ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Сонячний чоловічок
Сонячний чоловічок

Коли вже те в Бога й діялось, але стояла на березі Славути-Дніпра, нижче острова Козацького, потужна фортеця з невеликою слободою при ній. У тій слободі жила дівчина. Звали її Орися.
Батьки в Орисі давно померли, а інших родичів не було. От і довелося небозі стати служницею в одного жадібного пана, щоб так-сяк прожити. Хоча, як там проживеш? У лахміття вдягалася, у хліву спала, всю важку та брудну роботу справляла. І раділа, коли пан суху скоринку кине, подейкуючи: «Тобі, ледарці, й цього забагато. Ич, які щоки на моїх хлібах наїла!»
От якось пан прискіпався до Орисі і навіть сухої скоринки не дав. «Не заслужила, така-сяка, – каже. – А щоб я тебе батогами не пригостив, виший для моєї нареченої рушника. Щоб були на ньому квіти срібні та півники з золотими гребінцями. І щоб уранці ті квіти розкривалися, а півники – кукурікали».
Нічого не вдієш. Погнала дівчина панських гусей до річки, сіла й заплакала.
– Навіщо, – вимовляє, – рідна матусю, ти мене одну, беззахисну, полишила? Що ж мені робити? Як той рушник шити-вишивати, коли у мене навіть голки немає?
Сидить Орися, у річку гіркі сльози ронить. А по річці стежечка золота вистилається, прямісінько до сонця. І бачить Орися, що йде по тій стежці Сонячний чоловічок.
– Добридень, Орисю, – вітається. – Я твоєї матусі посланець. Просила вона передати тобі оцей рушник. І подає дівчині точнісінько такий рушник, як пан вишити звелів.
Зраділа дівчина, подякувала чоловічкові, наказала матусі уклонитися і до пана побігла. Віддала йому рушник, він зрадів, у скриню заховав і говорить:
– Вміла рушника вишити, умій і чобітки для моєї нареченої пошити. І не прості, а сап’янці, з золотими підборами і щоб як ступить моя наречена крок, то в неї з-під чобітка злотий вискакував. Інакше отримаєш батогів!
Пішла Орися до річки, сіла й заплакала.
– Що ж мені робити? – дзвяньгає. – Як ті чоботи пошити, коли в мене навіть сап’яну немає?
Сидить, у річку гіркі сльози ронить. А по річці стежечка золота вистилається, прямісінько до сонця. І бачить Орися, що йде до неї по золотій стежці Сонячний чоловічок.
– Добридень, Орисю, – наче душа до душі говорить. – Я твоєї матусі посланець. Просила вона передати тобі оці чобітки. І простягає дівчині точнісінько такі чобітки, як пан пошити звелів.
Вона, звичайно, зраділа, не знає, як чоловічкові й вклонитися, матусі ласкаві слова передати наказує. Взяла чоботи – й до пана. Він подивився, за пазуху чобітки сховав і сичить.
– Бачу, погана служнице, що ти ліньки справляєш. Де, така-сяка, до цих чобітків шовкова суконька, лебединим пухом прикрашена, морськими перлинами та коралями шита? І щоб до обіду впоралася. Інакше скуштуєш батогів!
А самому з думки не сходить:
– Як проста дівка такі дорогоцінні речі зробити зуміла? Мабуть, їй хтось допомагає. Ну ж бо, дізнаюся, та цього умільця до роботи приставлю. Розбагатію, з королівною заморською одружуся, сам королем стану!
Пішов за Орисею потихесеньку та у кущах сховався. А вона, бідна, біля річечки сіла й плаче, гіркі сльози ронить. А по річці стежечка золота вистилається, прямісінько до сонця. І йде по тій стежці Сонячний чоловічок, до Орисі посміхається.
– Бувай здорова, дівчинко, – благовістить. – Я твоєї матусі посланець. Просила вона передати тобі оцю суконьку. І подає дівчині точнісінько таку суконьку, як пан описував. – А ще прийми матусине благословення, бо більше передати тобі їй нічого.
Орися ту суконьку бере, до землі чоловічку тричі вклоняється, від щирого серця дякує.
– Спасибі за ласку, – відповідає їй чоловічок. – І прощавай.
Тут пан із кущів як вискочить! Схопив Сонячного чоловічка й кричить:
– Піймався, такий-сякий! Будеш віднині мені служити!
Так не вдалося панові Сонячного чоловічка втримати. Як у народі кажуть: коло носа в’ється, а в руки не дається. Спалахнув чоловічок – і пропав. І пан разом з ним спалахнув. Так і згорів ущент. Залишилася від нього купка попелу. Дмухнув вітерець, попіл розвіяв. І уздріла Орися, що на тому місці лежать рушник, квітами та півниками шитий і чобітки червоні, сап’янові.
От їй і закортіло.
– Дай, – кмітить, – вдягну суконьку та чобітки, хоч у воду на чарівне вбрання помилуюся.
Вдягла, кинула погляд у воду і застигла. Дивиться на неї з блискучої поверхні чи князівна, чи й королівна. Поки вона так стояла, їхав понад берегом значний козак. Побачив Орисю і одразу ж закохався.
– Стань, красуне, моєю дружиною, – мовить. Вона й погодилася.
Незабаром вони одружилися і жили в любові та радості все життя.
Тут тобі і казочці кінець – пішли баби у танець, за ними дідок шкутильгає, голосно промовляє: «Діло йде до кінця, до весільного вінця. А ти, друже, Богу молись, а сам трудись, бо наша казочка скінчилася – справа завершилася».
* Дзвяньгати – говорити плаксиво.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: