ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Лисичка кума
Лисичка кума

Був собі раз Вовчик-братик і Лисичка-сестричка, і задумали вони взятися чесно на хліб працювати. Винайшли собі нивку поля і змовилися посадити на ній картоплю. Вранці-рано вибралися обоє до роботи – ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, що там бог дав, а щоби в полудне не бігати додому, взяли відразу з собою обід і полуденок: глечик меду і кошик паляниць. Поклали страву між корчі, а самі, перехрестившися, та й до роботи.
Коплють, коплють, та Лисиці швидко навкучила чесна праця. Нібито копле, а сама думає, як би то вихопитися та в корчі медку полизати. Ось у недалекім болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло:
– Гуп-гуп-гуп!
– Зараз, зараз, сватоньку,– скрикнула Лисичка, немовбито її кликано. І вже кинула мотику та й забирається йти.
– А куди ти, Лисичко? – питає її Вовчик-братик.
– Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе.
– Та чого?
– Ми ще з ним учора балакали: бачиш, у нього сьогодні хрестини, то він просить мене за куму.
– Га, коли так, то йди, тілько не барися.
– Я заразісінько верну! – мовила Лисичка. – Копли собі свій загонець, я тебе здогоню.
Побігла Лисичка в корчі, зараз до горщика, попоїла добре меду, закусила паляницею, все чистенько позав’язувала, пооблизувалася та й іде до Вовчика, спишна водячи хвостом – звичайно, кума.
– А що, вже по хрестинах? – питає Вовчик.
– Та вже, – мовить Лисичка.
– А що там бог дав?
– Хлопчика.
– А як же його охрестили?
– Початочок.
– Ото ім’я! Я ще й не чував такого, – мовив Вовчик. Лисичка нічого не мовила, але взялася пильно до роботи.
Може, так минула година, а може, й дві, – знов Лисичці захотілося медку полизати. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить:
– Зараз, сватуню, зараз!
– А то що, Лисичко? – питає Вовчик.
– Та, бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз на хрестини просить.
– Ну що, коли просить, то йди, тілько не барися.
– Я заразісінько, Вовчику! – мовила Лисичка та й шмиг у корч. Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденку вже мало що й лишилося, та й вертається до Вовчика.
– О, ти вже тут! Уже по хрестинах?
– Та вже.
– А що ж там бог дав?
– Та дівчинку.
– А як її охрестили?
– Серединка.
– Ото! Я ще й не чував такої назви, – дивувався Вовчик.
– У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають.
На те вони голосні птахи.
Попрацювали знов з годину, і знов Лисичці запах дуже медок, і ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить:
– Іду, сватоньку, йду!
– Та куди йдеш, Лисичко?
– Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить?
– Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? – мовив Вовчик.
– Бо мене дуже любить, Вовчику.
– Ну, то йди ж, а не барися, треба роботу кінчити.
– Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я все зроблю.
Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, схрупала решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика.
– А що, вже по хрестинах?
– Та вже.
– А що там бог дав?
– Хлопчика.
– А як же його охрестили?
– Остаточок.
– Ну, що ж, нехай здоров росте.
Копали так, копали, аж ось уже й полудне. Вовчик давно зголоднів, та все якось стидаеться признатися, а далі кинув мотику та й каже:
– Ну, натепер досить. Чи не пора обідати?
– Певно, що пора, Вовчику-братику, – мовить Лисичка, а сама нібито копле, пильнує роботи.
– А ти ж не голодна?
– Та ні, Вовчику, іди ти сам та пообідай, мене там на хрестинах погостили.
Пішов Вовчик у корчі, дивиться, ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду, кошик перевернений і паляниць ані кришки нема! Аж тепер зрозумів, куди се Лисичка-сестричка так часто на хрестини ходила! Аж тепер йому вияснилося, які-то вона своїм похресникам чудернацькі назви давала!
– А, так ти така, погана Лисице! – скрикнув Вовчик. – Хочеш мене роботою і голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розірву і на обід згамкаю!
Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злосливий та недобрий, і не чекала довго. Дала ногам знати та до лісу, а в лісі шусть у першу нору, яку надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка його втягла до нори. Прибіг та й кричить:
– Ага, ти тут? Вилізай мені зараз! Не сховаєшся від мене.
Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, ані пари з рота.
– Не обзиваєшся? Добре! Чекай лише, я тебе досягну.
Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та й шпортає. Думка була вхопити Лисичку за ногу та й витягти на світ божий. Не похопилася Лисичка, а клюка хап її за ногу. Нора тісна, Вовк, почувши, що щось зачепив, так тягне, що є сили. От Лисичка, хоч і як їй мурашки поза плечима бігали, почала реготатися та й кричати:
– Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь та й тягне. Думаєш, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни!
Почувши се, Вовк пустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь.
– Ай, ай, ай! Моя ноженька! – закричала Лисичка, а дурний Вовк з радості як почав тягти, поки сам не змучився і клюки не зламав. Тоді плюнув і пішов геть і зарікся з Лисичкою більше не мати ніякої спілки.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: