ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Тіфон
Тіфон

Прекрасна земля Еллади, прекрасні її квітучі долини, її гори в зеленім клечанні лісів, звідки весело мчать дзюркотливі струмки, зливаючись далі в річки, що несуть свої прозорі хвилі до лазурової морської безодні. А вгорі, над землею і морем, розпросторилася небесна блакить, майже завжди безхмарна, осяяна сонцем.
Море безбережне, безкрає, тільки островів на ньому чимало, менших і більших. А найбільший — острів Трінакрія, що мореплавцям здалеку видний, бо на тому острові височить незвичайна гора — Етна. Серед осяйної тиші й спокою нараз у безхмарну блакить виривається з Етни густий дим і темно-червоний вогонь, летять угору уламки скель, каміння, пісок. Увесь острів тоді стугонить і двигтить, і горе смертним людям, що десь поблизу поставили собі, необачні, оселю. Нажахані, вони тікають чимдуж, бо знають: то знову ремствує і рветься з кам'яного полону вогнедишний велетень Тіфон, покараний невблаганним Зевсом.
А сталося те за сивої давнини, коли боги-олімпійці перемогли титанів, синів Геї-Землі. Могутня богиня не подарувала цієї кривди звитяжному Олімпу. Вона народила ще одного, свого останнього сина — стоголового велетня Тіфона, сподіваючись, що він переможе олімпійських богів. Такого чудовиська ще ніхто зроду-віку не бачив: напівлюдина, напівзвір, Тіфон мав кошлатий, зарослий волоссям і пір'ям тулуб, що здіймався над найвищими горами, а голова торкалася неба. Його довжелезні руки простяглися від сходу сонця аж до місця, де сонце заходить, а з широченних рамен зводилися драконові голови, і було тих голів ціла сотня. З усіх його пащ та очей клубочився чорний дим, палахкотіло полум'я, далеко навсебіч сипались іскри. Замість ніг у чудовиська крутилося й сичало кубло змій, а на спині, наче у велетенського птаха, маяли широченні крила.
Тіфон літав, перекидаючи великі скелі, наче дрібні камінці, пирхав вогнем і здіймав страшенний галас. Кожна його голова нестримно кричала щось по-своєму — то ревла, як голодний віл, то скімлила, як щеня, то свистіла птахом, то сичала змією, то гавкала собакою, то рикала, наче поранений лев, то реготала по-людському. Той галас почули боги-олімпійці, побачили дим і вогонь. А велетенське чудовисько вже наближалося до верхів'я Олімпу. Кинулися настрахані боги тікати до далекого Єгипту, на ходу міняючи собі вигляд: хто ставав птахом, хто звіром, хто рибою. Всі повтікали, тільки одна ясноока Афіна Паллада зосталась.
Гучно залунав з надхмарного Олімпу її голос, глумливий і гнівний:
— Великий Зевсе, батьку всіх безсмертних і смертних! Невже ти ганебно тікаєш, злякавшись тієї потвори? Адже ми — могутні, непереможні боги, тож не сміймо ганьбитись! Згадай про мужність, про честь та хутчій повертайся сюди, на Олімп!
Почув Зевс сзою мудру дочку, схаменувся і за мить прибрав уже свого звичайного вигляду. Ставши на колісницю з крилатими кіньми, він повернувся на осяйний Олімп.
Аж захиталася священна гора під ходою розгніваного Громовержця, як той став кидати в Тіфона свої вогненні блискавиці. Від божественного грому пішла жахлива луна на весь світ, збурилося спокійне море, задудніла земля, а небо наче взялося вогнем. Без упину краяли його сліпучі Зевсові стріли, що непомильно влучали в стоголову потвору.
Вже смертельно поранений велетень сичав і кричав, вивергаючи стовпи полум'я і чорного диму. Розлючений, у дикій нестямі, він відривав цілі скелі й шпурляв їх у Зевса. Та скелі розсипалися від блискавиць Громовержця, і кам'яні брили падали на Тіфона. Спливаючи чорною кров'ю, кинулося чудовисько тікати морем, але Зевс наздогнав його на острові Трінакрія. Гримнув Тіфон на землю, аж вона застугоніла тяжким стогоном і розкололась. У ту безодню, у найглибшу глибінь скинув звитяжний Зевс свого ворога і завалив те місце високою горою Етною.
Тяжко покараний за своє зухвале змагання з Олімпом Тіфон, проте, не змирився, і раз у раз прагне вирватися з кам'яного полону. Тоді знову двигтить уся земля, з Етни летить угору каміння, а полум'я з Тіфонових пащ сягає високого неба.
Страшенний гуркіт докочується далекою луною аж до підземного царства тіней, де завжди панує темрява й тиша. Тоді занепокоєний бог Аїд виїжджає на чорних конях на землю і ретельно обдивляється, чи вона десь не тріснула, чи не проникає світло до його похмурого царства.
Тож і мертвим немає спокою від Тіфона. А на землі зосталися були його страхітливі сини й дочки, що привела йому Єхидна, велетенська напівзмія-напівжінка. Ці страховища — пес Кербер, немейський лев, лернейська гідра, пес Ортос і Химера — вже не зважувалися боротись із безсмертними богами, але для звичайних смертних вони довгий час були справжньою карою, бо нищили і поля, і худобу, і навіть людей. Але згодом могутні герої Геракл і Беллерофонт повбивали всіх Тіфонових нащадків, подарувавши людям спокій і мир.
Над лазуровим морем з його численними островами розпросторилось ясно-блакитне небо, майже завжди безхмарне, осяяне сонцем. Та часом у ту бездонну блакить вривається чорний дим і вогонь, земля стугонить і море здіймає величезні буруни. То й досі ремствує вогнедишний велетень Тіфон, що не хоче коритися всемогутньому Зевсові.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: