ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Усього 3274 віршів
Міхаліцина Катерина

Про драконів і щастя

Мама діток колисала
І все думала-гадала,
Як би їх ото назвати?
Тато теж ходив по хаті
І все думав і гадав,
Як би він малих назвав?
Бо негоже драконятам
Безіменними зростати.
А росте драконеня
Щохвидлини, не щодня…
Тиждень голови ламали,
Врешті так дітей назвали:
Радракончик, Брадракон,
Довгохвостий Кракослон,
Раслонюня, Браслонійка
І мала Кракононійка.
Тато діток хап і лап.
Попід пахви, в оберемок,
Та ніяк він не збере їх -
То донька втече, то син,
То їх троє, то один.
«Чий це хвіст? А чий животик?
Ой, рятуйте! Де ти? Хто ти?
Звідки в тебе лапа п'ята?!
Пожалійте, діти, тата...»
Ну й зморився наш дракон,
Бідолашний Носослон.
***
Дві сестриці, дві мокриці
подалися по чорниці.
Щойно ягідку зірвали -
разом з нею в кошик впали!

***
ХТО У ХАТІ НАЙМУДРІШИЙ

«Хто живе у морі синім?» —
Яся всіх питає нині.
«Може, слон з кільцем у вусі?» —
пригорнулась до бабусі.
«Чи тюлень, веселий з виду?» —
не дас проходу діду.
«Може, крокодил кирпатий?» —
запитала Яся в тата.
«Чи дракон з трьома рогами?» —
Яся тулиться до мами.
Та дорослим тільки смішки,
аж Ясуні прикро трішки.
Каже: «В братика спитаю,
він усе на світі знас,
і серйозніший за вас,
бо вже ходить в другий клас!»
***



БІЛА НІЧ

Тихо в небі... Ангели, як зорі,
пурхають на землю. Крила в них
лопотять, тоненькі та прозорі.
А в торбинках за плечима — сніг.
Розв’язали шворки над лісочком,
понад містом, в кожному дворі:
білі-білі на кущах сорочки,
білі комірці у димарів.
Білі віти в пишної ялини,
де дрімає древній мудрий сич.
Діти зиркнуть крізь вікно хатини
і зрадіють: "Гляньте — біла ніч!"
***
СОНЕЧКО БАВИТЬСЯ

Сонечко весняне,
хоч іще й заспане,
має теплі пальчики
хмаророзганяйчики.
Ніжно дивиться згори
і на щічках в дітвори
вицятковує промінням
золотаве ластовиння.
Потім стукає у шибки
і пускає жовті рибки
на фіранки й килими.
Знак усім: кінець зими!
***
ВІРШИК-ТАКОГОНЕБУВАЙКО

Жила гігантська Ціпа
в хатині біля парку.
До неї в гості зернятка
приходили крізь шпарку,
яку прогризла Кішка
у трьох картонних мурах.
А у гнізді на вишні
співала Мишка Мура.
Любила наша Ціпа
Оті веселі співи:
“Ква-ква!” — волала Мишка
і тішилася зливі.
І Ціпа теж любила
понад усе на світі
в зеленій теплій ванні
поніжитись і звідти
гукала синій жабці,
що мешкала в вазоні:
“Поглянь до хати, люба,
чи коні на пероні?
Чи поїзд їде в бричці
по нашій жовтій стелі?
Чи слухачі-малята
сміються? Чи веселі?
Якщо регочуть втішно,
аж деренькоче лавка,
хай скажуть:
чом цей віршик
такогонебувайко!”
***
ГУСІНЬ-ФАНТАЗЕРКА

Суне гусінь вздовж дороги,
ледве тягне тлусті ноги.
А метелик і дві бабки,
повсідавшись на кульбабки,
їй гукають:
— Утікай!
Ти ж бо гусінь, не трамвай!
Але гусінь не зважає,
всі ворсинки наставляє,
поправляє окуляри
й каже:
— Це у мене — фари!
А оце ось — рейки з пилу,
що їх мишки наслідили.
До травинки причеплюся —
буду я трамвай, не гусінь!
***



ПАВУК-ЛОСКОТАЙ

Жив у кутику павук.
Мав аж цілих десять рук.
Дві — щоб плести павутини
І робити з них перини.
Дві — щоб пензлики тримати
І картини малювати.
Ще дві — щоб узять за вушко
Найулюбленішу кружку,
Попивати з неї чай
Той, що зветься «Не скучай!»
Й жонглювати обручами
Вже наступними руками.
А от п'ята пара рук —
Так схотів собі павук —
Щоб дітисьок лоскотати,
Смішки різні наганяти
І на п'ятки, й на бочок.
Ось такий він павучок!
***
ПРО ДИВА І ДИВАКІВ

Жив десь-то на світі
фіалковий кіт.
Мав спину фіалкову,
лапи, живіт.
Фіалкову мордочку,
вуха і вуса.
Лиш хвостик мав чорний,
як щіть сажотруса.
І очі жовтющі,
як двійко кульбаб.
Кіт мешкав у хатці.
А з ним — Баобаб.
Вірніше — маленький
вазонок кімнатний
з незвичним ім'ям:
Баобаб Котохатній.
Котисько гуляв
з Баобабом й ціпком.
Сусіди вважали його
диваком.
І часто казали:
— Ой, пане Диваче,
щось ваш Баобаб
зажурився, одначе!..
Фіалковий кіт
посміхався у вуса
і хвіст настовбурчував —
щіть сажотруса.
Та якось приглянувся:
дійсно, сумний
його Баобабчик,
друзяка старий!
— Що сталося, друже? —
котисько спитав.
Але Баобаб
лиш тихенько зітхав.
У хатці котячій
ні сну, ні спокою.
І раптом…
— Уррра! Знаю,
що це з тобою! —
гукнув, звеселівши,
фіалковий кіт. —
Ти хочеш додому.
Додому — і квит!
А де баобаби живуть,
любий друже?
Ну правильно, в Африці,
прошу вас дуже.
Ми їдемо в Африку!
Хутко, бігом!
Фіалковий кіт
із важким рюкзаком,
вазонком у лапах
чалапає містом
до аеропорту,
де купа туристів,
де ґави й роззяви,
візки й літаки.
Кіт чемно у касі
купує квитки.
Примружує очі —
дві жовті кульбаби.
Гукає:
— Мій, друже, нас ждуть баобаби!
Заходить у лайнер,
До Африки їде…
— Оце-то дивак! —
Гомоніли сусіди
і довго дивились
на темне вікно
в хатинці,
де мешкав колись-то давно
добряк і вигадник
фіалковий кіт:
фіалкові спина
і лапи, й живіт,
фіалкова мордочка,
вуха і вуса,
лиш хвостик був чорний,
як щіть сажотруса,
і очі жовтющі,
як двійко кульбаб.
А з ним іще мешкав
один Баобаб,
вірніше — маленький
вазонок кімнатний
з незвичним ім'ям:
Баобаб Котохатній.
***