ні саду.
Та невже ж там ніхто не згадає,
Що горобчика вдома немає,
Що летить він у вирій далекий,
Як літають шпаки та лелеки?
Он його угорі, за хмарками,
Журавлі обганяють ключами.
Гуси крильми важкими лопочуть,
На льоту між собою гелгочуть.
Всі вони заклопотані дуже:
До горобчика їм і байдуже.
Хоч би хто по дорозі спитався:
— А куди ж це ти, хлопче, подався?
***