ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Усього 3274 віршів
Пригара Марія

ЩО СТАЛОСЯ В МОРІ

МАТИ Й СИН
Ви про дельфіна
Чули чи ні?
Плавав дельфін
У морській глибині.
Знав черепаху,
Знав восьминога,
Знав, де в підводні печери
Дорога.
Мав не одного
Під хвилями друга.
Цокав, мов краб,
І сопів, як білуга.
Міг засвистіти,
Немов пароплав,
Тільки людської мови
Не знав.
Пестила сина
Дельфіниха-мати,
Вчила його
Кораблі обганяти.
Вчила в негоду
Знаходити путь
Там, де шаленії бурі
Ревуть.
Каже їй син:
— Отепер я при силі!
Скрізь, куди схочу,
Поплину по хвилі.
Краба й медузу
В дорозі спиню,
Із черепахою
Погомоню.
Тільки ж усяке
Бува на віку:
Хочу я знати
Мову людську!
В морі зустріну
Людей ненароком.
«Хто ви? — гукну їм,
Не кліпнувши оком.—
Де ви живете?
В якій стороні?»
Все порозказують
Люди мені! —
Мати зітхала:
— Ой, що то за діти!
Хто таке бачив —
З людьми гомоніти!
Може, й на спині
їх будеш носить?
Хочеш, напевне,
Потрапити в сіть! —
Марне перечила
Матінка сину.
«Що,— каже,— здумав,
Того не покину!
Буду науки
Шукати в рідні:
Дядечко кит
Допоможе мені».

******


В ОКЕАНІ
Б'ються об кригу
Хвилі шалені.
Водять очима
Сонні тюлені,
Дивляться з криги,
Неначе із скелі:
«Що то за гості
В нашій оселі?»
Плава дельфін
І туди і сюди.
«Дядечку, де ви?» —
Гукає з води.
Враз два фонтани
Ударили в небо.
«Ось я, небоже!
А що тобі треба?»
Низько дельфін
Уклонився китові:
«Як ви тут, дядьку,
Живі та здорові?
Можете ви,
Поки нічка мине,
Мови людської
Навчити мене?»
Кит одмовляє:
«Добре, небоже!
Треба науки —
Дядько поможе!
Вивчу зо мною
Пихкать до пари,
Білі фонтани
Кидати в хмари.
Хитрих мисливців
Вздрівши далеко,
Форкать по-нашому:
«Ой, небезпека!»
Та під водою
Гнать скільки сили,
Щоб ті мисливці
Облизня з'їли!»
Мовчки племінник
Слуха кита.
Добра наука —
Мова не та!

*****


ХИЖА РІДНЯ
Тільки ж дельфін
Не злякався невдачі
Був недаремно
Впертої вдачі.
«Тітка акула
Є між ріднею.
Хоч і не знаю —
Стрінуся з нею!»
В темному небі
Зорі сяйнули.
Стежать за морем
Сонні акули.
Може, побачать
Здобич зненацька?
Пащека люта!
Звичка хижацька!
Плине мандрівник,
В піні хлюпоче.
«Тітко акуло!» —
Зве серед ночі.
Раптом назустріч
Клацнула паща:
«Хто мене кличе?
Звідки і нащо?»
Глянув сердега:
Ну ж і страшило!
«Я,— каже,— кликав,
Тіточко мила!
Я до вас,— каже,—
Тиждень мандрую:
Вивчити хочу
Мову людськую!»
Зареготали
Хором акули:
«Ох, чудасія!
Зроду не чули!
Маєш, розумнику,
Щастя сьогодні:
Зараз ми добрі,
Бо не голодні!
Плавай із нами —
Будеш учиться,
Як нападати,
Мов блискавиця.
Як полювати
Без відпочинку
То на рибину,
То на людину.
Осьде наука —
Перша у світі!»
Крикнув дельфін їм:
«Гетьте, неситі!»
Високо вгору
Скочив з розгону,
Хлюпнув, мов камінь,
В хвилю солону.
Мчить-утікає,
Дума в мандрівці:
«Я ж і не знав їх.
От кровопивці!»

******


НА ПАРОПЛАВІ
Вітру в обличчя
Жбурляючи піну,
Плив пароплав
У далеку країну.
Віз подорожніх
І вантажі
З рідного берега
В землі чужі.
Віз він туристів,
Чужинців багатих,
В штанях коротких,
У куртках картатих.
Вечір надходить.
Далеко до порту.
Подорожани
Стоять біля борту.
А за юрбою
На пароплаві
Стежать між хвилями
Очі цікаві.
Гляне дельфін
І сховається знову.
«Ось де послухаю
їхню розмову!»
«Маю науку!» —
Зрадів під кінець.
Вдарив хвостом
І пустився в танець.
Колесом крутиться,
В'ється, мов птиця.
Натовп регоче:
«Дивіться! Дивіться!
Як він кружляє!
Та як він щебече!»
«Дайте нам глянуть!»
Голосить малеча.
Повибігали
Усі із кают.
Тут де не взявся
Якийсь шалапут.
Блимнув, скривився:
«Оце танцюрист!
Ми йому зараз
Вкоротимо хист».
Скинув рушницю,
А діти у крик!
Глянув дельфін
І під хвилею зник...

******


БУРЯ
Враз застрибали
Гребені білі.
Дужче і дужче
Казяться хвилі.
Вітер сурмить,
Мов сердитий сурмач.
...Чути в каютах
Лемент і плач.
Буря гримить
На морському шляху,
Мчить пароплав
У затоку глуху.
Там, у затоці,
Наїжились кручі.
Грізно ревуть
Чорториї кипучі.
Ближче і ближче
Прибою луна.
Раптом із моря
Дельфін вирина.
«Буде нещастя!» -
Подумав одразу.
Кинувсь на поміч,
Забувши образу.
Скаче угору,
А крикнуть не вміє.
Хто його в бурю таку
Зрозуміє?
Вдарила блискавка.
В ніч і туман —
Вгледів дельфіна
Старий капітан.
«Що тут робити?
Однаково згинем!»
Крикнув:
«Стерничий!
Звертай за дельфіном!»
І у вузькому проході
Між скель
Тихо
важкенний
Поплив корабель.
Вранці, при сонці,
Дельфіна шукали.
З борту
Всіма голосами гукали.
Дуже просили
Забути пригоду,
Рибку сріблясту
Кидали в воду.
...Чутка недавно
У морі ходила,
Що вже говорить
Дельфін, як людина.
В дальній затоці
У тиху годину
Кличе малечу:
«Сідайте на спину!»
А коли бурі
Над морем ревуть,
В хвилях рибалкам
Показує путь!

***
ГРИЦЬ І МАВПА

І
ЩО БУЛО В ЗООСАДУ
Виходить з дому Гриць Комар
Гуляти після школи.
Ви ще таких, як цей школяр,
Не бачили ніколи.
Він зразу хлопчиків побив,
Дівчат смикнув за коси,
Котові лапку придушив —
«Нехай не ходить босий!»
І, налякавши всіх підряд,
Пішов гуляти в зоосад.
В зоосаду кругом народ:
Куди не глянеш — люди.
Одних цікавить бегемот,
А іншого — верблюди.
Кричить папуга-какаду,
В гіллі орел клекоче,
А Гриць блукає сам в саду
І скрізь потрапить хоче.
Веселу бачить він юрбу
Отам, де ведмежата.
Почав ведмедик боротьбу,
Обняв за шию брата.
На землю хилить силоміць:
Така у них забава.
— Ти дай підніжку! — радить Гриць.
Дивитись нецікаво!
Ще трохи далі між дерев,
Оселі є звірині.
Отам живе великий лев,
Привезений з пустині.
А поряд, в клітці ще одній,
Лежить тигриця хижа.
Вона доглядачці своїй
Ласкаво руку лиже.
— Оце підлиза! — Гриць гука.—
Тигриця зовсім не така!
Нітрохи не цікаво.
От мавпа — інша справа!
Сидить у клітці шимпанзе
І стигле яблуко гризе,
Кривляється від скуки
І робить різні штуки.
За брус ухопиться на мить —
І клітку всю перелетить,
Зачепиться ногою —
Висить вниз головою.
Та ось побачив Гриця
І став із ним дражниться.
То скрутить в трубку язика,
То скривить рот до вуха.
«Покинь дуріти!» — Гриць гука,
Та шимпанзе не слуха.
Вже люди глянути ідуть,
Чом мавпа так шаліє.
А Гриця завидки беруть,
Що й він отак не вміє.
— Оце мастак! Оце стрибач!
Не сяде й на хвилинку.
От знову скаче, як циркач,
Не знаючи спочинку.
І Гриць до клітки мов приріс,
Забувши про уроки.
Вже сад став темний, наче ліс.
Іще стояти доки?
А шимпанзе, немов дружку,
Усе підморгує Грицьку
І хитро мружить очі,
Мов щось сказати хоче.
І Гриць не втримавсь під кінець.
— Ти,— каже,— справжній молодець!
Стрибаєш так чудово,
Як в цирку, чесне слово!
Хоч ти мене і взяв на сміх,
Та я не маю злості.
Коли б ти звідси вийти зміг —
Приходь до мене в гості!
Ми біля річки, де мости,
В новім живемо домі.
Приходь, як зможеш утекти,—
То будемо знайомі.
І не почув ніхто в саду,
Що шимпанзе сказав: «Прийду!»


II
НІЧНИЙ ГІСТЬ
За столом школяр куняє,
А надворі ходить ніч.
Місяць в шибку заглядає.
— Що це, справді? В чому річ?
Хто в цю пору сонні очі
Розкриває силоміць?
Хто там пише серед ночі?
Що за хлопець?
Звісно, Гриць!
Він сяк-так зробив уроки.
Ще лишилось п'ять задач.
От не бачили мороки!
Не виходять, хоч ти плач!
Гриць блукає, наче в лісі.
Гриць не може розв'язать:
«Тричі вісім — тридцять вісім.
Ще чотири — сорок п'ять!»
Сон шепоче:
«Годі, Грицю!
Кинь уроки! Відпочинь!»
І раптово — подивіться!
За вікном майнула тінь.
В Гриця серце затремтіло.
Гриць до місця мов приріс:
За вікном стоїть страшило
і до шибки тулить ніс.
Тут, стрибнувши до кімнати,
Шимпанзе сказав: — Здоров!
Нащо так лякатись, брате?
Ти покликав — я прийшов!
Скажіть, ви б хотіли,
Мої читачі,
Щоб мавпи ходили
До вас уночі?
Щоб лізли ці гості
До вас у вікно,
Хвостаті, безхвості,
Які — все одно?
А в Гриця на ліжку
Сидить шимпанзе.
Він дивиться в книжку,
Цукерку гризе.
І в думці у Гриця:
«Це правда чи ні?
Чи, може, він сниться
В цю пору мені?»
Тут гість догадався
Про думку таку.
— Чого ти злякався? —
Він каже Грицьку.—
Це, Грицю, не казка,
Не сон, що мине.
Не думай, будь ласка,
Позбутись мене.
Тебе я зустріти
Хотів недарма.
Ти ж знаєш — освіти
У мене нема.
А доки ж від скуки
Смішить глядачів?
Я краще б науки
У школі учив.
З тобою на парті
Я б сів залюбки.
Це зовсім не жарти,
Якраз навпаки!
Ми ж вдачею схожі,
Неначе брати.
З тобою я можу
І в школу піти.

III
В ШКОЛІ
Не бувало ще ніколи,
Не траплялося у нас,
Щоб ходила мавпа в школу,
Заглядала хоч на час.
Та на те ж воно і казка,
Щоб траплялися дива!
Не дивуйтеся, будь ласка,
Бо у казці все бува.
Ось міркує Гриць потиху:
— Ти гляди, який штукар!
То ж то буде в школі сміху,
Як прийде такий школяр!
Він одяг сорочку й брюки,
Він книжки під пахву взяв,
Ще й кошлаті довгі руки
У рукава заховав.
І пішли дружки із дому,
Ледве сонечко зійшло,
По завулочку глухому,
Де нікого не було.
Рано-вранці у дворі
Галасують школярі:
— Подивіться! Подивіться!
Гриць Комар у машкарі!
Що це з ним? Шалений наче,
На руках стрибає, скаче.
Розганяє всіх навколо,
Ніби щось його вкололо.
Рве дівчаток за косички,
Аж мигтять в повітрі стрічки.
Хлопці гралися в футбол —
Він не дав забити гол.
Пополам роздер м'яча
І подавсь навтікача.
Може, Гриць зійшов з ума?
Вже терпіння з ним нема!
Став Грицько біля горожі,
Заховався за гілля.
Хоче крикнути й не може:
— Хлопці, хлопці! Це не я!
То дружок мій скаче дикий.
І нащо такі дружки?
Взув мої він черевики
І забрав мої книжки.
А тепер немов здурів,
Як побачив школярів.
Осьде вискочив на дах
І гуляє на руках!
«А хіба ж я,— дума Гриць,—
Не робив таких дурниць?»
У дворі дзвенить дзвінок,
Лунко кличе на урок.
Тут штукар, стрибнувши вниз,
Навкарачки в клас поліз.
Каже Гриць собі:
— Ой, мамо!
Це ж і я робив так само.
Хто кривляку прожене?
Просто дражнить він мене.—
Знявся лемент на весь двір:
— Це не Гриць! Це дикий звір!
— Мавпа! Мавпа! Лізе в клас!
Заберіть її від нас!
Вмить кошлатий хуліган
З ґанку скочив на паркан.
Скинув з себе черевик,
Кинув другий в інший бік.
І гукнув усім: — Дивіться!
Правда ж, схожий я на Гриця?
Я б і вчивсь, як він, та бачу,
Надто жваву маю вдачу!
З Грицем ми, проте, дружки.
Ну, а з вами — навпаки!
В школярів жбурнув книжками
І подався навтіки.
Тільки десь там з краю в край
Прокотилось: «Гриць, прощай!»
І стоїть Грицько в юрбі,
Сам не вірячи собі.
Кажуть всі йому з докором:
— Нам за тебе просто сором!
Бач, зумів дружка знайти!
Справді схожі, як брати!
Чом твій друг такий — відомо:
Звісно, мавпа несвідома.
Та подумай, Гриць Комар,
Ти ж — не мавпа! Ти — школяр!
Хто пустує без упину,
Дисципліну забува,
Хай подумає хвилину,
Прочитавши ці слова,
І спита себе: «Невже ж
Я на мавпу схожий теж?»
А було таке чи ні,
Чи насправді, чи вві сні,
Правда це чи небилиця —
Ви самі спитайте в Гриця.
***
ПРО ЖУКА

І

Жив собі жук,
На ім'я короїд.
Що в короїда
Було на обід?
Жадібно гриз він
Зеленого дуба.
Ним і обідав.
Мило та любо.
Дуб на сніданки
І дуб на вечері.
Мало і мало
Було ненажері!
Гриз гілочки,
Виїдав серцевину,
Міг хоч кого
Довести до загину.
В тата вдались
Короїдові дочки:
Гризли із смаком
Маленькі дубочки.
А поблизу
Короїдова тітка
Кволу сосонку
Хрумала швидко.
Кожен точив
І лякався сусіда:
«Нащо дивитися,
Хто як обіда?»
Жук-ненажера
І весь його рід
Дуже боялися
Вийти на світ!


ІІ

Плакала гірко
В лісі кисличка:
«Ще ж не стара я!
Ще невеличка!
Чом же у мене
Листячка мало?
Віти марніють,
Яблук не стало?
Щось мене точить,
їсть без упину.
Жити так хочу,
А, мабуть, загину!»
Скаржились сосни
Могутнього роду:
«Краще одразу
З мосту та в воду!
Сушить нам серце
Некликаний гість —
Стовбур високий
Поїдом їсть!»
Тільки промовчав
Дуб-лісовик.
Скаржитись в горі
Він ще не звик!

ІІІ

Та лісники
Додивилися впору
Листя засохле,
Дірявую кору.
Дуби темнозорі.
«В них короїди,
Тому вони хворі!»
Бачать: на соснах
Хвоя змертвіла.
«Теж у них,— кажуть,—
Нечисть насіла!
Ось ми їй зараз
Пропишемо ліки!
Стежку до бору
Забуде навіки!»
Шелестом
Тишу сполохавши ранню,
Дятли летять
Помагать лікуванню.
Вітром гайнули,
Аж свиснули крила,
Хто їх побачив —
В очах зарябіло!
В діри на соснах
Засунули носа,
Яблуньку бідну
Оглянули скоса.
І, добиваючись
В трухлі куточки,
Застукотіли
Дзьоби-молоточки!
Цюкають дятли,
Аж сиплеться порох!
«Ось як ми,— кажуть,—
Лікуємо хворих!»
Повитягали
З нір короїдів,
Родичів їхніх
Та їхніх сусідів.
Щоб у спокої
Шуміла діброва,
Щоб розросталася
Дужа й здорова.
Будуть дерева
Здійматися в небо.
Знищили злодіїв —
Так їм і треба!
***



САМ З СОБОЮ

Що за шепіт чути в тиші,
Ніби сну комусь немає?
То Дніпро зірки колише,
Сам з собою розмовляє.
— Недаремно ж,— він говорить,—
Я сягнув до небокраю.
Чи я річка, чи я море —
Вже тепер і сам не знаю.
І хоч роки за плечима,
Я міцнішаю на силі.
Та навіщо ж на спочинок
Відпускати в море хвилі?
Ось не хочу мати спокій,
А візьму — і просто з ходу
Заверну свої потоки,
Пожену слухняну воду.
У степи, від сонця в’ялі,
Між полинними кущами
Хай біжить все далі й далі,
На хліба хлюпне дощами!
Прилетять пташки шумливо,
Не питаючись нікого.
Біля хвилі, мов те диво,
Стане чапля довгонога.
Забринять лани струмками,
Зашумлять садами балки.
В очереті над ставками
Ніч не спатимуть рибалки.
І кепкуючи з посухи,
Заколоситься пшениця.
Мов красуня-чепуруха.
Буде вродою хвалиться.
Отаку я маю мрію.
Як надумав — так і буде.
А як щось я не зумію —
То мені поможуть люди!
***
СТОЇТЬ ВЕРБА НАД КРУЧЕЮ...

Де в’ється шлях покручений
І гине десь в яру,
Гнучка верба над кручею
Вклоняється Дніпру.
Уся укрита шрамами
Ота верба стара.
Гілля її поламане,
Посічена кора.
Тремтять сучки розколені,
Струсивши листя мідь.
Копни лишень при корені —
Осколок забряжчить.
В ту давню ніч загравою
Кривавилась ріка.
В пітьмі над переправою
Громадились війська.
Хто пліт штовхав із силою,
Хто гнав човна з коси.
— Не бий їх, Дніпре, хвилею!
Легесенько неси!
Як бомба вирву вириє
І піде хтось на дно —
Він знов на волю вирине,
Пливтиме все одно.
А кулі поруч хвиськали,
Шукали міни ціль.
Та ось, труснувши бризками,
Солдат підвівся з хвиль
По схилу збіг сипучому,
Задихавшись на мить,
Сказав вербі над кручею:
«От звідси будем бить!»
Згинався стовбур колесом
У сяйві злих ракет.
Всю ніч захриплим голосом
Татакав кулемет.
Його трощили мінами,
Його вогнем мели,
Але в Дніпро не скинули
І знищить не змогли.
Солдат не впав поранений:
Він буде жить та жить.
Верба, укрита шрамами,
Як пам’ятник стоїть...
***
ДНІПРО ШЕПОЧЕ

Пароплави плинуть серед ночі,
Вдалині шумлять херсонські плавні,
А Дніпро шепоче і шепоче,
Ніби роки згадує прадавні.
Бурмотить собі у вуса сиві,
Одкидає хвиль сріблясті шати.
На віку — немов на довгій ниві:
Стільки можна дідові згадати!
І пливуть ті спогади, як тіні.
Є між ними добрі і похмурі.
...Ось плескочуть весла в шумовинні,
Чорне море стогне проти бурі.
На судні вітрила не нап'ято,
А воно біжить у піні білій.
Це ж турецька каторга проклята:
Ой, то бранці стогнуть, а не хвилі!
В ланцюги важучі їх закуто —
Веслувати важко у закові.
За веслом сидить козак Васюта,
Уже й світ темніє козакові.
То його татарин збив стрілою,
Як в степу стояв він на сторожі.
І хита Васюта головою:
Сам собі повірити не може.
Він аж тричі рвав татарські пута,
Та спіймали кляті басурмани!
Тяжко били, катували люто,
Продали на каторгу в кайдани.
І горить козацьке вперте серце,
Підкоритись катові не хоче.
За облавком Чорне море б'ється,
Шумовинням забиває очі.
Досягає бризками до тучі,
А Васюті видиться в знесиллі:
То Дніпро вирує біля кручі!
То Дніпро гнівливо котить хвилі!
— Ти заграй, Славуто, на годину!
Розімчи, розбий галеру, буре! —
Раптом впав важкий нагай
на спину.
— Ти чого весло впустив, гяуре?
***
УНОЧІ

В далеч води котяться холодні,
Стеле осінь вітряні дороги.
Уночі з дніпрової безодні
Сумно обзиваються пороги.
Стогнуть з дна глухими голосами:
«Скільки літ ми пінилися люто!
Кораблі жбурляли до нестями.
Через що ж тепер нас позабуто?»
Ненаситець скаржиться ревучий:
«3-між усіх я злостився найдужче.
З палуби мої уздрівши кручі,
Лоцмани тремтіли невсипущі.
А колись прадавні мудрі люди,
Як пливли ладьями у негоду,
Мед-вино лили мені на груди,
Щире срібло сипали у воду.
Ще й благали, кожен як уміє:
— Є у нас,— казали,— жони й діти.
Не топи нас, лютий чорторию!
Дай у світі білому пожити!
І від смерті вимкнувшись, бувало,
Низько хвилям кланялись дніпровим,
...Все минуло, зникло і пропало:
Нас ніхто не згадує і словом.
Бо розливсь тепер Дніпро в просторі,
Заманулось морем стати діду.
Пароплави йдуть у тому морі,
А від нас немає там і сліду».
Ходить вітер тихою ходою,
Серед хвиль проорює дороги.
Уночі під темною водою
Ледве чутно скаржаться пороги.
***



НАРОДЖЕННЯ

Ніхто не знає і донині,
Коли у пітьмі давніх літ
Струмок в болотяній долині
Уперше вихлюпнув на світ.
І, розливаючи озерце
Навкруг дзвінкого джерела,
Вода, мов кров з живого серця,
Уперше в травах потекла.
Тоді, продерши стежку в хащі,
Серед болотяних кущів,
Підповз помалу велет-ящір
І лапи в воду умочив.
Не знав струмок своєї сили,
Не знав, що десь там, у степах,
Йому вітри мостили схили
І скелі відступали шлях.
Струмок звивався у долині,
Світив на сонці серебром.
Він потече по Україні!
Він буде зватися Дніпром!
***
НЕМА СПОЧИНКУ

Біжить, шумить Дніпро старий,
Хлюпоче в далечінь.
І каже сонце раз:
— Та стій!
Хоч ніч одну спочинь!
Це ж ти дротами струм женеш
Та носиш вантажі.
А може, ти втомився теж?
По щирості скажи!
І тут Дніпро як зашумить
На весь широкий світ!
— Течу я стільки вже століть,
Не знаю, скільки літ!
Носив я сотні кораблів
Усім вітрам на зло.
А щоб текти я не хотів —
Такого не було!
Коли б я хвилі зупинив,
Сказав би «Стійте!» їм,
То згасли б тисячі вогнів
На березі моїм.
І люди б скрикнули кругом,
Побачивши пітьму:
— Рятуйте! Що таке з Дніпром?
Як помогти йому?
І що ж мені — відпочивать,
Сховавшись в береги?!
Та я почав би висихать
Від сорому й нудьги!
Шепнуло сонце:
— Вибачай,
Коли такі діла!
Біжи, старий, та поспішай:
Робота ж немала!
Бурчить Дніпро:
— Спочить? Мені?
Про це навік забудь! —
Біжать по всіх світах вогні
Від нього в дальню путь!
***
ПРИЇХАЛИ ВНУКИ

Аж семеро внуків
У баби Христини,
А баба сумує:
— Немає родини!
Роз'їхались діти
Далеко від дому.
Пиши їм, як хочеш,
Усім по одному!
Отож і сказала
Увечері діду:
«Я гвардію нашу
За рік не об'їду,
Бо той на Кавказі,
А той за Алтаєм.
До нас у Каховку
Усіх поскликаєм!»
Сказала — і зразу
Взялася до діла,
Бо звикла робити
Отак, як хотіла.
Листи написала,
Пиріг замісила,
Дітей та онуків
У дім запросила.
Тополі в Каховці
Скидають обнову,
Ідуть пароплави
Повз греблю дніпрову.
Бокатий автобус
Біжить на зупинку.
Порипують двері
В новому будинку.
Тупочуть по сходах
Хлоп'ята й дівчата.
Нічого не скажеш —
Сімейка багата!
їх баба із дідом
Два дні зустрічали.
У цілому домі
Стільці позичали.
Нарешті притихла,
Зітхнула бабуся:
«Сідайте хутчіше —
Усіх роздивлюся!
Хто схожий на маму?
Хто схожий на тата?
Ану, признавайтесь,
Мої мишенята!..»
Присунулась ближче
Малеча лукава.
Що баба не скаже —
Усе їм цікаво.
Сидять коло неї,
Такі ж бистроокі,
І дивляться пильно
На зморшки глибокі,
На очі ласкаві,
Натруджені руки.
До баби в Каховку
Приїхали внуки!
***
МИ З ДНІПРОМ ТЕПЕР СУСІДИ

Ми з Дніпром тепер сусіди:
Будем жить біля Дніпра.
Тато каже:
— Взавтра їдем!
Вже збиратися пора.
Не баріться — хутко вечір! —
І знялася метушня.
Почали складати речі
Мама, тато, Лесь і я.
Тато возиться з книжками,
Я збираю олівці,
А Олесь біжить до мами
І несе свої штанці.
Не присяде й на хвилинку —
В нього стільки різних справ:
Він запхав кота в корзинку,
Мотузком перев'язав.
Всім було роботи досить,
Та уже й спочити час.
— Спіть, хлоп'ята! — мама просить.
Я упораюсь без вас.
Спати? Добре — будем спати!
Тільки гляньте: в чому річ?
Сон мене не хоче брати.
А така ж велика ніч!
Задрімав я опівночі
Та й побачив уві сні:
У дворі Дніпро хлюпоче,
Ходять блиски по стіні.
Зирк! — аж сонце сліпить очі.
— Уставай! — кричить мені.—
Вже у двір машина їде.
Вирушати нам пора!
— До побачення, сусіди!
Будем жить біля Дніпра.
***
ТАРАСОВЕ СЛОВО

Снились Тарасові в чорній неволі
Гори дніпрові високочолі,
Де сокорина, пухом припала,
Віти на воду порозпускала.
Снилась веселочка в тихі години,
Що позичає в плесі краплини.
Снився щоночі сивий Славута,
Вся Україна, горем закута.
Рідний народ його, битий і гнаний,
Як він устане, зірве кайдани,
І розкувавши руки могучі,
Панство несите скине із кручі.
Все, що наснилось,— пісня сказала.
Пісня пророча — правдою стала!
Цвітом повиті Тарасові гори.
Поле безмежне з вітром говорить.
Слово Тарасове струнами б'ється.
Ходить між люди — з серця до серця.
Ходить між люди, лине світами —
Так йому жити й жити віками,
Поки, як море, в срібній обнові
Б'ються об берег хвилі дніпрові!
***