ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Кіклоп і Нереїда
Кіклоп і Нереїда

На острові, де височить вогнедишна Етна, жив колись величезний кіклоп Поліфем, син могутнього бога Посейдона і німфи Тооси. Найбільший з усіх кіклопів, він скидався на гору, порослу диким чагарником. Здоровенний, незграбний, мав він потворне обличчя з одним-єдиним оком, що лиховісно виблискувало на похмурім чолі.
Жив Поліфем самотою у великій темній печері, що правила і за кошару,— кіклоп займався скотарством. Пив молоко, заїдав овечим сиром, та понад усе полюбляв він сире м'ясо — чи свійської тварини, чи лісового звіра, а найдужче — людське.
Чутка про людожера розійшлась ген по світу, і всі кораблі далеко обминали той берег, де жив Поліфем. А якщо у чорну негоду мореплавці мусили тут шукати притулку, сумна була їхня доля - ще ніхто не вертався звідти живий.
Поліфем не боявся гніву ні Зевса, ні інших блаженних богів, бо вважав себе дужчим за них. Та він помилявся. О золота Афродіто, не знав кіклоп, яка нездоланна сила, яка могутність у твоїй ласкавій усмішці!
Якось угледів Поліфем своїм єдиним оком прегарну нереїду Галатею і відтоді втратив спокій і сон. Забув він свої густорунні отари, свою похмуру печеру, де кисло молоко у численних діжках, забув усе на світі, а тільки з ранку до смерку стояв на березі, незрушно, мов скеля, та пильно вдивлявся у море — чи не зрине хоч раз серед хвиль Галатея.
Морські німфи часто залишали підводний палац свого батька, бога Нерея, та розкошували у безкрайому морі. Весело жилося з нереїдами-сестрами і Галатеї, загальній улюблениці, бо завжди була вона лагідна, спокійна, привітна.
Коли Галатея чула, що на морі ремствує буревій, вона зринала з прозорого батькового палацу на поверхню — і лютий буревій покірно вщухав, розгойдані хвилі вгамовувались, а за мить уже лащились до нереїди і тихо гойдали її, наче дитину.
Усі любили Галатею, і от — нереїді на горе — полюбив її жахливий кіклоп Поліфем.
Тепер потворний велетень став навіть дбати за себе: розідрав граблями свій хтозна-відколи не чесаний чуб, відтяв серпом пелехату брудну бороду і, поглядаючи, наче в дзеркало, у воду, силувався надати своєму обличчю іншого виразу — бодай не такого лютого, як завжди.
Поліфем навіть уже не звертав уваги на кораблі, що могли тепер вільно приставати до берега. І не здивувався, коли якийсь корабель сміливо кинув кітву неподалеку від місця, де він саме стояв, а з того корабля вийшла на берег смертна людина. То був старий віщун Телем, що розумівся на леті птахів і з нього дізнавався майбутнє.
— Стережись, Поліфеме! — сказав мудрий Телем. — Бо незабаром сюди припливе найхитріший з-поміж людей, Лаертів син Одіссей.
— Ну, то й що? — похмуро спитав, наче каменя кинув, кіклоп.
— Хитромудрий Одіссей позбавить тебе єдиного ока, і ти житимеш завжди у безпросвітній пітьмі.
Зненацька гримнуло важко у горах — то зареготав Поліфем.
— Брешеш, старий дурню! — вигукнув він.— Інша істота вже позбавила мене ясного дня.
І знову загриміло навкруг — то Поліфем зайшовся реготом, а може, плачем.
Даремно зневажив кіклоп Телемове віщування: воно, хоч і згодом, але справді збулося.
Та велетень швидко забув віщунові слова. Важко ступав він уздовж берега чи знову ставав непорушно, спираючись на свою палицю — чималу сосну,— та одно вдивлявся у хвилі лазурового моря.
Врешті Поліфемові якось урвався терпець, і він заволав:
— Галатеє! Виринь із моря, не ховайся від мене, красуне!
Громом-луною відбився той поклик у горах, і кіклоп збагнув, що так він нереїду ще дужче злякає.
Велетень схаменувся і заговорив тихо, майже благаючи:
— Галатеє, яка ти гарна! Ти біліша за молоко, солодша за достиглий золотий виноград, легша за лебедячий пух. а грайлива, як мале козеня. Не ховайся у морі, виринь до мене! Хіба я такий потворний, як базікають смертні? Допіру я дивився у воду і побачив, наче став куди кращий. А що око в мене одне, то й на небі одне тільки сонце.
Марно кіклоп умовляв і благав. Тільки часом якась нереїда-пустунка на мить виринала із хвиль, лукаво всміхалась і знову щезала в воді.
— Он яка ти, Галатеє, уперта, затята! — щиро бідкався Поліфем.— Тікаєш від мене, як гірський олень від мисливських собак. Ти тверда й непохитна, наче віковий дуб, хоч гінка і струнка, мов тополя. Може, ти й гадки не маєш, який я багатий, які в мене ліси, пасовиська, сади? Оті всі численні отари — мої, я навіть їм ліку не знаю. То тільки біднота мусить лічити худобу. Може, ти не віриш на слово, то прийди і поглянь. Станеш господинею в моїй просторій печері, будеш там бавитись із овечками й козенятами, а ще я спіймав у лісі двійко ведмежат тобі на розвагу. О Галатеє, невже ти згордуєш великим коханням, що палає у мене в грудях, наче то дихає Етна вогнем!
Та Поліфем даремно просив, даремно благав. Нажахана Галатея втекла аж на морське дно і сховалась у батьковому палаці серед сестер-нереїд.
— Ти вся тремтиш, Галатеє,— казали вони,— але ж Поліфем сюди не дістане.
— Я не за себе тремчу, любі сестри, я боюся за того, кого покохала, — за юного Акіда. Якщо Поліфем про нього дізнається — хлопцю не жити.
І то була правда.
Акід, син лісового бога Пана й німфи, був зовсім юний, в нього ще й не сіявся вус, а гарні, смагляві щоки вкривав легенький пушок, наче в дитини. З першого погляду Галатея закохалася в нього, і юнак відповів їй ніжно і щиро. Скільки щасливих, веселих годин провели вони разом на гойдалках-хвилях, чи на березі серед пахучих олив, чи в прохолодних гротах, оповитих плющем. А тепер над ними стала чорна кіклопова тінь. І хоч настрахані Галатея з Акідом завжди ховались, та Поліфем своїм єдиним злим оком вистежив їх.
Побачивши, як вони милуються, кіклоп заревів, немов водночас заревло сто биків:
— Ага, попалися! Бач, на якого плюгавця мене проміняла, дурна. Ну, то це була ваша остання щаслива хвилина!
І оскаженілий велетень кинувся до них. Галатея, наче рибка, блискавично метнулась у море і щезла у хвилях. А бідолашний юнак тікав не знати куди від кіклопа, і кричав, і волав:
— Рятуй мене, Галатеє! Рятуйте, батьку й мамо! Сховайте...
І замовк. Бо лютий велетень відламав від скелі здоровенну брилу і шпурнув її, що мав сили, в нещасного юнака.
Не стало Акіда. Аж ось із-під брили заструміла червоною цівкою кров. Трохи згодом струмок поширшав, і потекла вже вода, тільки якась каламутна, наче після сильної зливи. Вздовж струмка виріс шелесткий очерет, і нарешті чиста, прозора річка потекла із каміння до моря.
Часом на березі тієї річки журно сидить Галатея, і їй крізь сльози здається, що з води виринає вродливий юнак у вінку з очерету. Гарним обличчям він схожий на її коханого Акіда, тільки обличчя те голубе і дивно прозоре.
А смертні люди так і назвали ту річку — Акід, і ця давня назва збереглася й понині.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: