ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Гіакінт
Гіакінт

Xто з-поміж смертних людей не чув, що сонцесяйний бог Аполлон буває у гніві грізний і лютий? Бог з мечем золотим, бог срібнолукий, він не знає тоді пощади, і милосердя йому не відоме.
Навіть коли Аполлон когось покохає, бурхливо і палко, як тільки може кохати бог-олімпієць, то цьому коханню часто вторує не безхмарне щастя, а горе або й неминуча загибель.
Колись Срібнолукий покохав юну німфу Дафну, що безжурно і вільно жила собі в лісі. Там, ненароком зустрівши красуню, Аполлон хотів був її перейняти, але настрахана німфа знялась і побігла, ніби підхоплена вітром. Та хіба від могутнього бога втечеш? І щоб врятуватися від нього, Дафна перетворилася на дерево, стала вічнозеленим лавром.
Згодом, гостюючи в Лакедемоні, Аполлон угледів якось юного Гіакінта, сина спартанського царя. Чутка про дивовижну вроду юнака линула далеко за межі невеличкої Спарти. Може, ту чутку розніс легкокрилий вітер Зефір, що любив ласкаво куйовдити пишні кучері Гіакінтові. А може, усім про юного спартанця розповів фракійський поет Таміріс, що схилявся перед чистою вродою і співав про неї пісні.
Та ні натхненний співець, ані вільний Зефір не могли змагатися з Аполлоном. Одразу прихилившись палкою душею до юнака, владний бог схотів тепер сам-один милуватись його дивною вродою. Своїм вірним служницям Музам він звелів осліпити Таміріса і позбавити співочого дару.
Музи й самі гнівалися на фракійського поета, бо він насмілився твердити, ніби співає краще за них. Тож вони залюбки вволили Аполлонову волю, та пам'ять про співця Таміріса не згасла — її передав нащадкам інший великий митець*(1).
Тепер Аполлон надовго забарився в Лакедемоні, й даремно чекають його гостинний Делос і Дельфи священні. Бог-олімпієць блукає з Гіакінтом горами - й долинами, полює з ним звірину чи ловить рибу в веселій річці врот, вчить його стріляти і вправлятися так, щоб стати справжнім атлетом, недарма ж бо юнак народився у Спарті.
Якось гарної днини обидва скинули своє нехитре вбрання, намастилися свіжим соком оливи і взялися до вправ — кидати диск. Великий, важкий, він, проте, здавався іграшкою в руках далекосяжного бога. Крутнувся Аполлон, щосили метнув диск угору, і той блиснув на сонці високо в ефірі.
Захоплено загукав Гіакінт і, збуджений грою, побіг необачно туди, де мав диск упасти, щоб самому мерщій його теж далеко метнути. Але тієї ж миті з гори Тайгет зірвався легкокрилий Зефір і, сповнений заздрості, спрямував невидимо диск. Той упав на скелястий грунт, відскочив і врізався юнакові в прекрасне лице.
Аж затьмарився ясний день Аполлонові, аж ніч йому стала в очах, коли він підбіг і схопив в обійми юне, але вже безвладне тіло. Прагне бог спинити цілющими травами кров, прагне затримати, не пустити душу свого улюбленця до похмурого царства тіней. Та все намарне. Перед суворою, невблаганною Долею безпорадні навіть всевладні боги.
Дивиться засмучений Аполлон, як життя покидає Гіакінтове тіло і воно в'яне, наче квітка з безжально поламаним стеблом. Хилиться та зламана квітка додолу — і все важче звисає юнакова голова з Аполлонових обіймів. І могутній бог застогнав:
- Ти гинеш, любий, у розквіті літ через мене: То я привів тебе сюди, я кинув смертоносний диск. Моє ти горе, моя скорбота безкрая! Якби я міг віддати за тебе життя чи разом із тобою померти! Та я мушу коритись одвічним законам. Але все одно ти завжди будеш зі мною. Тільки-но моя рука торкнеться кіфари — ти оживатимеш знов у піснях. І щоразу, як вижене холодну зиму переможна весна, ти розквітатимеш яскравою квіткою.
Тільки-но мовив це Аполлон, як із землі, политої юнаковою кров'ю, виросла прегарна квітка із пломенистими пелюстками.
Ту квітку спартанці назвали гіакінтом, і щовесни, коли вона розквітала, в Спарті на згадку про загиблого юнака відбувалися великі урочисті свята—гіакінтії. А тепер ту гарну духмяну квітку люди звуть гіацинтом.
*(1) За свідченням давньогрецького історика Павсанія, один із великих будинків у Дельфах прикрашала картина знаменитого художника Полігнота (V ст. до н. є.), де був зображений сліпий Таміріс із розбитою кіфарою біля ніг.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: