ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Карлик Ніс
Карлик Ніс

В одному великому місті Німеччини жив колись, у давноминулі літа, один швець. Мав він собі жінку, і жилося їм, як доведеться – коли добре, а коли й скрутно. Вранці швець ішов до своєї майстереньки – невеличкої халабуди на розі вулиці – і цілий день латав старі чоботи та черевики, а як хто замовляв, то робив залюбки й нові. Але тоді йому треба було йти спочатку десь купувати шкіру, бо при його злиднях ніяких запасів він не мав. Жінка торгувала всякою городиною та садовиною, яку вирощувала сама в невеличкому садку. Люди залюбки в неї купували, бо вдягалася вона чисто й чепурненько, до того ж уміла так викласти й показати свій товар, що кожному, бувало, заманеться взяти.
І був у них славний хлопчина: і з обличчя гарний, і станом стрункий, і на свої дванадцять років чималенький. Він завжди супроводив матір на базар і сидів біля неї, а коли хто з покупців брав багато овочів зразу, хлопець охоче допомагав тому донести покупки додому. І рідко траплялося, щоб він повернувся назад із порожніми руками.
Одного дня сиділа отак шевцева жінка на базарі, а перед нею стояли кошики й корзини з капустою, морквою та всякою іншою городиною. Малий Якоб – так звали хлопця – сидів тут-таки, біля матері, і дзвінким голосом закликав покупців.
Аж ось іде базаром якась стара баба в обшарпаній одежі, з маленьким гострим обличчям, геть побриженим глибокими зморшками. Очі в баби червоні, заливають слізьми, а ніс так закарлючився, що на підборіддя звисає. Шкутильгає стара, на костур спирається: так і здається, що ось-ось поточиться і вріжеться гострим носом просто в землю.
Шевцева жінка пильно дивилася на бабу. Ось уже шістнадцять років торгує вона щодня на базарі, а ніколи не бачила тут цієї старої відьми. Жінка аж похолола з переляку, коли баба підійшла й спинилася біля її кошиків.
– То це ти Ганна, що торгує городиною? – спитала стара бридким верескливим голосом.
– Так, це я,– відповіла жінка. – Чи не візьмете, може, чого?
– Та ось хочу глянути, хочу побачити! Подивлюся на зіллячко, на ботвиннячко: а чи є у тебе те, що мені треба? – промовляла стара, нахилившись над кошиком і встромляючи туди брудні, мов ганчірки, гидкі руки. Вона перерила геть чисто всю городину, що так гарненько була розкладена, витягала довгими, як веретена, кощавими пучками то те, то інше, обнюхуючи кожне довжелезним-носом.
Ганна тільки зітхала, дивлячись, як порається стара відьма коло її городини, але сказати шчого не наважувалась, бо кожний покупець має право розглядати товар, до того ж її брав якийсь дивний жах перед цією бабою.
А тим часом стара, переривши знизу доверху весь кошик, бурмотіла собі під ніс: «Чортзна-яке зілля, нічого такого, чого мені треба… П’ятдесят років тому було багато краще… Казна-що, якийсь бур’ян!»
Малому Якобу набридло це бурмотіння.
– Слухай,– озвався він неприязно,– чи в тебе, бабо, є сором: спочатку ти залізла в кошик гидкими чорними пальцями, перевернула там усе догори ногами, потім зашмарувала всю городину довгим носом, так що тепер її ніхто, кому довелося те бачити, не схоче купувати, а тепер ще й лаєш наш товар. Та чи ти знаєш, що у нас бере городину сам герцогський кухар?
Стара скоса глянула на хлопчика, недобре осміхнулась і промовила глузливо:
– Он як, синочку! Тобі не до вподоби мій ніс, мій гарний довгий ніс? Ну що ж, буде і в тебе такий, що сягатиме з середини лиця аж до самого підборіддя.
Сказавши це, вона знову повернулась до корзини, де лежала капуста, вибрала найкращу білу головку, взяла її в руки й так стиснула, що та аж зарипіла, а тоді зневажливо кинула назад у корзину, промовивши і цього разу: «Казна-що, нікчемна капуста!»
– Та не труси так на всі боки головою! – перелякано скрикнув хлопчик. – У тебе ж шия, мов капустяний корінець,– ось-ось переломиться, і твоя голова впаде в корзину. Хто тоді купуватиме в нас?
– Тобі не подобаються тонкі шиї? – знову пробурмотіла стара, гидко сміючись. – Гаразд, у тебе зовсім ніякої не буде, а голова стирчатиме просто на плечах і вже не зірветься з маленького тіла!
– Не кажіть хлопцеві дурниць! – не втерпіла Ганна, якій уже також набридло це довге перебирання, розглядання та нюхання городини. – Як хочете щось купувати, то беріть швидше, бо ж за вами ніхто інший не доступиться до мене.
– Ну що ж, це ти правду кажеш,– промовила стара, злісно зиркнувши на неї. – Гаразд, я візьму в тебе оці шість головок. Тільки ж ти бачиш, що я мушу спиратися на костур і сама не подужаю нічого нести, то вже загадай своєму хлопцеві, нехай занесе капусту додому, а я за те йому щось заплачу.
Якоб не хотів іти, бо йому було страшно цієї гидкої баби. Однак мати звеліла слухатись, бо вважала за гріх, щоб стара немічна бабуся сама несла цей тягар. Мало не плачучи, хлопець послухався матері, поклав у кошик капусту й пішов услід за старою.
Майже цілу годину шкутильгала стара до краю міста. Нарешті вона спинилася перед маленькою, зовсім ветхою хатиною, витягла з кишені старого іржавого ключа, встромила його у невеличку шпарку в дверях, і вони самі розчинилися з гучним рипом. Та як здивувався Якоб, коли зайшов усередину цієї халупки! Там було пишно прибрано: стеля й стіни – з мрамуру, меблі – чорного дерева з розмаїтими візерунками з золота й коштовного каміння, підлога – з чистого скла і така слизька, що хлопчик кілька разів підсковзнувся і впав. Стара витягла з кишені срібний свисток і якось особливо в нього засвистіла – по всьому будинку аж луна покотилася. Зараз же прибігли до неї дві морські свинки. Якобові було дуже дивно бачити їх на задніх лапках, у горіхових шкаралупках замість черевиків, у людській одежі і навіть у капелюшках, зроблених за останньою модою.
– Де ви поділи мої черевики, сякі-такі ледаща? – гукнула стара й замахнулася на них костуром. – Чи довго я ще тут стоятиму?
Свинки кинулися по східцях угору й повернулися з двома кокосовими шкаралупками, підбитими всередині м’якою шкірою. Вони швидко й спритно взули стару в ті черевики, і її шкутильгання мов рукою зняло. Вона шпурнула геть костур і неймовірно швидко заметушилась по скляній підлозі, не відпускаючи руки хлопця і тягаючи його за собою. Нарешті стара зупинилася в заставленій різним посудом кімнаті, що скидалася на кухню, хоча столи з червоного дерева й дивани, заслані дорогими килимами, більше були б до речі десь у салоні чи вітальні.
– Сідай,– приязно мовила стара, підштовхуючи хлопчика в куток дивана й загороджуючи спереду столом, щоб не виліз звідти. – Сідай та відпочинь! Ти добру ношу ніс сьогодні, бо людські голови не такі вже й легкі, ой не легкі!..
– Ви, бабусю, кажете щось чудне,– озвався Якоб. – Хоч я і справді стомився, але ж ніс я капусту, яку ви купили в моєї матері.
– Е ні, це ти помиляєшся,– засміялася стара, відкриваючи корзину й витягаючи звідти за волосся людську голову.
Хлопцеві з переляку аж млосно стало. Він не міг збагнути, як це так сталося, і зразу ж подумав про матір: «Якщо хто-небудь довідається про ці людські голови, то, безперечно, звинуватять у тому мою матусю».
– А зараз я тобі щось дам за те, що ти був слухняною дитиною,– бурмотіла стара. – Потерпи трішки, я тобі зварю такої юшечки, що ти її згадуватимеш до самої смерті!
Вона знову свиснула. Спочатку прибігло багато морських свинок, одягнутих в людську одежу, в кухарських фартушках, з ополониками коло пояса і з великими ножами. За ними стрибала ціла купа білочок у турецьких штанях, з оксамитовими шапочками на головах. Ці, мабуть, були кухарчатами, бо весь час жваво метушилися, кидаючись то до стін по сковорідки та каструлі, то в льох по масло й яйця, то в комору по приправи й борошно,– і все те тягли до плити. Там разом з ними поралася і стара, сновигаючи туди-сюди в своїх кокосових черевиках, і хлопчик бачив, що вона таки й справді хоче зварити для нього смачну юшку. На плиті щось булькотіло, сповнюючи запашним духом усю кімнату, а баба раз у раз зазирала в горщик, стромляючи туди довгого носа.
Нарешті юшка була готова. Тоді стара швиденько зняла горщик з вогню, висипала юшку в срібну тарілку і поставила перед Якобом.
– Ось, синочку, на! – сказала вона йому. – Попоїж-но моєї юшечки, то й придбаєш усе те, що тобі в мене сподобалось. А ще зробишся таким мастаком-кухарем, що хоч куди, бо однаково чимсь та треба бути. Тільки от зіллячка такого ти ніколи не знайдеш, адже не було його в кошику твоєї матері…
Якоб не розумів, про що говорить стара, але юшка йому дуже сподобалась – навіть мати ніколи не варила такої смачної. Від юшки йшов приємний дух трави і корінців, а на смак вона була водночас і солодка, і в міру кисленька, і дуже навариста.
Поки хлопчик доїдав смачну юшку, морські свинки так накадили якимсь курінням, що по кімнаті попливли цілі хмари густого сизого диму. Вони густішали, спускались додолу й огортали Якоба так, що він, бідолаха, зовсім очманів. Він зовсім забув про те, що йому треба повернутися до матері, і незабаром міцно заснув на дивані в старої баби.
Дивні речі приверзлися Якобу вві сні. Йому здавалося, що стара зняла з нього всю одежу і вдягла в біляче хутро. Він міг стрибати й лазити по деревах, як справжня білка, тоді познайомився з усіма іншими бабиними білками та морськими свинками – що то за славний і чемний народ був! – і разом з ними прислуговував старій. Попервах він тільки чистив черевики, тобто ті кокосові шкаралупки, які стара носила на ногах,– він мастив їх олією і тер до тих пір, аж поки заблищать. Якоб швидко призвичаївся до цієї роботи бо вдома не раз чистив полагоджені батьком чоботи й черевики. Не минуло й року,– так йому далі снилось,– як стара приставила його до іншого діла: разом з іншими білочками він ловив порошинки, що грали в сонячному промінні, потім, назбиравши доволі, пересівав їх через надзвичайно тонке й густе сито: стара вже зовсім не мала зубів і їй пекли книші з ніжних сонячних порошинок.
Ще через рік він уже служив при старій водоносом, бо та не пила звичайної води, білочки, а з ними і Якоб, мусили збирати в горіхові шкаралупки росу з троянд. Стара пила багато, і водоноси мали неабиякий клопіт, щоб їй догодити. Минув ще рік – і Якоба поставили доглядати за підлогами. Підлоги в домі були скляні і їх щодня доводилося натирати щітками й суконками. І тільки на четвертий рік його допустили на кухню. Це вже була почесна служба, до якої приставляли тільки після довголітнього випробування. Тут Якоб пройшов науку від кухарчука аж до першого паштетного майстра, і такий з нього мастак вийшов, що вмів він і спекти, і зварити будь-яку страву, аж сам собі дивувався.
Так минуло цілих сім літ служби у старої. І от одного дня вона звеліла йому обпатрати курча, начинити всякими травами й корінням і добре засмажити, а сама зняла свої кокосові черевики, взяла в руки кошик та костур і кудись пішла. Якоб зробив усе як належить: скрутив курчаті голову, ошпарив його окропом, обскуб пір’я і випустив тельбухи. Тоді почав збирати трави й коріння для начинки. Зайшовши до комори, він побачив, що в куточку стоїть шафа, якої він раніше ніколи не помічав. Дверцята шафи були причинені нещільно, і йому закортіло подивитися, що там є. Він зазирнув усередину і побачив багато кошичків, з яких ішов міцний запашний дух. Якоб відкрив одного кошика і знайшов там якусь дивовижну травичку: стеблинка й лист були блакитно-зелені, а зверху вирізнялася маленька ясно-жовта квіточка. Він понюхав квіточку і впізнав запах, що йшов колись від тієї юшки, якою почастувала його стара. І такий міцний був той дух, що Якоб почав чхати – раз, удруге, все дужче й дужче – і кінець кінцем, чхаючи, прокинувся.
Він лежав на дивані старої і здивовано озирався на всі боки. «І привидиться ж таке! – промовив він сам до себе. – Та я ладен присягнутися, що сім років був нікчемною білкою, товаришував з морськими свинками та іншими звірятами і вивчився на доброго кухаря. Ну й посміється ж моя матуся, коли я їй про все розкажу! А чи не буде вона гримати, що я заснув у чужій хаті замість допомагати їй на базарі?»
З цією думкою Якоб схопився, щоб іти додому. Все його тіло від сну затерпло, особливо м’язи, і він не міг до пуття поворухнути головою. Він сам сміявся з себе, що так очманів: аж чіплявся носом то за шафу, то за стіну й одвірки. Білочки та морські свинки, скиглячи, крутились у Якоба під ногами, наче їм хотілося піти з ним разом. Уже з порога він погукав їх за собою, бо це були славні звірятка, та вони швидко повернули назад, у кімнати, ковзаючи на своїх горіхових шкаралупках, і тільки чути було, як вони тужливо скиглять.
Частина міста, куди завела його стара, була далеченько від базару, і Якобу довелося довго йти вузькими безлюдними вулицями. Та тільки-но він вийшов на гомінкі центральні вулиці, як потрапив у щільний натовп перехожих. Певно, десь поблизу показували карлика, бо звідусіль було чути вигуки: «Гей, подивіться, люди добрі, який онде гидкий карлик! І звідки він узявся? Який у нього довжелезний ніс, а голова просто з плечима зрослась! А руки які чорні й гидкі, мов головешки!» Іншим разом Якоб і сам залюбки побіг би з усіма подивитись на карлика, але йому треба було поспішати до матері.
Коли він прийшов на базар, мати все ще сиділа там і в неї в кошиках було ще чимало городини. «Отже, я не так уже й довго спав»,– подумав Якоб. Однак іще здаля він побачив, що мати чомусь дуже смутна. Вона вже не закликала покупців, що проходили мимо, а сиділа, похнюпивши голову, і була, як йому здалося, коли він підійшов ближче, незвичайно бліда. Якоб стояв осторонь, не знаючи, що робити. Нарешті він зважився, тихесенько підійшов до матері ззаду і, поклавши їй на плече руку, промовив:
– Матусю, що з тобою? Ти на мене гніваєшся?
Жінка обернулася до нього і зараз же відсахнулася, скрикнувши не своїм голосом:
– Чого тобі треба від мене, гидкий карлику? Іди геть, відчепися від мене! Я не люблю дурних витівок!
– Та що це таке, мамо? – перелякано спитав Якоб. – Що з тобою скоїлося, чому ти проганяєш від себе свого сина?
– Я тобі вже сказала,– відповіла Ганна, спалахнувши гнівом,– іди геть! За свої дурні вигадки ти у мене нічого не заробиш, поганий виродку!
«Мабуть, Бог відібрав у неї розум! – із жахом подумав хлопчина. – Що ж мені робити, як довести її додому?»
– Матусю, люба! Подивись на мене добре: невже ти не впізнаєш свого сина, свого Якоба?
– Ну, це вже занадто! – вигукнула Ганна і повернулася до сусідки. – Ви тільки подивіться на цього поганого карлика: став над душею, повідстрахував усіх покупців і ще має нахабство глузувати з мого нещастя. Я твій син, каже, Якоб… От безсоромна потвора!
Тоді Ганнині сусідки позіскакували з місць і почали лаяти Якоба так, як тільки вміли, а вже хто-хто, а перекупки, як відомо, лаятися вміють! Та як він сміє, сякий-такий, глумитися з бідолашної жінки! Всі ж бо знають, що вже сім літ як у неї вкрали гарного, мов намальованого, хлопця. А коли він, гидкий карлик, зараз же не відчепиться від неї, то вони гуртом так намнуть йому боки, що аж кістки тріщатимуть.
Горопаха Якоб нічого не розумів. Адже сьогодні вранці він, як звичайно, прийшов з матір’ю на базар, допоміг їй розкласти городину, тоді ходив із старою бабою до її хати, там попоїв трохи юшки, а опісля трішечки подрімав – і ось він знову тут. Чому ж і мати, і всі перекупки говорять про якісь-то сім літ? І всі чомусь звуть його гидким карликом! Що ж таке з ним сталося?
Побачивши, що мати аж ніяк не хоче його впізнавати, Якоб мало не заплакав і, вкрай засмучений, пішов до майстереньки свого батька. «Подивимося, що скаже він,– думав хлопець. – Невже й він не впізнає мене?»
Прийшовши до халабуди шевця, він став у дверях і зазирнув усередину. Майстер так поринув у роботу, що не помітив хлопця. Коли ж він ненароком глянув на двері, то впустив додолу все: черевики, дратву, шило – і злякано ви укнув
– Свят, свят! Що воно таке?..
– Добрий день, пане майстре,– привітався до нього хлопець і ввійшов у майстерню. – Як ваші справи?
– Погані, зовсім погані, пане карлику! – відповів той, і Якоб на сві і превеликий подив побачив, що батько його зовсім не впізнає. – Роблю один, а літа мої вже немолоді. Треба б мені підмайстерка, так грошей нема.
– А хіба у вас немає синочка, щоб потроху допомагав вам? – розпитував далі хлопець.
– Був колись… Якобом його звали… Тепер був би вже парубком років під двадцять, справжнім помічником мені, ото було б життя!..
– А де ж він тепер, ваш син? – спитав Якоб тремтячим голосом.
– Бог його святий знає,– сказав швець. – Уже сім років… а так, сім років минуло відтоді, як його вкрали у нас на базарі.
– Сім років! – скрикнув Якоб із жахом.
– Так, так, пане карлику, вже сім років. А наче зараз пригадую, як повернулась моя дружина з базару – плаче, голосить, що хлопець цілісінький день не вертається. Вона вже всюди оббігала, його шукаючи, і ніде не знайшла. Я ще раніше не раз і казав, і думав, що так воно станеться. Якоб був дуже вродливим хлопчиком – це кожен скаже,– дружина пишалася й раділа, коли люди його хвалили, і частенько посилала його з городиною до панів додому. Правда, воно було й непогано, бо його завжди щедро наділяли. Та я не раз казав: стережися, жінко, місто велике, людей лихих скільки хочеш тут живе! Пильнуй, кажу, мені хлопця! Так на моє і вийшло… Приходить якось на базар одворотна баба, перебирає всю городину й садовину і кінець кінцем купує стільки, скільки сама не здужає піднести. Моя дружина, добра душа, посилає з нею хлопця і… тільки ми його й бачили.
– І ви кажете, що відтоді вже сім років минуло?
– Сім літ буде весною. Скільки ми його шукали, ходили по місту, всіх розпитували – люди ж його знали й любили і теж допомагали шукати,– та все марно. І тієї старої, що купила капусту, ніхто не знав. Тільки одна дуже стара бабуся – вже їй, мабуть, годів із дев’яносто – сказала, що, певно, то була лиха фея Знайзілля, яка раз на п’ятдесят літ приходить у місто дещо собі купити.
Отаке розповів старий швець, легенько стукаючи молотком по черевику. І Якоб помалу зрозумів, що не вв сні, а насправді цілих сім літ прослужив у лихої феї білкою. Серце його стиснулося від гніву й горя. Сім дитячих літ украла в нього стара відьма, а що дала взамін? Тільки й того, що він навчився від морських свинок усіх див кухарських. Так він простояв кілька хвилин, думаючи про свою недолю, аж поки батько спитав його:
– Може, вам, паничу, сподобалося що-небудь з моєї роботи? Може б, ви схотіли придбати пару нових черевиків або… – швець усміхнувся,– або, може, футляр для вашого носа?
– Що вам за діло до мого носа? – образився Якоб. – І чого б це мені надягати на нього футляр?
– Ну,– промовив швець,– кому як подобається… Тільки якби в мене був отакий страшний ніс, то я б собі зробив для нього футляр з рожевого сап’яну. Подивіться, ось у мене є якраз підходящий шматок добрячого сап’яну. Правда, на такий футляр треба не менш цілого локтя. Зате, паничу, як добре ви зберегли б носа! Адже ви, мабуть, чіпляєтесь ним за всі одвірки, за кожну карету, коли хочете дати їй дорогу.
Хлопець остовпів з переляку. Він помацав свого носа – ніс був товстий і в дві долоні завдовжки! Отже, стара змінила йому вид! Через те й не впізнала його мати, через те й дражнили його всюди гидким карликом!..
– Майстре,– заблагав він, мало не плачучи,– а чи нема у вас часом дзеркала, щоб я міг на себе глянути?
– Ет, паничу,– відказав йому батько,– не такий ви вже вродливий, щоб на себе милуватись і, як на мене, зовсім нема чого вам щочасинки дивитися в дзеркало. Киньте таку звичку, бо люди сміятимуться, як побачать.
– Ах, дайте мені глянути в дзеркало! – благав Якоб. – Зовсім не для того воно мені потрібне, щоб милуватися.
– Дайте мені спокій, нема в мене дзеркала. Був десь у жінки уламок, та не знаю, куди вона його сховала. Коли вже вам так прикрутило подивитись у дзеркало, то онде через вулицю живе Урбан, цирульник, у нього є таке дзеркало, що вдвоє більше за вашу голову. Ідіть туди і дивіться, а тим часом бувайте здоровенькі!
Сказавши це, швець не дуже чемно випхав хлопця за двері і знову сів за роботу. А Якоб, зовсім приголомшений, пішов через вулицю до цирульника Урбана, якого він раніше добре знав.
– Добрий день вам, пане Урбане,– привітався він. – Чи не дозволили б ви мені зазирнути на хвилинку у ваше дзеркало?
– З великою охотою дозволяю, паничку! Онде воно стоїть,– сказав цирульник, лукаво посміхаючись, і всі його клієнти, що поприходили голити бороди, весело зареготали. А Урбан не вгавав. – А ви, нівроку, бравий парубчина: стрункий та чепурний, шия лебедина, ручки, мов у королеви, а що вже за носочок гарний, то кращого, я думаю, ніде не побачиш! Трошки ви ним задаєтесь, паничу, це правда, та то байдуже, дивіться собі на здоров’я, скільки хочете, щоб не казали люди, ніби я з заздрості не пустив вас до дзеркала.
Так просторікував цирульник, а кругом так і розлягався гучний регіт. Тим часом Якоб підійшов до дзеркала і як подивився на себе, так сльози йому туманом і стали в очах. «Матінко моя рідна! То й не дивно, що не впізнала ти свого Якоба,– промовив він сам до себе. – Не таким він був у ті радісні дні, коли ти хвалилася ним перед людьми!» Очі в нього були маленькі, мов у свині, ніс здоровенний, аж звисав нижче підборіддя, а шиї зовсім не було – голова сиділа глибоко в плечах і страшенно боліла, коли Якоб силкувався повернути нею набік. На зріст він лишився такий самий, як і сім років тому, але натомість розрісся вшир: груди й спина так випиналися, що весь тулуб скидався на невеличкий добре напханий мішок. Цей неоковирний тулуб стирчав на малих тоненьких ноженятах, що ледве витримували його вагу. Зате руки виросли великі, як у дорослої людини, і звисали вниз уздовж тіла. Шкіра на руках почорніла й порепалась, а пучки були кощаві та довгі, мов веретена, і коли хлопець випростував і простягав руки вниз, то, не нахиляючись, діставав ними до підлоги. Отакою потворою став сердешний Якоб: лихі чари зробили з нього гидкого й неоковирного карлика.
І раптом пригадався йому той ранок, коли до них з матір’ю на базарі підійшла стара баба. Все, що він у неї тоді огудив: довгий ніс, гидкі пучки,– все те вона йому наділила, і тільки зам сть дати довгі тремтячі в’язи зовсім одібрала шию.
– Ну що, любий принце, досхочу вже надивились на себе? – спитав цирульник, підходячи до Якоба, і додав, сміючись: – Якби кому й схотілось уві сні побачити щось подібне, то навряд чи приверзлась би йому така смішна потвора. А знаєте, що я надумав, милий паничику? До мене в цирульню народу ходить чимало, та останнім часом усе-таки не стільки, як мені хотілось би. І все через те що мій сусіда, цирульник Шаум, найняв собі велетня, і той йому принаджує клієнтів. Ну, та придбати велетня тепер не дивина, а от такого, як ви, чоловічка вишукати – о, то зовсім інша річ! Ідіть до мене на службу, паничику, я вам усе чисто дам – їсти, пити, хату, одежу,– а за те ви стоятимете коло моїх дверей і будете закликати публіку та ще розводити мило й підв’язувати клієнтам серветки. Запевняю вас, ми обидва на тому не втратимо: у мене буде більше клієнтів, ніж у сусіди з його велетнем, а вам кожен охоче даватиме на чай.
В душі Якоб був обурений словами хазяїна, який хотів зробити з нього принаду для своєї цирульні, але він мовчки проковтнув образу. Карлик спокійно в доповів цирульнику, що на таку службу в нього нема часу, і пішов собі далі.
Та хоча лиха фея понівечила його тіло, душі його вона не пошкодила – це він добре відчував. Правда, і думав, і почувався він тепер не так, як сім років тому: за цей час він набагато порозумнішав. Він не побивався за своєю загубленою вродою, не засмутився своєю гидкою постаттю, тільки одне його мучило: його, мов пса, прогнали від батьківської хати. Тому він вирішив ще раз спробувати поговорити з матір ю.
Якоб знову пішов на базар і почав благати матір, щоб вона вислухала його спокійно. Він нагадав їй той день, коли до них на базарі підійшла стара баба, розповів про все, що трапилося з ним, як був він ще малим хлопцем. Потім розказав, як сім літ служив білкою в лихої феї і як вона зробила його гидким карликом за те, що він колись її огудив. Ганна не знала, що робити,– вірити йому чи ні. Все, що він оповідав їй про дитячі літа, було щирою правдою, але, почувши історію про те, як він сім літ був білкою, жінка недовірливо промовила: «Такого не може бути, і ніяких фей нема на світі». А коли вона знову подивилась на карлика, то він здався їй ще огиднішим – хіба могла вона повірити в те, що то – її син! Нарешті Ганна вирішила, що найкраще порадитися про все з чоловіком, і, позбиравши свої кошики, пішла з Якобом до майстерні, де швець латав черевики.
– Послухай,– звернулася вона до чоловіка,– оцей карлик каже, що він – наш син. Він мені все розповів, як сім років тому його вкрали на базарі і як його зачарувала лиха фея…
– Що?! – гнівно вигукнув швець. – Він тобі отакого наговорив? Постривай же, негіднику! Та це ж я йому щойно все розказав, а він заходився тебе тим морочить! Так ти був зачарований, мій синочку? Підожди-но, голубе, я тебе зараз розчарую!..
І, схопивши цілий жмут реміння, що його саме перед тим нарізав, батько кинувся на бідолашного Якоба і так шмагонув його по горбатій спині та довгих руках, що той закричав від болю і з плачем подався геть.
Нещасний карлик протинявся цілісінький день, не ївши й не пивши, а на ніч примостився на церковних східцях, просто на твердому й холодному камінні.
На світанку, коли сонечко розбудило Якоба своїм першим променем, він сів і замислився, як йому далі жити. Батько й мати від нього відцурались. Іти до цирульника він не хотів. Показувати себе за гроші? Ні, для цього він надто гордий… Так за що ж йому взятися? І тоді Якоб пригадав, що, бувши білкою, навчився добре куховарити. Він вважав – і не помилявся, – що в цьому ділі може позмагатися з будь-яким майстром, і вирішив використати це своє вміння.
А треба вам знати, що герцог тієї країни був відомий ненажера й ласун. Він любив добре попоїсти і вишукував собі куховарів з усіх країн світу. До його палацу й пішов Якоб. Біля брами його зупинили вартові й почали кепкувати з нього, але Якоб сказав, що йому треба бачити найголовнішого обер-кухмейстера, і вартові впустили його в двір. Він ішов до палацу, а вся челядь кидала роботу, витріщала на нього очі, аж заходилася з реготу. Потім уся ця братія пішла слідом за ним, так що скоро через весь двір потягся величезний хвіст герцогських слуг і довкола знявся такий лемент, наче за брамою стояв ворог. З усіх боків тільки й чути було: «Карлик, карлик! Бачили карлика?»
Зачувши галас, у дверях з’явився розгніваний доглядач герцогського палацу.
– Бий вас сила Божа! – закричав він, погрожуючи слугам величезним бичем. – Ви що це, мов собачня, зчинили тут гармидер? Чи ви не знаете, що пан герцог іще спить?
Він змахнув бичем і не дуже делікатно оперезав ним декого із своїх підлеглих.
– Ой паночку,– закричали ті,– та ви погляньте, до нас прийшов карлик, такий кумедний карлик, якого ви ще зроду не бачили!
Глянувши на Якоба, доглядач насилу здержався, щоб не зареготати на все горло і не похитнути цим свого авторитету в очах усієї челяді. Він порозганяв бичем натовп, завів карлика в палац і спитав, чого той прийшов. Коли він почув, що Якоб хоче доступитися до обер-кухмейстера, то перепинив хлопця:
– Ти, мабуть, помиляєшся, синочку, тобі треба до мене, до обер-гофмейстера, що доглядає за всім герцогським палацом. Адже ти хочеш стати лейб-карликом при герцогу, так?
– Ні, пане,– відповів Якоб,– я кухар і добре тямлю в усяких найделікатніших стравах. То зробіть ласку, дозвольте мені бачити обер-кухмейстера, може, я йому знадоблюся.
– Кожному – своя воля, малий чоловіче! А все-таки нерозсудливий ти хлопець, коли хочеш на кухню. Та в лейб-карликах ти нічогісінько не робитимеш, будеш собі байдикувати, маючи досхочу їсти й пити, ще й одежу гарну. А проте побачимо. Навряд щоб ти був такий мастак, аби стати герцогським кухарем, а для кухарчука ти надто гарний.
І, взявши Якоба за руку, доглядач повів його в покої обер-кухмейстера.
– Ласкавий пане,– промовив карлик і так низенько вклонився, що аж черкнув носом об килим на підлозі,– чи не треба вам тямущого кухаря?
Обер-кухмейстер оглянув Якоба з голови до ніг, потім зареготав так, що аж стіни задрижали.
– Так ти куховар? Невже ти гадаєш, що у нас такі низенькі плити? Та ти ж до жодної з них не дістанеш, навіть коли зіпнешся навшпиньки і витягнеш голову з плечей. Ех, хлопче, хлопче! Той, хто послав тебе сюди найматися кухарем, просто поглузував з тебе! – Й обер-кухмейстер знову весело зареготав, а разом з ним реготали і доглядач палацу, і всі слуги, що були в покої.
Та Якоб не збентежився.
– Ось не пошкодуйте лишень одного-двох яєчок, трохи сиропу чи вина, кількох жменьок борошна та приправ,– сказав він,– і дозвольте мені приготувати вам яку схочете їжу. Дайте все, що для того треба,– і на ваших очах буде все зроблено, і ви тоді скажете: «Так, це справжній кухар!»
Якоб поблискував своїми малими оченятами, його довгий ніс теліпався з боку в бік, а довгі кострубаті пучки невпинно рухались, немовби допомагаючи йому говорити.
– Гаразд! – погодився нарешті кухмейстер. – Спробуємо задля сміху. Ходімо до кухні.
Пройшовши через численні зали та коридори, вони потрапили до кухні. Це було величезне приміщення, світле й просторе. У двадцяти плитах день і ніч горів вогонь. Посередині був басейн із чистою проточною водою, де тримали живу рибу. Попід стінами стояли великі шафи із запасами всякої всячини, що її треба мати кухареві напохваті. А по обидва боки кухні було десять комор, ущерть напханих найрізноманітнішими ласощами. Кухарі, малі й великі, метушились, як мухи в окропі,– торохтіли й брязкали казанами, сковородами, ножами та ополониками. Коли ж увійшов пан обер-кухмейстер, усі стали мов онімілі, і чути було тільки, як тріщали головешки та хлюпала в басейні вода.
– Що звелів приготувати ,на сніданок пан герцог? – спитав кухмейстер першого сніданкового кухаря.
– Пан герцог зволив замовити датську юшку з червоними гамбурзькими галушками.
– Гаразд,– промовив кухмейстер і повернувся до Якоба: – Ти чув, що буде снідати пан герцог? Чи зумієш ти зварити ці вишукані страви? Б’юсь об заклад, що галушок тобі нізащо не приготувати: тільки нам відомий їх рецепт.
– Нема нічого легшого,– відповів усім на здивування карлик, бо таку юшку він дуже часто варив, коли був білкою. – Нехай мені дадуть для юшки отакі й такі присмаки, те й оте листя, смальцю дикого кабана, корінців і яєць. А для галушок,– промовив він тихенько, щоб чули тільки кухмейстер та сніданковий кухар,– для галушок мені треба чотири сорти м’яса, трохи вина, качиного жиру, імбиру і тієї травички, що зветься шлунковтіха.
– Святий Бенедикте! Яким дивом ти все це знаєш? – вигукнув вражений сніданковий кухар. – Усе чисто сказав так, як слід, а про травичку шлунковтіху навіть ми самі нічого не знаємо – з нею, мабуть, галушки будуть ще смачніші. О, ти диво між кухарями!
– Ну, не сподівався я такого,– здивовано промовив обер-кухмейстер. – Отже, дайте йому все, чого він хоче, посуд і все таке інше, і нехай він сьогодні готує сніданок.
Та коли все було принесено, виявилося, що Якоб ледве носом сягає до плити. Довелося принести два стільці й поставити на них карлика. Коло плити тісним кружком з’юрмилися кухарі, кухарчуки, послугачі та всякий інший люд. Вони дивились і дивувалися, як-то все справно виходить у маленького чоловічка. А той, закінчивши приготування, звелів поставити на жар два горщики і кип’ятити доти, доки він скаже. Тоді Якоб почав рахувати: раз, два, три і все далі й далі, аж поки дійшов до п’ятисот, а тоді гукнув: «Стій!» Зараз же горщики були зняті з жару, і карлик запросив кухмейстера покуштувати страву.
Один з кухарів звелів кухарчукові подати йому золотий ополоник, , ополоснув його в проточній воді й простяг панові обер-кухмейстеру. Той підійшов до плити, зачерпнув ополоником трохи юшки, покуштував, заплющив очі, задоволено цмокнув язиком і аж тоді промовив:
– Чудово, побий мене Боже, чудово! Чи не покуштуєте й ви хоч з ложечки, пане доглядачу?
Доглядач палацу поклонився, взяв ополоник, сьорбнув з нього і теж був до краю вдоволений.
– Ви, шановний сніданковий кухарю, тямущий і дотепний кулінар. Але, вибачайте, так чудово зварити ні датської юшки, н гамбурзьких галушок ви не зможете!
Кухар покуштував і собі, тоді з великою пошаною потис Якобові руку і промовив:
– Карлику, ти великий мастак у нашому ділі. А травиця шлунковтіха й справді надає галушкам зовсім особливого смаку.
В цей час до кухні прийшов камердинер герцога і сказав, що герцог звелів подавати сніданок. Страви були висипані в срібні тарілки й послані герцогові. А Якоба обер-кухмейстер покликав до себе в кімнату і почав з ним розмову. Та незабаром прибіг посланець і покликав обер-кухмейстера до герцога. Той швиденько вдягся в свою парадну одежу і пішов за посланцем.
Герцог був дуже вдоволений. Він з’їв усе, що йому принесли, і, коли ввійшов обер-кухмейстер, саме витирав бороду.
– Слухай, кухмейстере,– сказав він,– я і досі був завжди вдоволений твоїми кухарями, але скажи мені, хто з них готував сніданок сьогодні? Такого смачного ще ніколи не було за весь той час, як я сиджу на троні мого батька. Кажи ж бо, як звати того кухаря, я хочу подарувати йому кілька червінців.
– Пане герцоге! Це дивовижна історія,– відповів обер-кухмейстер і розповів про те, як прийшов до нього сьогодні вранці карлик, як він в одну душу хотів стати кухарем і як усе було потім.
Герцог дуже здивувався, звелів гукнути до себе того карлика й став його розпитувати, хто він І звідки. На цей раз бідний Якоб уже не наважився розказувати, як був зачарований та як служив білкою. Він сказав, що не має ні батька, ні матері, а куховарити навчився в однієї старої пані. “
– Коли хочеш зостатись у мене на службі,– сказав йому герцог,– то я тобі покладу на рік п’ятдесят червінців, парадну одежу, а крім того дві пари штанів. А твій обов’язок буде – щодня готувати мені сніданок і доглядати за тим, щоб обід був зроблений як слід. А через те, що в моєму палаці кожен має якесь прізвисько, ти будеш зватися Носом, а чин твій буде – унтер-кухмейстер.
Якоб упав навколішки перед могутнім герцогом, поцілував йому черевика і присягнувся служити на совість. Тепер він мав притулок і не журився завтрашнім днем, а робив своє діло і незабаром здобув велику шану. Усі стали казати, що відтоді як прийшов до палацу карлик Ніс, герцог зробився зовсім іншою людиною. Раніше нерідко бувало так, що герцог шпурляв тарілки й таці просто межи очі кухарям, а одного разу, дуже вже розпалившись гнівом, він самому обер-кухмейстерові кинув у лице смаженою телячою ногою, та так, що бідолаха звалився з ніг і після того три дні лежав хворий. Правда, потім герцог уладнав справу тим, що зроблену в гніві шкоду покривав жменями червінців, і все-таки кожен кухар, подаючи йому страви, і тремтів, і стовпів з переляку. Та після того, як у палаці з’явився карлик, усе змінилося. Герцог їв тепер уже не тричі на день, а п’ять разів, і ніколи не траплялося того, щоб він хоч раз закопилив губу. Все йому було до смаку, до людей він став дуже приязний і з кожним днем гладшав.
Часто-густо, сидячи за столом, герцог викликав до себе обер-кухмейстера й карлика Носа, а коли ті приходили, то садовив їх обабіч себе – одного праворуч, а другого ліворуч -– і сам власноручно пхав їм просто в рот ласі шматочки.
Це була неабияка ласка, й обидва вшановані дуже її цінували.
Так жив собі карлик Ніс мало не два роки, всім вдоволений, тільки що іноді журився за батьком-матір’ю. Все йшло без ніяких видатних подій, аж поки не трапилась одна пригода. Карликові особливо щастило тоді, коли він щось купував. Тому, коли дозволяв йому час, він любив сам піти на базар і приторгувати там птицю й садовину.
І от якось пішов він у гусячий ряд пошукати важких та гладких гусей, до яких герцог був особливо ласий. Кілька разів він пройшов уздовж усього базару, поглядаючи, чи нема де чого підходящого. Його постать уже не викликала тут реготу й глуму, якраз навпаки, всі дивилися на нього з повагою, бо кожен знав, що це – славнозвісний лейб-кухар самого герцога. І тепер кожна господиня, що торгувала гусьми, була щаслива, коли він повертав до неї свого довгого носа.
В кінці гусячого ряду, десь у куточку, Якоб побачив одну жінку, що теж винесла на продаж гусей, але стояла мовчки, не вихваляючи свого товару, не хапаючи за поли покупців, як інші перекупки. Якоб підійшов і став оглядати її гусей та пробувати їх на вагу. Вони були саме такі, як він хотів, а тому він купив усіх трьох разом з кошиком, узяв його на плечі й пішов до палацу. Дорогою Якоб дуже дивувався тим, що двоє гусей лопотіли й гелготали так, як їм і належало, а третя гуска сиділа зовсім тихо, наче в глибокій задумі, і тільки зрідка тяжко зітхала – ну зовсім ніби людина. «Чи не хвора вона? – промовив він сам до себе. – Треба поспішати, щоб с



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: