ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Легенди про долю
Легенди про долю

Жили собі два брати — один багатий, а другий — бідний. Якось вийшов бідний на братове поле і бачить, що полем ходить якась жінка, збирає колосся і втикає їх у снопи. Ось він і питає: «Хто ти така?» — «Я — Доля твого брата». — «А де ж моя Доля?» — «Вона лежить отам, під грушею». — «Що мені треба зробити, аби й моя Доля була такою ж роботящою, як ти?» — «А ось я тобі дам пораду: візьми ти доброго дрючка, підійди під ту грушу, підкравшись до своєї сонної долі, впіймай її, бий, що є сили, й примовляй при цьому: ось тобі, лиха Доле, за те, що не йдеш у поле працювати на мене, коли біда зовсім уже насіла! Допомагай мені, не то — вб’ю!» Бідняк так і вчинив, після чого все в нього пішло на лад, і він невдовзі зробився багатшим за свого брата (Вінницький повіт).

* * *
Було два брати — багатий і бідний. От попросився бідний брат до багатого пшеницю жати. Жне він день, жне другий. Ввечері першого дня господиня пішла додому зварити дітям вечерю, а він цілу ніч жне собі. Коли чує — хтось збирає колосся, снопи складає, соломою шелестить. Думав — чи ж не краде хто? На ранок дивиться — все ціле. Ввечері другого дня знову господиня пішла додому зварити дітям вечерю, а він жне собі вночі та жне. Знову чує — братова Доля (то була вона) збирає колосся і підтикує їх під копи. Він тоді впав на землю й лежить. Господині, між тим, нічого не сказав. На третю ніч хазяйка кличе його з собою вечеряти: «Хоч кулешику поїси — все ж у роті м’якше стане». Але він не пішов: «Потерплю, — міркує собі, — спитаю, що воно таке ходить...» Знову щось іде, збирає колосся, переносить снопи. — «Ну, скажи правду, що ти таке: чи погане, чи добре? Хто ти?» — питає бідний брат. — «Я — братова Доля; ти хоч перервись, та все’дно нічого не буде з цього діла; він же п’є, гуляє, а я за нього працюю». — «Де ж моя Доля?» — «Під колодою лежить гола». — «А як мені дійти до неї?» — «Іди, а як побачиш, що лежить гола під колодою, то і є твоя Доля». — Пішов він і знайшов. «Доле моя, Доле! Чого це ти лежиш, чому нічого не робиш? Лежиш усе — ні попереду тебе, ні позаду тебе нічого нема: чим ти займатимешся?» — «Я хочу сидіти за прилавком». — «Як же ти сидітимеш за прилавком?» — «Попроси в брата 50 копійок, або карбованця, накупи стрічок і хрестиків — то я торгуватиму». Пішов він до брата; а брат п’є та гуляє — знати його не хоче. «Позич мені, брате, одного карбованця». — «Коли ж ти віддаси? Де ти візьмеш?» Бідний повалився йому в ноги. «Та позич уже», — сказали ті, що гуляли з багатим. Позичив. Накупив тоді бідний брат стрічок і хрестиків — і мав зиск; на- купив більше, додав хусточок — і знову узяв бариш. Вирішив він після того торгувати різним дрібним крамом, придбав конячину. Коли він їхав до міста за крамом, хлопчаки почали насміхатися з нього і ну кидати камінці у прив’язану позад візка скриньку. Приїхав він у місто, подивився, а в скриньці — коштовне каміння... Поніс він скарб государю імператору, а той звелів відсипати йому грошей стільки, скільки коштувало те каміння. І став він з того часу багатієм (Бахмутський повіт).
* * *
Жили два брати — один багатий, а другий бідний. Багатий засівав хліб великими ланами, а бідний засіє, може, там якусь десятину, і вже пильнує її, як ока в лобі. Якось уночі вийшов бідний брат з двору й думає собі: «Піду-но погляну, як би що не пошкодило» (а вже було по жнивах). Дивиться, а його полем ходить вичепурена, як пава, панянка, збирає колосся й носить його до братових копиць. «Що таке?» — гадає. Підкрався він ззаду та й схопив панянку. — «Хто ти така, що на моїй вбогій ниві збираєш колосся й носиш його до братових копиць?» — «А я, — каже, — братова Доля, йому й слугую». — «А моя ж Доля де?» — питає. — «Твоя, — каже, — за прилавком торгує». — «Як же мені знайти її?» — «А ось як, — каже, — ходи до брата, випрохай у нього конячину та їдь на ярмарок; не доїжджаючи так за гони до ярмарку, пусти ту конячину й тричі навхрест перетни ярмарок: Доля сама до тебе і з’явиться». Випрохав він у брата конячину та й поїхав. Під’їхав до ярмарку, пустив конячину, перетнув тричі навхрест майдан і озирається навкруги. Коли підходить до нього пані. «Чому ти, — питає, — чоловіче, озираєшся?» — «Та шукаю, — каже, — своєї Долі». — «Навіщо вона тобі?» — «Як навіщо? Он братова Доля слугує йому, а моєї нема». — «Ось тобі три карбованці, купи на них риби, відійди від того місця на сім кроків, сядь і торгуй. Та дивись — неодмінно візьми, купуючи рибу, :здачі хоч копійку».То була його Доля.Купив він риби, взяв копійку здачі, відійшов „на сім кроків, сів і торгує. Поторгував, порахував гроші, а в нього стало вже шість карбованців, і ще є. Він ще купив риби... І як почав роз’їжджати по ярмарках, то так розбагатів, що записався в найперші купці. І згадав він: «Є, — каже, — в мене десь жінка і діти, — поїду заберу їх». Приїхав у свою слободу, зупинився в брата на квартирі, розпитує, як той живе, а сам не признається. «Та що, — каже той, — було нас два брати, тільки-но другий — волоцюга, такий-сякий, хтозна-де й подівся; та хоча б ще сам пропав безвісти, а то взяв у мене конячину — й ту не знати де перевів». — «Що ж — у нього й жінка була?» — «Аякже! Покинув її тут з дітьми, то вона стала тютюном пробиватися, та так просмерділась, що я вже й не пускаю її до себе». — «А чи не можна гукнути її? Я б цим нещасним пожертвував що-небудь, для спасіння своєї душі». — «Як на те ласка ваша, то можна... Підіть-но, наймити, гукніть ту табашницю!»Приходить жінка, стала коло порога, вклонилася. — «Чого ви, братику, мене кликали?» — «Хто там тебе кликав? Це ось чоловік захотів пожертвувати тобі на бідність». А той і каже: «Де твій чоловік?» — «А Господь його святий знає: пішов кудись на заробітки, та щось і не чути про нього; а я сама з дітьми тютюн сію — тим і годуюся». — «А діти живі?» — «Дякувати Богові — живі». — «Ну, все це добре... Що ж, ти так і не впізнала мене?» — «Ні, — каже, — паночку, звідки ж я вас знаю?» — «А я ж, — каже, — твій чоловік!» — «Що ви, Господь з вами, глузуєте з мене!» — «Та ні ж бо! Ось отак і так ми жили, ось те-то й те-то в нас було». — «Правильно!» — каже жінка і впізнала, нарешті, його.«Ну, — каже чоловік, — поїдемо тепер зі мною!.. А ти, брате, вибирай собі якого завгодно коня з моєї трійці...»Брат же собі й гадає: «От він пішов тоді з дому злидарем, а тепер зробився таким багатирем; чи те буде, коли я піду зі своїми тисячами!» Відразу ж розпродав усе, переїхав до міста, понабудовував домів, лавок, купив тисяч на двадцять краму, записався в купці — торгує. Поторгував рік, підрахував, — лишилось тільки тисяч десять; наступного року — лишилося вже тільки п’ять тисяч, а там —тисяча... та так перевівся, що врешті-решт пішов до брата жити.

* * *

Жили собі колись два брати — один бідний, а другий багатий; у бідного були діти, а в багатого їх не було; до всього ж цього — бідний був ще й калікою. Брати жили разом. Тільки раз багатий брат і каже бідному: «Яка користь мені з того, що я годуватиму твоїх дітей?» Взяв і відділив його: дав йому одного куцого бика, а більше нічого. Продав бідний того бика, збудував хижку й живе собі, бідуючи. А брат його насіяв пшениці десятин двадцять, а може й тридцять. Надходять жнива. Бідний і каже своєму синові: «Ходімо, синку, наймемось до дядька: може, нажнемо яку десятину пшениці». Найнялись вони карбованців за п’ять чи там за шість*. Цілий тиждень косили вони на тій десятині, тому що, відомо, — той каліка, а те ще мале. Ну, й було, отож, так: сьогодні субота, а завтра неділя; косили вони цілий день, нічого не ївши, а ввечері батько й каже: «Ходімо, синку, до дядька: чи не дасть він нам повечеряти, своїм же робітникам він варить їсти,—може, й нам дасть чого-небудь». Пішли. Багатий брат питає: «А що — скінчив уже з десятиною?» — «Та скосив, — відповідає, — у снопи пов’язав, тільки не позносив». — «Е-е, — каже багатий брат, — це вже не робота! Зараз же складай у копи!» І не дав їм їсти. Заплакав бідний брат і пішов із сином на цілу ніч складати снопи, хоч з ранку самого не мали вони в роті ні росинки, ні макового зернятка. Носили вони так доти, що ось-ось вже й світатиме. Позносили, нарешті, все. Батько й каже тоді: «Приляжмо, синку, та хоч відпочинемо трохи: дядько твій—спасибі йому — нагодував нас». Дитина,звичайно, натомилась, впала й миттю заснула; а батько обіперся на лікоть та й давай тужити, що нічого їсти ні йому,ні дітям. Дивиться,а нивою, де він косив, ходить простоволоса жінка в білій сорочці. Бідний брат і міркує: «Господи! Хто ж це такий ходить, що нібито боїться до мене підійти? Ану запитаю — що воно таке?.. Слухай! Хто ти?» — «А я, — каже, — Доля твого брата». — «Що ж ти тут блукаєш?» — «А збираю колосся і в снопи їх втикаю, щоб жоден не пропав». — «Ех, Господи! — подумав бідний брат: — як би мені впіймати її та дізнатись, де моя Доля?»
Підкликав він до себе братову Долю та й схопив її. — «Доле мого брата! Скажи мені, де ж моя Доля?» — «Е! Та ти хіба впіймаєш свою Долю? Твоя Доля — бути купцем». — «То скажи, як знайти мені свою Долю?» —- «А ось як, — каже. — Вставай зараз, іди хутчіше додому та поквапся, не гаючись, до міста, аби ще до ранку ти був там. І стрінуться тобі три «панночки» — дві в однаковісіньких сукнях, а третя — в іншій. Коли вони йтимуть, попереду їх гратиме музика, а вони танцюватимуть; і ось та, третя, і є твоя Доля. Ти стань позаду цієї «панночки» та вдар її так, щоб вона впала на землю». — Приходить бідний каліка до міста. І справді — все так і є, як казала йому братова Доля. «Господи милостивий! Я й тепер нещасний, а що ж зі мною буде, як я вдарю таку пані? Доведеться жити в дядьковій хаті (у в’язниці)!.. Ех, нехай буде, що буде!» — сказав він та й двигнув що було сили панночку по вуху! Вона впала, озирнулась і каже: «Е! Знайшов-таки ти мене тут! Ти думав, я нивою ходитиму та колосся збиратиму? Ні, я куп-цюю!» Взяла вона тоді його й повела до себе. А в неї було дві величезні крамниці з товарами. Вона його гарно вбрала, тому що він був геть обшарпаний; наділа на нього нові чоботи і весь одяг, а тоді заходилася навчати його: «Тепер у нас у місті продають з публічного торгу в одного купця два будинки. Поснідаємо зараз та й підемо туди, бо треба поспішати на аукціон. Тільки дивись — виступлять два купці та й почнуть торгувати, а ти виступиш третім. Питатимуть: «Хто що дає за ці два будинки?» Ти не озивайся, мовчи — нехай ті купці свою ціну складають. Один дає дві тисячі, другий — чотири, а як вигукнуть утретє: «Хто більше?» — то ти тоді вже тільки набавляй».
Поїхали на аукціон, і він купив ті два будинки. Прожив у місті років зо три, а може, й чотири, і було вже зовсім забув про жінку й дітей. Та от якось згадав і звелів кучерові, щоб той запріг коней; сів, поїхав у своє село й зупинився біля своєї халупки. «Піди, — каже кучерові, — спитай, чи не пустять нас підночувати?» А слід сказати, що коли він їхав з міста, то набрав з собою всіляких напоїв та наїдків, бо добре знав, що жінка не ївши сидить вдома. Набрав і одежі дітям. Кучер, коли послав його господар, підбіг до халупки й питає: «А що — господар удома?» — «Не те, що не вдома, а хтозна, чи й живий на світі: вже чотири роки, як його вбили чи зарізали». — «А чи не впустиш ти нас, господине, переночувати?» — «Чого ж не впустити? Ночуйте!..»
Купець потім і питає, чи нема в неї чого повечеряти. — «Е-ні! — відповіла хазяйка. — Сама сиджу не ївши й діти мої голодні!» Скільки купець не розмовляв з нею, а вона так і не впізнала його. Послав купець кучера ставити самовар, той ставив — не ставив, а самовар уже кипить. Посадив купець кучера за стіл, посадив і хазяйку з дітьми, — а вже скільки він цукру того понакладав у чашки, то і — Господи! Випили вони чай. Хазяйка вже так дякує купцеві, так дякує: «Хоч у душі, — каже, — посолодшало, а то діти зовсім було попухли не ївши». Посиділи потім, погомоніли. Купець звелів кучеру внести всі напої та наїдки. Повечеряли. Хазяйка й діти дякують купцю, чолом б’ють у ноги за те, що напоїв і нагодував їх. А він і каже: «Ні, хазяйко, цим лише від мене не відбудешся — я ще з тобою спати ляжу». «Ні, ні, пане, — відповідає хазяйка, — цього вже ніяк не можна, бо як ко-ли-небудь повернеться мій чоловік і дізнається про те, то він мене потовче». — «Невже ти справді не хочеш відмовитися від свого чоловіка? — спитав купець. — Якщо так, то я знайду собі й кращу за тебе». — «Хіба мій чоловік такий, як ви? Мій чоловік бідний і вбогий, та ще й каліка до того ж, а ви — пан». Давай тоді купець показувати різні прикмети, поки жінка, нарешті, не впізнала його; а коди впізнала, він гарно вбрав дітей і каже синові, і яким колись косив у свого брата: «Нумо збігай, синку, до того дядька, котрий не дав нам і кусня хліба, коли косили в нього. Скучив я за ніш — побачитись хочу».
А було це вночі. Побіг хлопчак до дядькової хати й гукає: «Дядю!» — «А що?» — «Ходіть до нас!» — «А що там у нас?» — «Приїхав батько в бричці, тройкою коней!» — «Хіба що батьковою?» — сміється дядько, та все ж пішов. Приходить, привітався — не впізнає брата в купцеві. «Невже ти мене не впізнаєш?» — питає купець. — «Як же я можу впізнати тебе, коли ти раніше був тяжким злидарем, а тепер став таким багатієм?» Упізнали, нарешті, один одного й давай тоді пити та гуляти. От і почав багатий брат випитувати, як той розбагатів. Купець розповів йому про свою Долю. Тоді брати розпрощалися; купець забрав дітей і жінку і переїхав з ними жити до міста. І нині вони живуть у Бердянську.(Бердянський повіт)
* * *
Жив собі один бідний чоловік. Дітей в нього було багато, а хліб усе не родить. От він і каже: «Боже милостивий, Боже праведний! Хоч би мені побачити якось свою Долю, щоб знати, чим зайнятися». Дров немає, запряг він конячину й поїхав до лісу. Приїхав, поклав конячині сіна, а сам пішов дрова рубати. Рубає дерево, коли чує: хтось поблизу тужить. «Дай піду подивлюсь, що воно таке тужить?» Йде, коли бачить — за гнилим пнем лежить Доля. Підійшов ближче й доторкнувся до неї, а Доля й каже: «Не чіпай мене!» — «Що ж ти таке?» — «Я — твоя Доля». — «А коли ти моя Доля, то скажи, до чого мені рук докласти?» — «Займись, добрий чоловіче, віниками: нарубай берези, нав’яжи пучків та й вези продавати — з цього розбагатієш». Нарубав він дров, одвіз додому, перехопив що там трохи та й знов до лісу. Приїхав, розшукав берізки й давай рубати гілки; здер лико і нав’язав пучків. Привіз їх спочатку додому, а тоді повіз на базар, — так йому не дали навіть стати як слід, — миттю віники порозбирали.... Далі й далі — і дав йому Бог так, що став він купцем, став красним товаром торгувати. А сусіда й міркує собі: «З чого це кум розбагатів?» Приходить- до нього. — «Добридень, куме! —привітався. — Скажи, куме, правду: як ти розбагатів?» — «Ех, куме, я б і сказав, та не велено мені говорити». А потім думає; «Ні, вже що Бог'дасть, скажу». І розповів усе... Поїхав кум і собі до лісу. Зрубав він дерево — нічого, зрубав друге — нічого; став рубати третє, а воно й каже: «Навіщо ти рубаєш мене? Я не твоя Доля — твоя Доля в лузі на коні верхи сидить». — Що ж мені робити?» — «А що тобі робити?» Піди вкради пару коней — будеш багатим». — «Та я, — каже, — не вмію красти». — «А ти, — каже, — попроси Михаїла Волчанського (щоосені на чудо Михаїла буває ярмарок)»/ — «Де ж мені його знайти?» — «У пана під хлібним магазином лежить».
Чоловік пішов і знайшов його. — «Михайле Михайловичу, — каже, — я одержав наказ коней украсти: як мені те зробити, коли — вдень чи вночі?» — «Вночі не кради, бо як впіймають, то поб’ють; а от удень, коли люди працюють у полі і коли потім посідають обідати, пообідають і приляжуть одпочити, тоді вкради: подумають, що не злодій, а ведеш коней напувати, якщо хто побачить».
Чоловік так і вчинив: поїхав у поле й сховався неподалік у кущах; дивиться: пішли люди й полягали спати, сплять; узяв він тоді пару коней, сів на одного верхи й поїхав; так уже Бог дав, що ніхто його й не побачив. Привів він коней додому; тільки-но на двір — а тут, де не взялись, і покупці її мились. «Здрастуй, господарю! Продаєш?» — «Продаю — давай гроші...»
Пішов потім на базар, накупив хліба й усього іншого і повертається додому. Важко нести; коли стоїть на шляху запряжений у віз кінь. «Може, це Бог так дав, щоб я свої покупки міг додому відвезти?» Сів на воза, приїхав додому. Жінка дивиться: що таке? Пішов з дому пішки, а повернувся раптом на возі! — «Звідки ти коня привів?» — «Бог дав!» Саме тоді йшов повз них якийсь чоловік: «Здоров будь, господарю!» — «Здрастуй!» — «Чи не продаси мені часом коня разом із возом?» — «Продам». Купив той чоловік коня з возом і поїхав. Чоловік увійшов до хати й каже: «Ну, жінко, нарешті, пощастило й нам!..»
Дізнався батюшка про щастя Хоми (так звали чоловіка). — «Піду, — каже, — запитаю в Хоми, чим він розбагатів? Я от служу й прибутки маю, а не знаю, де ті гроші діваються» (батюшка був бідним). Пішов. А Хома накупив дерева і гне дорогі колеса. «Здрастуй, Хомо!» — «Здрастуйте, панотче!» Сів біля нього. «Чи знаєш, чому я до тебе прийшов?» — «А чому, панотче?» — «Скажи мені, чим ти розбагатів?» — «Не дай Бог такого багатства, недобра справа — за неї треба відповідати. Знаю, що гріх». І давай розповідати. Батюшка повернувся додому і пере-повів усе паніматці... (далі М. К. Васильєв, записувач цієї оповіді, не міг записати змісту «внаслідок жвавості передачі» його оповідачкою — старою Соточихою; але смисл той, що панотець, порадившись з паніматкою, вирішили, як і Хома, й собі піти красти коней)... Назустріч батюшці йде чоловік. «Добрий день!» — «Здрастуйте!» — Куди це вас Бог несе?» Батюшка й почав розповідати: «У нас один чоловік раніше був злидарем, а тепер став багатієм... отак і так...» — «Не йди коней красти, а йди в сенат; там хоч і стережуть солдати, але ти не бійся — лізь у вікно до государя і вкради грошей: отоді ти й станеш багатим». Пішов батюшка. Приходить до палацу государя — навколо солдати. Один з них: «А чом сюда прийшов?» — став, значить, розпитувати. Сором батюшці зізнатися, та гріх і втаїти: «Хочу в государя казни дістать». — «Так просто ти не дістанеш, а от іди під оті хороми, так я спущу тобі на мотузці невелику скриньку; візьми скриньку під пахву і йди собі». Панотець пішов чекати; підійшов до хоромів — чекає. А солдат як пустить каменюку та як дзизьне нею батюшку у потилицю, так той і заклекотів. Паніматка чекає не дочекається на свого батюшку... Пройшла чутка, що вбили священика; не ховають його, лежить. Доповіли государеві. Солдат, який поцілив у батюшку каменем, каже до государя: «Хотів, — каже, — він наш палац обікрасти, то я й молоснув його каменем». Государ звелів дати солдату нагороду й посадив підпопошником».(Білгородський повіт)
* * *
В одному місті, — розповідає легенда, — жив злодійкуватий чоловік, і накоїв він багато лиха. Якось трапилось йому обікрасти маєтного господаря; діло це помітили; послали за злодієм погоню. Довго він біг лісом, а перед тим лісом був чистий степ верст принаймні на десять. Як пробіг весь ліс, спинився й не знає, що йому робити. Як бігти степом, то одразу впіймають, бо версти на дві все проглядається, а погоня, чує, вже близько. Отоді він почав молитися: «Господи! Прости мою душу грішну! Батечку отець Миколай! Сокрий мене — я тобі гривенну свічку поставлю!» Раптом нізвідки об’явивсь чоловік похилих літ і питає злодія: «Що ти зараз казав?» Злодій відповідає: «Ось що я казав: батечку, отець Миколай! Сокрий мене в цій глушині!» І обіцявся йому свічку поставити. Тут він покаявся старому у своїх гріхах. Старий мовив до нього: «Якщо хочеш, лізь у це падалмще!» А неподалік лежало падло. Нічого було злодієві робити, треба було лізти в падло, бо не хочеться бути спіійманим. Вліз він туди, а старий тієї ж миті незримим робився. Той старий був сам отець Миколай. Ось наближається погоня; виїхали люди на степ, від’їхали з півверсти — ніде нікого! Та й повернули назад, а злодій лежить у падалищі, ледве диха — такий гнилий дух! Коли погоня проминула його, він вибрався зі сховку й знову бачить того дідка — стоїть він неподалік та збирає віск. Злодій підходить до нього, дякує за порятунок. Тоді старий знову спитав: «А що ти обіцяв отцю Миколаю, коли шукав прихистку?» Злодій відповідає: «Я обіцяв поставити гривенну свічу». — «Ото воно Й є! Як тобі душно було лежати в падалищі, так і отцю Миколаю було б душно від твоєї свічі». І дав йому старий пораду: «Ніколи не проси Господа Бога і святих Його угодників благословення на лихі діла; бо Господь не благословить їх. Та дивись, затям мої слова, та й іншим перекажи, щоб ніколи не звертались до Бога в поганих справах!» Промовив це і щезнув з очей.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: