ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Каліф-Лелека
Каліф-Лелека

Одного разу багдадського каліфа Хасида відвідав великий візир Манзор. Він схрестив на грудях руки, вклонився своєму повелителеві й доповів:
– Біля палацу стоїть дрібний крамар, і в нього є дивовижні речі!
Каліф послав раба по крамаря. Той приніс скриню з товарами. Каліф купив собі та Манзорові пістолети, а візировій дружині гребінець. Потім крамар вийняв коробочку з чорнуватим порошком й аркуш паперу з дивними письменами.
– Мені це дісталося від одного купця, котрий знайшов їх у Мецці на вулиці, – сказав крамар.
Каліф, який охоче купував старовинні рукописи, купив грамотку й коробочку та спитав візира, чи не знає той когось, хто міг би розібрати, що тут написано.
– Біля мечеті живе Селім, він знає всі мови, – відповів візир.
Селіма невдовзі привели, і він почав перекладати:
– «Хто понюхає порошок із цієї коробочки та вимовить слово «мутабор», той перетвориться на будь-яку тварину й розумітиме мову тварин. А якщо він забажає повернути собі людську подобу, нехай тричі вклониться на схід і вимовить те саме слово! Але якщо розсмієшся, то забудеш чарівне слово й навіки залишишся твариною».
Каліф зрадів і сказав великому візирові:
– Приходь до мене завтра рано-вранці! Ми підемо разом у поле й послухаємо, що кажуть звірі!
Наступного ранку каліф вирушив з великим візиром на прогулянку. Біля ставка вони побачили двох лелек.
– Чи не стати нам лелеками? – спитав великий візир.
Каліф вийняв із-за пояса коробочку, понюхав, простягнув її візирові, й обидва вигукнули:
– Мутабор!
Ноги їхні зморщились і стали тонкими й червоними, черевики перетворилися на лапи, руки – на крила, шия зробилася в лікоть завдовжки, борода зникла, а тіло вкрилося пір’ям.
І от нові лелеки – каліф і візир – почули таку розмову.
– Доброго ранку! З такого рання вже на луці?
– Дякую вам! Чи не бажаєте ви четвертинку ящірки?
– Дякую, але я прийшла на луку задля зовсім іншої справи. Сьогодні я маю танцювати перед батьковими гостями, тож хочу трохи повправлят ися.
І молода лелечиха закрокувала полем, виробляючи дивовижні викрутаси. Каліф і Манзор зачудовано дивилися їй услід. А коли вона стала на одну ногу й вишукано помахала при цьому крилами, обидва не змогли стриматись: нестримний регіт вирвався з їхніх дзьобів. Першим отямився каліф.
– Така забава, – вигукнув він, – дорожча за всяке золото!
Аж тут великий візир згадав, що сміятися заборонено.
– Ох, як було б кепсько лишитися лелекою! – вигукнув каліф. – Це дурнувате слово вилетіло мені з голови.
– Нам потрібно тричі вклонитися на схід і вимовити при цьому…
Обидва повернулися на схід і почали кланятись. Але чарівного слова вони не пам’ятали…
Каліф і візир не уявляли, як зарадити своєму лихові. Позбутися лелечої подоби вони не могли, повернутися до міста не могли також; адже хто повірив би лелеці, що він каліф? А якби хто й повірив, то хіба захотіли б мешканці Багдада, щоб каліфом у них був лелека?
Так вони вешталися багато днів, харчуючись польовими плодами, які їм, утім, через їхні довгі дзьоби було незручно вживати в їжу. Зате вони часто літали на дахи Багдада, щоб подивитися, що там коїться.
У перші дні вони помічали велике занепокоєння і смуток на вулицях. Але день так на четвертий після свого перетворення вони сіли на палац каліфа і побачили внизу на вулиці пишну ходу. Гриміли барабани й сурми, чоловік у золототканому яскраво-червоному халаті, оточений блискучими слугами, сидів на розцяцькованому коні. Всі кричали: «Хай живе Міцра, володар Багдада!» Тут лелеки на даху палацу перезирнулись, і каліф Хасид сказав:
– Ти тепер здогадався, чому мене зачаклували, великий візире? Оцей Міцра – син мого смертельного ворога, могутнього чарівника Кашнура. Ми вирушимо до могили пророка. Можливо, у священному місці чари спадуть.
Вони полетіли в бік Медини.
– О повелителю, – заохав за кілька годин великий візир, – я довго не витримаю… Ви надто швидко летите! І треба десь заночувати!
Каліф побачив унизу руїни якогось палацу, і лелеки полетіли туди. Каліф і візир стали обходити галереї в пошуках сухої ділянки. Тут вони почули тихий плач і побачили на підлозі велику нічну сову. Побачивши їх, вона витерла сльози крилом і вигукнула:
– Ласкаво прошу! Мені було напророчено, що завдяки лелекам я здобуду щастя!
– Нічна сово! – відповів каліф. – Судячи з твоїх слів, ти наша подруга по нещастю.
Коли каліф виклав свою історію сові, та сказала:
– Мій батько – цар Індії, мене звати Луза. Чарівник Кашнур, який зачаклував вас, з’явився до мого батька і вимагав віддати мене за дружину його синові Міцрі. Але мій батько звелів спустити його зі сходів. Тоді негідник, перевдягнений рабом, підніс мені трунок, який перетворив мене на цього птаха. Чаклун доправив мене сюди і гукнув: «Ти залишишся тут, доки хтось із доброї волі не забажає взяти тебе за дружину!»
– Між нашими бідами є таємний зв’язок, – сказав каліф.
– Кашнур раз на місяць відвідує ці руїни, – мовила сова. – Недалеко звідси є зала, де він бенкетує зі своїми товаришами. Вони розповідають одне одному про свої мерзенні справи. Може, саме тоді він і вимовить чарівне слово, яке ви забули.
– Скажи, коли він з’явиться і де ця зала?! – вигукнув каліф.
Помовчавши, сова сказала:
– Не сердьтеся, але ваше бажання я можу виконати лише за однієї умови.
– Кажи! – скрикнув Хасид.
– Я також хочу звільнитися. А це можливе лише в тому випадку, якщо один із вас запропонує мені стати його дружиною.
Каліф погодився одружитися з совою. Вона зраділа й зізналася, що вони прийшли вчасно, бо чарівники зберуться саме цієї ночі.
Вони довго йшли темним проходом. Нарешті в напівзруйнованій стіні засяяло світло.
Посеред великої зали, прикрашеної колонами, стояв стіл, заставлений безліччю вишуканих страв. Навколо столу тягнувся диван, на якому сиділи восьмеро чоловіків. В одному з них лелеки впізнали крамаря, що продав їм чарівний порошок. Він розповідав історію каліфа та його візира.
– Яке ж слово ти загадав їм? – спитав його інший чарівник.
– Це дуже складне латинське слово – «мутабор».
Почувши це, лелеки так швидко побігли на своїх довгих ногах до брами зруйнованого палацу, що сова ледве встигала за ними. Там вони повернулися на схід і тричі вклонилися в бік сонця, яке щойно зійшло над горами.
– Мутабор! – вигукнули вони.
Тієї ж таки миті вони набули звичної подоби. Коли чоловіки озирнулися, перед ними стояла вродлива дівчина.
– Ви не впізнаєте нічну сову? – спитала вона, посміхаючись.
Вони вирушили до Багдада. Каліфа вже оголосили померлим, тому народ був дуже радий, що знову віднайшов свого любого повелителя.
Люди рушили до палацу й узяли в полон старого чарівника та його сина – ошуканця Міцру. Старого каліф відправив до того самого напівзруйнованого палацу, де жила, бувши совою, принцеса, і звелів його там стратити. А синові чаклуна каліф залишив вибір – померти чи понюхати чарівного порошку. Той вибрав друге й перетворився на лелеку. Каліф звелів замкнути його в залізну клітку і виставити у своєму саду.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: