ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Кадм і Гармонія
Кадм і гармонія

У великому приморському місті Сідоні стояв стогін і плач: красуню Європу, єдину дочку царя Агенора, серед ясного дня умчав кудись у безвість дивний сніжно-білий бик. Не знали сідонці, не знав і старий Агенор, що то був не бик, а всемогутній Зевс у його подобі, тож шукати тепер юну Європу — марна річ. Не знав цього старий і ще сподівався її знайти.
Прикликав Агенор своїх трьох синів — Фойніка, Кіліка та Кадма — і сказав:
— Візьміть три найкращі кораблі з найдужчими веслярами та й вирушайте врізнобіч шукати сестру. Шукайте пильно і не здумайте повертатися додому без неї. Бо тоді не буде вам тут, у Сідоні, ані спадщини, ані царської влади.
Так суворо сказав Агенор, і юнаки слухняно подалися на швидких кораблях в різні боки шукати Європу. Довго борознили їхні кораблі морські хвилі, раз у раз приставали до чужих берегів і не минали жодного, ба навіть найменшого з багатьох островів, що траплялися їм на путі. Скрізь юнаки питали в людей, чи не бачив хто молоденької дівчини на білому бику, та у відповідь чули завжди одне й те саме: ні, не бачили, тут її не було.
Двоє старших братів — Фойнік та Кілік — не схотіли далі шукати сестри, а що добре пам'ятали батькові суворі слова, то й не стали вертати додому. Фойнік оселився в Фінікії, а Кілік обрав місцевість неподалеку від неї, став там володарювати і назвав свою державу Кілікією.
А Кадм плив ще далі й далі, хоч і втрачав уже надію знайти Європу. Нарешті його корабель досяг грецького берега, але і тут ніхто не бачив дівчини на білому бику. Кадм геть розгубився — що ж далі робити?
Якісь доброзичливі люди порадили йому податися в Дельфи.
— Бачиш он гору, оповиту сивими хмарами? — сказали вони.— То знаменитий Парнас. З південного боку під горою, там, де, розтинаючи скелі, біжить Кастальський ручай, стоять Дельфи із священною печерою сонцесяйного бога Аполлона. У тій глибокій печері Аполлонова прислужниця — піфія — провіщає всім смертним майбутнє чи дає пораду, як жити далі. Можливо, юначе, попервах ти й не збагнеш її слів, але дослухайся уважно, а потім усе так і роби, як скаже віщунка.
Кадм послухався мудрої ради і невдовзі був уже в Дельфах. Тамуючи страх, увійшов він у темну, похмуру печеру скраю ущелини. Згодом на тому місці виріс величний храм Аполлонів, але за часів Кадма там була тільки глибока печера. Після сонячного світла юнак тут нічого не бачив і сказав навмання у пітьму, як його люди навчили:
— Віща піфіє, порадь, де мені шукати Європу, мою рідну сестру?
Довго схвильований юнак чекав відповіді. Спершу він нічого не чув, тільки внизу щось гуло і глухо стогнало. Та Кадм дослухався пильно, терпляче і врешті став розрізняти окремі слова, невиразні, ледь чутні:
— Кинь шукати... Іди... Іди за коровою... Де ляже корова — зводь місто... Іди...
Збентежений Кадм вийшов з печери. Не шукати сестри? А батьків наказ? І яка ще корова? Де її взяти?
Замислено пройшов юнак повз своїх сідонських прислужників, що чекали на нього, і подався дорогою, яка вела з Дельфів у зелену долину. Прислужники поспішили за Кадмом, не зважуючись зайти з ним у мову. Співали птахи, пахло зіллям і квітами, та юнак нічого не чув і не бачив — у голові роїлися дивні слова дельфійської піфії.
Нараз Кадм мало не перечепився через корову, що лежала майже поперек стежки. Поволі вона підвелась і спокійно пішла попереду, часом спиняючись поскубти соковитого зілля чи попити води з ручая.
Спершу юнак не звернув уваги на ту звичайнісіньку свійську тварину і хотів її обігнати, та тільки-но пришвидшив ходу, як вона і собі пішла швидше. А коли він, приваблений розлогим деревом, сів із своїми сідонцями трохи перепочити у холодку, корова стала пастися, майже не рушаючи з місця.
«Може, це та сама корова? — зненацька сяйнула Кадмові думка.— Куди ж вона йде? І коли врешті ляже?»
Але корова йшла знову далі. Ось перетнули вони неглибоку річку Кефіс і пішли широким лугом. Хоч утома вже давалася Кадмові добре взнаки, та він повеселішав і розповів сідонцям про віщування дельфійської піфії.
— Погляньте, яка земля тут родюча,— голосно радів юнак,— і скільки лісу, скільки джерел! А ми збудуємо гарне місто, хай тільки корова мерщій ляже.
Але вона й не збиралася лягати. Аж десь уже на доброму смерку корова раптом спинилася біля чималого пагорба, озирнулася на людей, вперше замукала й лягла на траву. Зрадів стомлений Кадм, упав навколішки і поцілував землю, вітаючи незнаний край, його долини, ліси й річки.
Згодом Кадм назвав той край Беотією, а на пагорбі звів перші гарні будови акрополя — Кадмеї. З плином часу навкруг Кадмеї виросло велике місто — семибрамні Фіви, столиця родючої Беотії. Але те сталося згодом, а поки що Кадм нічого не мав, крім молодості, завзяття і сили.
Уже геть поночіло, вже богиня-Місяць — зажурена Селена — запрягла свої білі коні та й виїхала на темне небо, що яскріло зірками. Здорожені, потомлені чоловіки вклалися спати під духмяними оливами. Та спали вони не довго. Ще й на світ не світилось, як прокинувся Кадм і нетерпляче збудив своїх сідонців.
— Підіть до лісу й пошукайте питної води, певне, там є джерело, — звелів їм юнак.— Та не баріться, треба мерщій принести жертву безсмертним богам на знак нашої великої дяки.
Сідонці пішли — і наче крізь землю запались. Довго чекав на них Кадм, та коли від дерев уже зовсім покоротшали тіні, він збагнув, що сталось якесь лихо. Занепокоєний юнак схопив свою зброю — спис і меч — та поспішив до лісу.
То був старезний праліс, зроду-віку його не торкалася ще рука чи сокира людини. Серед густих хащів темніла печера, утворена з великих кам'яних брил, а з того каміння витікав дзюркотливий ручай.
«Ось і вода. А де ж мої люди?» — подумав Кадм. І раптом мало не закричав з переляку й огиди. Біля печери лежав величезний чорний дракон, очі в нього палахкотіли вогнем, із здоровенної пащі, де блискотіли три ряди зубів, висолопилися три язики, червоні від свіжої крові, а довкола чудовиська лежали останки нещасних сідонців.
Цей вогнедишний дракон належав самому Ареєві, богу війни, він стеріг ліс і джерела від людей. Тепер дракон трохи вгамував собі голод, та, зачувши Кадма, підвів голову і засичав із такою силою, що захиталися, наче від буревію, дерева.
Та Кадм уже не боявся, його пойняла тепер лють. — Мої вірні друзі! — скрушно мовив він, не криючись, голосно. — Я помщуся за вас, хай хоч і сам тут загину.
Схопив юнак найбільшу каменюку, що її не зміг би іншим разом навіть підважити, а тепер підняв догори та й жбурнув чимдуж у дракона. Від такого удару задвигтів би міський мур із високими вежами, а дракон тільки засичав іще дужче та кинувся на сміливця.
Але назустріч йому полетів Кадмів спис, його вістря пробило чудовиську черево і застрягло всередині. Аж закрутився дракон і став виривати зубами спис із чорної рани. Одначе зброя міцно застрягла, і тоді чудовисько знову кинулося на свого ворога, широко роззявляючи пащу із потрійним рядом зубів. Звідти війнуло нудотним смородом, димом, вогнем, та юнак не відступив, не злякався, а втопив свій меч у ту пащу аж по самий держак, і страховище брязнуло мертве на землю.
Кадм ледве стояв, від знемоги йому трусилися руки, підгиналися коліна, він ще не отямився від нелюдського двобою і важко зводив дух. Раптом юнакові причулося, ніби його хтось гукає. І справді, якийсь жіночий голос, суворий і владний, уже виразно промовив:
— Агенорів сину, вирви в мертвого дракона всі зуби та посій їх у землю. Чого зволікаєш? Не гайся! Це наказую я, Афіна Паллада!
Схаменувся юнак і мерщій взявся до діла. Переборюючи огиду, він повибивав у дракона всі зуби, а тоді, вийшовши на поляну, зробив мечем у землі борозни та й посіяв ті зуби.
Геть знесилений, Кадм сів край поляни під розлогим дубом трохи перепочити, та раптом схопився на ноги: там, де він посіяв драконові зуби, земля заворушилася, щось замигтіло, заблищало, вся поляна взялася дивними блищиками, а тоді з землі виткнулися металеві списи й блискучі шоломи, і нарешті вийшли на поверхню воїни в повному бойовому обладунку.
Здивований Кадм і собі схопився за зброю, але самий жіночий голос його зупинив:
— Агенорів сину, не хапайся за зброю, ті воїни самі себе переб'ють. А як зостанеться їх тільки п'ятеро, сміливо вийди вперед і припини цю криваву сутичку.
І справді, воїни вже билися один із одним, билися завзято, навмируще, а зачудований Кадм стояв осторонь, під дубом, і мовчки дивився. Коли з воїнів зосталося тільки п'ятеро — найдужчих, найсміливіших, — Кадм вийшов наперед і звелів їм покласти зброю. Воїни слухняно покидали на землю свої списи й мечі, щоб більше ніколи до них не торкатись. Вони стали Кадмові першими помічниками, з їхньою допомогою він і звів свій акрополь — Кадмею.
А з засніженого Олімпу вже давно стежили за Кадмом очі блаженних богів, стежили, як завжди, суворо, але дедалі погляди богів лагіднішали, недарма юнакові раз у раз ставала в нагоді сама Афіна Паллада. Безсмертним подобалася Кадмова чесність і відданість у пошуках Європи, його покірність волі богів, його мужність і працьовитість.
На знак своєї прихильності олімпійці надумали віддати за Кадма прекрасну Гармонію, юну дочку Афродіти й Арея, і буйне свято завирувало в Кадмеї. То було перше весілля на землі, яке безсмертні вшанували своєю присутністю. На чолі з державним подружжям — Зевсом і Герою — боги спустилися з високого Олімпу, несучи молодим щедрі дарунки — пишні шати для Гармонії і міцну куту зброю для її чоловіка.
А Кадм подарував своїй молодій дружині золоту прикрасу, що її доладно зробив сам божественний майстер Гефест.
Тоді вперше смертні люди побачили золото.
Довго тривало свято в Кадмеї. Раз у раз пролітав бог шлюбу Гіменей із смолоскипом і трояндовим вінком у руках, і в повітрі лунало: «О Гімен, о Гіменей!» То славили бога шлюбу співучі Музи й Харіти, а їм вторували безжурні німфи і смертні жінки.
Багато було на святі в Кадмеї прегарних жінок, та молода вирізнялась і з-поміж них. Дочка самої Афродіти, гінка і тендітна, вона приваблювала погляди всіх смертних. Тільки не знати — чи надзвичайною вродою, а чи золотом, що в неї на стрункій, ніжній шиї дивно мерехтіло і мріло.
«Як гарно воно мерехтить, як сяє, як відбивається блиском в очах у Гармонії!» — думав Кадм, сп'янілий від щастя, кохання й вина. Хіба міг знати Кадм, скільки чорного горя завдасть те блискуче золото всім смертним людям!



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: