ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Як черепаха Наталка у Школі Пішохода навчалася
Як черепаха Наталка у Школі Пішохода навчалася

Чи пам’ятаєш ти, мій любий друже, черепаху Наталку? Якщо ні, то нагадаю: це мила маленька черепашка, яка живе у нірці під кущем, на самісінькому березі річки. Наталка – добра й чемна черепашка. Вона має багато друзів і знайомих: тритона Тришку, сороку Соню, пугача Федора Федоровича, стоніжку Ніну, пуголовка Грицька (щоправда, Грицько зараз став жабкою).
Черепаха любить мандрувати, слухати казки та малювати. До того ж Наталка завжди напоготові, і залюбки підтримає, допоможе або й врятує. А ще вона завжди навчається. Ось і зараз черепашка Наталка вирішила вивчити правила дорожнього руху. Не вірите? Тоді послухайте, як це було.
Вогник 1.
З ким познайомився Тришка
Черепаха Наталка поспішала до школи. Але ж ти, любий друже, знаєш, як повільно рухаються черепахи. Одна лапка, друга… третя… – фу-ух! – четверта! І знову: одна… друга… Навіть, коли черепашка поспішала, все одно, бувало, запізнювалась.
Тому виходила з дому (тобто, з нірки) вона на зорі, коли інші звірята й пташки ще десятий сон у своїх ліжках бачили.
Ось і сьогодні Наталка підхопилася ранесенько вранці. Справа у тому, що суворий вчитель – пугач Федір Федорович – оголосив учням, що завтра, на першому уроці вони писатимуть диктант.
Поспішає Наталка, квапиться. А назустріч їй – тритон Тришка.
– Ой, Наталко, – кричить, – що зараз зі мною було! Що було!
– Що? Що таке? – захвилювалась Наталка. – Тебе хтось образив? Чи, може, ти знову поснідати забув?
– Ні, поснідати я не забув. Навпаки, аж двічі манну кашу з варенням поїв – щоб сили стало той диктант складний писати. І не ображав мене ніхто. Я зараз такий сильний став, що ого-го!
– То що ж тоді?
– Я тобі зараз таке розкажу! – прошепотів їй на вухо Тришка й озирнувся. – Але це таємниця, бо, окрім тебе, мені ніхто не повірить.
Ось що він розповів Наталці.
Вогник 2.
Тришка розповідає

Йду я до школи, і все мізкую. Як би мені той диктант без помилок написати? Я ж до нього не готувався.
– Як не готувався? – не витримала Наталка. – Ти ж знаєш, що оцінка за диктант – то оцінка за цілу чверть!
– Ну-у, воно якось так, вийшло. Розумієш, грали ми вчора із Грицьком у футбол…
– Еге ж. Все зрозуміло, – перервала його черепашка. – Про це в нас окрема розмова буде. Ти далі веди, про свою таємницю.
Тришка знову притишив голос.
– Сушу я, значить, собі голову, прикидаю на різні лади, а на стежку й не дивлюся. Тож хотів дорогу на червоне світло перейти. (Що таке перебігати через дорогу на червоне світло – ти й сам, любий друже, знаєш. Або міліціянт засвистить слідом так, що аж у вухах залящить, або машина з-за рогу вискочить, або перехожий за руку схопить. Бува, один заєць мені так лапу на плече поклав, що я потім цілий тиждень із синьо-жовто-зеленим відбитком ходив).
Тільки, значить, зібрався переходити, хтось мені ласкаво каже:
– Не поспішай, тритончику.
Я озирнувся: нікого. Що б це значило?
А голос знову:
– Та ось же я, поруч стою.
Я ще раз озирнувся. Й заціпенів. Невже, думаю, привид зі мною розмовляє? Так і запитав. Голосно-голосно. Для хоробрості.
– Ніякий я не привид, – ображено відповів голос. – Одразу видно – з дядьком Світлофором ти не товаришуєш.
Підняв очі – не я буду! – стоїть Світлофор і трьома очима мені підморгує.
– Доброго ранку, – розгубився я. А Світлофор посміхнувся і… залізну руку до мене простягає.
– Ходімо, – пропонує, – зі мною. Тут поруч країна є чудова –Світлофорія. Там нещодавно Школа відкрилася. А тобі ж бо треба правила дорожнього руху вивчити. Ти ж, тритончик, їх часто-густо порушуєш.
(«Ніби мені однієї школи мало! З усіх предметів мене тільки географія й фізкультура цікавлять, – маракую»).
– Ой, шановний, вибачте, не можу, – кажу. – До справжньої школи поспішаю. У нас сьогодні диктант. До того ж, учитель у нас суворий. За запізнення він «двійки» ставить. А ще мама не дозволяє мені з дорослими незнайомцями кудись ходити. І видав «залізний» аргумент: мовляв, вона може навіть у міліцію звернутися, про зникнення сина заяву написати.
Світлофор моргнув пару разів і погодився:
– Звичайно, диктант – це дуже серйозно. Та й мама завжди права. А щоб вона не хвилювалася, ми у Світлофорію вночі вирушимо. Уві сні. А щоб тобі не нудно було, запроси разом із собою приятелів.
Я аж рота роззявив, так здивувався.
– Як так уві сні?
Окрім того, що Світлофор такий балакучий попався, то невже він ще й до мого сну залізти може?
Світлофор відповідати не став, жовте око закрив загадково, зелене відкрив і рукою махає:
– Проходь, – тобто, – не затримуй рух.
Я й пішов.
Вогник 3.
Наталка разом із Тришкою збираються до Світлофорії
– Цікаво як, – зраділа Наталка. – Я теж із тобою хотіла б до Світлофорії потрапити. Візьмеш?
– Чого питаєшся? Я ж для того й розповідав. Звісно, бажання знову вчитися в мене немає, але хотілося б побачити, що за країна така – Світлофорія. Мабуть, там машинок багато. Ото ними побавлюся!
– Тоді зробимо так, Тришенько, – запропонувала черепаха. – Після уроків підемо до твоєї мами.
– Навіщо? – не зрозумів Тришка.
– Попросимо, щоб дозволила тобі у мене на ніч залишитися. Нам-бо треба з тобою потренуватися: диктанти без помилок писати.
– Ну, в тебе розуму, як маку в маківниці, – захоплено вигукнув тритончик.
Домовившись із Тришкіною мамою, звірята поспішили до черепашкиної нірки. Швиденько зробили уроки, вмилися, почистили зуби і вляглися на канапку.
– Щось мені лячно, – пробурмотів Тришка. – Може, він про мене забув, той дядько Світлофор?
– Він же сам тебе запросив, – заспокоїла його Наталка.
– Чому ж не йде? – буркнув Тришка, ховаючись з головою під ковдру.
– Ми ж не спимо, а теревені теревенимо. Засинай, от і подивимось, що буде, – сказала черепашка.
– Ще ж світло, – почав каверзувати Тришка.
Наталка встала й запнула штори.
– Так краще?
Тришці нічого й не залишилося, як заплющити очі і почати згадувати, який Світлофор красивий, який блискучий…
Тут хтось його по плечу поплескав.
– Не гай дарма часу, тритончику. Он, подруга твоя вже напоготові. Пішли швиденько.
– Дядечку Світлофор! Ви прийшли! – зрадів Тришка.
Швиденько схопився і… разом із Наталкою вони опинилися на вулиці, біля якогось будинку. Двері були відчинені, а над ними висів величезний плакат: «Ласкаво запрошуємо до Школи Пішохода».
Вогник 4.
У Школі Пішохода
– А що це за школа така? – поцікавився тритончик у Світлофора.
– Проходьте, – той усміхнено закліпав вогниками («І як це у нього виходить – лампочками посміхатися? – подумав Тришка»). – У цій школі кожен навчатися може. І всі, хто гарно вчиться, отримує посвідчення «Пішохода-професіонала».
– Ух, ти! А я теж можу його отримати? – застрибав тритончик.
– Звичайно, – і дядечко Світлофор підштовхнув Наталку з Тришкою до дверей. – Йдіть, не запізнюйтеся на урок.
Тут задзвенів дзвінок і діти увійшли до класу.
Ось це так! У величезній кімнаті стояли не парти, а моделі різних машин. І в них можна було сидіти.
– Чудово! – заплюскотів у долоньки Тришка. – Ось якщо… Ой! – Він задивився на машини і випадково штовхнув кицю з поламаною лапкою.
– Вибачте, я не навмисне…
– Нічого, – нявкнула вона. – Ти не зробив мені боляче.
– А що з твоєю лапою? – поцікавилася Наталка.
– Поламала. Але ж я сама винна: не можна переходити дорогу на червоне світло. Вже ж світлофор блимав-блимав, про небезпеку попереджав… Так ні, не послухалася. Добре, що тільки лапку машина забила. Ось тепер вирішила виправитися, у Школі Пішохода повчитися. Закінчу її та інших навчати буду.
– Вчителькою станеш? – здивувався Тришка.
– Ні, інспектором дорожньої служби. ДАЇ називається. Державна автоінспекція.
– Оце так! – навіть позаздрила киці Наталка. – Які ти слова розумні знаєш. Я навіть і не знала, що така служба існує.
– Ти що, з лісу прийшла? – витріщила очі киця. – Хто ж про ДАЇ не знає? Ця служба і пішоходам, і водіям допомагає, за порядком на дорогах стежить. До речі, мене звуть Муркошею. А вас? – продовжувала розумаха, сідаючи у білий автомобіль із синьою смугою.
Тришка з Наталкою похапцем всілися у червону пожежну машину, бо саме в цей час до класу увійшов учитель… Та це ж дядечко Світлофор!
Вогник 5.
Про що дізналися Наталка з Тришкою на першому уроці
– Починаємо перший урок, – почав дядечко Світлофор дзвінким голосом. – Слухайте уважно і запам’ятовуйте.
Наталка озирнулася. На передніх лавах різних дивних машин розташувалися собачки і кішки, навіть ворони і голуби. Наприкінці класу сиділи… дорослі – великий собака, коза з дзвіночком на шиї, їжак, рожева льоха: хто з поламаною ногою, хто з перебинтованою головою.
– А ці чого?.. А ті?.. – запитував Тришка у Муркоши.
– Це – дорослі звірі, які потрапили в аварію, бо правил дорожнього руху у дитинстві не вивчили. А позаду сидять, щоб не зустрітися зі своїми знайомими. Соромно їм, бач. Чого приховуватися? Ось я чесно провину визнала – і на душі легше стало. Звірі і птахи теж повинні всьому вчитися. А навчаться – ще розумніше за людей будуть.
Навколо зашикали, і Муркоші довелося замовчати. Дядечко Світлофор продовжував говорити. Цікаво так! Наталка аж заслухалася.
– Перше моє запитання таке: «Ви любите гратися м’ячем?»
Усі зашуміли, зарухалися. Особливо Тришка. Звичайно, адже футбол – його найулюбленіше заняття.
– Ми зараз не граємо, а вчимося, – заспокоїв усіх Світлофор. – У Школі Пішохода. І тому давайте вивчимо перше правило: «Діти, грайте на подвір’ї. На вулицю без дорослих ходити заборонено!»
– Далі, далі! – крикнув якійсь горобець із висмикнутим хвостом.
– Що він кричить? – не зрозумів тритончик. – Наталко, він же кричить: «Шайбу, шайбу!»
– Тобі почулося, – відповіла Наталка. – Будь ласка, не заважай мені слухати.
Вона дістала зошит, ручку й почала занотовувати все, що казав Світлофор. А він вів далі.
– Якщо ви граєте м’ячем, грайтеся тільки на подвір’ї. Катаєтеся на скейті – не виїжджайте на вулицю. Якщо сіли на велосипед… Тут і говорити нема про що. Пам’ятайте: згідно з правилами, на велосипеді їздять тільки по спеціально розмічених доріжках. Малюки до 16 років можуть кататися на велосипеді тільки на подвір’ї.
– Чому таке обмеження? – підняв лапку песик з обідраним боком й вухом, розірваним навпіл.
– Що з твоїм боком? І з вухом? – жахнувся дядечко Світлофор.
– З велосипеда впав, – засоромився песик.
– А обмеження існують тому, – зітхнув Світлофор, – що на вулиці багато машин, і всі вони їздять дуже швидко. На подвір’ї машини з’являються рідше та їдуть не поспішаючи. Так зазначено у правилах для водіїв: у проїздах між будинками, на подвір’ях, де граються діти, машини їздять повільно, а водії уважно дивляться в усі боки. Тому давайте вдруге повторимо перше правило: «Не ходи з подвір’я!»
Тришка насмішкувато подивився у той бік, де сиділи дорослі звірі. Йому стало цікаво, як дорослим повторювати те, що дітлахи з підготовчої групи дитячого саду знають?
Озирнувся – дорослі сидять тихо, повторюють голосно…
У цю мить почулося.
– Тришко, йди-но до дошки. Зараз подивишся два фільми й будеш відповідати, – і Світлофор підійшов до вчительської катедри й натиснув на якусь кнопку.
Тришка зрадів, що навчатися у цій Школі цікаво, адже фільм був про жабенят, які грали у футбол. У першому фільмі жабенята грали у футбол на спортивному майданчику; грали вони, на погляд тритончика, так собі. Ніхто голів не забивав, ніхто не сварився, не кричав. Нецікаво!
Клац! Світлофор вимкнув цей відеофільм, й на екрані замигкотіли нові кадри. Тепер жабенята грали на вулиці, біля дороги, по якій мчали автівки. Шубовсь! Шубовсь! М’яч перелітав від одного гравця до іншого… го-ол! М’яч підскочив і пострибав далі – на самий шлях, туди, де гарчали й шурхотіли машини. Якесь жабеня рвонуло навздогін м’ячеві. Пронизливо запищали гальма… Світлофор вимкнув екран, дав час усім подумати, а потім звернувся до Тришки.
– Хто, на твій погляд, чинив вірно, а хто порушував правила?
– Хм, питання серйозне, – зітхнув тритончик.
– Шановний дядечко Світлофоре! – звернулася до вчителя Наталка. – Можна, я допоможу своєму товаришеві?
– Будь ласка, – погодився Світлофор. – Якщо можна, то відповідайте разом.
– Ніяк інакше, – запевнила його черепашка. – Спочатку скажи, Тришко, як ти думаєш, чи спіймало теє жабеня свого м’яча?
Тритон почухав потилицю й невпевнено бурмотнув:
– А хто його зна… Може, та вантажівка, що мчала тоді щодуху, не зупинилася і м’яч розчавила. А, може, його інші автівки переїхали чи…
– Ну ж бо, далі, далі кажи! – підбадьорила тритончика Наталка.
– Могло так статися, що під колеса потрапило жабеня, – схопився за голову тритон. – Адже той, хто порушує правила, заважає водіям, та й сам може потрапити під колеса… Ви ж, дядечку Світлофоре, самі нам так казали!
– Молодець, все зрозумів, все запам’ятав, – схвально покивав головою Світлофор. – І ти, люба Наталко, молодець. Підтримала товариша. Сідайте!
У цю мить задзвенів дзвоник. Але черепашка із тритоном з класу виходити не схотіли. Тут було цікавіше. Яких тут тільки автівок не було!
Поки вони розглядали автівки, знову задзвеніло-задзеленчало. Починався другий урок.
Вогник 6.
Про що треба пам’ятати пішоходу на вулиці
Дядечко Світлофор відразу перейшов до справи.
– Уявіть, що ви на вулиці. Тут вам не тихе, спокійне подвір’я. Але, той, хто вивчить друге правило, ніколи на вулиці не розгубиться. Увага! Ось це правило: «Бруківка для машин, тротуар для пішохода». Досвідчений пішохід, – повчально запалахкотів вогниками Світлофор, – ніколи не буде йти по бруківці. Навіть не зійде з тротуару: небезпечно – і водіям перешкода. А для тих, у кого погана пам’ять, у небезпечних місцях ставлять міцні залізні загороди. Іноді їх фарбують у яскравий червоний колір – щоб було помітніше. Такі бар’єри нагадують: ні кроку з тротуару.
– А якщо не в місті? – до Світлофора застрибало маленьке сіре зайченя. – Якщо на шосе?
– Цікаве запитання, – попестив зайченя Світлофор. – Якщо на шосе, тоді узбіччя для пішохода! І ходити треба по лівому узбіччю, щоб автівки або вантажівки їхали тобі назустріч. Водій вчасно тебе побачить, і ти вчасно помітиш машину.
На перерві Наталка із Тришкою продовжили розглядати парти-машинки. Так ось які автомобілі прийшли на зміну найпершим, схожим на карету! Вони стали зручніше і їздять швидше. Є серед них і таксі, і автобуси, і вантажівки. А під колесами у них вже не бруківка, а рівний асфальт.
Малюки звернули увагу, що біля кожної машини висять таблички. Як зручно: дивитися на машину і мати змогу одразу ж про неї дізнатися!
– Тришко! Наталко! – це Муркоша помахала їм здоровою лапкою, а потім підійшла до Світлофора. – Дядечку Світлофоре, мені терміново потрібно в лікарню. На процедури. Можна я завтра ще прийду? Ви так цікаво розповідаєте.
– Не тільки цікаво, а й повчально, – зауважив песик з обідраним боком і розірваним вухом, що сидів поблизу. – От якби я все це знав, ні за що не вибігав би з подвір’я – гавкати на машини.
– Не треба бояться вулиці, – погладив його дядечко Світлофор. – Ось на третьому уроці ми про це й поговоримо.
Його слова заглушив дзвінок. Черепашка й тритон з нетерпінням приготувався слухати.
Вогник 7.
Про вогники-помічники
– Яку б вулицю ви не переходили, не поспішайте ступати на бруківку, – підійшов до рожевої льохи із поламаною задньою ногою дядечко Світлофор. – Уважно подивіться праворуч і ліворуч. Спочатку, не сходячи з тротуару, подивіться ліворуч: чи не наближається машина. (Дядечко Світлофор вказав пальцем вліво. Дорослі звірі, як зачаровані, разом повернулися). Якщо наближається – не намагайтеся її обігнати й не змагайтеся з машиною у швидкості. Обов’язково почекайте, поки вона проїде. (Добродійка свиня з поламаною ногою здригнулася і заплакала). Чому ліворуч? Та з тієї простої причини, що з цього боку і їдуть машини (Світлофор простягнув льосі носовичок, поплескав по плечу й делікатно відвернувся).
– Іч, як заходиться, сердешна, – зашепотіла Наталка тритончику. – Уявляю, як їй болить.
– Ти ж нічого собі не ламала. Звідки тобі знати? – розсердився Тришка. – До того ж вона сама винна. Ніхто її не примушував під машину лізти.
– Ой-йой! Хто б казав! – форкнула черепашка. – Ще сьогодні вранці ти сам порушував правила. Треба подякувати шановному дядечкові, що застеріг тебе.
– Годі вже мене носом у грязюку пхати, – образився Тришка. – Краще не відволікай від уроку. І сама слухай.
– Якщо дорога вільна – йдіть. Швидко, але не біжіть. Дійдете до середини вулиці – зупиніться. І знову подивіться уважно, на цей раз праворуч: звідти йде зустрічний потік автівок. Якщо вони наближаються, не намагайтеся перебігати дорогу – не встигнете. Зачекайте, поки автівка проїде, – наголосив Світлофор.
– Все це чудово, – перервала дядечка коза з дзвіночком на шиї. Коза була розмальована зеленкою так рясно, що стала схожою на величеньку копицю сіна. – Та чому Ви не розказуєте про себе? Для чого Ви потрібні?
– От, як би я був Світлофором, – розсердився Тришка, – то покарав би цю порушницю дисципліни. Чого вона зі своїми зауваженнями лізе….
– Та-та-та, – пирснула черепашка. – Але ж ти зовсім не він. Дивись, дядечка Світлофор, навпаки, зрадів.
– Саме про це я і хотів зараз поговорити, – вклонився козі Світлофор. – Уявіть собі: машина йде за машиною. Кінця не видно. Такий транспортний рух, що ніяк вулицю не перейти. Будеш стояти з ранку до пізнього вечора.
– Що ж робити? – налякалося безхвосте білченя.
– А нічого робити не треба, – заспокійливо промовив Світлофор. – Ось спалахне перед машинами червоний вогонь світлофора – і все водії натиснуть на гальма. Автівки тоді завмирають; стоять – не ворухнуться. Адже для пішохода загорілось зелене світло. Це дозвіл перейти через дорогу. Ви знаєте, про що сповіщають сигнали світлофора? Червоне світло: стій, небезпека! Жовтий – не кваптеся, будьте уважними, зараз сигнал зміниться. А зелений повідомляє: йди!
– Чому саме зелений і червоний? Адже можна було вибрати рожевий і блакитний. Вони найкрасивіші у світі, – пропищала крихітна гусінь, яка сиділа прямісінько на катедрі, у крихітній автівці «Швидкої допомоги».
– Такі кольори вибрали не випадково. У правилах для пішоходів і водіїв нічого випадкового немає. Якого кольору аварійна машина? – оглянув присутніх наш вчитель.
– Червоного, червоного! – заволав Тришка і задоволено поглянув на Наталку. – Бачиш, я перший встиг відповісти!
– Саме так. Тільки червоного, – підкреслив Світлофор. – Цей колір тривожний, він нагадує нам про небезпеку. Побачивши червону пожежну машину, всі зупиняються, щоб пожежники встигли до місця загоряння вчасно. Те ж і з червоним сигналом світлофора. Побачив його – зупинись. Не переходь дорогу. Пропусти автомобілі, трамваї, автобуси, – і Світлофор багатозначно подивився на Тришку.
– А чому жовтий? – стиха мовив Тришка, зніяковівши.
– Це колір попередження: будь уважний. Машини, які працюють прямо на дорогах, – бульдозери, асфальтові котки – зазвичай пофарбовані у жовтий колір. Ті, хто працює на дорозі, обов’язково одягають яскраві жовті куртки. Водії бачать здалеку жовте, зменшують швидкість, обережно ведуть автівки. І ти, будь ласка, поводься обережно, побачивши жовтий сигнал світлофора. Не поспішай, зажди, – порадив йому дядечко Світлофор.
– А зелений? – посунулась до Світлофора Наталка.
– Коли загорілося зелене світло, – спокійно переходь дорогу. Зелений колір – спокійний, приємний. Це колір молодої трави й листя.
– Прошу повторити! – чивікнув горобчик.
– Обов’язково, – погодився дядечка Світлофор. – Правило це кожному треба знати назубок: червоний – стій, жовтий – чекай, зелений – іди. От і вся наука, яку ми опанували з вами на уроці. Запам’ятали? – уважно подивився на Тришку з Наталкою дядечко. – А тепер можете відпочити.
– Слава! Дзвінок! – застрибав Тришка. – Щось я зголоднів. У мене від голоду аж голова паморочиться. Наталко, давай дізнаємось, де їдальня.
– Лишенько! Про вузлик із вечерею я й забула, – забідкалася черепашка.
Звірята сіпнулися до виходу, але у цю хвилину до них під’їхала невеличка автівка з причепом. На її покрівлі стояли тарелі з бутербродами та тістечками. У причепі – одна біля одної – різноманітні скляночки з соками, водою, холодним чаєм, молоком, тож кожен міг вибрати, що йому до смаку.
Тришка з’їв величезний бутерброд із сиром, а потім наздогнав машинку і взяв два тістечка. Випив склянку молока і задоволено зітхнув:
– Ух! Оце так наївся!
Наталка не встигла нічого йому відповісти. Задзвонив дзвоник і перерва закінчилася.
Вогник 8.
Як «зебра» допомагає пішоходу

– Тепер я розумію вислів: «Ситий голодному не товариш», – потягуючись, сказав Тришка. – Хіба можна щось запам’ятати, коли їсти хочеться?
– Але ж є інший: «Сите черево на науку не квапиться», – заперечила йому Наталка. – Тепер будеш вуркотіти, що тобі спати заважають.
– Та ні, тут цікаво, – відповів тритон. – Он, чуєш, про якусь зебру дядько Світлофор розказує. Давай послухаємо!
Дійсно, Світлофор вже повістував, що як завгодно вулицю переходити не можна, оскільки це небезпечно. Бруківка – вона для машин, і пішоходу затримуватись там зась!
– Але ж як її переходити? – підняла лапку черепаха Наталка.
– Пояснюю, – жваво підхопив Світлофор. – Переходити вулицю можна там, де не заборонено.
– А де не заборонено? – запитав Тришка. – Як знайти таке місце?
– По смугам, що намальовані на бруківці, – замигав очами Світлофор.
Далі він розповів, що перехід називають «зеброю», бо вони схожі – обидва смугасті. Білі смуги потрібні для того, щоб кожен – чи то дорослий, чи дитина, здалеку помітив: саме тут можна перейти на другий бік вулиці.
Якщо ж смужечок поблизу немає, то треба уважно оглядітися: може, є неподалік сходи, що ведуть під землю? Є? Чудово! Знайте, що це підземний перехід, по якому спокійно перетинають вулицю.
– Тому запам’ятайте, юні друзі, коли поряд є підземний перехід, бруківкою вулицю переходити не можна! – підкреслив дядечко Світлофор.
– Дозвольте запитати, – гавкнув великий собака, що сидів на останній парті (пробачте, машині). – Але ж є такі собі тихесенькі вулички або стежки у лісі, якими майже не їздять машини. І немає там ані «зебр», ані підземних сходів. Чи дозволяють правила дорожнього руху перетинати їх у якому завгодно місці?
– Звичайно, ні, – озвався вчитель. – Спочатку стань так, щоб було далеко видно дорогу – і ліворуч, і праворуч. Потім знову подивись ліворуч: чи не наближається автівка. Обов’язково почекай, нехай проїде. Перейшов до середини – зупинись. І знову подивись, на цей раз вправоруч, бо звідти машини йдуть з протилежного боку. І вже тоді переходь – не поспішаючи, але й не кваплячись.
– А чому спочатку тільки ліворуч дивитися? – здивувався Тришка.
– Тому, що машини їдуть саме з цього боку. Рух у нас, в Україні, лівосторонній.
– Але, вчителю, – не витримала й Наталка, – може статися, що машина з’явиться, коли я перейду вже частину вулиці або стежки. Що тоді?
– Там же ж і зачекай, – блимнув очами Світлофор. Прямісінько на білій межі, що поділяє бруківку навпіл. До речі, на переході широкої вулиці часто-густо малюють білою фарбою острівець. Ставши на нього, ти будеш у безпеці. Його саме так і називають: острівець безпеки.
Великий собака чемно вклонився дядечку Світлофору і всівся, а Наталка кинулася усі тлумачення занотовувати.
Навіть на перерву не пішла – все записувала.
Вогник 9.
Наталка з Тришкою вивчають незвичайну абетку
Дядечка Світлофор знову натиснув на червону кнопку, і великий екран засвітився.
– З чого починається навчання у звичайній школі? З абетки. У нашій школі не так. Абетку ми будемо вчити, закінчуючи перший клас. Тільки абетка буде особлива – дорожня.
Всі ви бачили уздовж доріг на вулицях вивіски. Це дорожні знаки. Вони розповідають нам, де переходити дорогу, де підземний перехід, а де – школа. Це і є азбука дороги. Запам’ятовувати її всю поки що не треба. Але деякі дорожні знаки повинен знати кожен пішохід.
Ось, наприклад, перший знак, – мовив Світлофор. – На блакитному чотирикутнику намальований білий трикутник. На самому трикутнику – знак переходу через вулицю (нагадаю, що називається він «зебра»), по якому йде людина. Це – знак пішохідного переходу. Він вказує, що тільки у цьому місці можна переходити вулицю.
На другому, у блакитному чотирикутнику, ми бачимо сходинки, по яких людина спускається. Це – знак підземного переходу. Він вказує, що переходити дорогу можна тільки саме підземним переходом.
Цей знак – велосипед у червоному колі, – дозволяє їздити на велосипеді, а цей, – велосипед, закреслений червоною смугою, – сигналізує, що їздити на велосипеді у цьому місті суворо заборонено.
Закреслений червоною смугою пішохід у червоному колі – хіба що не кричить, що нам з вами заходити сюди ні в якому разі не можна. Треба шукати інший шлях.
Машина у червоному колі – означає, що дорога призначена тільки для пішоходів. Автівкам тут робити нічого.
Ще один знак – довга стрілка. Цією вулицею усі машини їдуть тільки в один бік. У той, куди вказує стрілка. Тобто, якщо хтось із вас переходить дорогу, дивитися він може не ліворуч і праворуч, а тільки ліворуч. Або тільки праворуч.
Загалом, знаків цих багато. Знати всі повинні професійні водії, ті, хто знаходиться за кермом. А вам, любі учні, треба знати ті, що призначені для пішоходів. Сьогодні я розповів вам лише про деякі з них.
Вогник 10
і останній
Закінчивши розповідати, дядечко Світлофор кожному з учнів роздав завдання:
– Якщо ви на «відмінно» виконаєте цю контрольну роботу, – вважайте, що посвідчення «Пішохід-професіонал» у ваших кишенях.
Коли Тришка з Наталкою побачили свої завдання, то зрозуміли, що все це знають. Недарма сиділи на уроках, слухали уважно.
Швидко написавши відповіді, вони відділи їх дядечку Світлофору.
– Молодці, – схвалив він, – все вірно. А тепер отримайте…
Тритон простягнув лапку і… Кімната, як кімната. Канапки, стіл, килим. А де ж Школа Пішохода? Невже наснилася? Він кинувся до черепашки, яка тільки-но розплющила очі.
– Гей, Наталко, це дійсно відбувалося? Дядечко Світлофор, навчання у Школі Пішохода, посвідчення…
Наталка позіхнула, встала, розправила спідничку і замислилась.
– Знаєш, Тришко, – сказала вона, – посвідчення ми тепер безперечно отримаємо. Я забула тебе повідомити, що Федір Федорович з наступного тижня буде читати нам додатковий урок. І називатиметься він «Правила дорожнього руху». Гадаю, що тепер найвища оцінка нам із тобою забезпечена. А для старанного учня це найкраще посвідчення.
Тепер, переходячи вулицю, Наталка з Тришкою дотримуються всіх правила дорожнього руху. Дядечко Світлофор підморгує їм зеленим оком і вітає: «Доброго дня, пішоходи!»
К І Н Е Ц Ь



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: