ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Усього 3274 віршів
Пригара Марія

ЩО СТАЛОСЯ В МОРІ

МАТИ Й СИН
Ви про дельфіна
Чули чи ні?
Плавав дельфін
У морській глибині.
Знав черепаху,
Знав восьминога,
Знав, де в підводні печери
Дорога.
Мав не одного
Під хвилями друга.
Цокав, мов краб,
І сопів, як білуга.
Міг засвистіти,
Немов пароплав,
Тільки людської мови
Не знав.
Пестила сина
Дельфіниха-мати,
Вчила його
Кораблі обганяти.
Вчила в негоду
Знаходити путь
Там, де шаленії бурі
Ревуть.
Каже їй син:
— Отепер я при силі!
Скрізь, куди схочу,
Поплину по хвилі.
Краба й медузу
В дорозі спиню,
Із черепахою
Погомоню.
Тільки ж усяке
Бува на віку:
Хочу я знати
Мову людську!
В морі зустріну
Людей ненароком.
«Хто ви? — гукну їм,
Не кліпнувши оком.—
Де ви живете?
В якій стороні?»
Все порозказують
Люди мені! —
Мати зітхала:
— Ой, що то за діти!
Хто таке бачив —
З людьми гомоніти!
Може, й на спині
їх будеш носить?
Хочеш, напевне,
Потрапити в сіть! —
Марне перечила
Матінка сину.
«Що,— каже,— здумав,
Того не покину!
Буду науки
Шукати в рідні:
Дядечко кит
Допоможе мені».

******


В ОКЕАНІ
Б'ються об кригу
Хвилі шалені.
Водять очима
Сонні тюлені,
Дивляться з криги,
Неначе із скелі:
«Що то за гості
В нашій оселі?»
Плава дельфін
І туди і сюди.
«Дядечку, де ви?» —
Гукає з води.
Враз два фонтани
Ударили в небо.
«Ось я, небоже!
А що тобі треба?»
Низько дельфін
Уклонився китові:
«Як ви тут, дядьку,
Живі та здорові?
Можете ви,
Поки нічка мине,
Мови людської
Навчити мене?»
Кит одмовляє:
«Добре, небоже!
Треба науки —
Дядько поможе!
Вивчу зо мною
Пихкать до пари,
Білі фонтани
Кидати в хмари.
Хитрих мисливців
Вздрівши далеко,
Форкать по-нашому:
«Ой, небезпека!»
Та під водою
Гнать скільки сили,
Щоб ті мисливці
Облизня з'їли!»
Мовчки племінник
Слуха кита.
Добра наука —
Мова не та!

*****


ХИЖА РІДНЯ
Тільки ж дельфін
Не злякався невдачі
Був недаремно
Впертої вдачі.
«Тітка акула
Є між ріднею.
Хоч і не знаю —
Стрінуся з нею!»
В темному небі
Зорі сяйнули.
Стежать за морем
Сонні акули.
Може, побачать
Здобич зненацька?
Пащека люта!
Звичка хижацька!
Плине мандрівник,
В піні хлюпоче.
«Тітко акуло!» —
Зве серед ночі.
Раптом назустріч
Клацнула паща:
«Хто мене кличе?
Звідки і нащо?»
Глянув сердега:
Ну ж і страшило!
«Я,— каже,— кликав,
Тіточко мила!
Я до вас,— каже,—
Тиждень мандрую:
Вивчити хочу
Мову людськую!»
Зареготали
Хором акули:
«Ох, чудасія!
Зроду не чули!
Маєш, розумнику,
Щастя сьогодні:
Зараз ми добрі,
Бо не голодні!
Плавай із нами —
Будеш учиться,
Як нападати,
Мов блискавиця.
Як полювати
Без відпочинку
То на рибину,
То на людину.
Осьде наука —
Перша у світі!»
Крикнув дельфін їм:
«Гетьте, неситі!»
Високо вгору
Скочив з розгону,
Хлюпнув, мов камінь,
В хвилю солону.
Мчить-утікає,
Дума в мандрівці:
«Я ж і не знав їх.
От кровопивці!»

******


НА ПАРОПЛАВІ
Вітру в обличчя
Жбурляючи піну,
Плив пароплав
У далеку країну.
Віз подорожніх
І вантажі
З рідного берега
В землі чужі.
Віз він туристів,
Чужинців багатих,
В штанях коротких,
У куртках картатих.
Вечір надходить.
Далеко до порту.
Подорожани
Стоять біля борту.
А за юрбою
На пароплаві
Стежать між хвилями
Очі цікаві.
Гляне дельфін
І сховається знову.
«Ось де послухаю
їхню розмову!»
«Маю науку!» —
Зрадів під кінець.
Вдарив хвостом
І пустився в танець.
Колесом крутиться,
В'ється, мов птиця.
Натовп регоче:
«Дивіться! Дивіться!
Як він кружляє!
Та як він щебече!»
«Дайте нам глянуть!»
Голосить малеча.
Повибігали
Усі із кают.
Тут де не взявся
Якийсь шалапут.
Блимнув, скривився:
«Оце танцюрист!
Ми йому зараз
Вкоротимо хист».
Скинув рушницю,
А діти у крик!
Глянув дельфін
І під хвилею зник...

******


БУРЯ
Враз застрибали
Гребені білі.
Дужче і дужче
Казяться хвилі.
Вітер сурмить,
Мов сердитий сурмач.
...Чути в каютах
Лемент і плач.
Буря гримить
На морському шляху,
Мчить пароплав
У затоку глуху.
Там, у затоці,
Наїжились кручі.
Грізно ревуть
Чорториї кипучі.
Ближче і ближче
Прибою луна.
Раптом із моря
Дельфін вирина.
«Буде нещастя!» -
Подумав одразу.
Кинувсь на поміч,
Забувши образу.
Скаче угору,
А крикнуть не вміє.
Хто його в бурю таку
Зрозуміє?
Вдарила блискавка.
В ніч і туман —
Вгледів дельфіна
Старий капітан.
«Що тут робити?
Однаково згинем!»
Крикнув:
«Стерничий!
Звертай за дельфіном!»
І у вузькому проході
Між скель
Тихо
важкенний
Поплив корабель.
Вранці, при сонці,
Дельфіна шукали.
З борту
Всіма голосами гукали.
Дуже просили
Забути пригоду,
Рибку сріблясту
Кидали в воду.
...Чутка недавно
У морі ходила,
Що вже говорить
Дельфін, як людина.
В дальній затоці
У тиху годину
Кличе малечу:
«Сідайте на спину!»
А коли бурі
Над морем ревуть,
В хвилях рибалкам
Показує путь!

***
ГРИЦЬ І МАВПА

І
ЩО БУЛО В ЗООСАДУ
Виходить з дому Гриць Комар
Гуляти після школи.
Ви ще таких, як цей школяр,
Не бачили ніколи.
Він зразу хлопчиків побив,
Дівчат смикнув за коси,
Котові лапку придушив —
«Нехай не ходить босий!»
І, налякавши всіх підряд,
Пішов гуляти в зоосад.
В зоосаду кругом народ:
Куди не глянеш — люди.
Одних цікавить бегемот,
А іншого — верблюди.
Кричить папуга-какаду,
В гіллі орел клекоче,
А Гриць блукає сам в саду
І скрізь потрапить хоче.
Веселу бачить він юрбу
Отам, де ведмежата.
Почав ведмедик боротьбу,
Обняв за шию брата.
На землю хилить силоміць:
Така у них забава.
— Ти дай підніжку! — радить Гриць.
Дивитись нецікаво!
Ще трохи далі між дерев,
Оселі є звірині.
Отам живе великий лев,
Привезений з пустині.
А поряд, в клітці ще одній,
Лежить тигриця хижа.
Вона доглядачці своїй
Ласкаво руку лиже.
— Оце підлиза! — Гриць гука.—
Тигриця зовсім не така!
Нітрохи не цікаво.
От мавпа — інша справа!
Сидить у клітці шимпанзе
І стигле яблуко гризе,
Кривляється від скуки
І робить різні штуки.
За брус ухопиться на мить —
І клітку всю перелетить,
Зачепиться ногою —
Висить вниз головою.
Та ось побачив Гриця
І став із ним дражниться.
То скрутить в трубку язика,
То скривить рот до вуха.
«Покинь дуріти!» — Гриць гука,
Та шимпанзе не слуха.
Вже люди глянути ідуть,
Чом мавпа так шаліє.
А Гриця завидки беруть,
Що й він отак не вміє.
— Оце мастак! Оце стрибач!
Не сяде й на хвилинку.
От знову скаче, як циркач,
Не знаючи спочинку.
І Гриць до клітки мов приріс,
Забувши про уроки.
Вже сад став темний, наче ліс.
Іще стояти доки?
А шимпанзе, немов дружку,
Усе підморгує Грицьку
І хитро мружить очі,
Мов щось сказати хоче.
І Гриць не втримавсь під кінець.
— Ти,— каже,— справжній молодець!
Стрибаєш так чудово,
Як в цирку, чесне слово!
Хоч ти мене і взяв на сміх,
Та я не маю злості.
Коли б ти звідси вийти зміг —
Приходь до мене в гості!
Ми біля річки, де мости,
В новім живемо домі.
Приходь, як зможеш утекти,—
То будемо знайомі.
І не почув ніхто в саду,
Що шимпанзе сказав: «Прийду!»


II
НІЧНИЙ ГІСТЬ
За столом школяр куняє,
А надворі ходить ніч.
Місяць в шибку заглядає.
— Що це, справді? В чому річ?
Хто в цю пору сонні очі
Розкриває силоміць?
Хто там пише серед ночі?
Що за хлопець?
Звісно, Гриць!
Він сяк-так зробив уроки.
Ще лишилось п'ять задач.
От не бачили мороки!
Не виходять, хоч ти плач!
Гриць блукає, наче в лісі.
Гриць не може розв'язать:
«Тричі вісім — тридцять вісім.
Ще чотири — сорок п'ять!»
Сон шепоче:
«Годі, Грицю!
Кинь уроки! Відпочинь!»
І раптово — подивіться!
За вікном майнула тінь.
В Гриця серце затремтіло.
Гриць до місця мов приріс:
За вікном стоїть страшило
і до шибки тулить ніс.
Тут, стрибнувши до кімнати,
Шимпанзе сказав: — Здоров!
Нащо так лякатись, брате?
Ти покликав — я прийшов!
Скажіть, ви б хотіли,
Мої читачі,
Щоб мавпи ходили
До вас уночі?
Щоб лізли ці гості
До вас у вікно,
Хвостаті, безхвості,
Які — все одно?
А в Гриця на ліжку
Сидить шимпанзе.
Він дивиться в книжку,
Цукерку гризе.
І в думці у Гриця:
«Це правда чи ні?
Чи, може, він сниться
В цю пору мені?»
Тут гість догадався
Про думку таку.
— Чого ти злякався? —
Він каже Грицьку.—
Це, Грицю, не казка,
Не сон, що мине.
Не думай, будь ласка,
Позбутись мене.
Тебе я зустріти
Хотів недарма.
Ти ж знаєш — освіти
У мене нема.
А доки ж від скуки
Смішить глядачів?
Я краще б науки
У школі учив.
З тобою на парті
Я б сів залюбки.
Це зовсім не жарти,
Якраз навпаки!
Ми ж вдачею схожі,
Неначе брати.
З тобою я можу
І в школу піти.

III
В ШКОЛІ
Не бувало ще ніколи,
Не траплялося у нас,
Щоб ходила мавпа в школу,
Заглядала хоч на час.
Та на те ж воно і казка,
Щоб траплялися дива!
Не дивуйтеся, будь ласка,
Бо у казці все бува.
Ось міркує Гриць потиху:
— Ти гляди, який штукар!
То ж то буде в школі сміху,
Як прийде такий школяр!
Він одяг сорочку й брюки,
Він книжки під пахву взяв,
Ще й кошлаті довгі руки
У рукава заховав.
І пішли дружки із дому,
Ледве сонечко зійшло,
По завулочку глухому,
Де нікого не було.
Рано-вранці у дворі
Галасують школярі:
— Подивіться! Подивіться!
Гриць Комар у машкарі!
Що це з ним? Шалений наче,
На руках стрибає, скаче.
Розганяє всіх навколо,
Ніби щось його вкололо.
Рве дівчаток за косички,
Аж мигтять в повітрі стрічки.
Хлопці гралися в футбол —
Він не дав забити гол.
Пополам роздер м'яча
І подавсь навтікача.
Може, Гриць зійшов з ума?
Вже терпіння з ним нема!
Став Грицько біля горожі,
Заховався за гілля.
Хоче крикнути й не може:
— Хлопці, хлопці! Це не я!
То дружок мій скаче дикий.
І нащо такі дружки?
Взув мої він черевики
І забрав мої книжки.
А тепер немов здурів,
Як побачив школярів.
Осьде вискочив на дах
І гуляє на руках!
«А хіба ж я,— дума Гриць,—
Не робив таких дурниць?»
У дворі дзвенить дзвінок,
Лунко кличе на урок.
Тут штукар, стрибнувши вниз,
Навкарачки в клас поліз.
Каже Гриць собі:
— Ой, мамо!
Це ж і я робив так само.
Хто кривляку прожене?
Просто дражнить він мене.—
Знявся лемент на весь двір:
— Це не Гриць! Це дикий звір!
— Мавпа! Мавпа! Лізе в клас!
Заберіть її від нас!
Вмить кошлатий хуліган
З ґанку скочив на паркан.
Скинув з себе черевик,
Кинув другий в інший бік.
І гукнув усім: — Дивіться!
Правда ж, схожий я на Гриця?
Я б і вчивсь, як він, та бачу,
Надто жваву маю вдачу!
З Грицем ми, проте, дружки.
Ну, а з вами — навпаки!
В школярів жбурнув книжками
І подався навтіки.
Тільки десь там з краю в край
Прокотилось: «Гриць, прощай!»
І стоїть Грицько в юрбі,
Сам не вірячи собі.
Кажуть всі йому з докором:
— Нам за тебе просто сором!
Бач, зумів дружка знайти!
Справді схожі, як брати!
Чом твій друг такий — відомо:
Звісно, мавпа несвідома.
Та подумай, Гриць Комар,
Ти ж — не мавпа! Ти — школяр!
Хто пустує без упину,
Дисципліну забува,
Хай подумає хвилину,
Прочитавши ці слова,
І спита себе: «Невже ж
Я на мавпу схожий теж?»
А було таке чи ні,
Чи насправді, чи вві сні,
Правда це чи небилиця —
Ви самі спитайте в Гриця.
***
ПРО ЖУКА

І

Жив собі жук,
На ім'я короїд.
Що в короїда
Було на обід?
Жадібно гриз він
Зеленого дуба.
Ним і обідав.
Мило та любо.
Дуб на сніданки
І дуб на вечері.
Мало і мало
Було ненажері!
Гриз гілочки,
Виїдав серцевину,
Міг хоч кого
Довести до загину.
В тата вдались
Короїдові дочки:
Гризли із смаком
Маленькі дубочки.
А поблизу
Короїдова тітка
Кволу сосонку
Хрумала швидко.
Кожен точив
І лякався сусіда:
«Нащо дивитися,
Хто як обіда?»
Жук-ненажера
І весь його рід
Дуже боялися
Вийти на світ!


ІІ

Плакала гірко
В лісі кисличка:
«Ще ж не стара я!
Ще невеличка!
Чом же у мене
Листячка мало?
Віти марніють,
Яблук не стало?
Щось мене точить,
їсть без упину.
Жити так хочу,
А, мабуть, загину!»
Скаржились сосни
Могутнього роду:
«Краще одразу
З мосту та в воду!
Сушить нам серце
Некликаний гість —
Стовбур високий
Поїдом їсть!»
Тільки промовчав
Дуб-лісовик.
Скаржитись в горі
Він ще не звик!

ІІІ

Та лісники
Додивилися впору
Листя засохле,
Дірявую кору.
Дуби темнозорі.
«В них короїди,
Тому вони хворі!»
Бачать: на соснах
Хвоя змертвіла.
«Теж у них,— кажуть,—
Нечисть насіла!
Ось ми їй зараз
Пропишемо ліки!
Стежку до бору
Забуде навіки!»
Шелестом
Тишу сполохавши ранню,
Дятли летять
Помагать лікуванню.
Вітром гайнули,
Аж свиснули крила,
Хто їх побачив —
В очах зарябіло!
В діри на соснах
Засунули носа,
Яблуньку бідну
Оглянули скоса.
І, добиваючись
В трухлі куточки,
Застукотіли
Дзьоби-молоточки!
Цюкають дятли,
Аж сиплеться порох!
«Ось як ми,— кажуть,—
Лікуємо хворих!»
Повитягали
З нір короїдів,
Родичів їхніх
Та їхніх сусідів.
Щоб у спокої
Шуміла діброва,
Щоб розросталася
Дужа й здорова.
Будуть дерева
Здійматися в небо.
Знищили злодіїв —
Так їм і треба!
***



САМ З СОБОЮ

Що за шепіт чути в тиші,
Ніби сну комусь немає?
То Дніпро зірки колише,
Сам з собою розмовляє.
— Недаремно ж,— він говорить,—
Я сягнув до небокраю.
Чи я річка, чи я море —
Вже тепер і сам не знаю.
І хоч роки за плечима,
Я міцнішаю на силі.
Та навіщо ж на спочинок
Відпускати в море хвилі?
Ось не хочу мати спокій,
А візьму — і просто з ходу
Заверну свої потоки,
Пожену слухняну воду.
У степи, від сонця в’ялі,
Між полинними кущами
Хай біжить все далі й далі,
На хліба хлюпне дощами!
Прилетять пташки шумливо,
Не питаючись нікого.
Біля хвилі, мов те диво,
Стане чапля довгонога.
Забринять лани струмками,
Зашумлять садами балки.
В очереті над ставками
Ніч не спатимуть рибалки.
І кепкуючи з посухи,
Заколоситься пшениця.
Мов красуня-чепуруха.
Буде вродою хвалиться.
Отаку я маю мрію.
Як надумав — так і буде.
А як щось я не зумію —
То мені поможуть люди!
***
СТОЇТЬ ВЕРБА НАД КРУЧЕЮ...

Де в’ється шлях покручений
І гине десь в яру,
Гнучка верба над кручею
Вклоняється Дніпру.
Уся укрита шрамами
Ота верба стара.
Гілля її поламане,
Посічена кора.
Тремтять сучки розколені,
Струсивши листя мідь.
Копни лишень при корені —
Осколок забряжчить.
В ту давню ніч загравою
Кривавилась ріка.
В пітьмі над переправою
Громадились війська.
Хто пліт штовхав із силою,
Хто гнав човна з коси.
— Не бий їх, Дніпре, хвилею!
Легесенько неси!
Як бомба вирву вириє
І піде хтось на дно —
Він знов на волю вирине,
Пливтиме все одно.
А кулі поруч хвиськали,
Шукали міни ціль.
Та ось, труснувши бризками,
Солдат підвівся з хвиль
По схилу збіг сипучому,
Задихавшись на мить,
Сказав вербі над кручею:
«От звідси будем бить!»
Згинався стовбур колесом
У сяйві злих ракет.
Всю ніч захриплим голосом
Татакав кулемет.
Його трощили мінами,
Його вогнем мели,
Але в Дніпро не скинули
І знищить не змогли.
Солдат не впав поранений:
Він буде жить та жить.
Верба, укрита шрамами,
Як пам’ятник стоїть...
***
ДНІПРО ШЕПОЧЕ

Пароплави плинуть серед ночі,
Вдалині шумлять херсонські плавні,
А Дніпро шепоче і шепоче,
Ніби роки згадує прадавні.
Бурмотить собі у вуса сиві,
Одкидає хвиль сріблясті шати.
На віку — немов на довгій ниві:
Стільки можна дідові згадати!
І пливуть ті спогади, як тіні.
Є між ними добрі і похмурі.
...Ось плескочуть весла в шумовинні,
Чорне море стогне проти бурі.
На судні вітрила не нап'ято,
А воно біжить у піні білій.
Це ж турецька каторга проклята:
Ой, то бранці стогнуть, а не хвилі!
В ланцюги важучі їх закуто —
Веслувати важко у закові.
За веслом сидить козак Васюта,
Уже й світ темніє козакові.
То його татарин збив стрілою,
Як в степу стояв він на сторожі.
І хита Васюта головою:
Сам собі повірити не може.
Він аж тричі рвав татарські пута,
Та спіймали кляті басурмани!
Тяжко били, катували люто,
Продали на каторгу в кайдани.
І горить козацьке вперте серце,
Підкоритись катові не хоче.
За облавком Чорне море б'ється,
Шумовинням забиває очі.
Досягає бризками до тучі,
А Васюті видиться в знесиллі:
То Дніпро вирує біля кручі!
То Дніпро гнівливо котить хвилі!
— Ти заграй, Славуто, на годину!
Розімчи, розбий галеру, буре! —
Раптом впав важкий нагай
на спину.
— Ти чого весло впустив, гяуре?
***
УНОЧІ

В далеч води котяться холодні,
Стеле осінь вітряні дороги.
Уночі з дніпрової безодні
Сумно обзиваються пороги.
Стогнуть з дна глухими голосами:
«Скільки літ ми пінилися люто!
Кораблі жбурляли до нестями.
Через що ж тепер нас позабуто?»
Ненаситець скаржиться ревучий:
«3-між усіх я злостився найдужче.
З палуби мої уздрівши кручі,
Лоцмани тремтіли невсипущі.
А колись прадавні мудрі люди,
Як пливли ладьями у негоду,
Мед-вино лили мені на груди,
Щире срібло сипали у воду.
Ще й благали, кожен як уміє:
— Є у нас,— казали,— жони й діти.
Не топи нас, лютий чорторию!
Дай у світі білому пожити!
І від смерті вимкнувшись, бувало,
Низько хвилям кланялись дніпровим,
...Все минуло, зникло і пропало:
Нас ніхто не згадує і словом.
Бо розливсь тепер Дніпро в просторі,
Заманулось морем стати діду.
Пароплави йдуть у тому морі,
А від нас немає там і сліду».
Ходить вітер тихою ходою,
Серед хвиль проорює дороги.
Уночі під темною водою
Ледве чутно скаржаться пороги.
***



НАРОДЖЕННЯ

Ніхто не знає і донині,
Коли у пітьмі давніх літ
Струмок в болотяній долині
Уперше вихлюпнув на світ.
І, розливаючи озерце
Навкруг дзвінкого джерела,
Вода, мов кров з живого серця,
Уперше в травах потекла.
Тоді, продерши стежку в хащі,
Серед болотяних кущів,
Підповз помалу велет-ящір
І лапи в воду умочив.
Не знав струмок своєї сили,
Не знав, що десь там, у степах,
Йому вітри мостили схили
І скелі відступали шлях.
Струмок звивався у долині,
Світив на сонці серебром.
Він потече по Україні!
Він буде зватися Дніпром!
***
НЕМА СПОЧИНКУ

Біжить, шумить Дніпро старий,
Хлюпоче в далечінь.
І каже сонце раз:
— Та стій!
Хоч ніч одну спочинь!
Це ж ти дротами струм женеш
Та носиш вантажі.
А може, ти втомився теж?
По щирості скажи!
І тут Дніпро як зашумить
На весь широкий світ!
— Течу я стільки вже століть,
Не знаю, скільки літ!
Носив я сотні кораблів
Усім вітрам на зло.
А щоб текти я не хотів —
Такого не було!
Коли б я хвилі зупинив,
Сказав би «Стійте!» їм,
То згасли б тисячі вогнів
На березі моїм.
І люди б скрикнули кругом,
Побачивши пітьму:
— Рятуйте! Що таке з Дніпром?
Як помогти йому?
І що ж мені — відпочивать,
Сховавшись в береги?!
Та я почав би висихать
Від сорому й нудьги!
Шепнуло сонце:
— Вибачай,
Коли такі діла!
Біжи, старий, та поспішай:
Робота ж немала!
Бурчить Дніпро:
— Спочить? Мені?
Про це навік забудь! —
Біжать по всіх світах вогні
Від нього в дальню путь!
***
ПРИЇХАЛИ ВНУКИ

Аж семеро внуків
У баби Христини,
А баба сумує:
— Немає родини!
Роз'їхались діти
Далеко від дому.
Пиши їм, як хочеш,
Усім по одному!
Отож і сказала
Увечері діду:
«Я гвардію нашу
За рік не об'їду,
Бо той на Кавказі,
А той за Алтаєм.
До нас у Каховку
Усіх поскликаєм!»
Сказала — і зразу
Взялася до діла,
Бо звикла робити
Отак, як хотіла.
Листи написала,
Пиріг замісила,
Дітей та онуків
У дім запросила.
Тополі в Каховці
Скидають обнову,
Ідуть пароплави
Повз греблю дніпрову.
Бокатий автобус
Біжить на зупинку.
Порипують двері
В новому будинку.
Тупочуть по сходах
Хлоп'ята й дівчата.
Нічого не скажеш —
Сімейка багата!
їх баба із дідом
Два дні зустрічали.
У цілому домі
Стільці позичали.
Нарешті притихла,
Зітхнула бабуся:
«Сідайте хутчіше —
Усіх роздивлюся!
Хто схожий на маму?
Хто схожий на тата?
Ану, признавайтесь,
Мої мишенята!..»
Присунулась ближче
Малеча лукава.
Що баба не скаже —
Усе їм цікаво.
Сидять коло неї,
Такі ж бистроокі,
І дивляться пильно
На зморшки глибокі,
На очі ласкаві,
Натруджені руки.
До баби в Каховку
Приїхали внуки!
***
МИ З ДНІПРОМ ТЕПЕР СУСІДИ

Ми з Дніпром тепер сусіди:
Будем жить біля Дніпра.
Тато каже:
— Взавтра їдем!
Вже збиратися пора.
Не баріться — хутко вечір! —
І знялася метушня.
Почали складати речі
Мама, тато, Лесь і я.
Тато возиться з книжками,
Я збираю олівці,
А Олесь біжить до мами
І несе свої штанці.
Не присяде й на хвилинку —
В нього стільки різних справ:
Він запхав кота в корзинку,
Мотузком перев'язав.
Всім було роботи досить,
Та уже й спочити час.
— Спіть, хлоп'ята! — мама просить.
Я упораюсь без вас.
Спати? Добре — будем спати!
Тільки гляньте: в чому річ?
Сон мене не хоче брати.
А така ж велика ніч!
Задрімав я опівночі
Та й побачив уві сні:
У дворі Дніпро хлюпоче,
Ходять блиски по стіні.
Зирк! — аж сонце сліпить очі.
— Уставай! — кричить мені.—
Вже у двір машина їде.
Вирушати нам пора!
— До побачення, сусіди!
Будем жить біля Дніпра.
***
ТАРАСОВЕ СЛОВО

Снились Тарасові в чорній неволі
Гори дніпрові високочолі,
Де сокорина, пухом припала,
Віти на воду порозпускала.
Снилась веселочка в тихі години,
Що позичає в плесі краплини.
Снився щоночі сивий Славута,
Вся Україна, горем закута.
Рідний народ його, битий і гнаний,
Як він устане, зірве кайдани,
І розкувавши руки могучі,
Панство несите скине із кручі.
Все, що наснилось,— пісня сказала.
Пісня пророча — правдою стала!
Цвітом повиті Тарасові гори.
Поле безмежне з вітром говорить.
Слово Тарасове струнами б'ється.
Ходить між люди — з серця до серця.
Ходить між люди, лине світами —
Так йому жити й жити віками,
Поки, як море, в срібній обнові
Б'ються об берег хвилі дніпрові!
***