ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Дзвіночок
Дзвіночок

Десь далеко, в тридесятому царстві, жили – були чоловік із жінкою, які вже багато років підряд бажали мати дітей; дружина дуже сподівалася, що Бог виконає її бажання.
У задній частині їхнього будинку було невеличке віконце, з якого видно було чудовий сад, переповнений найкращими квітами і рослинами.
Але він був обнесений високим муром, і ніхто не смів в нього входити, бо він належав чарівниці, яка володіла магією, і всі її боялися.
Одного разу дружина стояла біля цього віконця й дивилася в сад, і побачила грядку, на якій росли прекрасні ріпчасті дзвіночки, такі свіжі і красиві, що у неї очі загорілися. І вона відчула непереборне бажання скуштувати салат з цибулин садових дзвіночків.
Бажання з кожним днем зростало, і так як вона знала, що їх не можна було добути, то вона зовсім впала духом, зблідла і засумувала.
Чоловік перелякався і запитав:
— Та що з тобою, жіночко?
— Ах! – відповідала вона. – Якщо мені не можна буде поїсти салату з цибулин садових дзвіночків, що ростуть в саду позаду нашого будинку, то я не виживу.
Чоловік, який дуже її любив, сказав собі: "Я не допущу смерті своєї дружини і добуду цих цибулин, чого б мені це не коштувало."
В сутінки переліз він через стіну в сад чарівниці, квапливо накопав повну жменю цибулин і приніс своїй дружині. Та зробила собі салат і поїла з великою насолодою.
Але ця страва їй так сподобалося, що на другий день їй ще більше захотілося його поїсти. Заради її заспокоєння довелося чоловікові знову лізти в сад.
І він в сутінки знову спустився туди, але лише тільки перебрався через стіну, як дуже злякався, бо опинився віч-на-віч з чарівницею.
— Як смієш ти, – сказала вона, гнівно на нього глянувши, – перелазити в мій сад? Це тобі не пройде даром!
— Ах! – сказав він. – Змініть гнів на милість; з нужди на це зважився: моя дружина побачила ваші дзвіночки з віконця і так загорілася бажанням, що, здається, тут би їй і смерть прийшла, якби не дати їй салату поїсти.
Тоді чарівниця заспокоїлась і сказала йому:
— Коли так, як ти кажеш, я тобі дозволю взяти скільки хочеш цибулин, але тільки з однією умовою: ти повинен мені віддати ту дитину, яка у твоєї дружини народиться. Їй буде в мене добре , і я буду про неї піклуватися, як рідна мати.
З переляку він на все погодився, і коли його дружині Бог дав дочку, з'явилася чарівниця, назвала дитину Дзвіночком і забрала до себе.
Дзвіночок була чарівною дівчинкою. Коли їй минуло дванадцять років, чарівниця сховала її в башту серед лісу, і в тій башті не було ні дверей, ні сходів, тільки на самому верху маленьке віконечко.
Коли чарівниця хотіла потрапити в башту, то підходила до неї і кричала знизу:
Дзвіночку, покажись,
Спусти коси свої вниз!
А волосся у дівчини було чудове, тонке, як золота пряжа.
Зачувши голос чарівниці, вона розпускала свої коси, обвивала їх вгорі близько вікна, і тоді її волосся золотистою хвилею падали на двадцять ліктів нижче вікна, і чарівниця по ним піднімалася нагору.
Через два роки трапилося одного разу, що тим лісом проїжджав королевич, і шлях йому лежав мимо тієї вежі. Почув він у тій башті спів, який був таким приємним, що він зупинився і почав прислухатися.
Це співала полонянка – у своїй тюрмі, вона намагалася скоротати час, потішаючись своїм милим голоском.
Королевич хотів було піднятися на ту вежу і став шукати вхід до неї, але дверей ніяких не виявилося. Він поїхав додому; проте ж цей спів так зворушив його серце, що він щодня ходив до лісу і все прислухався.
Одного разу стояв він біля вежі, сховавшись за деревом, і побачив, що наблизилася до неї чарівниця, і почув, як вона знизу вгору крикнула:
Дзвіночку, покажись,
Спусти коси свої вниз!
Дівчина опустила вниз свої заплетені коси, і чарівниця піднялася по ним на верх вежі.
"Коли на верх вежі по цих сходах ходять, – подумав королевич, – так я теж коли – небудь спробую щастя."
І на другий же день з настанням темряви він підійшов до башти і крикнув:
Дзвіночку, покажись,
Спусти коси свої вниз!
Спустилися коси зверху, і королевич виліз по ним на вежу.
Спочатку дівчина дуже злякалася, коли до неї увійшов чоловік, а вона жодного і в очі не бачила!
Але королевич заговорив з нею дуже ласкаво і розповів їй, як його серце було зворушено її співом і як він з тих пір не міг заспокоїтися, поки її не побачив.
Тоді в неї і страх минув, і коли він її запитав, чи не бажає вона взяти його собі в чоловіки (а вона бачила, що він і молодий, і прекрасний), то вона подумала: "Йому я буду миліша, ніж старій Гошель. " (Так звали чарівницю).
І відповідала вона згодою, і подала йому руку.
Вона сказала:
— Я охоче піду з тобою, тільки не знаю, як би мені вниз зійти. Коли ти будеш до мене приходити, то принось кожного разу з собою моток шовку: я з нього стану плести драбину, і коли вона буде готова, я по ній зійду і ти мене візьмеш з собою на коня.
Вони домовилися, що він буде бувати у неї щовечора, бо вранці приходила до неї стара.
Чарівниця нічого не помічала, поки одного разу дівчина не спитала її:
— Скажіть, будь ласка, пані Гошель, чому це мені набагато важче буває вас піднімати сюди на вежу, ніж молодого королевича? Той в одну мить вже й тут!
— Ах ти, безбожниця! – вигукнула чарівниця. – Що я від тебе чую? Я думала, що тебе від усього світу сховала, а ти все ж обдурила мене!
У гніві своєму вхопила вона волосся дівчини, обмотала ними ліву руку, а в праву взяла ножиці і – раз, раз! – волосся обрізала, і дивовижні коси впали до ніг чарівниці. Чи не вдовольнившись цим, чарівниця була настільки безжальна, що забрала бідолаху в дику пустелю, де та мала проводити життя в великому горі і нестатку.
В той же день, розправившись з дівчиною, чарівниця під вечір закріпила коси нагорі до вікна, і коли королевич приїхав і крикнув:
Дзвіночку, покажись,
Спусти коси свої вниз!
Вона спустила коси вниз, королевич виліз по ним наверх, але зустрів там не свою дівчину, а чарівницю, яка кинула на нього злісний погляд.
— Ага! – вигукнула вона. – Ти приїхав за своєю милою; але тільки ця гарна пташка вже не сидить у своєму гніздечку і не співає більше – кішка її потягла, та ще й тобі очі повицарапає! Так! Ти її вже ніколи більше не побачиш.
Королевича так засмутило, що він у відчаї кинувся з вежі: не вбився до смерті, але той терен, в який він впав, виколов йому очі.
Так блукав він по лісі, харчувався одними корінням і ягодами і гірко оплакував втрату своєї милої.
Багато років він поневірявся в злиднях і нарешті потрапив у пустелю, де бідувала його мила разом з тими близнюками, які у неї народилися від нього.
Тоді він раптом почув голос, що здався йому знайомим; він пішов прямо на цей голос і, коли наблизився, Дзвіночок впізнала його і зі сльозами кинулася йому на шию. Дві її сльозинки впали йому на очі, і очі знову прозріли, і він міг ними все бачити, як колись.
Тоді повів він її з собою в своє королівство, де всі взяли їх з радістю, і вони стали жити щасливі і задоволені.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: