ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Парісів суд
Парісів суд

Далеко від Еллади, ген аж за морем, стояло велике місто Троя. З ним не могло змагатися багатством чи військом жодне з еллінських міст — ні семибрамні Фі-ви, ні просторі Мікени, ні войовнича Спарта, ні торговий Корінф.
Правив Троєю цар Пріам - Зевсів нащадок. Він мав чимало, дітей, розумних і гарних. Та найдужче цар пишався старшим сином — Гектором, що, наче молодий дубок, дедалі міцнів і вбивався у силу. А Пріамова дружина Гекаба знову була при надії сповити дитя. Та якось уночі Гекабі наснилося щось жаске, неймовірне, вона закричала і раптом прокинулась.
Довго заспокоював дружину Пріам, поки вона нарешті змоглася на слово.
— Наснилося мені, — почала Гекаба, — наче в нас знайшлася не дитина, а смолоскип, що яскраво і грізно палав. Від того червоного пломеню взялися вогнем усі будинки і стіни високої Трої, зайнялися навіть дерева на горі Їді, завжди з'еленій. — Та зненацька цариця знову зайшлася криком, плачем: — Горить... Усе довкола горить! Як важко дихати від того вогню, як важко! — стогнала майже непритомна Гекаба.
А вранці народився в неї хлопчик, напрочуд гарний, великий. Щасливий Пріам не зміг, одначе, здолати тривоги і звелів привести віщуна, що добре знався на сновидіннях.
Почувши про нічний сон цариці Гекаби, віщун довго мовчав, а тоді, ніби по тяжкій надумі, похмуро промовив:
— То сон лиховісний, Пріаме. Через твого сина, що народився сьогодні, загине священна Троя.
— Що ти сказав? Загине Троя? Через мого сина? — не йняв віри Пріам.
— Загине! — ствердив віщун.— А щоб того не сталося, дитину треба убити.
Цареві потьмяніло в очах. Хіба міг він убити дитину, убити власного сина? Але віщун сказав: через нього загине Троя. Загине священна Троя!
Пріам аж почорнів з лиця, і перша паморозь лягла йому на темні скроні, коли наступного дня прийшов його вірний раб Агелай. То був уже літній чоловік, що пас худобу на Їді.
— Я покликав тебе,— сказав цар Пріам тихим, пригаслим голосом,— бо знаю: ти зробиш усе, що я накажу.
Візьми оце немовля, мого сина, занеси його в лісові хащі високо на Їді і там покинь. Нехай загине одна дитина, але вічно стоятиме Троя.
Не смів Агелай відмовлятись, хоч пройняв його живий жаль до дитини. Взяв він хлоп'я і подався на Іду. Пішов не туди, де жили пастухи й паслися отари, а вище, в самісінькі нетрі, поклав там дитину в якійсь невеличкій улоговині й майже бігцем повернувся до своєї лісової хатини.
Минуло п'ять днів, довгих, нестерпних. Не витримав більше Агелай і подався знов угору поглянути, що сталося з бідолашним хлоп'ям. Підійшов Агелай до тієї улоговини і з подиву мало не скрикнув: на землі лежала ведмедиця й годувала своїм молоком немовля.
Мов заворожений, стояв Агелай. А тоді обережно позадкував і сховався за деревом. Коли нарешті ведмедиця почвалала геть, він підняв заснуле дитя, поклав собі в торбу та й заквапився додому.
«Ач, яке воно гарне! — милувався дорогою Агелай, зазираючи в торбу.— Нехай мені буде за сина. І ймення дам йому гарне — Паріс».
Дивом великим здивувалися всі пастухи, що в лісі знайшлося таке ловке, дуженьке дитя.
— Мабуть, воно не простого роду,— вголос міркували вони.
Та Агелай не прохопився і словом, що знає, звідки взялось те хлоп'я. Він глядів його, поїв молоком, купав у нагрітій сонцем воді і врешті незчувся, як хлопець зіп'явся на ноги, а незабаром уже був пастушком.
Збігли роки, і той пастушок став струнким юнаком дивовижної вроди. Не одна лісова німфа задивлялась на нього, а найсміливіша — Енона — навіть якось зазирнула до нього в курінь, та й зосталася там. Безжурно минала Парісова юність, осяяна першим великим коханням. Енона навчала Паріса, як розрізняти сліди лісових звірів, як цілющим зіллям гоїти рани, як знаходити в хащах дорогу. А сама все чепурила і прикрашала квітами їхній убогий курінь, і він здавався їм кращим за багатий палац.
Власне, Паріс тільки чув-про палац, та не знав, який він на вигляд. Він і гадки не мав, що сам народився в палаці, і так щасливо, спокійно прожив би в курені на Їді весь вік, якби про те не дізнався.
Одначе царська кров раз у раз озивалася в юнакові. Гарний, дужий, сміливий, він вирізнявся з-поміж інших пастухів, наче ясний сокіл серед чорної галичі. А в юнацьких змаганнях — у борні, в перегонах, у метанні диска чи списа — Паріс завжди ставав переможцем. Була в пастухів ще й інша розвага — двобій найдужчих биків. І тут Паріс завжди вигравав, його улюблений бик жодного разу не підвів свого пастуха. Після двобою йому заклечували роги яскравими квітами, а переможеного бика ганьбили вінком із соломи. Впевнений, вже трохи зухвалий Паріс якось прилюдно пообіцяв, що бика, який переможе його улюбленця, він сам увінчає лаврами, наче героя. Почув ці слова лихий бог Арей, що саме нудився без діла — любої його серцю війни тоді ніхто серед смертних не вів. Тож задля власної втіхи Арей перекинувся на здоровенного бика і легко здобув перемогу. Прикро стало Парісові, з образи він аж спаленів, але отямився і вчинив справедливо — увінчав чужого бика лавровим вінком.
Не знав юнак, що з захмарного Олімпу за ним пильно стежили очі безсмертних богів і що його справедливий вчинок сподобався Громовержцеві.
Саме тому, коли на весіллі Зевсового онука Пелея і нереїди Фетіди три найперші богині засперечалися через золоте яблуко з написом «Найвродливішій», володар Олімпу згадав про Паріса:
— Ось хто буде богиням справедливий суддя!
Того дня Паріс, як звичайно, пас на гірській полонині отару. Він лежав у холодку під крислатим деревом і чекав на Енону, що мала принести якийсь немудрий обід. Ось, нарешті, почулась хода, але не така легка, ледве чутна, як завжди. Ні, під тією ходою аж задудніла земля, задвигтіла гора Їда і захиталася її найбільша вершина Гаргар. Звідти хтось напрочуд швидко спускався, і враз перед здивованим пастухом став високий вродливий юнак, а за ним — три прегарні, пишно вбрані жінки.
Схопився на ноги Паріс, та вони його ледве тримали. Незнайомий юнак усміхнувся і лагідно мовив:
— Я — Гермес, вісник богів. А це — могутні богині Олімпу — Гера, Афіна Паллада і Афродіта. Та не бійся, Парісе, ти ж не з лякливих. І падати на коліна не треба. Стій і слухай уважно: Зевс, батько всіх безсмертних і смертних, хоче, щоб ти віддав це золоте яблуко тій з трьох богинь, яка, на твою думку, найвродливіша.
І Гермес простяг Парісові золоте яблуко, що аж яріло на сонці.
— Та я ж простий пастух,— затинаючись, спробував був відмагатися Паріс.— Хіба я мозку судити, котра з богинь найвродливіша, коли навіть звести очі на них я не годен.
Залунав тихий сміх, наче хто сипонув кришталевими скельцями, і від того сміху Парісові стало раптом весело, гарно. Він глянув на богинь, і тоді найвеличніша з них ступила кілька кроків до нього і владно сказала:
— Я — Гера, владарка всього Олімпу. Подивись і скажи: хіба я, Зевсова дружина, не найвродливіша в світі? Якщо ти вчиниш справедливо і присудиш яблуко мені, я щедро віддячу: ти станеш панувати над усіма смертними, що живуть на землі.
Другою до Паріса ступила була Афродіта, але Афіна Паллада випередила її, ще й роздратовано гримнула:
— Не поспішай, Кіпрідо, знай своє місце. Та не забудь зняти гаптований пояс, адже в ньому всі твої чари кохання.
— Дарма, я і без нього чарівна,— безтурботно всміхнулась Афродіта.— А от ти зніми свій високий шолом, без нього ти просто кумедна!
Насилу меткий Гермес заспокоїв богинь, і до Паріса велично приступила Афіна Паллада.
— Не слухай, юначе, тієї безсоромниці, і придивись пильніше до мене. Хіба ти бачив коли таку войовничу красу?
Паріс розгублено мовчав, і мудра богиня повела мову далі:
— Якщо ти присудиш золоте яблуко мені, то ніколи не знатимеш поразки в бою і станеш славетним героєм.
Остання до Паріса підійшла Афродіта. Ще зранку Харіти й Ори розчесали їй золоті кучері, й вони, наче сяйво, ясніли круг голови і рамен. Легке, прозоре вбрання не ховало прекрасного тіла. І звабно всміхаючись, Афродіта простягла сніжно-білу руку Парісові.
— Віддай яблуко мені, ти ж сам бачиш: вродливішої за мене богині немає. А серед смертних є тільки одна, що може вродою рівнятися до мене. То Єлена, дружина спартанського царя Менелая. Я владна зробити так, що вона покине дім, родину і Спарту та й поїде за тобою хоч на край світу.
— А Енона? — вихопилося в юнака.
— Енона? Ця простенька німфа? Хіба вона до пари тобі? — І богиня засміялася, наче сипонула кришталевими скельцями.— Поглянь на себе, Парісе, такого красеня немає в усій Трої. І місце тобі не в пастушому курені, а в царському палаці.
Паріс збентежено всміхнувся і, ледве зводячи дух, запитав:
— Але ж, ти сказала, Єлена — дружина царя Менелая?
— Хай це тебе не обходить. Звірся на мене, богиню кохання. Якщо яблуко буде моє, Єлена покине Менелая і стане твоєю дружиною. Тільки тоді ти збагнеш, що таке врода і справжнє кохання.
Кров шугонула Парісові в голову. Він простяг Афродіті золоте яблуко і знеможено впав їй до ніг.
Так і знайшла його згодом Енона: він лежав на траві, якийсь дивний, знесилений, але з радісним блиском в очах.
— Що тобі сталося? — спитала Енона.
Та він мовчав, і юна німфа вперше в житті відчула тривогу.
Саме тоді у Трої цар Пріам надумав розважити свою вірну Гекабу. Наближався день, який цариця щороку стрічала в чорній жалобі. То був день народження їхнього сина, яким вона і Пріам пожертвували заради священної Трої. Уже вдвадцяте Гекаба вбиралася в чорну жалобу, але так само сльози пекли їй очі і краялась болем душа, як двадцять років тому.
От і надумав Пріам розважити дружину і на пам'ять про загиблого сина влаштувати великі грища. Покликав він старшого пастуха — Агелая — і звелів йому пригнати з Їди найкращого бика, що стане нагородою переможцеві в різних змаганнях.
У всьому великому гірському стаді найкращий бик був Парісів улюбленець. Не хотілося юнакові з ним розлучатись, і він попросив в Агелая дозволу самому допровадити бика до Трої. Агелай дозволив, але потім якось тривожно стало старому, і він теж подався до міста.
Спускаючися з Їди, Паріс вів бика на налигачі й розмовляв сам до себе:
— Хто ж дістане цю нагороду? Якийсь зухвалий городянин? Та хіба серед городян є такі дужі хлопці, як наші гірські пастухи? А поміж них я завжди був перший. Чого ж мені не спробувати щастя й тут? Якби я переміг отих городян, бик став би моїм і я погнав би його назад на Іду.
От нарешті і великий майдан, де зібралася молодь на грища. Керує всім Гектор, як старший Пріамів син, але сам у змаганнях участі вже не бере. Видно, змагатимуться тільки юнаки на чолі з Гекторовим меншим братом Деїфобом та його родичем Енеєм, Анхісовим сином. А круг майдану поставали інші троянці з дітьми, надавши кращі місця Пріаму, Гекабі та їхньому почту.
Поки Паріс, міцно тримаючи налигач, цікаво розглядався довкола, наспів старий Агелай. Паріс щиро зрадів, тицьнув йому до рук налигач, а сам гайнув у гурт юнаків, що вже ладналися до грищ.
Спершу ніхто не звернув уваги на прийшлого юнака, але раз по раз, у всіх видах змагань, той юнак ставав першим, і тоді всі зацікавились, хто він і звідки.
Коли виявилося, що то звичайний раб, убогий пастух, усі обурились, а запальний Деїфоб кинувся на Паріса з мечем. Марно розумний Гектор силувався перейняти брата — той аж нетямився з люті, і кепсько довелося б беззбройному пастухові, якби не підбіг він до Зевсового вівтаря.
Спинився Деїфоб: навіть у розпалі гніву він не насмілився торкнутись того, кого боронив Зевсів вівтар. А тим часом старий Агелай упав Пріамові до ніг, ревно благаючи:
— Царю, врятуй свого сина!
Так дізналися Пріам і Гекаба, що той красень-пастух — їхній син, якого потай врятував і виростив Агелай.
Тепер у Трої настало справжнє свято. Після багатої вдячної жертви безсмертним богам усі зібрались у царському палаці на учту. Вже не чорна жалоба, а пишні шати прикрашали царицю Гекабу. І вона, і Пріам не зводили щасливих, залюблених очей із Паріса. Гектор, Деїфоб та інші брати пили з ним медвяне вино, жартували, сміялись. Тільки одна людина — дівчина в чорнім убранні — сиділа осторонь, похмура та мовчазна, і дедалі страшнішим ставав її погляд: якийсь лихий вогонь жеврів в її чорних довгастих очах. Зненацька дівчина підвелась і дико скрикнула:
— Загасіть той смолоскип! Мерщій загасіть! Хіба ви не бачите, що від нього займається все навкруги?
А тоді впала на своє місце і зайшлася нестримним плачем.
— Кассандро! Заспокойся, Кассандро! — підбігли до неї сестри, Пріамові менші дочки.— Тобі, певне, щось привиділось?
— Авжеж, я бачила! — з притиском вигукнула Кассандра крізь сльози.— Бачила, як Троя палає. І станеться те через нього!
Вона враз підвелася, вказала рукою на Паріса і владно сказала:
— Нехай іде звідси, іде геть з нашої Трої!
— Ні, ні, сина я тепер не віддам! — схопилася кричма цариця Гекаба.— Тепер він довіку буде зі мною! Яка ж ти, Кассандро, лиха дочка і сестра.
Та Кассандри вже не було в палаці. Вона вибігла на подвір'я, підставляючи розпашіле лице нічній прохолоді.
Колись — тоді вона була ще зовсім юною — її, найвродливішу Пріамову дочку, покохав бог Аполлон. Щоб прихилити дівчину до себе, він ущедрив її даром віщунки, але потім, так і не домігшись від Кассандри кохання, Аполлон згорда їй кинув:
— Свого дарунку я відняти в тебе не можу, ти завжди знатимеш майбутнє, але ніхто з-поміж смертних людей тобі ніколи не йнятиме віри!
Так воно і сталося. Ніхто не вірив Кассандрі, не повірили їй і тепер, навіть батько й мати. Вона стояла, дивлячись на свій рідний дім, на Пріамів палац, що сяяв у нічній пітьмі святковими вогнями, — і бачила інший, зловісний вогонь, в якому гинула Троя священна.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: