ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Гензель і Гретель
Гензель і Гретель

Жив біля дрімучого лісу один убогий дроворуб. І було в нього двоє діток: хлопчик Гензель і дівчинка Гретель. Жили вони весь час голодаючи, а коли стала в країні велика дорожнеча, дроворуб не міг уже заробити навіть на шматочок хліба.
Якось вночі він довго крутився в ліжку й зітхав, бо журився він через все це. Нарешті він глибоко зітхнув і сказав до жінки (мачуха його дітей):
— Що ж тепер із нами буде? Як діток прогодувати, коли нам самим їсти нічого?
— Знаєш чоловіче, – відповіла жінка. – заведемо завтра вранці дітей у най густіші хащі. Там розкладемо їм вогнище, дамо по скибці хліба, самі підемо на роботу. Додому вони не потраплять, і так ми їх позбудемося.
— Ні, жінко, – мовив чоловік, – щоб я своїх діток самих у лісі покинув? Прийдуть дикі звірі і їх роздеруть.
— Ну і дурний! – гукнула жінка. – Тоді ми всі четверо помремо з голоду, і тобі тільки й роботи буде, що стругати дошки на труни.
І гризла його доти, поки він згодився.
— А все ж таки жаль мені моїх бідних дітей, – сказав батько.
А діти з голоду також не могли заснути і чули все, що казала їхня мачуха батькові. Гретель заплакала гіркими слізьми й шепнула братові:
— Тепер ми пропадемо!
— Цить, сестро, не журися,- сказав Гензель, – якось дамо собі раду.
Коли старі заснули, він встав, одягнувся, відчинив тихенько двері й вислизнув надвір. А надворі було місячно, хоч голки збирай. Скрізь навколо хати у місячному сяйві блищали білі камінці, Гензель назбирав їх повні кишені, потім вернувся до хати і каже до сестри:
— Тепер не журися, сестричко, спокійно спи, – а тоді й сам ліг.
Вранці, щойно стало розвиднятися, жінка почала будити дітей:
— Вставайте ледацюги, підемо в ліс по дрова.
Потім дала їм по скибочці хліба й сказала:
— Оце вам на обід, а як з'їсте до обіду, то більше нічого не дістанете.
Гретель сховала хліб під фаршуток, бо кишені в Гензеля були повні каміння, а потім усі разом пішли до лісу.
Пройшли вони трохи, Гензель став і озирнувся на хату. І робив так раз у раз, аж батько нарешті спитав:
— Сину, що це ти ловиш ґав та все озираєшся і відстаєш? Йди швидше.
— Ох, тату, – сказав Гензель, – я дивлюся на нашу білу кицю, вона он сидить на даху і ніби хоче сказати «прощавай»;
А мачуха мовила:
— Дурню, то не кицька, а димар біліє, бо сонце зійшло і його освітило.
А Гензель і не думав дивитися на кицьку, він діставав із кишені білі камінці й непомітно кидав їх на дорогу.
Як зайшли вони глибоко в ліс, батько й каже:
— Тепер діти, назбирайте дров, а я розкладу вогонь, щоб не було вам холодно.
Гензель і Гретель назбирали чималу купу хмизу, батько підпалив його, і, коли полум'я знялося високо, мачуха сказала:
— Тепер сідайте біля вогню й спочивайте, а ми підемо в ліс рубати дрова. Як упораємося з роботою, то прийдемо й вас заберемо.
Гензель і Гретель сіли біля вогню, а як надійшла обідня година, з'їли по скибці хліба. Вони чули, як поблизу щось стукає, і думали, що то недалечко їхній батько рубає дрова. Але то не сокира стукала, а колодка, яку батько прив'язав до сухого дерева. Вітер гойдав колодку і гупав нею об стовбур.
Так вони сиділи біля вогню довгенько і почали куняти від утоми, а потім міцно заснули. А коли прокинулись, то була вже темна ніч. Гретель заплакала.
— Як же ми тепер вийдемо з лісу? А Гензель її втішає:
— Зачекай трохи, поки місяць зійде, тоді ми знайдемо дорогу.
Коли зійшов місяць, Гензель узяв сестричку за руку й пішов від камінця до камінця; ті камінці блищали при місяці й показували їм дорогу. Йшли вони цілу ніч і прийшли додому аж зранку. Постукали в двері, і коли мачуха відчинила й побачила, що то Гензель і Гретель, то почала на них кричати.
— Погані дітиська, чого це ви так довго спали в лісі? Ми вже думали, що ви й зовсім не хочете додому вертатись!
Але батько дуже зрадів, бо важко було йому на серці, що він отак покинув дітей самих у лісі.
Та незабаром їх знову обсіли злидні й біда, і якось уночі діти почули, що мачуха буркотить батькові:
— І знову все з'їдено. Тільки й лишилось, що пів окрайця хліба, а тоді вже нам кінець. Хоч би там що, а мусимо здихатися дітей. Відведемо їх якнайдалі в ліс, щоб уже звідтіль не приплентались. Бо іншого рятунку для нас нема.
Тяжко це було слухати чоловікові, і він подумав: «Краще б останнім шматком хліба поділитися з дітьми». Але жінка слухати нічого не хотіла, а все лаяла його та вмовляла.
А вже як ступив на слизьке, мусиш упасти – піддавшись раз, мусив батько піддатись і вдруге.
А діти ще не спали й чули всю ту розмову. Коли старі поснули, Гензель устав і хотів вийти надвір, щоб назбирати камінців, як зробив першого разу. Але мачуха замкнула двері і Гензель не зміг вийти. Він став утішати сестричку:
— Не плач, Гретель, спи спокійно. Якось воно буде.
Рано – вранці мачуха побудила дітей і дала їм по скибці хліба, ще меншій, ніж першого разу. Дорогою до лісу Гензель кришив хліб у кишені, часто зупинявся і кидав крихти на землю.
— Гензелю, чого ти раз по раз стаєш і зиркаєш на всі боки? – питає батько. – Ходи не відставай.
— Я дивлюся на свого голубка, он він сидить на даху і ніби хоче сказати мені «прощавай», – відповів Гензель.
— Дурню ти, – озвалася мачуха, – то зовсім не голуб, то димар біліє, бо вже сонце зійшло і його освітило.
А Гензель кидав та й кидав крихти хліба на дорогу.
Мачуха завела дітей ще далі в ліс, – вони там зроду не були. Потім розпалили велике багаття, і вона сказала їм:
— Сидіть тут, нікуди не ходіть, а як надокучить сидіти, то можете трохи поспати. Ми йдемо в ліс рубати дрова, а ввечері, коли скінчимо роботу, прийдемо по вас.
Коли прийшла обідня пора, Гретель поділилася своєю скибочкою з Гензелем, бо він же свій хліб розкришив і позначив ним дорогу. А потім вони заснули. Настав і вечір, а ніхто не приходив по бідних діток. Прокинулися вони темної ночі, і Гензель почав заспокоювати сестричку.
— Зачекай, Гретель, поки місяць зійде, тоді ми побачимо крихти хліба, що я сипав по дорозі, вони й доведуть нас додому.
Зійшов місяць, і вони вирушили в дорогу, але жодної крихти хліба не знайшли, бо птахи визбирали всі до одної. Тоді Гензель сказав сестричці:
— Не журися, все одно знайдемо дорогу. Але дороги їм не пощастило знайти. Діти йшли цілу ніч і ще день з ранку до вечора, та з лісу не могли вийти, заблукали зовсім. Вони дуже зголодніли, бо їли тільки ягодами, які збирали дорогою, і так втомилися, що на ногах не стояли, а тому лягли собі під деревом і заснули.
Настав третій ранок, відколи діти покинули рідну хату. Вони встали і знову вирушили в дорогу, але що далі йшли, то темніший і густіший робився ліс. Ось – ось вони знесиляться і пропадуть, як не прийде звідкілясь порятунок.
Як настав полудень, бачать вони – сидить на гілочці гарнесенька біла пташка і співає так любо, що вони аж зупинилися послухати її. Проспівавши пісеньку, пташка пурхнула і полетіла перед дітьми, а вони пішли за нею. Летіла пташка, летіла, довела їх до якоїсь хатинки та й сіла на даху. Коли діти підійшли ближче, то побачили, що хатина з хліба збудована, пундиками вкрита, а вікна в неї з чистого цукру.
— Отут ми підживимося, – сказав Гензель, – матимемо добрий обідець. Я з'їм шматочок з даху, а ти, Гретель, берися за вікно, воно солодке.
Гензель підстрибнув угору і відламав шматок стріхи, щоб покуштувати, чи смачна вона, а Гретель стала біля вікна і почала собі хрумати цукор.
Коли раптом з хатини почувся пискливий голос:
А хто там гризе без упину,
Руйнує мою хатину!

Діти відповіли:
Це вітер лісний
Гуде навісний!

І знову заходилися коло хатини. Гензелеві дах припав до смаку, і він відломав чималий кусень, а Гретель виламала цілу круглу шибку з вікна, примостилася на траві й почала хрумати.
Раптом двері відчинились, і з хатини, спираючись на костур, виповзла стара бабця. Гензель і Гретель так полякалися, що ласощі повипадали у них з рук. Стара похитала головою і мовила до них:
— Е, дітки, а хто це вас сюди привів? Заходьте до хати, залишайтесь у мене, тут вам непогано буде.
Схопила їх за руки й потягла до хати. Принесла молока, коржів солодких, яблук, горіхів. Потім чистенько постелила два гарні ліжечка. Гензель і Гретель полягали в ліжечка, і здалося їм, що вони потрапили в рай.
Але баба тільки прикинулася доброю, а насправді це була зла відьма, що чекала на дітей, та й хатину побудувала з хліба й ласощів тільки для того, щоб їх приманити. Коли діти потрапляли до неї в руки, вона їх убивала, варила й з'їдала, і то для неї було свято.
У відьом червоні очі, і вони недобачають, зате нюх мають тонкий, як звірі, і здалеку чують, якщо до них наближається людина.
Коли Гензель і Гретель підійшли до її хати, вона злісно засміялась і глузливо сказала:
— Ось і попалися пташки, тепер не втечуть! Рано – вранці, коли діти ще спали, вона вже встала і, глянувши, як вони любо спочивають, які в них повні, рум'яні щічки, пробурмотіла тихенько: «Ласий буде шматочок».
А тоді схопила Гензеля своїми кощавими руками, віднесла його в маленький хлівець і замкнула за гратчастими дверцятами. І хоч як він кричав, ніщо йому не помогло.
Тоді пішла до Гретель, розбудила її й гукнула:
— Ану вставай, ледацюго! Принеси води, звари своєму братикові чогось смачного та занеси йому в хлівець, нехай їсть, набирається жиру. А як стане гладкий, я його з'їм.
Гретель гірко заплакала, але марно: вона мусила робити все, що вимагала зла відьма.
Тепер для Гензеля готувалися найсмачніші страви, а Гретель мусила живитися самими шкарлупами від раків. Щоранку стара прилазила до хлівця й гукала:
— Гензелю, ану простягни пальця, помацаю, чи то ти скоро гладкий будеш!
А Гензель простягав їй тоненьку палочку. Підсліпувата стара думала, що то Гензелів палець такий худий, і дивувалася, чому він не гладшає.
Отак минув місяць, а Гензель усе чомусь не гладшав. У старої урвався терпець, і вона не захотіла довше чекати.
— Гей, Гретель! – крикнула вона до дівчинки. – Ану мерщій наноси води. Хай там хоч який буде Гензель – гладкий чи худий, а завтра я з'їм його.
Ох, як же плакала бідна сестриця, носячи воду! Сльози струмками текли у неї по щоках.
— Якби нас у лісі роздерли дикі звірі, – голосила дівчинка, – то ми б хоч разом померли!
— Ану годі скиглити! – гаркнула стара. – Все одно нічого не поможе.
Рано – вранці мусила Гретель вставати, наливати воду в казан, розпалювати під ним вогонь.
— Зараз ми напечемо хліба, – сказала стара. -Я вже натопила піч і замісила тісто.
Вона штовхнула бідну Гретель до печі, звідки так і пашіло жаром.
— Лізь у піч, – сказала відьма, – і подивися, чи гаразд натоплено, чи не пора вже хліб саджати.
Стара хотіла зачинити залізні дверцята, коли дівчинка залізе в піч, щоб засмажити і з'їсти її також. Але Гретель здогадалася, що в старої на думці, і сказала:
— Не знаю, як воно робиться, як його туди лізти.
— Дурепа! – крикнула стара. – Сама ж бачиш, дверцята такі широкі, що навіть я могла б туди пролізти.
Вона видряпалася на припічок і встромила голову в піч.
Тоді Гретель дала їй ззаду такого стусана, що стара покотилася аж на кінець печі.
А дівчинка мерщій зачинила залізні дверцята, засунула на засув.
Ох і заверещала відьмище! Просто жах!
А Гретель і Гензель втекли, і погана відьма згоріла в страшних муках.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: