ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Усього 3274 віршів
Вороний Микола

ЗА УКРАЇНУ!

За Україну
З огнем завзяття
Рушаймо, браття,
Всі вперед!
Слушний час
Кличе нас,
Ну-ж бо враз
Сповнять святий наказ!
За Україну, за її долю,
За честь і волю, за народ.
Ганебні пута
Ми вже порвали
І зруйнували
Царський трон!
З-під ярем
І з тюрем,
Де був гніт,
Ми йдем на вольний світ!
О Україно!
О рідна Ненько,
Тобі вірненько
Присягаєм:
Серця кров
І любов
Все тобі
Віддати в боротьбі.
Вперед же, браття!
Наш прапор має
І сонце сяє
Нам в очах!
Дружний тиск,
Зброї блиск,
Кари гнів,
І з ним свобідний спів.
***
ЄВШАН-ЗІЛЛЯ

"Да луче есть на своей земли костю лечи
ине ли на чюже славну быти"
Лiтопис, за Iпатським списком

В давнiх лiтописях наших
Єсть одно оповiдання,
Що зворушує у серцi
Найсвятiшi почування.
Не блищить воно красою
Слiв гучних i мальовничих,
Не вихвалює героїв
Та їх вчинків войовничих.
Нi, про інше щось говорить
Те старе оповiдання…
Мiж рядками слiв таїться
В нiм якесь пророкування.
I воно живить надiю,
Певну вiру в iдеали
Тiм, котрi вже край свiй рiдний
Зацурали, занедбали…
———
Жив у Києвi в неволi
Ханський син, малий хлопчина,
Половецького б то хана
Найулюблена дитина.
Мономах, князь Володимир,
Взяв його пiд час походу
3 ясирем в полон i потiм
При собi лишив за вроду.
Оточив його почотом
І розкошами догiдно —
І жилось тому хлоп’ятi
І безпечно, i вигiдно.
Час минав, і став помалу
Рiдний степ вiн забувати,
Край чужий, чужi звичаї
Як за рiднi, уважати.
Та не так жилося хану
Без коханої дитини.
Тяжко вiку доживати
Пiд вагою самотини.
Зажурився, засмутився...
В день не їсть, а серед ночi
Плаче бiдний та зiтхає,
Сну не знають його очi.
Нi вiд кого вiн не має
Нi утiхи, нi поради.
Свiт увесь йому здається
Без краси i без принади.
Кличе вiн гудця до себе
I таку держить промову,
Що мов кров’ю з його серця
Слово точиться по слову.
«Слухай, старче, ти шугаєш
Ясним соколом у хмарах,
Сiрим вовком в полi скачеш,
Розумiєшся на чарах.
Божий дар ти маєш з неба
Людям долю вiщувати,
Словом, пiснею своєю
Всiх до себе привертати.
Ти пiди у землю руську,
Ворогiв наших країну —
Вiдшукай там мого сина,
Мою любую дитину.
Розкажи, як побиваюсь
Я за ним i днi i ночi,
Як давно вже виглядають
Його звiдтiль мої очi.
Заспiвай ти йому пiсню
Нашу, рiдну, половецьку,
Про життя привiльне наше,
Нашу вдачу молодецьку.
А як все те не поможе,
Дай йому євшану-зiлля,
Щоб, понюхавши, згадав вiн
Степу рiдного привiлля!»
I пiшов гудець в дорогу,
Йде вiн три днi i три ночi,
На четвертий день приходить
В мiсто Київ опiвночi.
Крадькома пройшов, мов злодiй,
Вiн до сина свого пана
I почав казати стиха
Мову зрадженого хана.
Улещає, намовляє…
Та слова його хлопчину
Не вражають, бо забув вже
Вiн i батька, i родину.
І гудець по струнах вдарив!
Наче вiтер у негоду,
Загула невпинна пiсня —
Пiсня вiльного народу:
Про славетнiї подiї —
Тi подiї половецькi,
Про лицарськiї походи —
Тi походи молодецькi!
Мов скажена хуртовина,
Мов страшнi Перуна громи,
Так ревли-стогнали струни
I той спiв гудця-сiроми!
Але ось вже затихає
Бренькiт дужий, акордовий
I замiсто його чути
Спiв народний, колисковий.
То гудець спiває тихо
Пiсню тую, що спiвала
Мати синовi свойому,
Як маленьким колисала.
Наче лагiдна молитва,
Журно пiсня та лунає.
Ось її акорд останнiй
В пiтьмi ночi потопає...
Aле спiв цей нiжний, любий,
Анi перший — сильний, дужий,
Не вразив юнацьке серце;
Вiн сидить нiмий, байдужий.
I схилилася стареча
Голова гудця на груди —
Там, де пустка замiсть серця,
Порятунку вже не буде!..
Але нi! Ще є надiя
Тут, на грудях, в сповиточку!
I тремтячими руками
Розриває вiн сорочку
I з грудей своїх знiмає
Той євшан, чарiвне зiлля,
I понюхать юнаковi
Подає оте бадилля.
Що це враз з юнаком сталось?
Твар поблідла у небоги,
Затремтiв, очима блиснув
I зiрвавсь на рiвнi ноги.
Рiдний степ — широкий, вiльний,
Пишнобарвний i квiтчастий —
Раптом став перед очима,
3 ним i батенько нещасний!..
Воля, воленька кохана!
Рiднi шатра, рiднi люди…
Все це разом промайнуло,
Стисло горло, сперло груди.
«Краще в рiднiм краї милiм
Полягти кiстьми, сконати,
Нiж в землi чужiй, ворожiй
В славi й шанi пробувати!»
Так вiн скрикнув, і в дорогу
В нiчку темну та пригожу
Подались вони обоє,
Обминаючи сторожу.
Байраками та ярами
Неутомно прохожали —
В рiдний степ, у край веселий
Простували, поспiшали.
*
Україно! Мамо люба!
Чи не те ж з тобою сталось?
Чи синiв твоїх багато
На степах твоїх зосталось?
Чи вони ж не вiдцурались,
Не забули тебе, неньку,
Чи сховали жаль до тебе
I кохання у серденьку?
Марна рiч! Були i в тебе
Кобзарi — гудцi народнi,
Що спiвали–вiщували
Заповiти благороднi,—
А проте тiєї сили,
Духу, що зрива на ноги,
В нас нема i манiвцями
Ми блукаєм без дороги!..
Де ж того євшану взяти,
Того зiлля-привороту,
Що на певний шлях направить,—
Шлях у край свiй повороту?!
***
ІВАНОВІ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ

Був один такий час: на важких терезах
Вже хиталася доля Вкраїни,
А вона, наша ненька, стояла в сльозах
В спадiванню страшної хвилини…
По широких степах ще котилась луна,
Марний вiдгук крiвавої сiчи,
І надходила нiч — непрозора, сумна,
Що мов пугач дивилась у вiчи.
Це-не-де серед тишi ще хтось з кобзарiв
Грав, неначе прохав на подзвiння;
То не дума була, то був лiрницький спiв,
Над труною тужне голосiння.
Нiч i тиша сумна присипляла усiх,
Навiть тих, хто i в бoю не гнувся…
Коли раптом веселий, зневажливий смiх
Серед мертвої тишi почувся!
I ззирнулися всi у питанню нiмiм:
Хто б посмiв так одважна смiятись,
Коли звикли усi, щоб не вдарив той грiм,
I вiд власної тiни ховатись?
Ще ж у памяти свiжа пoдiя була,
Як в неволi сконав Кальнишевський!
Хто ж сваволець, що має одвагу орла?
То смiявся Iван Котляревський!
Вiн спiвав i смiявся. I голос його
То лунав соловейковим спiвом,
То нараз затихав, — i вiн замiсць того
Реготався, охоплений гнiвом.
Вiн до бою не кликав, бо знав, що у снi
Спочиває натруджена сила,
Що по довгій, столiтнiй козацькiй вiйнi
Нiч столiтня тепер наступила!
Вiн не плакав, бо серцем прозрiв, що народ
Вiдпочивши вiд бур лихолiття,
Зрозуміє причини колишнiх пригод
I завдання нового столiття.
Та вiн бачив, що люд той не мав голови,
Ща вже пан свого краю цурався, —
Тодi жовч закипала у нього в крови,
I вiн з панства того… реготaвся!
Так минали лiта… І новiтнi спiвцi
Вiдгукнулись на голос той дужий;
Засвiтились помалу в хатах каганцi, —
Прокидався слабий i байдужий.
I збирались один по другiм вояки,
I пiд прапором правди святої
Виростали з землi, шикувались полки,
Чувся поклик: до зброї до зброї!
Не неволя чужа i не сила меча,
Гаслом стало: “освiта й наука”;
Проти нападу злого i тьми i бича
Це найкраща в життю запорука!
Та не всi вирушали, вiдкинувши страх,
Як тi лицарi славнi, завзятi, —
Ще багато їх спить, поховавшись в норах,
Ми не бачимо їх на цiм святi!
Годi ж спати! Прокиньтесь! Ви спали сто лiт!
Мабуть виспались добре, нетяги!
Чи ж сховали в душi ви святий заповiт?
Чи набралися сил i одваги?
День на дворi! Нас кличе новий наш гетьман,
Не гетьман польовий, а культурний, —
Тим гетьманом у нас тепер батько Iван,
Що вказав нам шлях лiтературний!
Вiн мiж нами тепер. Вiн зiбрав нас усiх.
Хто ж на поклик його не озветься?!
Зпоза довгих ста лiт чи ви чуєте смiх?
То Iван Кoтляревсьий смiється!
***



ІВАНОВІ ФРАНКОВІ

Hi, мій учителю і друже,
Про мене все це не байдуже.
Життя з його скаженим шалом,
З погонею за ідеалом,
З його стражданням і болінням
І невгамованим сумлінням,
Життя — се дві противні сили,
Що між собою в бій вступили.
Одна з них — велетень-гнобитель,
А друга — геній-визволитель;
Його двосічна гостра криця
Влучна, як з неба блискавиця;
Але і велетень могучий
В руці тримає меч блискучий?
Страшні, тяжкі його удари,
А ще страшніш таємні чари…
Як маю я його цуратись
Чи від ударів ухилятись?
О, ні! Я, взявши в руки зброю,
Іду за генієм до бою.
Рубаюсь з ворогом, співаю,
В піснях до бою закликаю
Всіх тих, що мляві, чи недужі,
Чи під укриттям сплять байдужі.
І знаю я, що замість плати
Мене чекають кари, страти…
Та чи ж грізний удар обуха
Там, де буяє творчість духа?
Одна хвилина раювання
Там відкупляє всі страждання.
Бо то чуття свобідні, щирі
Бринять у святобливій лірі.
І прикро, як ураз зі мною
Стають, немовби теж до бою,
А справді для пихи своєї
З порожнім серцем фарисеї
І паперовими мечами
Вимахують над головами.
Хто кликав їх? Чого їм треба?
Чи хробакам потрібно неба?
Нехай ідуть всі ті нездари
На торговиці та базариї
Нікчемний крам, дрібні вигоди —
От їх найвищії клейнодиі
Але коли повсякчас битись,
То серце може озлобитись.
Охляти може, зачерствіти,
Зав’януть, як без сонця квіти.
Душа бажає скинуть пута,
Що в їх здавен вона закута,
Бажає ширшого простору —
Схопитись і злетіти вгору,
Життя брудне, життя нікчемне
Забути і пізнать надземне.
Все неосяжне — охопити,
Незрозуміле — зрозуміти!
О, друже мій, то не дурниці.-
Всі ті щасливі небулиці
Про райських гурій, про нірвану,
Про землю ту обітовану.
Вони тягар життя скидають
І душу раєм надихають.
Чи все ж те розумом збагнути,
Що дасться серцеві відчути?
І чи можливо без утрати
Свобідний творчий дух скувати?
І хто Поезію — царицю
Посміє кинуть у в’язницю?
Хто вкаже шлях їй чи напрямок,
Коли вона не зносить рамок?
В ній в с і краси кольори сяють,
В ній в с і чуття і змисли грають!.
До мене як горожанина
Ставляй вимоги — я людина.
А як поет — без перепони
Я стежу творчості закони;
З них повстають мої ідеї —
Найкращий скарб душі моєї.
Творю я їх не для шаноби;
Не руш, коли не до вподоби.
І ще скажу, мій славний друже,
Я не беру життя байдуже.
Високих дум святі скрижалі,
Всі наші радощі і жалі,
Всі ті боління і надії
І чарівливі гарні мрії, —
Все, що від тебе в серце впало,
Не загубилось, не пропало…
Моя девіза: йти за віком
І бути цілим чоловіком!
***
ЗОРІ-ОЧІ

Зорі-очі, очі-зорі
Тут і там.
Тут зорять — до дна прозорі,
Там зорять — як іскри в морі…
Зорі-очі, очі-зорі,
Я співаю вам!
Хай не криють хмари темні,
Зорі, вас,
Бо мені і так таємні
Ви — земні і ви — надземні…
Хай не криють хмари темні
Вас у пізній час.
Сяйте, зорі! Сяйте, чисті!
Лийте світ!
Бризки сійте променисті,
В душу війте сни барвисті…
Сяйте, зорі, сяйте, чисті!
Сипте огнецвіт!
Очі-зорі, зорі-очі
Тут і там.
Тут жагучі, тут дівочі;
Там блискучі, там урочі…
Очі-зорі, зорі-очі,
Я співаю вам!
***
ДО МОРЯ

Чолом тобі, синє, широкеє море!
Незглибна безодне, безмежний просторе,
Могутняя сило — чолом!
Дивлюсь я на тебе і не надивлюся,
Думками скоряюсь, душею молюся,
Співаю величний псалом.
Міцне, необорне!. Ні грому, ні хмари
Не страшно тобі, не боїшся ти кари —
Само собі вищий закон.
Звабливе, розкішне!. В тобі й раювання,
І мрія солодка, і втіха кохання,
І любий та лагідний сон.
Прийшов я до тебе змарнілий та бідний,
Проте не чужий, але близький та рідний,
Тобі-бо віддавна я свій.
І ось я з тобою душею зливаюсь,
В просторі блакитнім на хвилях гойдаюсь,
Втопаю в безодні твоїй!.
Як ти - неосяжне, хитке, таємниче,
Як ти - чарівливе, як ти — бунтівниче,
Така ж і душа у співця;
Тому і до тебе вона так прихильна,
Що пут і кайданів не зносить — і вільна
Бурхає, як ти без кінця.
***
БЛАКИТНА ПАННА

Має крилами Весна
Запашна,
Лине вся в прозорих шатах,
У серпанках і блаватах…
Сяє усміхом примар
З-поза хмар,
Попелястих, пелехатих.
Ось вона вже крізь блакить
Майорить,
Довгожданна, нездоланна…
Ось вона — Блакитна Панна!.
Гори, гай, луги, поля —
Вся земля
Їй виспівує: «Осанна!»
А вона, як мрія сну
Чарівна,
Сяє вродою святою,
Неземною чистотою,
Сміючись на пелюстках,
На квітках
Променистою росою.
І уже в душі моїй
В сяйві мрій
В’ються хмелем арабески,
Миготять камеї, фрески,
Гомонять-бринять пісні
Голосні
І сплітаються в гротески.
***