ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Казка про дівчину Марусю, чорта в червоних чоботях, чорну церкву та чарівну квітку
Казка про дівчину Марусю, чорта в червоних чоботях

В одному селі жила собі дівчина Маруся. Дуже вродливою була Маруся, але жили вони з батьками бідно, тому й свататись до неї ніхто не хотів. Уже всі подружки заміж повиходили, а Маруся все на вечорниці ходить – свого судженого чекає.
От якось зібралися хлопці з дівчатами на вечорниці – пісні співають, байки розказують, танці затинають, одне до одного клинці підбивають. Тільки Маруся сама в куточку сидить і сорочку вишиває. Коли це опівночі двері – рип! – заходить хлопець. Красивий – слів нема, ніхто його не знає, – мабуть, не з їхнього села. Лапсердак на ньому синій, ґудзики золоті, чоботи червоні. От тільки блідий дуже.
Дівчата принишкли музики замовкли – до кого ж він підійде?
А він через усю хату – просто до Марусі. Дівчатам медяників дав, музикам червінець золотий, а Марусю до танцю запрошує. Дівчата по кутках шепочуться і Марусі заздрять. Протанцював хлопець танець і Марусю на ґаночок викликає.
– Марусю, – питає, – чи подобаюсь я тобі?
– Ой, подобаєшся, – каже Маруся. Ну то знай, що і я тебе вподобав. Я служу прикажчиком у сусідньому селі, у Гереженівці, і дуже багатий. Скажи своїм батькам, що до тебе свататимуся, – сказав і пішов собі. Маруся додому біжить і ніг під собою від радості не чує. Розказала вдома батькам про щастя своє. Мати така рада, що й не натішиться, а батько задумався: – Доню, я бачив гереженівського прикажчика, то дід старий, сивий, горбатий. А що страшний – не приведи Господи. А ти кажеш, що молодий, гарний, веселий. Щось тут не так. Ти б сходила за ним та подивилася, куди він дівається, – може, то волоцюга який.
– А як же я втраплю за ним, коли темно і не видно, куди іти? – питає Маруся.
А мати і придумала. Дає Марусі клубочок ниток і каже – А ти, доню, зроби петельку і накинь йому ззаду на ґудзичок золотий, коли він додому рушить. Ниточка за ним потягнеться, а ти по ниточці його і знайдеш.
Ледве Маруся вечора діждалася. Коли це опівночі двері – рип! – суджений заходить, просто через усю хату до Марусі йде. Дівчатам медяників дав, музикантам червінець золотий, а Марусю до танцю запросив. Протанцював танець і на ґаночок її викликає:
– То що Марусю, казала батькам за мене?
– Казала.
– Ну то чекай старостів від мене.
Сказав те і пішов собі. А Маруся петельку з ниточки на ґудзичок золотий йому ззаду накинула і ниточку розмотує. Розмотала всю нитку, а далі сама за нею пішла. А ниточка спершу по дорозі вилася, а далі – на стежку, потім – у кущі, у ярочок, у балочку – і в ліс.
А ліс якийсь дивний – ніколи Маруся у ньому не була. Трава жовта, суха, дерева якісь покорчені, почорнілі. Ниточка все по лісі в’ється і на галявину Марусю виводить. А на галявині церква стоїть дивна така церква – чорна вся і без хрестів, двері зачинені, вікна позатулювані, а ниточка просто під двері пірнає.
Обійшла Маруся церкву кругом, а далі камінчик підкотила до вікна, залізла на нього і крізь щілину досередини зазирнула. А посеред церкви стіл стоїть, на столі – домовина, у домовині покійник лежить, а поруч – її суджений стоїть і того покійника їсть!
Як побачила це Маруся, як закричала – і тікати звідти! Аж під ранок додому добилася, вся труситься, а батькам нічого не розказує – боїться.
А ввечері якась сила Марусю так і тягне на вечорниці. Прийшла Маруся, сіла в куточку – сидить ні жива ні мертва Коли це опівночі двері – рип! – суджений заходить. Через усю хату до Марусі йде.
Уже дівчатам медяників не дає, музикам червінців золотих не сипле, а Марусю на ґаночок викликає.
– То що, Марусю, ходила за мною вчора?
– Не ходила, – каже Маруся.
– А в церкві була?
– Не була.
– А що я там робив?
– Не знаю.
– А, не знаєш! Ну, то завтра твої батьки помруть. – Сказав – та й пішов собі.
А на завтра Марусині батьки померли. Лишилася Маруся сиротою. Минув час. Жити далі треба. Знов пішла Маруся на вечорниці.
Опівночі двері – рип! – заходить суджений Марусин у чоботях червоних і Марусю на ґаночок викликає.
– То що, Марусю, померли батьки?
– Померли.
– Ну то тепер скажеш, чи ходила за мною?
– Не ходила.
– А у церкві була?
– Не була.
– А що я там робив?
– Не знаю.
– Ну, то як не знаєш – то через три дні ти сама помреш! – Сказав те – та й пішов собі.
Прийшла додому Маруся, сіла та й плаче гірко. Згадала, що за селом, на хуторі в лісі живе стара бабця-знахарка.
Прибігла Маруся до бабці та й розказує про біду свою. А та вислухала і каже:
– Пізно ти до мене прийшла, не зможу я тебе врятувати. Але одне скажу: продай все, що маєш, гроші попові віддай на церкву і попроси, щоб, як помреш, поховали тебе не на цвинтарі, а на перехресті трьох доріг. А як будуть домовину твою з хати виносити, то щоб не через двері, не через вікна виносили, а прокопали під порогом яму і через ту яму домовину протягли.
Зробила Маруся так, як знахарка сказала. Піп грошей брати спочатку не хотів, усе Марусю заспокоював та відмовляв, але все-таки взяв. А через три дні Маруся померла. Піп зробив усе, як Маруся просила. Прокопали під порогом яму, домовину з Марусею через ту яму протягли і на перехресті її поховали.
Вранці на тому місці дерево виросло, а на дереві розцвіла квітка краси небаченої.
Їхав панич з полювання, побачив квітку і замилувався. Послав слугу квітку зірвати. Той на дерево лізе, а воно його гілками відпихає, колючками коле, листям по обличчю б’є. Не може хлопець квітки дістати.
Поліз панич тоді сам – а квітка просто йому до рук впала.
Привіз панич квітку додому, у водичку поставив – милується нею.
Але ж треба на полювання йти. Вертаються вони з полювання додому – що за дивина? В хаті все прибрано, ліжко килимом застелено, на столі борщик з варениками стоять. Шукали панич зі слугою, хто б то все так зробив, але нікого не знайшли. Думали-думали і вирішили, що скажуть, ніби йдуть кудись, а самі сховаються і побачать, хто то все в хаті робить. Так і вчинили.
Дивиться панич зі схованки – чудо дивне: квітка стала по світлиці літати. І де вона літає – там всюди лад ладиться, всюди діло робиться. Кинувся панич до квітки, вхопив її – а у нього на руках дівчина опинилася. Як глянув панич на неї, так і закохався.
– Не знаю, – каже, – хто ти і хто тебе зачарував, а тільки виходь за мене заміж.
Маруся і каже:
– Вийду. Та не можна нам вінчатися і сім років у церкві бувати.
Панич погодився. Стали вони жити, от у них уже і діти є, але панич сумний ходить, бо ніхто до них у гості не заїде, до себе не покличе, та й знатися не хоче, бо вони невінчані живуть і в церкву не ходять. Став панич Марусю вмовляти:
– Давай повінчаємось, та давай повінчаємось.
Так уже вмовляє, що ніяк не відмовиш.
– Добре, – каже Маруся. – Тільки дозволь мені додому навідатися перед вінчанням.
Запрягла Маруся у бричку коней та й поїхала. Батьківську могилку провідала і до знахарки старої заїхала. А та вже її давно чекала. Дала вона Марусі пляшечку і сказала, що робити треба.
І от уже збираються гості на вінчання. З усієї округи пани з’їхалися – і з Гуманя, і з Христинівки, і з Бабанів. Навіть із Києва сам архімандрит приїхав. Сідають гості в карети і брички і їдуть всі до церкви на вінчання. Дивиться Маруся – дорога навкруги міняється, у ліс звертає, трава сохне і жовтіє, дерева чорніють і гілки корчаться. Доїжджають вони до церкви – а церква на очах у них у землю вгрузає, чорніє, і хрести з неї пропадають. Бачить Маруся, що це та сама церква страшна, а гості ніби того і не помічають.
Заходять всі до церкви, а там на вікні Марусин суджений сидить і ніжкою в червоному чоботі хилитає. А далі махнув рукою – і всі гості на камінь обернулися. Навіть архімандрит із Києва каменем став. Тільки Маруся одна-однісінька серед церкви стоїть.
– То що, Марусечко, тепер скажеш?
Не втекла від мене? То ходила ти за мною?
– Ходила! – каже Маруся.
– А в церкві була?
– Була!
– А мене бачила?
– Бачила!
– А що я робив?
– А покійника їв! – Сказала це Маруся, пляшечку, що бабця дала, вихопила і на чорта хлюпнула!
Як зайнявся він синім полум’ям, як осипався чорним попелом, де не взявся вітер, подув – попіл розвіяв.
Тут все наче від сну встало: і церква стала, яка була, і гості, й архімандрит на людей перетворилися.
Тільки тоді Маруся і змогла розказати, що з нею трапилося.
Повінчалися вони нарешті з паничем і щасливо зажили. А Маруся відтоді нікого не боялася, що і вам наказувала.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: