ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Усього 3274 віршів
Олесь Олександр

Ярослав Осмомисл

Володимирко поволі
Тихо-мирно вік дожив
І на княжому престолі
Ярослава залишив.
Це був князь палкий, відважний,
Незрівнянний у бою,
Наче рвався вій покласти
Першим голову свою.
І коли він з Ізяславом,
З князем київським зійшовсь,
Першим кинувся з мечем він,
Всіх попереду боровсь.
І бояри зупиняли:
«Ярославе, князю» стій:
Хто тебе, орла, заступить
У державі жалісній?!
Краще стань від виру збоку
І дивися на полки —
Як для тебе слави й честі
Здобувають вояки».
Ярослав бояр не слухав,
І вперед відважно біг,
І відвагою своєю
Ізяслава переміг.
Не спочив він після бою:
На державу угри йшли
І для нападу поляки
На кордоні вже були.
Але й тут хоробре військо
Розбиває ворогів
І іде в степи на південь
До Дунайських берегів.
Ростиславича Івана
Ярослав ущент розбив
І до власної держави
Малий Галич прилучив.
І держава буйним морем
Розлилася навкруги.
Половецький степ вмиває,
Б’є в Дунайські береги.
«Вісім смислів князь наш має»,—
Говорили вояки
1 прозвали Ярослава
Осмомислом на віка.
1 співець співав гіро ного:
«Гей, ти високо злетів
І на батьківськім престолі.
Вкритий славою, засів.
Військом ти підпер Карпати,
Шлях мадярам заступив
І Дунаєві ворота
Кораблями зачинив.
Князю, Київські ворота
Одчиняєш ти ключем.
Стріли кидаєш в султанів
І рубаєш їх мечем.
Так стріляй же їх, поганих,
Кидай стріли в їх стели
І за Ігореві рани
Слізьми, кров’ю окропи».
Після смерті Осмомисла
Володимир князем став.
Все, шо здідив, споневірнв.
Все розтратив, змарнував.
І взяли мадяри Галич
(Хоч народ завзято бивсь),
І угорський королевич
Князем галицьким зробивсь.
***
ЗАСПІВ

Заспіваю вам не пісню
Про стару старовину,
Розкажу я вам не казку,
А бувальщину одну.
Розкажу вам про минуле,
Що вже мохом поросло,
Що, нащадками забуте,
За водою поплило.
Перед вами стародавні
Пройдуть хвилями часи,
Із могил до вас озвуться
Наших предків голоси.
Наших предків, що блукали
По страховищах-лісах,
Що з природою змагались
Тільки з вірою в серцях.
Ах, тоді була живою
Вся природа навкруги
І людину оточали
Духи — друзі й вороги.
У часи ті Бог великий
Не ховавсь в небесній млі,
А усі боги родились
І вмирали на землі.
Рано вдосвіта на сході
Прокидавсь ясний Дажбог
І ходив-блукав до ночі
Синім степом без дорог.
По зелених пишних луках
Волос*(1) пас овець гладких,
Грів їх вовною м'якою,
Одганяв вовків від них.
Над дрімучими лісами,
По пустелі степовій
Бог Стрибог*(2) літав на крилах,
Грав на кобзі золотій.
Бог Перун*(3) на чорних хмарах
Вічно землю об'їздив,
Часом плакав, як дитина,
Часом сурмами будив.
Часом гнівом його серце
Наливалось, як огнем:
Левом він ревів з-під неба
І погрожував мечем.
А в річках жили русалки,
Хануни-водяники*(4),
Лісовик свистав у лісі,
І сміялися мавки*(5).
Треба добре було знати
Душі всіх богів земних,
То коритись, то змагатись,
То просити ласки в них.
І змагалася людина,
І вперед невпинно йшла,
Де ясним промінням-цвітом
Дивна папороть цвіла...
...Заспіваю вам не пісню
Про стару старовину,
Розкажу я вам не казку,
А бувальщину одну.
Розкажу вам, як на горах
Славний Київ наш постав,
Як він жив і розвивався,
Як столицею він став...
***
УКРАЇНА В СТАРОВИНУ

Ліс густий, дрімучий, темний,
Споконвічний ліс росте,
Не проб'ється навіть сонце
Крізь гілля його густе.
Велетенські граби, вільхи,
Сосни, явори, дуби
Раз в століття полягають
Після віку боротьби.
Лебедині білі зграї
В небі хмарами летять,
Навкруги орлині крила
Гучно, хижо лопотять.
Над струмком спинився олень,
Прислухається, тремтить,
Десь почув непевний шелест
І зникає через мить.
То ведмідь ішов напитись,
Остудитися в воді,
То збирають під дубами
Чорні вепри*(6) жолуді.
По лісах блукали кози,
Тури*(7), олені, вовки,
Кабани, ведмеді, лосі,
Рисі, зубри, борсуки.
Не стихав до ночі галас,
Дикий рев і ніжний спів...
Все кругом жило, змагалось,
Ліс дивився і шумів.
По лісах дрімучих, томних
З луком пращур*(8) наш ішов,
З рисем, лосем і ведмедем
Він боровся і боров.
Здобував він теплі хутра,
М'ясо, шкіру на свій дах,
Часом сам роздертий падав
З серцем звіра у руках...
Та часами прогуркочуть
Диких коней табуни;
Наче вихори, здіймають
Білу куряву вони.
На лісах дрімучих, темних,
На незайманих степах
Спочивала Україна
В золотих, дитячих снах.
*(6) Вепр — дикий кабан.
*(7) Тур — дикий бик.
*(8) Пращур — далекий предок.
***



НАШІ ПРЕДКИ - СЛОВ'ЯНИ

Над озерами, річками,
На полянах лісових,
На стрімких високих горах,
На просторах степових, —
Де лише сіріє стежка
Або вкрився збіжжям*(9) лан,
Скрізь розкидались оселі
Наших прадідів-слов'ян.

Оселялись цілим родом:
Що людина, як одна?!
Кревні*(10) люде рід складали,
Кревні роди — племена.
Наймудріший і найстарший
Цілим родом керував,
Видавав щодня накази,
Правив, милував, карав.
Кожне плем'я мало князя,
Князь судив, водив на бій,
Першим був він у відвазі
І у мудрості своїй.
А коли ставав нездатним
До ладу і боротьби,
Віче*(11) іншого на князя
Вибирало без журби.
На річках, високих горах,
Серед багон і болот
Городи, міцні твердині
Будував собі народ.
***
ПОЧАТКИ КИЄВА

Над Дніпром широким, вільним,
Де луги й степи цвіли,
Наші прадіди-поляни
Оселились і жили.
Хлібороб робив у полі,
Пас пастух корів, овець,
З луком, з стрілами гнучкими
По лісах ходив *(12).
Пишно квітла Україна,
Повна всякого добра.
Як в раю, жили поляни
Понад хвилями Дніпра.
Все своє вони любили,
Шанували і чуже,
Хай, мовляв, Перун і Волос
Всіх від лиха стереже.
А коли сусід лінивий
Заздрив силі багача,
Вміли наші показати
Обосічного меча.
І віки нога ворожа
Не ступала на наш лан.
Всі сусіди шанували
І боялися полян.
...Де стоїть тепер наш Київ,
Там була сама гора,
Жив там перший Кий з Хоривом,
Щек та Либідь — їх сестра.
Над самим Дніпром на горах,
Огороджений з боків
Ровом, мурами, валами,
Київ виріс і розцвів.
***
АСКОЛЬД І ДІР

Славна в Рюрика дружина,
Всім далась вона взнаки,
А Аскольд і Дір — найперші,
Найславніші вояки.
Нудно їм сидіти дома
Без походів, без боїв,
І вони прохають князя,
Щоб на волю їх пустив.
Князь подумав і дозволив.
Попрощалися вони
І з такими ж вояками
Посідали на човни.
Приплили до краю Волхов,
Далі витягли човни
І в лісах шляхів шукають
До чужої сторони.
Бачать — річка.
Довго нею
Геть на полудень плили,
Аж угледіли на горах
Місто, вежі і вали.
Приплили, на берег вийшли
І питають у полян,
Хто живе у цьому місті,
Хто тепер у ньому пан?
«Тут колись жили та вмерли
Кий, Хорив та Щек, брати.
А тепер ми під хозаром*(13), —
Животій та дань плати».
«Не журіться!» — Дір промовив.
«За мечі!» — Аскольд гукнув.
Кожний птахом стрепенувся,
Кожний гнівом спалахнув.
Стали вільними поляни,
Вихваляють вояків,
А Аскольда разом з Діром
Вибирають на князів.
***
ОЛЕГ

Раз до Діра і Аскольда
Прибігають вояки:
«По Дніпру пливуть на Київ
Чужоземні байдаки!»
Не скінчили ці казати —
Ще біжить один вояк:
«На човнах пливе на Київ,
Кажуть, Рюриків свояк!»
«Залишіть! Пливе не ворог», —
Їм князі відповіли
І Олегові назустріч
З воєводами пішли.
«Чи з добром, чи з злом приходиш
Ти у наш гостинний двір?» —
Так, вітаючи Олега,
Запитав Аскольд і Дір.
І Олег похмуро, грізно
На питання відповів:
«Я прийшов з могучим військом,
Я вам Ігоря*(15) привів.
Не походите з князів ви,
Як же княжити змогли?
Нам лише належить влада,
І по неї ми прийшли».
Так скінчив Олег промову,
І на знак його руки
З човна Ігоря виносять
Чужоземні вояки.
А князів Аскольда й Діра
Піднімають на списах,
І Олег вступає в Київ
При побідних голосах.
І, коня свого спинивши,
Він говорить: «Вояки!
Хай же матір'ю нам стане
Славний Київ на віки!»
***



ПОХІД НА ЦАРГОРОД

Геть за морем українським,
Понад склом Босфорських вод
Дивні вежі і палати
Розкидає Царгород.
Наче вир, кипить, торгує
Крамом, зброєю, вином.
Вдень він вуликом здається,
А вночі — чудесним сном.
І з усіх країн до його
Ллється хвилями народ.
Наші теж торговці-люде
Їздять в славний Царгород.
Та не любить грек чужинців
І тримає їх в руці.
«Хоч не їдь! Одурить, скривдить!»
Наші скаржаться купці.
І Олег, на греків лютий,
Став збиратися в поход:
Хоче він до України
Прилучити Царгород.
І укрили Чорне море
Українські байдаки,
Розгорнулися вітрила,
Заспівали вояки.
Простір! Воля! Грають хвилі,
Море диха, як живе,
Мов лютує, що з піснями
Легковажний хтось пливе.
Небезпека? Вітер? Буря?
Гнуться щогли кораблів?
О, хіба згорнути крила
Важко, довго для орлів?
І гуртом за весла взятись,
Разом взятись і гребти...
Море, море! І в негоду
Любе сміливому ти!
Так три дні плили по морю
Без турботи, без нудьги.
Ось і вежі Царгорода,
Ось і грецькі береги.
Але греки уже знали,
Що летять до них орли,
І, щоб в пристань не пустити,
Ланцюги перетягли.
І звелів Олег на берег
Витягати кораблі.
«Що ж, мовляв, як не по морю,
То поїдем по землі».
І, колеса приробивши,
Він вітрила розпустив.
І невидане тут сталось,
Найдивніше диво з див.
«Ой повій, повій ти, вітре!
Швидше коней повези!»
Зашумів-повіяв вітер,
Покотилися вози.
Вороги перелякались,
До Олега шлють послів.
«Не руйнуй нас, все дамо ми,
Що б ти, князю, не схотів!»
«Ну, гаразд. Покора ваша
Погасила в серці гнів,
І здається, ми братами
Станем з лютих ворогів.
Царю, хай моє купецтво
Вільно ходить в Царгород,
Хай торгує і купує
Вже без кривди і без шкод.
У купців не буде зброї:
Я обмежу їх число,
Щоб не більше як півсотні,
Їх нараз у місто йшло».
Цар згодився на умову,
Хрест святочно цілував.
Князь на Волоса, Перуна
І на меч присягу склав.
На воротях Царгорода
Князь Олег свій щит прибив.
На воротях Царгорода
Український щит висів!
***
КНЯГИНЯ ОЛЬГА

Тихий, теплий літній ранок.
Сонце встало. Вітер спить.
Вийшла дівчина на річку,
Сіла в човен і сидить.
Чарівна сама, як ранок,
Задивилася на світ...
Білий шум на синіх хвилях,
На деревах — білий цвіт.
Любо жити на сім світі,
Щастя любого ждучи...
Ах, коли б лише згадати
Сон, що снився уночі.
Дивний сон... якісь палати,
Лицар в зброї на коні...
Ліс такий страшний, таємний.
Поле... Море вдалині.
Далі хмари, грім, пожежа,
Плач і стогін з-під землі.
Лицар-велетень в кайданах,
Кров на білому чолі.
І замислилась красуня...
Згадка в серце їй вп'ялась...
Нагло*(17) шелест...
Обернулась: Перед нею —
Ігор-князь.
На йому убрання просте,
Без оздоби, без відзнак,
Лук з залізними кінцями,
Збоку стріли, сагайдак.
Привітався з нею Ігор
І сказав перевезти...
Загойдавсь на хвилях човен
І поволі став плисти.
І очей не зводить Ігор:
Що за дівчина-краса!
Заговорить: думка — сонце;
Очі — сині небеса.
Хто вона, чия і звідки,
Князь докладно розпитав,
А на другий день по неї
І сватів своїх послав.
І за князя вийшла заміж
Проста дівчина з села,
І до смерті вірним другом
Князю Ігорю була.
***
ЯРОСЛАВ МУДРИЙ

Після ката Святополка,
Що замучив трьох братів,
Брат четвертий на престолі,
Ярослав розумний, сів.
Святополком окаянним
Все зруйноване було.
Бідувало бідне місто,
Бідувало і село.
І усю свою увагу
Ярослав звернув на лад.
І небавом*(19) Україна
Зацвіла, як пишний сад.
І небавом знову люде
Багатіти почали,
І Дніпром човни чужинців
Знову в Київ поплили.
Греки, німці, італійці,
Чехи, угри — всі ішли,
Купували, продавали
І у Києві жили.
Так живий, шумливий Київ
Царгородом другим став.
Як про друга, як про сина
Дбав про його Ярослав.
Оточив його валами,
Ровом, мурами обвів.
Укріпив його, оздобив
І препишний двір завів.
До палат ішли невпинно
Чужоземні посланці,
Князь сидів на пишнім троні
З грізним берлом*(20) у руці.
І, допущені до князя,
Низько кланялись посли,
І до ніг дари складали,
Що з чужини принесли.
В час бенкету на бандурах,
Гуслях, різних сопілках
Грали весело музики;
Вина пінились в чарках.
Співаки пісні співали,
Скоморохи*(21), штукарі,
Розважаючи чужинців,
Метушились у дворі.
Після ситого обіду
Всі виходили з палат
Подивитись на верблюдів,
На муштрованих звірят.
І в Європі честю мали
Королі, князі, царі
Поріднитись з Ярославом,
Побувати у дворі.
Але мудрість Ярослава
Вся була в його ділах,
У державнім будівництві,
Владі, устрою, в судах.
Щоб не нищити народу
І народного майна,
Не хотів він воювати,
Не тягла його війна.
Він прогнав лише поляків
І, щоб ворог тихшим став,
Він твердиню понад Сяном*(22) —
Ярославль свій збудував.

Та ходив на печенігів
І черкесів під Кавказ,
Що на нашу Україну
Нападали раз у раз.
Та з Редедею касозьким
Ярославів брат Мстислав
Бивсь хоробро в поєдинку
І Редедю подолав.
Наш співець Боян*(23) великий,
Найславніший із співців,
Сплів йому вінок безсмертний
Із пісень безсмертних слів.
Пролетіли дні короткі...
Перед смертю Ярослав"
Всіх своїх синів покликав
І з любов'ю проказав:
«Вас я, діти, покидаю,
Йду я в ліпшу сторону,
Але, діти, пам'ятайте
Мою заповідь одну:
Не сваріться, жийте в згоді:
Тільки мир збере усе,
А незгода, наче вітер,
Все по полю рознесе.
Як не будете всі разом
Йти до спільної мети,
Ви, державу зруйнувавши,
Подастеся у світи.
Ви розгубите ту землю,
Що придбали вам батьки,
І тинятиметесь всюди,
Як вигнанці й жебраки».
Та недовго пам'ятали
Діти мудрий заповіт,
А нащадки Ярослава
Осміяли на весь світ...
***
КОЖУМ'ЯКА

Убивши князя Святослава,
Печеніги раз у раз
Йдуть ордою на Вкраїну,
Раз у раз грабують нас.
І тепер їх шатра сірі
Вкрили луг над Трубежем,
Печеніги знов з’явились
І погрожують мечем.
Наші ждуть. Але боїться
Печенізький хан іти,
Йому хочеться без бою
Перемоги досягти.
Є один вояк у його
Втроє дужчий за вола...
«Хай він б’ється», — хан хитрує
І до князя шле посла.
«Чи не викличем ми, князю,
Гніву праведних богів,
Коли річку почервоним
Кров’ю наших вояків?!
Краще ми розв’яжем сварку
Славним герцем двох борців:
Коли твій борець подужа,
Я скорюся без боїв».
Князь погодивсь, і звелів він
Найсильнішого знайти...
Та на герць ніхто в державі
Не зважається піти.
Засмутився Володимир...
Аж прийшов якийсь дідусь:
«Син побореться, мій князю,
І поборе, побожусь.
З ним колись ми посварились,
Пам’ятаю, як тепер,
М’яв він шкуру, так, повіриш,
Спересердя всю роздер».
Привели до князя хлопця:
Соромливий, мовчазний,
Невисокого і зросту,
Хоч доволі кремезний.
«Може, хочеш, князю,
Чи міцна моя рука,
Роздражніть на пробу жаром
Найсильнішого бика».
Роздражнили. Бик на хлопця,
Але той схопив за бік
І кавалок м’яса вирвав...
Бик упав і кров’ю стік.
«Добре!» — князь сказав до хлопця,
А військам своїм звелів,
Щоб озброїлись і ждали
Щохвилини ворогів.
Третій довгий день минає
І ідуть борці на бій,
Князь і хан собі гадають:
«Хто поборе — твій чи мій?!»
Печеніг угледів хлопця
І сміється: «От, дурне,
Подолати, побороти
Воно думає мене!!»
Не злякався Кожум’яка
І боротися почав.
Повертав борця і важив,
Потім, наче кожу, м’яв.
І нарешті, наче бочку,
Ухопив і кинув вмить.
На землі без руху мертвий
Печеніг-борець лежить.
І на тім славетнім місці,
Де страшний борець упав,
На тім місці Володимир
Переяслав збудував.
***
ПЕЧЕНІЗЬКА ОБЛОГА КИЄВА

Раз дізнались печеніги,
Що для бою час настав,
Що в Болгарії далекій
Забарився Святослав.
Наче хмари, бідний Київ
Печеніги облягли,
Загриміли всюди сурми,
Тарабани загули.
А у місті плач і стогін:
Ані вийти, ні ввійти,
Став людей косити голод,
Став в могили їх нести.
А в той час гуляє Претич
З дужим військом за Дніпром...
Та не станеш буйним вітром
І не зробишся орлом.
Полетіти б і сказати:
«Ви на волі, соколи,
А наш Київ сірим муром
Печеніги облягли».
Стали думати кияни,
Де їм лицаря знайти,
Щоб із міста на той берег
Сміло зважився пройти.
«Я піду!»— хлоп’я говорить.
«Ти ж мале ще, молоде...»
«Я піду»,— хлоп’я говорить
І з вуздечкою іде.
Вийшов з міста, в яр спустився,
Полем швидко перебіг,
Став, постояв, вийшов з гаю,
Йде, неначе печеніг.
Ось і табір. Глянув — війська,
Як тієї сарани!
Коні ржуть, реве худоба,
На триногах казани.
А на сонці сяє зброя,
Сяють, блискають списи...
Як пробитися крізь хмару,
Як пройти через ліси?!
«Де ти, Претич-воєводо,
Де ти, князю Святослав?!»—
Так собі подумав хлопець
І у когось запитав:
«Чи не бачили ви, дядьку,
Тут буланого коня?
Я пустив його на пашу,
Та й заснув на хвильку я...»
«Ні, не бачив... ач, роззява!
Так колись ти і в бою
Задрімаєш і за хвильку...
Стратиш голову свою».
«Треба йти питати інших...
Де ж він, лишенько моє?!
Гей ти, коню мій буланий,
Гей, озвися, де ти є?!»
Вдалині Дніпро синіє...
Хлопчик плаче, як ягня:
«Чи не бачили ви, дядьку,
Тут буланого коня?»
Ось уже і любий берег,
Хвилі весело шумлять...
Він оглянувся — далеко
Вороги його стоять.
І схопив себе за груди,
На собі одежу рве,
Через мить уже по хвилях
На той берег він пливе.
І нарешті бачать хлопця
Печенізькі вояки,
І за ним біжать, женуться,
Як за сарною вовки.
Туго луки натягають,
Стріли кидають вперед,
То пірне хлоп’я у воду,
То заб’ється в очерет.
Стріли падають у воду,
Наче чорні блискавки...
Попливти б,— але бояться
Печенізькі вояки.
А мале хлоп’я давно вже
Степом котиться-летить...
Сяють вогниками очі,
Серце пташкою тремтить.
Ось уже і рідний табір,
Ось і Претич, вояки...
Ах, здається, по степу він
Розгубив свої думки.
Прибігає, важко диха,
Ледве встоїть на ногах...
Закричав — і гнів палає
В огняних його словах.
«Воєводо і вояцтво!
Ви гуляєте, орли,
А наш Київ, наче хмари,
Печеніги облягли.
Ви гуляєте, а люде
Швидко з голоду помруть,
Швидко з голоду наш Київ
Печенігам віддадуть».
Пильно слухає вояцтво,
Що розказує хлоп’я...
Меч стискає воєвода
І сідає на коня.
«Вояки! вперед! на поміч! —
Вірний Претич закричав,—
Хай живе наш славний Київ,
Хай живе наш Святослав».
Обернувся в вулик табір...
Крики, ржання, метушня...
Кожний бравсь за спис, за зброю
І... на огиря-коня.
І злякались печеніги...
Крик пішов і залунав,
Що вертається з походу
Переможець Святослав.
Безліч літ уже минуло,
Вже давно в землі хлоп’я.
І давно вже в серці нашім
Вмерло лицаря ім’я.
***