ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Усього 3274 віршів
Самійленко Володимир

ДО НЕНЬКИ!

Повій, буйний вітре, од самого моря,
Навій мені пісню, щоб виспівать горе:
Нехай мені пісня голосно заплаче,
Нехай у могилах будить дух козачий,
Нехай всім розкаже про тяжку неправду,
Нехай Україні подає пораду,
Що треба чинити, щоб ворога збутись,
Як долю колишню лучче завернути.
Коли ж Україна навіки заснула,
Колишнюю славу і волю забула —
Прощай тоді, ненько, нехай не турбують
Сни твого спокою,— а я помандрую,
Знайду на чужині Україну іншу,
Тільки вже не знайду над свою милішу.
***
ПРИВІТ БУКОВИНІ

Привіт тобі, зелена Буковино,
Твоїм хорошим горам і гаям;
Твоїм одважним, дорогим синам!
Привіт тобі, вродливая країно!
Привіт тобі! Нехай твоїм хатам
Засяє сонце; щасная година
Нехай окриє їх, і в вік єдина
Лиш істина нехай панує там.
Нехай в борні за поступ, за свободу
Любов твоїх синів тебе веде,
Вона зламає всяку перешкоду,
І світло те, що блима де-не-де,
Освітить правий шлях твого народу,
А темрява навіки пропаде.
***
УКРАЇНІ

І
Ти звеш мене, й на голос милий твій
З гарячою любов'ю я полину;
Поки живуть думки в душі моїй,
Про тебе, ненько, думати не кину.
Як мрію чистую з найкращих мрій,
Я заховаю в серці Україну,
І мрія та, як світище ясне,
Шляхом правдивим поведе мене.
Нехай той шлях важкий, нехай тернистий!
Але хіба тоді квіток шукать,
Коли тебе, твій любий образ чистий
Несхнучі сльози тяжко туманять?
Коли твій геній навіть променистий
Онемощів і почина згасать?
О ні, того скарають муки люті,
Хто зможе в час такий тебе забути!
В біді твоїй рідніша ти мені;
Тобі несу я сили всі, що маю;
І працю тиху, і мої пісні
На вівтар твій побожно я складаю.
Натхни ж мене! Нехай у мертвім сні
Я днів моїх даремно не загаю!
Нехай я знаю, що недурно жив,
Що за життя тобі я заплатив.
Коли я був дитиною малою,
Красу твою повсюди я вбачав,
Здавалась ти веселою, ясною,
Мене твій вид веселий чарував,
Тоді я ще душею молодою
Про муки тайні ї твої не знав;
Тепер же бачу я твої страждання,
І ще зросло моє к тобі кохання.
Прийми ж мої пісні, як дар малий
Великої і вірної любови!
Що зможе дати мій талан слабий
В скарбницю любої твоєї мови,
Він певно дасть, і знай, що в час страшний
Твій син тобі не пожаліє крови
І що не спинить страх усіх погріз
Моїх пісень, моїх за тебе сліз.
30 серпня 1888 р.
II
Поки душею я не втонув іще
В нірвану й тіло ще не розпалося,
Я можу ще тебе, Вкраїно,
Серцем кохати й тобі служити.
Я ще твоєю втіхою тішуся,
Я ще твоєю мукою страждаю,
Я можу ще в гарячих мріях
Благословляти тебе на щастя.
Але чому я цілої вічності
Не маю віком, смерті не знаючи,-
Я вічність би віддав для тебе,
Рідний і вічно коханий краю.
Єсть вічність, кажуть, душі безсмертнії
Вмирать не можуть, ні руйнуватися,
Але по смерті мусять жити,
Можуть дізнати блаженство райське.
Яке ж блаженство, краю коханий мій,
Твоїм без тебе дітям зі сталося?
Чи може бути той щасливим,
Хто вже не бачить тебе й не чує?
І хто не може правду довічную,
Котру на небі прямо вбачає він,
Справдити на землі коханій,
Ні помогти їй не може словом?
Ні... ні! Не хочу щастя такого я!
Нехай із тілом гине й душа моя,
Коли тебе я не могтиму
Серцем кохати й тобі служити.
***



ГЕЙ, ЗА НАШ РІДНИЙ КРАЙ

Гей, за наш рідний край
Встаньмо разом за Вкраїну,
За наш тихий, любий рай,
За її свободу, за добро народу
Будем до загину сміливо іти.
Всяк знеможений, переможений,
Всяк, хто в ярмі цілий вік конав —
Уставайте, поспішайте!
День ясної долі вже засіяв.
Нумо до праці святої, брати,
Сміливо будемо йти.
***
УКРАЇНА (Марш)

Наша славна Україна,
Наше щастя і наш рай!
Чи на світі є країна
Ще миліша за наш край?
І в щасливі й злі години
Ми для неї живемо,
На Вкраїні й для Вкраїни
Будем жити й помремо...
Нас не зможуть супостати
Взяти в кайдани свої:
Ми бороним наші хати,
Наші тихії гаї.
Не вмирає наша слава,
Не вмирає наша честь,
Бо живе в нас сила жвава,
Бо робітники в нас єсть.
Гей, хто хоче всім свободи,
Поєднаймось, як брати!
Сонцем правди, світлом згоди,
Боже, шлях нам освіти!
Хай забудеться недоля
І неслава давніх літ,
Щастя ж рівне й рівна воля
Засіяють на ввесь світ!
***
НА РОКОВИНИ СМЕРТІ ШЕВЧЕНКА

Умер поет! І струни голосні
Порвалися, замовкли навіки.
Ми стали сиротами, і, сумні,
Ми понесли у серці жаль великий.
І довго плакали... І от тепер
Щороку згадуєм сумну пригоду.
Але чи справді вмер він? Ні, не вмер!
Поет живе в серцях свого народу!
Його душа в святих його словах
Одбилася акордами смутними;
Вона живе і в тих благих сльозах,
Що над його піснями пролили ми;
Вона живе, витає поміж нас
Надією на щастя, на свободу:
Любить народ навчає кожний час —
Поет живе в серцях свого народу!
Поет живе! Ми слухаєм його:
Ми чуєм заповіт його священний —
Учитися, кохати край стражденний
І не цуратись рідного, свого.
1 всі ми, скільки є, в душі своїй
Клялись тих дум не зраджувати зроду,
І справдимо ми заповіт святий,—
Поет живе в серцях свого народу!..
***
ВІНОК ТАРАСОВІ ШЕВЧЕНКУ В ДЕНЬ 26 ЛЮТОГО

І
І ще один сьогодні рік минув,
Кобзарю любий наш, від того, часу,
Як голос твій замовк для України,
Навік замовкла пісня голосна.
Ще раз нам світить день сумного свята,
Той день, що нам нагадує ще більш
Того, хто нас покинув...
Та не тільки
В цей день ми згадуєм тебе, Кобзарю,
Тебе, наш батьку, віщий наш пророче!
Чи зможе той, у кого є хоч трохи
Любові в серці до свого народу,
Хоч день один про тебе не згадати!
Народу син, та син його найкращий,
Ти був його борцем за людську долю.
В часи неволі, злиднів і темноти
Твій дух світив йому промінням сонця.
Як він терпів, корився мовчки долі,—
Твій голос був його болючим криком.
Як він забутий був у цілім світі,—
Ти розповів його колишню славу.
І в час, як ним, мов крамом, торгували,
Ти показав його високу душу.
Ти в серці ніс тягар його великий,
Святий тягар народної скорботи,
І, переливши в слово голосне,
У образах живих живеє горе
Усім очам незрячим показав,
І поки житиме народ твій рідний,
Твоя душа не вмре в його душі.
Твій рідний край не раз оплаче гірко
Того, хто так його оплакав долю.
Ні, не забудемо тебе, Кобзарю,
Довіку.
II
Будем, будем пам’ятати
Нашу втрату, нашу згубу:
Не прибудеш ти співати
Пісню смутку, пісню любу.
Не розкажеш нам про славу
Та про давнії події,
Щоб ізнову в душу мляву
Влити втіхи та надії.
За хвилиною хвилина,
Рік за роком проминає.
І сумує все Вкраїна,
Що тебе між нас немає.
III
«Тебе нема!» — вже довгий час
Ми кажемо з журбою,
А хто ж зуміє з-проміж нас
Співати за тобою?
Багато нас тепер, співців,
Та в нашім хорі чути
Гучніше інших голосів
Твій голос незабутий.
Багато ми складаєм слів,
Чимало в їх і змісту,
Та тільки в нас, твоїх синів,
Твого немає хисту.
І ми, так саме як і ти,
Кохаєм Україну,
Готові їй допомогти
Й служити до загину.
Ні, в нас, хоч любимо її,
Немає в серці сили,
Бо ми з душі скарби свої
Потроху розгубили.
IV
В твоїх піснях високий творчий геній
Дивує нас.
Як сталось те, що в боротьбі щоденній
Він не погас?
Що не могли йому підбити крила
Неволя й гніт?
А доля їх на тебе наложила
З дитячих літ.
Твоє життя, коли його згадати,
Наводить сум,
Та не могло від тебе одібрати
Високих дум.
І в час, як ти в неволі нудив світом
На чужині,
В твоїй душі все квітли пишним цвітом
Твої пісні.
V
В піснях, що ти покинув нам,
Ти образ дав душі святої:
Вона була величний храм
Любові до сім’ї людської.
Гарячим серцем ти кохав
Усіх, забувши власні рани,
І в слові тільки тих карав,
Хто на людей кує кайдани.
Самотня над Дніпром стоїть
Тепер могила над тобою,
Але над нами тут горить
Твій дух зорею провідною.
***



УКРАЇНСЬКА МОВА

Діамант дорогий на дорозі лежав,-
Тим великим шляхом люд усякий минав,
І ніхто не пізнав діаманта того.
Йшли багато людей і топтали його.
Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,
І в пилу на шляху діамант він найшов.
Камінець дорогий він одразу пізнав,
І додому приніс, і гарненько, як знав,
Обробив, обточив дивний той камінець,
І уставив його у коштовний вінець.
Сталось диво тоді: камінець засіяв,
І промінням ясним всіх людей здивував,
І палючим огнем кольористе блищить,
І проміння його усім очі сліпить.
Так в пилу на шляху наша мова була,
І мислива рука її з пилу взяла.
Полюбила її, обробила її,
Положила на ню усі сили свої,
І в народний вінець, як в оправу, ввела,
І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.
І на злість ворогам засіяла вона,
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить.
Хай же ті вороги поніміють скоріш,
Наша ж мова сія щогодини ясніш!
Хай коштовним добром вона буде у нас,
Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,
Щоб, поглянувши сам на створіння своє,
Він побожно сказав: "Відкіля нам сіє?!"
***
26 ЛЮТОГО

Є в році день один — його святкуєм ми,
Зібравшися в братерські кола,
Щоб промінь ще додать у лютий час пітьми
Поетові до ореола.
І скрізь, де ще живуть України сини,
Незраднії народу діти,
Те свято справити зіходяться вони,
Щоб разом плакати й радіти.
І смуток свій несуть за скривджених людей,
І віру в кращий час приносять,
І з стогоном тяжким з намучених грудей
У бога правих правди просять.
І пісня голосна, як наш народ смутна,
Гуде в мелодії чудовній:
У тонах жалібних розказує вона
Про наші болі невимовні.
А там промова знов у пишній похвалі
Тараса гучно прославляє;
І чується тоді, що знов він на землі
І тихим словом промовляє:
«Мені однаково, що бучно так мені
Ви спомин правите щороку;
Мені однаково, що в честь мою пісні
Складаєте в хвалу високу;
Однаковісінько було б мені й тоді,
Якби були мене й забули,—
Але я радий тим, що й у такій біді
Ви ще душею не поснули.
Я радий тим, що в вас любов пережила
Часи страшної безнадії;
Нехай же буде й вам за те моя хвала,
Що в вас живі чуття святії.
О, бережіть її, ту чистую любов
До обездоленого люду!
Я задля його жив і кайдани знайшов,
Його й на небі не забуду.
Любіть же ви його, працюйте, бороніть
Від темряви, що душу в’яже.
Довічная любов — то мій вам заповіт,
А та любов вам шлях покаже».
***
ЗОРІ

Давно колись малим хлоп'ям,
Бувало, дивлячись на зорі,
Я часто-часто прагнув сам
Між їх поринути в просторі.
Я думав: там щасливий край,
Там невідомі наші болі,
Туди летить у тихий рай
Душа намученая долі.
Там щастя вічне буде тим,
Кому втішатись тут не змога;
Там вічно янголам святим
Одкритий вид таємний бога.
Так думав я давно колись,
Так зорі тішили дитину,
Тепер же мрії розійшлись,
І бачу другу я картину.
Я бачу в зорях тих ясних
Великі сонця незчисленні
І на планетах округ них
Істоти нудяться стражденні.
Такі ж їх душі, як у нас,
Так само прагнуть щастя й знання
І плачуть на прожитий час
За невдоволені бажання.

І б’ються, й гинуть у борні,
І зневажають бідних дуки...
І там веселії пісні
Втонули в диких криках муки.
І скільки їх, з країв біди
Рвучись у рай з плачем гарячим,
Свої надії шлють туди,
Де ми горюємо та плачем!
***
ДВІ ПЛАНЕТИ

Округ Сонця шлях широкий
В неоміряних краях,—
Там планета лічить роки,
Оббігаючи той шлях.
Споконвіку і довіку
Ходить колом без кінця,
Шлях без міри, вік без ліку
Їй надано від творця.
Скрізь на ній дива природи,
Скрізь усе життям кипить;
Звір тут кожної породи,
А людей і не злічить.
Той бажає світ зажерти
Задля себе одного;
Той працює й хоче вмерти
Задля народу свого.
Той життя своє складає,
Щоб науку збагатить,
Той у темряві конає
І живе, щоб їсти й пить.
І живуть, і умирають,
Рвуться все вперед іти;
Прийде час — і доблукають
До останньої мети...
У високості безмірній
Є планета ще одна,
І біжить — товариш вірний —
Округ першої вона.
Безвоздушна і безводна
Та планета і німа,
І без снігу там холодна
Обгорнула все зима.
Ні людей там, ні рослини,
Ані звірів, ні пташок,
Лиш високі гори з глини,
Та каміння, та пісок.
І нема, нема спокою
Для космічного мерця,
Вічно стежкою одною
Йде він колом без кінця.
Так-то мертвою марою
Місяць круг Землі іде
І віщує нам собою
Той кінець, що Землю жде.

Так усе колись минеться,
Все, що вдіє людський дух,
Неодмінним зістається
Лиш невпинний, вічний рух,
***
ВЕСНЯНІ ПІСНІ

І
Веселиться земля,
Зеленіють поля,
Розвилися гаї і діброви;
Соловейко в садку
Тьохка пісню дзвінку;
Од квіток дух несеться чудовий.
А повітря легке
І проміння палке
В серці мрії роєм підіймають;
І мов сила нова
У грудях прибува,
І в душі якісь співи лунають.
Все збудилось од сну,
Зустрічає весну...
І розкішна природа Вкраїни
У величній красі
Вабить погляди всі,
Наче личко вродливе дівчини.
1888
II
Весна вернулась і з собою
Новую працю принесла.
У поле з плугом, з бороною
Поїхав люд — весна прийшла.
Щасливий той, у кого нива
Своя, не найнята на рік,
Йому і праця заважлива
Не здасться тяжкою вовік.
Він зоре ниву, повний віри,
З надією на добрий плід,
Посіє зерно в їй до міри
І заволочить так як слід.
Природи ж сили молодії
Йому те зерно проростять
І за труди його тяжкії
Врожаєм добрим звеселять.
Але тому на світі горе,
У кого й нивоньки нема,
Хто на чужому полі оре,
Бо праця вся його дарма.
Посіє він, та жать не буде,
Або пожне, та не собі,
Втішатись будуть інші люди,
А він зістанеться в журбі.
У нас з тобою, пане брате,
Є добра нива — переліг;
Давно пора ЇЇ зорати
Та й сіять, тільки б бог поміг.
Та не дають нам наше поле
Орати й зерном засівать,
І, необроблене та голе,
Воно ще довго буде ждать,
Поки сівач давно жадану
На йому працю розпічне
І в нивоньку свою кохану
Посіє зерно добірне.
Не скоро прийдуть ті години;
Тим сумно робиться мені,
Що дарма йдуть життя хвилини —
Без праці, в мимовольнім сні.
Тим сумно знать, що наше ціле
Життя — годинонька мала
І що тимчасом знов без діла
Мине весна, як і прийшла.
***