ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Усього 3274 віршів
Сосюра Володимир

УЧИТЕЛЬ

Учитель мій! Як ми тебе любили,
як слухали тебе в полоні юних мрій!
У пам’яті моїй тримає років сила
твій тихий карий зір і кашель твій сухий.
Ти нас повів, закохано і сміло,
в незнаний світ, чудесних повний чар.
В твоїх словах, що ми в серцях лишили,
пізнали ми любові й дружби жар.
Закони вод, вітрів, і хмар, і світла
одкрились нам у ті школярські дні.
З тобою наша молодість розквітла
і наших душ пориви огняні.
Твій добрий зір в моїй уяві лине...
Чи сніг летів, чи квітнув теплий май,
ти вчив любити подвиги людини,
красу труда й безсмертний рідний край...
Ось ти ідеш повільною ходою
і слухаєш, як день шумить життям,
а ми, малі, вітаємось з тобою,
і тепло так всміхаєшся ти нам.
Урок останній. Сонце над землею
світило нам. Ми радісні були.
І у життя тепло душі твоєї
ми крізь вітри й негоди понесли.
Василь Мефодійович, у скорботі
з нас не один заплакав і зітхнув,
коли в далекій рідній Третій Роті
на цвинтарі навіки ти заснув.
І хай з тих днів згубили лік ми рокам,
завжди — в бою, у розліті споруд —
для нас зоріє подвигом високим
твій корисний і благородний труд!
***
О МОВА МОЯ!

О місячне сяйво і спів солов’я,
Півонії, мальви, жоржини!
Моря бриліантів, це — мова моя,
Це — мова моєї Вкраїни.
Яка у ній сила і кличе, й сія,
Яка в ній мелодія лине
В натхнення хвилини! О мова моя,
Душа голосна України!
Ти — сурми на сонці, ти — стягів гаї,
Ти — вибухів огненних повна,
В той час, коли кличе народи в бої
Вітчизна моя многомовна...
Ти — мрії фіалок і сон конвалій,
Й гостріша за крицю багнета...
Ти душу бійця пориваєш на бій
В натхненнім пеані поета...
Тобою звучать і міста золоті,
Й заквітчані селами гони...
Ти — зброя ідеї. У битві й труді
Єднаєш сердець міліони...
Мов райдуги — арки над морем колон,
Що в небо музикою лине,
Де славить життя золоте жайворон...
Це — мова моєї Вкраїни.
Це — матері мова. Я звуки твої
Люблю, наче очі дитини...
О мова вкраїнська!.. Хто любить її,
Той любить мою Україну.
***
Я ЗНАЮ СИЛУ СЛОВА

Я знаю силу слова -
воно гострiш штика
i швидше навiть кулi,
не тiльки лiтака.
Воно промiння швидше,
в нiм — думка й почуття.
Воно iде в народи
для вiчного життя.
Коли це слово — зброя,
як день, що не схолов,
коли живуть у ньому
ненависть i любов.
Воно влуча як куля,
ця зброя золота,
коли у нiм ненависть
з любовi вироста.
Воно над зорi лине,
а в нiм живуть як спiв
любов до Батькiвщини
i лють до ворогiв.
О зброє щастя, слово,
я жить з тобою звик!
Ти — квiтка у любовi,
в ненавистi ти — штик.
***



ЯК НЕ ЛЮБИТИ РІДНУ МОВУ

Як не любити рідну мову
І як її не берегти,
коли із нею в даль грозову
ми йшли на бій - і я, і ти.
Коли за кожне рідне слово
в нас слали кулі вороги...
Ми збили з нього злі закови,
щоб ширить щастя береги,
щоб з ним іти в нові походи
до осяйних життя висот...
Бо мова — це душа народу,
народ без мови — не народ.
Вона для нас, як сонця блиски,
що крають ночі каламуть...
Її ми чули ще з колиски, —
то як же мову цю забуть!
Вона, як світла хор в ефірі,
як білий сад, весняний сад...
Ні, ні! Не вірю, я не вірю,
щоб ти забув її, мій брат!
І в миру дні й години бою
її нам треба берегти.
Де б ти не був, вона з тобою
іде звитяжно у світи!
***
ЯК НЕ ЛЮБИТЬ ТОЙ КРАЙ

Як не любить той край,
Де вперше ти побачив
Солодкий дивний світ,
Що ми звемо життям,
Де вперше став ходить
І квіткою неначе
В його теплі зростав
І усміхавсь квіткам!
***
«Васильки»

Васильки у полі, васильки у полі,
і у тебе, мила, васильки з-під вій,
і гаї синіють ген на видноколі,
і синіє щастя у душі моїй.

Одсіяють роки, мов хмарки над нами,
і ось так же в полі будуть двоє йти,
але нас не буде. Може, ми квітками,
може, васильками станем — я і ти.

Так же буде поле, як тепер, синіти,
і хмарки летіти в невідомий час,
і другий, далекий, сповнений привіту,
з рідними очима порівняє нас.
***
«Любіть Україну»

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,
в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!
***



«Сад»

В огні нестримної навали
рубали, різали наш сад…
А ми дивилися назад
і за минулим сумували…
Руками власними тюрму
творили ми собі одвічну…
О будьте прокляті,— кому
назад повернуте обличчя!
Кати нас брали на штики
за слово, правдою повите…
Ви ж розумієте?! Віки
не знали ми, чиї ми діти!..
Хтось застромив у серце шило
в чеканні марному весни…
В саду розкішному лишились
одні пеньки та бур’яни.
Кати на струни наші жили
тягли із рук, як сон, блідих…
І з нас співців собі купили,
щоб грали їм на струнах тих.
Ми йшли кривавими стежками,
нам тільки снився волі гук.
І похоронно над полями
кричав і плакав чорний крук…
Він нам кричав про волі гнів,
щоб ми повстали, захотіли!..
Й кривавий дзюб об струни-жили
в безкраїм розпачі точив…
Коли ж приходили раби
володарям на струнах грати,
серця не тисло від журби
і не обурювали грати…
А струни плакали… Не в бій —
вони нас кликали в утому…
Та от прийшов співець новий
і в струни вдарив по-новому.
І ми здригнули!.. Душі громом
залив музичний буревій,
що мчав, мов рокоти ріки,
що рвався вдаль крізь піну шалу!
І розцвіли старі пеньки
, і бур’яни травою стали…
Це вдень було, коли той спів
так схвилював серця всім хорі…
А уночі вже сад шумів
і крізь гілля сміялись зорі…
Так несподівано і скоро
наш сад постав і зашумів…
Його рубали, а він ріс!
На місці зрубаного дуба
росли нові!.. І навіть хмиз
угору дерся!.. Краю любий!..
Ми дочекалися весни,
ми вже підходимо до брами!..
Це ти той сад, о краю мій,
колись порубаний катами!..
Над золотими берегами
ти знов шумиш, такий рясний…
***
«Наближення зими у всьому серце чує»

Наближення зими у всьому серце чує:
і в шелесті листків, і в вітрі, і в стежках,
що ждуть, коли блакить в сніжинках завирує,
і срібний стане сад, і забіліє шлях.

Наближення зими… Пісень пташиних звуки
замовкли в деревах оголених, смутних…
Синіє холодно земля в сльозах розлуки
Із літом і теплом у мареві доріг…

Наближення зими. Берези білокорі
готуються до сну під вітру тихий свист.
І з гілки падає у золотій покорі
останній жовтий лист.
***