ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Одноока, Двоока і Трьоока
Одноока, Двоока і Трьоока

Жила – була жінка, і було в неї три дочки; старшу звали Одноокою, того що було у неї тільки одне око; середуща звалася Двоокою, тому що у неї, як і у всіх людей, було два ока; а молодшу звали Трьоокою, тому що було у неї три ока, і третє було посеред чола. І тому, що Двоока виглядала так само, як і всі інші люди, сестри і мати дуже її не любили. Вони їй говорили:
— Вже ти зі своїми двома очима ніяк не краща простого люду, ти зовсім не нашого роду.
Вони постійно штовхали її, давали їй одяг поганий, і доводилося їй їсти одні тільки недоїдки, і знущалися над нею як тільки могли.
І ось довелося Двоокій одного разу йти на поле пасти козу; проте була Двоока дуже голодна – поїсти дали їй сестри зовсім мало. Сіла вона і заплакала, та так стала плакати, що полилися з її очей сльози рікою. І ось в горі глянула вона, раптом бачить – стоїть перед нею жінка і запитує її:
— Двоока, чого це ти плачеш?
Вона відвовіла:
— Як же мені не плакати? Дуже вже не люблять мене мої сестри і мати за те, що у мене, як і у всіх людей, два ока; все штовхають мене, дають мені доношувати старі речі, і їсти мені доводиться тільки те, що від них залишається. Сьогодні дали вони мені так мало поїсти, що я залишилася зовсім голодна.
І каже їй жінка:
— Двоока, витри сльози, я скажу тобі таке слово, що відтепер ти ніколи не будеш голодна, – варто тобі тільки сказати своїй козі:
Козочко, ме-е,
Нагодуй мене!
І буде стояти перед тобою чисто прибраний столик з найпрекраснішими стравами на ньому, і зможеш ти їсти, скільки твоїй душі буде завгодно. А коли наїсися ти досхочу і столик буде тобі не потрібен, то скажеш ти тільки:
Козочка, ме-е,
Прибери стіл вже!
І він зникне.
І сказавши це, жінка пішла. А Двоока подумала: "Треба буде зараз спробувати, чи правда те, що вона говорить, вже дуже мені їсти хочеться, і сказала:
Козочко, ме-е,
Нагодуй мене!
І тільки вимовила вона ці слова, як стояв перед нею столик, накритий білою маленькою скатертиною, а на ньому тарілка, ніж і вилка, і срібна ложка, а кругом самі прекрасні страви; і йшов від них пар, і були вони ще гарячі, немов їх щойно принесли з кухні. Тоді вона прочитала найкоротшу молитву, яку вона знала: "Господи, не покинь нас повсякчас. Амінь," і сіла вона до столу і стала їсти. Наївшись досхочу, вона сказала, як навчила її та жінка:
Козочка, ме-е,
Прибери стіл вже!
І вмить зник столик і все, що стояло на ньому. "Славне, однак, господарство," – подумала Двоока, і стало їй добре і весело.
Увечері, повернувшись додому зі своєю козою, знайшла вона глиняну миску з їжею, що залишили їй сестри, але вона до неї і не доторкнулася. На другий день вийшла вона знову зі своєю козою в поле і не стала їсти тих крихт, що їй залишили. В перший і в другий раз сестри не звернули на це жодної уваги, але так як це траплялося щоразу, то, нарешті, вони це помітили і сказали: "Щось недобре коїться з нашою Двоокою: кожен раз вона залишає їжу, а раніше адже все з'їдала, що їй давали: вона, мабуть, щось придумала. " І ось, щоб дізнатися правду, було вирішено, що коли Двоока пожене козу на пасовище, з нею піде і Одноока, щоб подивитися, що вона там робить і не приносить їй хто – небудь їжу і води.
Зібралася Двоока йти на пасовище, а Одноока підходить до неї і каже:
— Я піду з тобою разом, подивитися, чи добре ти пасеш козу, чи пасеться вона там як слід.
Але Двоока зрозуміла, що задумала Одноока, загнала козу у високу траву і каже:
— Одноока, підемо сядемо, я тобі що – небудь заспіваю.
Сіла Одноока, втомилася вона від ходьби, а Двоока заспівала, і та заснула.
І закрила своє око та і заснула. Побачила Двоока, що Одноока міцно спить і дізнатися нічого тепер не зможе, і каже:
Козочко, ме-е,
Нагодуй мене!
Сіла вона за столик, наїлася – напилася досхочу і мовила знову:
Козочка, ме-е,
Прибери стіл вже!
І вмить все знову зникло. Розбудила тоді вона сестру і каже:
— Одноока, що ж ти, пасти козу збираєшся, а сама заснула? Адже вона може он куди забігти. Вставай, пора вже й додому повертатися.
Пішли вони додому, а Двоока знову до своєї мисочці з їжею так і не доторкнулася, і Одноока нічого не могла пояснити матері, чому та не хоче їсти, і сказала в своє виправдання:
— А я на полі заснула.
На другий день і каже мати Трьоокій:
— Цього разу треба буде піти тобі та уважніше простежити, що їсть на полі Двоока, не приносить їй хто їжу і води, – мабуть, вона їсть і п'є потайки.
Підійшла Трьоока до Двоокої і каже:
— Я піду з тобою разом, подивитися, чи добре ти пасеш козу і чи їсть вона там як слід.
Але та зрозуміла, що задумала сестра, і загнала козу у високу траву і каже:
— Ходімо та сядемо, я тобі що – небудь заспіваю.
Сіла Трьоока, втомилася вона ходити по спеці, а Двоока і затягла свою колишню пісеньку і почала співати…, сестра заснула, але третє око не було пісенькою тієї заворожене, і не заснуло воно. Хоча з хитрості Трьоока його і закрила, ніби воно спить, але воно все добре бачило. Подумала Двоока, що та вже міцно спить, і сказала вона тоді:
Козочко, ме-е,
Нагодуй мене!
Напилася вона і наїлася досита, а потім звеліла:
Козочка, ме-е,
Прибери стіл вже!
А Трьоока все це бачила. Тоді Двоока підійшла до неї, розбудила її і каже:
— Е, та ти, здається, спала? Добре ти, однак, пасеш козу! Давай підемо додому!
Прийшли вони додому, а Двоока знову нічого не стала їсти; ось Трьоока і каже матері:
— Ну, тепер я знаю, чому це горде дівчисько нічого не їсть; варто їй тільки сказати:
Козочко, ме-е,
Нагодуй мене!
І тут перед нею з’являється столик, заставлений найпрекраснішими стравами, – куди краще, ніж те, що їмо ми тут; а як наїсться вона досита, то варто їй сказати:
Козочка, ме-е,
Прибери стіл вже!
І все знову зникає. Я все в точності сама це бачила. Два ока вона мені приспала своєю піснею, але те, що в мене на чолі, на щастя, не спало. Стала тоді заздрісна мати кричати на Двооку:
— Ти що ж це, хочеш їсти краще, ніж ми? Я тебе від цього відучу! – Принесла вона великий ніж і вдарила ним козу прямо в серце, і впала коза замертво додолу.
Побачила це Двоока, і пішла вона з горя з дому, сіла в поле на межі і залилася гіркими сльозами. Раптом дивиться вона – стоїть перед нею знову та жінка і каже їй:
— Двоока, чого ти плачеш?
— Та як же мені не плакати! – Відповідала вона. – Заколола матір мою козу, якій як скажу їй ваші слова, накривала мені такий чудовий кожен день столик; а тепер доведеться мені знову голодувати та горе терпіти.
Каже їй жінка:
— Я дам тобі добру пораду: попроси своїх сестер, щоб віддали вони тобі нутрощі вбитої кози, і закопай їх біля порогу в землю, і буде тобі від того щастя.
Жінка зникла, а Двоока повернулася додому і каже сестрам:
— Сестри, дайте мені що – небудь від моєї кози, гарного шматка я у вас не прошу, дайте мені тільки нутрощі.
Засміялися вони і говорять:
— Ось тримай, більше не проси.
Взяла Двоока нутрощі кози і закопала їх увечері таємно, за порадою жінки, біля порога.
На другий ранок, коли всі прокинулися і вийшли на поріг, бачать – стоїть перед ними дивне дерево, листя у нього всі срібні, висять між ними золоті плоди, – і такого прекрасного і дорогоцінного дерева не було ще в усьому світі. Але вони не могли зрозуміти, звідки могло вночі вирости тут дерево. Тільки одна Двоока знала, що виросло воно з нутрощів кози, бо стояло воно якраз на тому самому місці, де закопала вона їх в землю.
От мати й каже Одноокій:
— Дитя моє, лізь на дерево та нарви нам з нього плодів.
Підійнялася на дерево Одноока, але тільки хотіла вона зірвати одне із золотих яблук, а гілка і вислизнула у неї з рук, – і не получилося їй зірвати жодного яблука, як вона не старалася.
Тоді мати і каже:
— Трьоока, ну, лізь ти, адже тобі щось краще видно твоїми трьома очима, ніж Одноокій.
Спустилася Одноока з дерева, а Трьоока на нього підійнялася. Але й вона виявилася не спритнішою, ніж її сестра; і як вже вона не дивилася, а все ж золоті яблука ніяк не давалися їй в руки. Нарешті у матері не вистачило терпіння, і вона сама полізла на дерево, але і їй, як і донькам, не вдалося схопити жодного яблука.
Тоді каже Двоока:
— Дозвольте мені полізти на дерево, може, мені краще вдасться.
Хоча сестри і посміялися: "Де вже тобі з твоїми двома очима дістати!" – Але Двоока залізла на дерево, і ось золоті яблука від неї не тікали, а падали самі до неї в руки, – і нарвала вона їх повний фартух. Взяла мати у неї яблука; і ось треба б тепер Одноокій і Трьоокій поводитися з Двоокою краще, ніж раніше, але вони стали їй заздрити, що тільки їй одній вдалося дістати золоті яблука, і стали вони з нею поводитися ще гірше.
Стояли вони раз всі біля дерева, а на ту пору проїжджав повз молодий лицар.
— Швидше, Двоока, – крикнули їй сестри, – лізь під дерево, щоб нам не довелося за тебе соромитися, – і вони поспішили накрити її порожньою бочкою, що стояла біля дерева, і поховали туди ж і золоті яблука, які вона зірвала.
Ось під'їхав лицар ближче, і виявився він красивим юнаком. Він зупинив коня, здивувався, дивлячись на чудесне дерево, що було все з золота та срібла, і каже сестрам:
— Чиє це прекрасне дерево? Хто дасть мені гілку з нього, той може зажадати від мене, чого захоче.
І відповіли дві сестри, що дерево це належить їм і що вони охоче зламають йому гілку з нього. Але як вони не старалися, а зробити цього не змогли, – гілки і плоди всякий раз від них вислизали. Тоді лицар і каже:
— Дивно, дерево ваше, а ви не можете і гілки з нього зламати.
Але все вони казали, що дерево ж належить їм. У той час як вони розмовляли, викотила Двоока з – під бочки два золотих яблука, і покотилися вони прямо до ніг лицаря, – Двоока розсердилася, що сестри говорять неправду. Як побачив лицар яблука, здивувався і запитав, звідки вони взялися. Ті відповіли, що у них є сестра, але вона не сміє людям на очі показатися, тому що у неї тільки два ока, як у всіх простих людей. Але лицар зажадав, щоб її показали, і крикнув:
— Двоока, виходь!
І ось вилізла вона спокійно з – під бочки, і лицар був вражений її чудовою красою і сказав:
— Ти напевно, можеш зірвати мені гілку з цього дерева?
— Так, – відповіла вона, – це, звичайно, зробити я можу, адже дерево моє. – Залізла вона на дерево і легко зірвала гілку з красивими срібними листям і золотими плодами і подала її лицареві.
Тоді лицар і каже:
— Двоока, що мені дати тобі за це?
— Ах, – відповіла вона, – я терплю голод і спрагу, нужду і горе з ранку і до пізнього вечора; я була б щаслива, якби ви взяли мене з собою і виручили б мене з біди.
Тоді посадив лицар Двоогку на свого коня і привіз її додому в свій отчий замок. Там одягнув він її в прекрасні сукні, нагодував її досхочу. І полюбив він її, і обвінчався з нею, і відсвяткували вони весілля в великої радості.
Як відвіз прекрасний лицар Двооку, стали заздрити сестри її щастю. "А чарівне дерево залишиться у нас, – думали вони, – хоч і не можна зірвати з нього плодів, а все ж всякий буде зупинятися біля нашого будинку і до нас приходити та його розхвалювати, і хто знає, де знайдеш своє щастя!"
Але на другий ранок дерево зникло, а з ним і їхні надії. Глянула Двоока зі своєї світлиці в віконце, бачить – стоїть перед нею дерево, – воно перейшло слідом за нею.
Довго жила Двоока в щасті і в достатку. Але прийшли раз до неї в замок дві жебрачки і попросили у неї милостині. Глянула їм в обличчя вона і пізнала в них своїх сестер Однооку і Трьооку, – вони так збідніли, що довелося їм тепер ходити по дворах та випрошувати шматок хліба. Двоока покликала їх до себе, прийняла їх ласкаво і про них подбала; і вони від усього серця розкаялися в тому, що заподіяли своїй сестрі так багато зла в молодості.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: