ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Усього 3274 віршів
Гребінка Євген

ВАРЕНА

Геть галушки, з стола печене,
Знімайте божий хліб і сіль,
І сало, з яйцями пряжене.
Варену, хлопче, при на стіл!
Хай чарка забрязка, хай весело буде!
Нехай погуляють хрещенії люде!
Із нас тихенько кожний їсть,
Як тілько що обід почнеться,
А як хлиснуть по п’ять, по шість,
Де в бога річ та набереться:
Регочуться дуже, мов бджоли гудуть,
Вигадують штуки і всячину гнуть.
Хто баляндраси точить дівці,
Хто лає подушне й мирське;
Там Опанас Грицьковій жінці
На ухо шепче щось таке,
А та червоніє, мов повная рожа,
І каже тихенько: «На що се похоже».
Маруся дівка страх плоха,
Зовсім мов панна, хоч за книжки,
Сором’язлива вже така...
Що ж? Випила із медом трішки,
Не та стала дівка — до хлопців цокоче;
Як ясочки, грають Марусині очі.
На єї дивиться Андрій
Та позирає все в віконце
І думає, коли б швидчій
За гору заховалось сонце.
В вікно він погляне, на дівку моргне,
Вона усміхнеться, плечима здвигне.
Їси собі до очкура,
А в горі їжа не порадить.
І тілько що хіба з добра
На животі тобі завадить.
А вип'єш півкварти — завійна пройшла
І з нову'весел а твоя голова.
Я маю думку вже таку,
Що краще жить було б на світі,
Якби обідать нашвидку,
А потім по півночі пити.
Давайте ж «варену, хай весело буде!
Нехай погуляють хрещенії люде!
***
ЧОВЕН

Заграло, запінилось синєє море,
І буйнії вітри по морю шумлять,
І хвиля гуляє, мов чорнії гори,
Одна за другою біжать.
Як темная нічка, насупились хмари,
В тих хмарах, мов голос небесної кари,
За громом громи гуркотять.
Іграє і піниться синєє море.
Хтось човен на море пустив,
Бурхнув він по хвилі, ниряє на волі,
Од берега геть покотив;
Качається, бідний, один без весельця.
Ох, жаль мені човна, ох, жаль мого серця!
Чого він під бурю поплив?
Ущухнуло море, і хвилі вляглися;
Пустують по піні мавки;
Уп’ять забіліли, уп’ять простяглися
По морю кругом байдаки;
Де ж човен дівався, де плавле мій милий?
Мабуть, він не плавле, бо онде по хвилі
Біліють із його тріски.

Як човнові море, для мене світ білий
Ізмалку здавався страшним;
Да як заховаться? Не можна ж вік цілий
Пробути з собою одним.
Прощай, мій покою, пускаюсь у море!
І, може, недоля і лютеє горе
Пограються з човном моїм.
***
ЛІС

Хто дівчину любить, той любить і ліс.
У лісі так темно, так тихо!
І я його дуже любив то колись,
Та вже минувало те лихо!..
Дівчата у лісі зовсім не такі,
Як часом бувають у хаті;
У лісі вони звичайненькі, плохі,
Не кажуть: геть! дивиться мати!
Ідіть же, дівчата, по ягоди в ліс,
Квітки рвіть та пісні співайте;
А ти, мій козаче, туди навернись,
Та там собі вкупі й гуляйте.
Я бачив, Маруся під гаєм ішла,
Аж гульк, їй назустріч козак молоденький,
Вона вся згоріла, не знає й сама
Од чого, а він веселенький.
Підходить до єї — за руки взялись,
Як ті голуби цілувались...
Шепнула Маруся: ходімо у ліс!
Пішли — і од мене сховались.
***



МАРУСЯ

«Я знаю, Марусе, дівочу натуру!—
Так мати старая казала дочці,—
І я дівовала, була молодою
(Тогді парубки все були молодці!) —
На грищі співала, на досвітках пряла,
На улиці часом до світа гуляла...
А бувало, стане скушно,
Серце ниє та болить,
В грудях важко; плачеш, плачеш...
Божий світ не веселить!..
У садку пташки щебечуть,
По степу цвітуть квітки;
Як послухаєш, як глянеш —
Плачеш бозна од чого!..
І знати не знала, чого я бажала!
І все, було, доню, я так сумовала,
Поки твій отець мене кохати не став,
Поки з моїм любим нас піп не звінчав...
Кинь лихом об землю та будь веселенька!»
І думає дочка, схилившись до неньки:
«Чом досі мене ще ніхто не кохав?..»
***
УКРАЇНСЬКА МЕЛОДІЯ

«Ні, мамо, не можна нелюба любить!
Нещасная доля із нелюбом жить.
Ох, тяжко, ох, важко з ним річ розмовляти
Хай лучче я буду ввесь вік дівовати!»

«Хіба ж ти не бачиш, яка я стара?
Мені в домовину лягати пора.
Як очі закрию, що буде з тобою?
Останешся, доню, одна, сиротою!
А в світі якеє життя сироті?
І горе, і нужду терпітимеш ти.
Я, дочку пустивши, мовляв, на поталу,
Стогнать під землею, як горлиця, стану».
«О мамо, голубко, не плач, не ридай,
Готуй рушники і хустки вишивай.
Нехай за нелюбом я щастя утрачу;
Ти будеш весела, одна я заплачу!»
Ген там, на могилі, хрест божий стоїть,
Під ним рано й вечір матуся квилить:
«О боже мій милий! Що я наробила!
Дочку, як схотіла, із світу згубила!»
***