ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Казка про зачароване дерево
Казка про зачароване дерево

Давненько вже це було – тисячі дві років тому. Жив собі на світі багатий чоловік, і дружина у нього була красива і богобоязлива, і любили вони один одного сердечно, а дітей у них не було. Дуже їм хотілося мати дітей; і дружина молилася дньом і вечером, а дітей все ж не було і не було .
Перед їх будинком був двір; серед того двору росло гіллясте дерево, і під тим деревом одного разу зимою стояла дружина і зрізала ножем шкірку з яблука. Зрізала та й порізала собі ножем пальчик, так що кров закапала на сніг.
— Ах! – Сказала дружина і глибоко зітхнула, і, глянувши на краплі крові, промовила з сумом: – От якби в мене було таке дитятко: як кров рум'яне та як сніг біле!
І як тільки вона це вимовила, у неї раптом так полегшало на душі, неначе її бажанням судилося дійсно збутися, і вона пішла додому з хорошим настроєм.
Пройшло з тієї пори близько року. Дружина все нездужала і, скаржачись на своє здоров'я, не раз казала чоловікові:
— Якщо я помру, поховай мене під тим деревом, що росте у нас серед двору.
Наприкінці року вона народила сина, білого як сніг і рум'яного як кров, і коли вона його побачила, то зраділа так, що з радості й померла. Чоловік поховав дружину за її бажанням під тим деревом, що росло серед двору, і дуже її оплакував; згодом він став вже менше по ній плакати, а там і зовсім перестав; а ще скількись часу потому взяв собі в будинок іншу дружину.
Від другої дружини народилася донька, а від першої дружини залишився гарненький син, рум'яний як кров і білий як сніг.
Коли мачуха дивилася на свою доньку, вона здавалася їй милим дитятком, а як гляне, бувало, на свого гарненького пасинка, у неї так і кольне в серці – одразу прийде їй в голову, що він їй поперек дороги став, і якби не він, все багатство батька дісталося б її дочці.
І стала вона на свого гарненького пасинка злитися, і стала його штовхати з кутка в куток: і тут щипне, і там щипне, так що бідне дитя жило в постійному страху. І коли він повертався додому зі школи, у нього не було жодної хвилини спокою.
Одного разу мачуха пішла в свою світлицю, і її гарненька донька прийшла до неї і сказала:
— Матінко, дай мені яблучко.
— Бери, донечко, – сказала їй мати і дала їй чудове яблуко з скрині своєї; а у скрині кришка була важка, і замок у ній великий, залізний, з гострими зубцями.
— Мамо, – сказала дівчинка, – ти і братику теж даси яблучко?
Це роздратувало її мати, проте ж вона стрималася і сказала:
— І йому дам, коли він прийде зі школи.
І якраз в цей час побачила з віконця, що пасинок повертається додому; тут її немов біс під руку штовхнув, вона відняла у доньки яблуко і сказала:
— І тобі першій ніж брату не дам.
Шпурнула яблуко в скриню і закрила її кришкою.
Коли пасинок увійшов у двері, нечистий заставив її ласкаво сказати йому:
— Синочку! Чи не хочеш ти отримати від мене яблуко?
А сама подивилася на нього скоса.
— Матінко, – сказав хлопчик, – що ти це так на мене дивишся? Добре, дай мені яблучко!
— Ходімо зі мною, – сказала вона і відкрила кришку скрині. – Ось, вибирай будь-яке.
І коли хлопчик нагнувся над скринею, бах і штовхнула його і він впав в скриню! – Вона зачинила кришку з такою силою, що голова хлопчика відскочила від тулуба і впала серед рум'яних яблук. Тут вона перелякалася і почала думати: "Як би мені це з себе звалити?" І ось зайшла вона в свою кімнату, вийняла з шухляди білу хустку, знову приставила голову до тулуба, обв'язала мертвому пасинку шию так, що нічого не було помітно, і посадила його на стілець перед дверима, а в руку дала йому яблуко.
Трохи згодом прийшла дочка до матері в кухню і побачила, що мати стоїть перед вогнем, а перед нею балія з гарячою водою, в якій вона щось полоще.
— Матінко, – сказала донька, – братик сидить перед дверима блідий – блідий і тримає в руці яблуко; я було попросила його, щоб він мені яблучко дав, але він мені нічого не відповів, і мені стало страшно.
— А ти іди до нього ще раз, – сказала мати, – і якщо він тобі нічого не відповість, дай йому позавуха.
Донька пішла і сказала:
— Братику, дай мені яблучко.
Але він нічого не відповів їй. Тоді вона вдарила його позавуха, і голова його впала з плечей.
Дівчинка страшно перелякалася і почала плакати і кричати, і побігла до матері своєї.
— Ах, матінко, я збила голову братику! – І плакала, ридала.
— Донечко, – сказала мати, – що ти наробила? Але тепер вже замовкни, щоб ніхто цього не знав; адже тепер вже цього не повернеш! Давай зваримо з нього холодець.
І взяла мачуха свого мертвого пасинка, розрубала його на шматки, поклала його в балію і зробила холодець. А дочка її при цьому стояла і плакала, і плакала, і всі сльози її падали в балію, так що навіть і солі в холодець не знадобилося класти.
Ось повернувся батько додому, сів за стіл і сказав:
— А де ж мій син?
А мати принесла на стіл величезне блюдо холодцю, тим часом як донька її все плакала і плакала, і ніяк не могла втриматися від сліз.
Батько тим часом запитав ще раз:
— Так де ж мій син?
Мачуха відповіла:
— Він пішов у гості до свого діда; там хотів він деякий час залишитися.
— Та що йому там робити? Пішов, навіть і не попрощався зі мною?
— О, йому дуже хотілося туди піти, і він у мене просив дозволу залишитися там цей тиждень: його адже всі там пестять.
— А все ж, – сказав батько, – мені дуже шкода, що він не попрощався зі мною.
З цими словами він взявся за їжу і запитав доньку:
— Чого ти плачеш? Адже братик твій повернеться же! – Потім, звернувшись до дружини, додав: – Жінко! Яку ти мені подала смачну страву! Добав ще!
І чим більше він їв, тим більше хотілося йому ще і ще, і він все примовляв: — Підкладай більше, нехай нічого на блюді не залишиться!
І все – то їв, і їв, а кісточки все під стіл кидав – і, нарешті, з'їв усе дочиста.
А донька його дістала з комода свою шовкову хустинку, склала в неї з – під столу всі кісточки і хрящики і понесла геть із дому, обливаючись гіркими сльозами.
Вийшовши на середину двору, вона поклала кісточки в хустинку під дерево, що там росло, на зелену травичку, і стало їй легше на серці, і перестала вона плакати.
І побачила вона, що дерево раптом заворушилося – гілки його стали розходитися і сходитися, немов руки у людини. Потім від дерева відділився як би легкий туман, а серед туману блищав і вогонь, і з цього вогню вилетіла дивовижна пташка і заспівала дивну пісеньку, і високо – високо піднялася в повітря.
Коли ж вона зовсім зникла з виду, тоді і гілки на дереві перестали рухатися, і хустка з кісточками, що лежала під деревом, пропала безслідно.
А у сестриці на душі стало так легко і приємно, ніби братик її був ще в живих. І вона повернулася додому весела, сіла за стіл і стала їсти.
Птах полетів і сів на будинок майстра по золоту, і стала співати свою пісеньку:
Мене мачуха вбила,
Мій батько мене ж з'їв.
Моя мила сестричка
Мої кісточки зібрала,
Під хустинку їх зв'язала
І під деревцем поклала.
Цвірінь – цвірінь!
Майстер сидів у своїй майстерні і робив золотий ланцюг, коли почув пташку, яка співала на даху будинку, і пісенька здалася йому дуже привабливою. Він піднявся зі свого місця, і коли зійшов зверху вниз, то втратив одну туфлю. Так він і на середину вулиці вийшов в одному черевику і в одній шкарпетці, оперезаний фартухом, із золотим ланцюгом в одній руці, з кліщами в інший … А сонце так і світило на вулиці! Ось він і став як укопаний, і давай дивитися на пташку.
— Пташко, – сказав він, – як ти славно співаєш! Заспівай – но мені ще раз свою пісеньку!
— Ні, – сказала пташка, – я двічі даром співати не стану. Дай мені цей золотий ланцюжок, тоді я тобі і ще раз заспіваю мою пісеньку.
— Ось, на тобі золотий ланцюг; тільки заспівай мені ще раз.
Тоді підлетіла пташка, взяла золотий ланцюг в праву лапку, сіла навпроти майстра і заспівала:
Мене мачуха вбила,
Мій батько мене ж з'їв.
Моя мила сестричка
Мої кісточки зібрала,
Під хустинку їх зв'язала
І під деревцем поклала.
Цвірінь – цвірінь!
Звідти полетіла пташка до швеця, присіла до нього на дах і заспівала:
Мене мачуха вбила,
Мій батько мене ж з'їв.
Моя мила сестричка
Мої кісточки зібрала,
Під хустинку їх зв'язала
І під деревцем поклала.
Цвірінь – цвірінь!
Швець почув пісеньку, вибіг з дому в одному жилеті і став дивитися на дах, прикриваючи долонею очі від сонця.
— Пташко, – сказав він, – та як же ти славно співаєш! – І дружину швець викликав з дому: – Ходи – но сюди, глянь на пташку! Ось як пташка гарно виспівує!
Тоді покликав він і дочку свою, і дітей, і підмайстрів, і працівників, і служницю, і всі вийшли на вулицю і дивилися на птицю, і милувалися нею.
А пташка була і справді красива: пір'ячко на ній червоне і зелене, а біля шийки – немов чисте золото, а оченята у неї блищали як зірочки.
— Пташко, – сказав швець, – заспівай ти мені свою пісеньку ще раз.
— Ні, – сказала пташка, – двічі я не співаю даром. Подаруй мені що – небудь.
— Жінко, – сказав він, – іди до мене в майстерню; там стоїть пара готових червоних черевиків, принеси їх мені сюди.
Дружина пішла і принесла черевики.
— Ось тобі, пташко! – Сказав швець. – Ну, а тепер заспівай мені свою пісеньку.
Пташка злетіла, взяла у нього черевики в ліву лапку, потім знову злетіла на дах і заспівала:
Мене мачуха вбила,
Мій батько мене ж з'їв.
Моя мила сестричка
Мої кісточки зібрала,
Під хустинку їх зв'язала
І під деревцем поклала.
Цвірінь – цвірінь!
Проспівала пісеньку, пташка полетіла: ланцюжок тримала вона в пазурах правої лапки, а черевики – в пазурах лівої лапки, і прилетіла вона прямо на млин, який працював на повному ході і постукував.
На млині сиділо чоловік двадцять робітників, які обтесували жорновий камінь і вибивали молотками. Пташка опустилася на липу, яка росла біля самого млина, і заспівала:
Мене мачуха вбила …
Один робітник перестав працювати.
Мій батько мене ж з'їв.
Ще двоє від роботи відстали і прислухалися …
Моя мила сестричка …
Ще четверо кинули роботу …
Мої кісточки зібрала,
Під хустинку їх зв'язала …
Вже тільки восьмеро залишилися при справі.
І під деревцем …
Вже тільки шестеро залишилося …
… Поклала …
Тільки один продовжував роботу …
Цвірінь – цвірінь!
Тут вже і останній відстав від роботи і теж став слухати.
— Пташко, – сказав він, – як ти славно співаєш! Дай і мені теж послухати, заспівай ще раз!
— Ні, – відповідала вона, – двічі не стану співати даром; дай мені жорно, так я ще раз тобі заспіваю.
— Так, – сказав він, – якби жорно мені одному належало, ти б його отримала. — Так, – сказали інші, – якщо вона нам ще раз заспіває, то ми віддамо їй жорно.
Тоді пташка злетіла вниз, а всі двадцять робочих стали піднімати жорно і гримати. А пташка тільки просмикнула голову в отвір жорна, оділа його на шию, як комір, і разом з ним злетіла на дерево і заспівала:
Мене мачуха вбила,
Мій батько мене ж з'їв.
Моя мила сестричка
Мої кісточки зібрала,
Під хустинку їх зв'язала
І під деревцем поклала.
Цвірінь – цвірінь!
А проспівавши свою пісеньку, вона розправила крильця і, тримаючи в пазурах правої лапки ланцюжок, в пазурах лівій – пару червоних черевиків, а на шиї – жорно, полетіла вдалину, до будинку свого батька.
У будинку за столом сиділи батько, донька і мачуха, і батько сказав їм:
— Що це значить, що мені сьогодні так легко, так весело на серці?
— Ні, – сказала мачуха, – мені щось страшно, немов би гроза велика насувається.
А донька сиділа і все плакала та плакала.
Тут якраз прилетіла пташка і сіла на дах.
— Ах, – сказав батько, – мені так весело, і сонце так прекрасно світить, і на душі у мене так добре, як ніби мені належить побачитися зі старим знайомим.
— Ні, – сказала мачуха, – страшно мені, страшно, так що зуб на зуб навести не можу, а у жилах в мене наче вогонь тече.
Донька ж тим часом сіла в куток і стала плакати ще дужче, і прикривала очі руками, і долоні рук її були зовсім мокрі.
Пташка між тим всілася на дерево серед двору і стала співати:
Мене мачуха вбила …
Мачуха, почувши це, заткнула вуха і заплющила очі, не бажаючи нічого ні бачити, ні чути, але у вухах її все ж був шум, як від найсильнішої бурі, а очі палило, і в них немов блискавка блищала.
Пташка продовжувала співати:
Мій батько мене ж з'їв …
— Ах, жінко, – сказав батько, – там сидить така славна пташка і співає так прекрасно, та й сонечко так світить і гріє, і пахне кмином.
Пташка продовжувала:
Моя мила сестричка …
Сестричка, як почула це, уткнув обличчя в коліна і стала плакати навзрид, а батько, навпаки того, сказав:
— Я вийду, подивлюся на пташку зблизька.
— Ах, не ходи, не ходи! – Сказала дружина. – Мені здається, що весь будинок наш в полум'ї.
Але чоловік її не слухав, вийшов з дому і глянув на пташку, яка продовжувала свою пісню:
Мої кісточки зібрала,
Під хустинку їх зв'язала
І під деревцем поклала.
Цвірінь – цвірінь!
І, закінчивши пісеньку, пташка скинула зверху золотий ланцюг прямо на шию батькові, і ланцюг припав якраз в міру. Тоді він повернувся додому і сказав:
— Подивися, яка це чудова птиця, подарувала мені золотий ланцюг, та й сама щось на вигляд така гарна.
Дружина ж все як і раніше бігала в жаху по всьому будинку і місця не могла собі знайти.
А пташка знову завела ту ж пісню:
Мене мачуха вбила …
— Ах, якби я хоч в самому пеклі тепер була! Лише б не слухати цієї пісні! – Промовила мачуха в розпачі.
Мій батько мене ж з'їв …
Мачуха при цих словах в знемозі впала на підлогу.
Моя мила сестричка …
— Ах, – сказала сестричка, – я теж вийду і подивлюся, чи не подарує й мені чого – небудь пташка. І вона вийшла з дому.
Мої кісточки зібрала,
Під хустинку їх зв'язала …
Тут скинула вона сестричці зверху червоні черевички.
І під деревцем поклала.
Цвірінь – цвірінь!
Тоді й у сестрички на серці стало легко і весело. Вона одягла нові червоні черевички і стала в них танцювати і стрибати.
— Ах, – сказала вона, – я була така сумна, коли виходила з дому; а тепер мені так легко і добре! І що за славна пташка – адже вона подарувала мені пару червоних черевиків!
— Ні! – Сказала її мати і схопилася з місця в жаху, і волосся піднялося у неї дибки на голові. – Мені здається… Не можу витерпіти: я теж вийду з дому – можливо, і мені стане легше!
Але тільки вона виступила за двері – тррах! Пташка скинула їй жорно на голову і розчавила ним мачуху на смерть.
Батько і сестричка почули цей шум і вискочили з будинку: з того місця, де жорно впало, повалив клубами дим, потім спалахнуло полум'я, а коли все це закінчилося, вони побачили перед собою маленького братика, який взяв батька і сестричку за руки , і всі троє були щасливі і задоволені настільки, що увійшли в будинок, сіли за стіл і почали їсти.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: