ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Про рибака та його дружину
Про рибака та його дружину

Був собі колись рибак, а жив він зі своєю жінкою в хижі, зліпленій зі старого судна, біля самого моря. День у день ходив він ловити рибу – що наловить, ото й усе їхнє добро.
І ось одного дня пішов він, як завжди, до моря. Сів, закинув вудку та й дивиться на воду. А море тихе й прозоре, тільки риба не клює.
Коли це поплавок потягло вниз, усе глибше та глибше. Натужився рибак, сіпнув вудку й витяг велику камбалу. Відчепив він її від гачка, а камбала й каже йому:
— Подаруй мені життя, чоловіче! Я не справжня камбала, а зачарована принцеса. Яка тобі з мене буде користь? Хіба ти захочеш мене їсти? Відпусти мене назад у море!
— Навіщо стільки говорити, – сказав рибак. – Звичайно ж, я не понесу додому камбалу, що вміє говорити по – людському.
І він кинув її назад у море. Камбала поринула на дно, тільки довгий кривавий слід лишився за нею. А рибак встав і пішов додому, до своєї хижі, де на нього чекала дружина.
— Ти хіба нічого сьогодні не впіймав? – спитала вона.
— Та ні, спіймав був одну камбалу, – відповів рибак. – Але та камбала сказала, що насправді вона не рибина, а зачарована принцеса, то я її пустив назад, у море.
— І нічого не попросив у неї?
— А що я мав у неї просити? – спитав рибак.
— Ох, та хіба тобі не набридло жити в цій старій, трухлявій, смердючій хижі? Міг би попросити в неї бодай порядну хату. Йди назад до моря, поклич ту камбалу і скажи їй, що ми хочемо жити в хаті. Ось побачиш, що вона її нам подарує.
— Ну чого я маю ще раз іти до моря?
— А того, що ти її був впіймав і пустив назад у море. Повинна ж вона тобі віддячити. Іди!
Постояв рибак, постояв – і кликати рибину не хотілося, і сваритися з жінкою теж. Та врешті таки пішов до моря. Бачить – а воно вже не таке прозоре, як було, зробилося зелене з жовтими смугами. Став рибак на березі та й гукає:
Камбало-рибино,
виринь на хвилину!
Свариться стара моя,
хоче не того, що я.
Камбала виринула та й питає:
— А чого ж вона хоче?
— Та каже, що я ж тебе був зловив, то міг би й щось попросити в тебе, їй набридло жити в старій хижі, вона хоче хати.
— Іди додому, – сказала камбала. – Є вже в неї хата.
Прийшов рибак додому, аж бачить – на місці старої хижі стоїть хата, а біля неї на лавці сидить його дружина. Побачила вона чоловіка, підвелася, взяла його за руку та й каже:
— Ходімо в хату, поглянеш сам, чи не краще жити в ній, а не в старій хижі.
Зайшли вони до хати. А в хаті все є: і маленькі сіни, і гарна світлиця, і невеличка спальня з ліжком для кожного з них, і кухня, і комора на всілякі запаси, і присінок на господарське причандалля, – і кожен куточок якнайкраще споряджений, а начиння все олов'яне та мідне. За хатою – невелике подвір'я, де ходять кури й качки, а за подвір'ям – невеликий город, де ростуть садовина й городина.
— Ну як, хіба не гарна садиба? – запитала жінка.
— Гарна, – погодився чоловік. – Отак би вже й довіку нам жити, більше нічого й не треба.
— Ну, це ще ми подумаємо, – сказала жінка. Попоїли вони й полягали спати.
Так минуло днів десять, а тоді жінка й каже:
— Послухай чоловіче, в хаті нам також тісно, а подвір'я й город дуже малі. Могла б та камбала подарувати нам більший дім. Я б хотіла жити у великому мурованому замку. Піди до неї і попроси, нехай подарує нам замок!
— Ох, стара, чи нам мало цієї хати? Нащо нам той замок? – сказав чоловік.
— Треба, – відповіла жінка. – їй, мабуть, не важко дати нам усе, що ми хочемо. То хай дасть!
— Ні, стара, – сказав чоловік, – камбала вже дала нам хату, не можу я йти й просити в неї ще чогось, вона розгнівається.
— Іди! – гримнула на нього жінка. – Вона може дати нам замок і залюбки дасть. Іди, кажу!
Чоловікові мов камінь на серце ліг. Не хотілося йому знов іти до камбали з проханням. «Негарно так робити», – сказав він сам собі, але все – таки пішов.
Прийшов він до моря, бачить – а воно вже не зелене з жовтими смугами, а темно – синє і наче всередині кипить, аж бульбашки на поверхні здіймаються.
Підійшов рибак до самої води та й гукає:
Камбало-рибино,
виринь на хвилину!
Свариться стара моя,
хоче не того, що я.
— А чого ж вона хоче? – спитала камбала.
— Ох, таке хоче, що мені й казати соромно, – мовив чоловік. – Хоче жити у великому замку.
— Іди додому, є вже в неї замок, – сказала камбала.
Повернувся чоловік туди, де колись була їхня стара хижа, аж бачить – там стоїть великий мурований замок, а сходами до замку саме підіймається його жінка. Вона взяла його за руку та й каже:
— Ану ходімо в замок.
Зайшли вони до великих сіней, викладених мармуровими плитами. Навколо челядь, відчиняє перед ними двері, стіни, оббиті коштовною тканиною, аж блищать, меблі в кімнатах не прості, а золоті, зі стелі звисають кришталеві люстри, всі підлоги встелені килимами, а столи аж угинаються від наїдків і найкращих вин. А за палацом – величезне подвір'я зі стайнями, корівнями й возівнями, такими, що цілий день дивився б на них, очей не зводив би. Далі великий, розкішний сад, де повно найкращих квітів і всіляких дерев – і яблунь, і груш, і слив, а за садом – ліс, такий, що й не обійдеш його, з оленями, сарнами, зайцями та всім, чого тільки душа забажає.
— Ну що, хіба не гарний маєток? – сказала жінка.
— Гарний, ще б пак, – погодився чоловік. – Нехай уже так і буде. Житимемо в цьому розкішному замку, і більше нам нічого не треба.
— Це ще ми подумаємо, – сказала жінка. – Поки що лягаймо спати, а там буде видно.
Лягли вони спати.
Вранці, тільки почало світати, жінка прокинулась перша й глянула у вікно. А там, скільки око сягало, розлігся чудовий, квітучий край,
Чоловік лежав ще в ліжку й потягався. Жінка штовхнула його ліктем у бік:
— Ану вставай та глянь у вікно! Хіба не гарно було б, щоб увесь той край став нашим? А ми були б у ньому королем і королевою. Іди до камбали, скажи їй, що ми хочемо бути королем і королевою!
— Що ти собі надумала, стара? – каже чоловік. – Нащо нам так високо сягати? Я не хочу бути королем!
— Як собі знаєш, а я королевою хочу бути, – мовить жінка. – Іди до камбали, хай зробить мене королевою.
— Нащо воно тобі? Не можу я такого сказати їй.
— Чому не можеш? Зараз же йди, я вже хочу бути королевою!
Дуже зажурила чоловіка жінчина забаганка. «Недобре вона чинить, ой, недобре», – подумав він собі. Не хотілося йому йти до моря, та не було ніякої ради, довелося йти.
Прийшов він туди – а море почорніло, і по ньому сірі хвилі котяться. Став чоловік біля самої води та й гукає:
Камбало-рибино,
виринь на хвилину!
Свариться стара моя,
хоче не того, що я.
— А чого ж вона хоче? – спитала камбала.
— Ох, такого хоче, що в мене й язик не повернеться сказати,- мовить чоловік. – Хоче бути королевою.
— Іди додому, вона вже королева, – сказала камбала.
Повернувся чоловік до свого замку, аж бачить – він став іще більший, а на ньому з'явилася велика вежа з прегарними оздобами, перед брамою стоять вартові, а за ними цілі лави вояків із сурмами та барабанами.
Зайшов він до замку, а там усі підлоги мармурові, а всі столи золоті, застелені оксамитовими обрусами з золотими китицями. Служники відчинили перед ним золоті двері до парадної зали. А в кінці зали на високому золотому троні, оздобленому діамантами, сидить його жінка з великою золотою короною на голові і тримає в руці берло зі щирого золота та з коштовного каміння. Рядом неї стоять рядком по шестеро дівчат у дорогих шатах, кожна на голову нижча від попередньої, а в залі повно всілякого панства, одне бундючніше за друге.
Підійшов чоловік до трону та й питає:
— Ох, стара, то ти тепер королева?
— Так, я тепер королева, – відповіла жінка.
Постояв він, подивився на неї та й каже:
— А знаєш, стара, тобі справді личить бути королевою! Ну, то й добре, будь собі нею, тепер уже нам нема чого більше хотіти.
— Це ще ми подумаємо, – сказала жінка. – Поки що лягаймо спати, а там буде видно.
Полягали вони спати. Чоловік набігався за день, то зразу заснув, а жінка все перевертається з боку на бік, усе думає, чого б їй ще захотіти. Все наче вже має, і все її слухається, все їй кориться, а однаково жадоба не дає їй спокою. Так вона до самого ранку й ока не закрила.
Почало світати, небо вкрила червона заграва. Скоро мало зійти сонце. Глянула жінка на ту заграву і аж підвелася на ліжку. Ось хто її не слухає, хто їй не кориться, ось хто робить, що сам хоче й коли хоче! Сонце!
— Старий! – гукнула вона чоловіка і штовхнула його ліктем під ребра. – Ану вставай і йди до камбали! Я хочу бути сонцем.
Чоловік був іще сонний, та як почув ці слова, то так перелякався, що впав із ліжка. Він подумав, що йому вчулося, тому протер очі й перепитав:
— Що ти сказала, стара?
— А те сказала, що всі мене слухають, усі коряться мені, тільки сонце не слухає, тільки воно мені не кориться! Коли хоче, тоді й сходить, коли хоче – гріє, а коли не хоче, то заходить або ховається за хмару! І нічого я не можу йому вдіяти. Виходить, не я всьому голова, а воно! Біжи до камбали і скажи їй, що я хочу бути сонцем. Я не матиму спокійної хвилини, поки ним не стану!
— Що ти надумала, жінко! – жахнувся чоловік. – Як я з'явлюся з таким проханням до камбали? Королевою вона тебе змогла зробити, а сонцем не зможе. Не дурій, залишайся собі королевою!
Жінка розлютилася, коси на голові в неї стали сторч, вона турнула чоловіка ногою і закричала:
— Я довго цього не витримаю. Зараз – таки йди до камбали!
Чоловік одягся й чимдуж побіг до моря.
Прибіг він туди, бачить – а на морі буря. Небо стало чорне, як смола, а по ньому блискавки крешуть. Грім реве, а по морі хвилі, як гори, котяться, і на кожній гребінь із білої піни.
Чоловік підійшов якомога ближче до води й крикнув, хоч сам не чув свого голосу:
Камбало-рибино,
виринь на хвилину!
Свариться стара моя,
хоче не того, що я.
— А чого ж вона хоче? – спитала камбала.
— Ох, лихо моє, вона хоче бути сонцем, – сказав чоловік.
— Іди додому, вона знов сидить у своїй старій хижі.
Там вони й досі сидять, якщо не померли.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: