ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Усього 3274 віршів
Малишко Андрій

ПІСНЯ ПРО РУШНИК

Рідна мати моя, ти ночей не доспала
І водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти меріє на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов’їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші, блакитні твої.
Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.
***
ВЧИТЕЛЬКА

Сонечко встає, і в росі трава,
Біля школи в нас зацвітають квіти,
Вчителько моя, зоре світова,
Де тебе питать,
Де тебе зустріти?
На столі лежать зошитки малі,
І роботи час проганяє втому.
І летять-летять в небі журавлі,
І дзвенить дзвінок
Хлопчику малому.
Скільки підросло й полетіло нас
В молодій весні, в колосистім полі,
А у тебе знов та ж доріжка в клас,
Той же явір наш
Під вікном у школі.
Двох синів твоїх узяли фронти,
Бо на рідний край впала чорна злива.
В партизанську ніч посивіла ти,
Як в тяжкий мороз
Непожата нива.
Знов щебече юнь і цвіте трава,
Пізнаю тебе в постаті несхилій,
Вчителько моя, зоре світова,
Раднице моя
На Вкраїні милій!
***
ПАЛАЮТЬ ОГНІ ПРИ ДОЛИНІ

Палають огні при долині,
І північ заходить, і сон.
Татари сидять при долині
На всіх поділяють полон:

— Два списи бери, на придачу
Китайку червону з плеча.
— Мені ж гривуна вороного.
— Мені чорнокосе дівча.

Китайка горить, як заграва,
Ірже сумовито гривач,
Оксана сльози не втирає,—
Не плач, моя бідна, не плач.

— Бери собі матір із дітьми,
Отару овець і волів.
— Віддай мені шаблю-дамаску,
Як сам ватажок повелів.

А шабля не сяє, як злото,
Воли не займають трави,
І мати із дітьми ридає:
— Сини мої старші, де ви?

Палають огні при долині,
Світанок заходить і сон,
Татари сидять при долині
На всіх поділяють полон.

То хмара — не хмара у небі,
То бурі великої знак.
То коні летять чортомлицькі,
Їх свистом жене Сагайдак.

І шаблі скреснули і впали,
І порох покрив сіножать.
Татарські порубані кості
Під сонцем палючим лежать.
***



ВОГНИК Максиму Рильському

До тих країв щоденно поїзди
Відходять від столичного перону;
Бери тютюн і вірші для їзди,
Хліб-сіль, тарань прив’ялено-солону,
Гачки, й сачок, і вудочки складні,
Та ще нехитро зварену наживку —
І гайда в путь, бо літо в переджнивну
На плесо вод веде погожі дні.
Біліє там будиночок між трав,
Шумний, привітний, не якась обитель,
В ній друг мій любий здавна проживав,
Мудрець — у слові, у піснях — учитель.
Ну, словом кажучи, до тих країв
Свою я душу із піснями вів,
Свої гарячі радості, й надії,
І несповиті думи молодії.
Чи день, чи ніч, чи посвисти зав’юг,
А він мене чекав, великий друг.
Бувало, поле обів'є сльота,
І вже не літа гілка золота,
А ночі підосінньої година
Тебе зустріне з поїзда в ліску,
І ти бредеш по мокрому піску
На вогник той, немов мала дитина,
На вогник той, що жевріє в вікні
І, тіні розганяючи лякні,
Тебе зове, як зірка понад світом,
Теплом людським і затншком-привітом,
А в хаті тій, лиш ставши на поріг;
Що написав чи тільки бачить міг,—
Клади дарунком друзям на помості,
В безжурний сміх Герасименка Кості
Чи в щиру мову, повну, як ріка,
Завзятого Олекси Десняка.
А вже в пізніші літа, по війні,
Тут коло друзів ширшало вдвійні,
Рибалки і співці прості, не пишні,
Вслухалися в слова Остапа Вишні,
В Довженкові роздум’я вогняні.
І сміх, і пісня, й думка незатаєна
Жила, цвіла, як червіньковий діл,
І Катерина рідна Миколаївна
Садила нас, як голубів, за стіл,
Немов журила, й ставила вишнівку
Чи й ще чогось рибалкам у мандрівку.
Неначе вчора, все отак було,
Привіти й жарти мов дзвеніли вчора,
На дворик той весни пливе тепло,
І тихий вечір, і ясінь прозора,
Тут інші люди за вікном живуть,
Та й інші друзі теж, напевне, в колі,
Бо вогник той крізь ночі каламуть
Усе горить, все блимає поволі,
Як я приходжу. Ніби із кімнати
Господар вийде гостя привітати,
Ласкаво-сивий, стане на порозі
І руку дасть мандрівнику, мені.
Хай вам, Максиме, світить у дорозі,
У темний вечір, в хвищі чи в морозі,
Той щедрий вогник з ночі в Ірпені.
***
ВОГНИК

В вечірню годину, де в зорях долина,
Де вогником світиться дім,
Шумить під вікном молода тополина,
Неначе у серці моїм.
Там юність ходила у росах до хати
І жевріла цвітом вона,
Там батько не спить і задумалась мати
Ота, що у світі одна.
Синів виростали, не зводили з ока,
Любили в житті над усе,
Шумить під вікном тополина висока,
Мов звісточку дальню несе.
А вогник їм сяє, мов спогад про сина,
Не все ж повертає назад.
І жмуриться вікнами наша хатина,
І шепче задумливий сад.
Та де б не ходив я в далекій дорозі,
В чужім чи у ріднім краю,
Я згадую вогник у тихій тривозі
І рідну хатину свою.
Бо дивляться в далеч засмучені очі,
Хоч тінь там моя промайне,
Бо світиться вогник у темнії ночі,
Мов кличе додому мене!
***
МИ ПІДЕМ, ДЕ ТРАВИ ПОХИЛІ

Ми підем, де трави похилі,
Де зорі в ясній далині,
І карії очі, і рученьки білі
Ночами насняться мені.
За річкою за голубою
Дві чайки у хмару зліта,
В краю придніпровськім
Ми стрілись з тобою,
Веселко моя золота.
Над полем зарошені віти
Зелене верхів’я звело.
У парі з тобою ми будем любити
Усе, що на душу лягло.
І стеляться обрії милі,
І вечір в ясній далині,
І карії очі, і рученьки білі
Ночами насняться мені.
***
ГАЇ ШУМЛЯТЬ БІЛЯ ПОТОКУ

Гаї шумлять біля потоку,
Де хвиль весняна течія.
Прощай, кохана кароока,
Прощай, пораднице моя.
В далекий край я від'їжджаю,
А ти крізь даль і довгі дні,
Немов погожа зірка в маю,
Світи надією мені.
Нехай насняться карі очі
І голуба небесна вись,
Дніпровські ночі, любі ночі,
Дe ми стрічалися колись.
І стане легкою дорога,
І пригадається ізнов
Очей закоханих тривога,
Твоя незраджена любов.
***



ПРИХОДЯТЬ ПРЕДКИ, ДОБРІ І НЕХИТРІ

Приходять предки, добрі і нехитрі,
У бородах, простелених на вітрі,
Не руки — а погнуті чорні віти,
Не очі — а прозористі орбіти.
І кайдани подзвонюють з плугами,
Зерно, і кров, і ночі із снігами.
— Чи ти не став розщепленим, як атом,
Недовірком, схизматом чи прелатом,
Ярижкою нікчемним, псом на влові?
Дитино наша, ягодо з любові!..
Дарують ласку, повну болю й змоги,
Щоб у очах уздріть нові прологи.
***
СТЕЖИНА

Чому живе, і сам не знаю,
В моєму серці стільки літ
Ота стежина в нашім краї
Одним одна коло воріт.
Де ти, моя стежино,
Де ти, моя єдина?
Ота стежина в ріднім краї —
Одним одна коло воріт?
Дощами мита-перемита,
Снігами вметена у даль.
Між круглих соняхів у літі
Мій ревний біль, мій ревний жаль.
Де ти, моя стежино,
Де ти, моя єдина?
Ота стежина в ріднім краї —
Одним одна коло воріт?
Моя надієчко, я знаю:
Мій крик життя на цілий світ —
Ота стежина в нашім краї
Одним одна коло воріт.
Де ти, моя стежино,
Де ти, моя єдина?
Ота стежина в ріднім краї —
Одним одна коло воріт?
***
ЖУРАВЕЛЬ

Прилетів журавель
З невідомих земель,
А в нашій окрузі
Поселився в лузі.
Воду п'є, не просить дзбанку,
Ходить тихо, наче дід,
Жабу зловить до сніданку,
Другу зловить на обід.
Де у нього двір і хата?
Може, знищила війна?
Де у нього журавлята,
Журавлиха де, жона?
Може, загубив дорогу —
В журавля своя біда!
Стане в лузі на 'дну ногу,
Довго в воду загляда.
***
КІТ-ВОРКІТ

Кіт-воркіт біля воріт
Чеше лапкою живіт.
З'ївши мишку-побіганку,
Що робити по сніданку?
Чи погнати біля хати
Вслід за голубом-гінцем?
А чи вуси-довгоруси
Почесати гребінцем?
Що робити, кіт не знає
За ворітьми у кущі.
А над ним веселка грає.
Золоті несе дощі.
***
СОЛОВЕЙКУ-СОЛОВ'Ю

Соловейку-солов'ю,
Я приспівочку зів'ю,
Свіжу та барвисту
З золотого листу,
З того листу, що в долині,
На кленині, на калині,
На березовій корі,
На дубочку угорі.
Листя, листя, не шасти,
Соловейка захисти
Од важкого грому,
Вітру-бурелому.
Од яркої блискавиці,
Щоб не сліпнули очиці,
Од дощу в світанки білі,
Од метілі-заметілі,
Холоднючої зими.
***