ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Казка про Дурила
Казка про Дурила

Ото ж воно й почалося з того,
що одружився дурний Петро.
Тільки до хати привів небогу –
зразу ж топитись пішов у Дніпро.
Стрибнув у воду – в воді не тоне,
почухав тім'я дурний, а тоді
почав серед річки – хай Бог боронить! –
ходить на руках по воді.
Походить трохи та ляже полежить,
на хвилю закине ноги брудні –
і хоч би тобі що! Схопив, правда, нежить
та рибалок до смерті злякав у човні.
Йому все байдуже – ходить та чхає,
та грайливо моргає до риб,
а небога із кручі рукою махає:
– Вернись, чоловіче, бо з'їм твій хліб! –
Почув те Петро та бігом додому,
що запопав – то усе перегриз,
добре, що жінка спалила солому
та в глечиках поховала дрова і хмиз.
Наївся Петро:
– Ну, стели постелю,
горличко ніжна моя,–
та сама лишень лізь під стелю,
а на долівці приляжу я.
Отак і жили без нужди та горя.
Сусіди шепталися, як один:
– Від чого товстіє Петрова Федоря? –
Аж гульк –
у Федорі син.
І такий тобі хлопець, що далі нікуди,
і такий тобі хлопець, що – ну.
На другий рік вже навчився бігати,
а на шостий – виматюкав старшину.
Прийшли тоді до Петра пузаті
та й кажуть:
– Ти знаєш чи ні,
що виродок твій губатий
сказав, ніби ми дурні?
Розізлився Петро:
– Отаке тобі й на!
Та я ж його витурю з дому,
щоб не балакав малий сатана
того, що усім відомо…–
Узяв і прогнав. А що дурному?
Тільки приказував, як проганяв:
– Іди, лобуряко, з дому –
ти з мене останню сорочку зняв!
Іди собі, зла личино!
Може, десь виб'єшся у пани,
то гляди не поскупися, сину,
матері справить картату хустину,
а мені – кисет і штани…
Ну, йди вже, клята рахубо,
бо дома з голоду вріжеш дуба…
І пішло хлоп'я із убогої хати
кращої долі собі шукати.
Де воно не ходило, де воно не було!
Спало, де впало, їло, що мало,
та, мов трава, росло.
Та хлопця й вигнало – слава Богу:
не менше саженя в ріст.
Кулаки – мов горщата,
мов обаполи, ноги –
і де те здоров'я бралося в нього,
коли ж все життя – безконечний піст?
А люди про хлопця так говорили:
– Чому б не рости, коли він – Дурило! –
Отож, як Дурило уже зміцнів
і огидло хлопцеві байдикувати,
раптом ні сіло, ні впало він захотів
навідаться до рідної хати.
Спакував у кишеню речі,
доброго костура в руки взяв –
і, як говорять, ноги на плечі
та й пішов, куди знав.
Іде та й людей питає:
– А де тут дорога до Рідного краю? –
А люди говорять:
"Кругла Земля,
так що прямої дороги немає:
сонце сходить онно звідтіля,
а тамечки он сідає.
Спитай у нього. Воно
біга довкола Землі давно,
то, певне, тобі щось розумне порає".
Махнув рукою Дурило
та й пішов навпростець,
добре, що сонце у спину гріло,
а в груди віяв вітерець.
Іде та й іде. Аж у ногах занило,
присісти хотів, та ба –
з-за кущів до Дурила
вибігла враз галаслива юрба.
– Ти куди йдеш?
– Додому.
– А де ж та домівка?
– У Ріднім краю.
– А край де?
– Їй-богу, не знаю.
Я люди, шукаю вітчизну свою.
– А навіщо шукати?
Лишайся, хлопче, у нас –
у нас не життя, а свято,
щасливим зробишся враз.–
І вмить та юрба оточила Дурила
і дружно до нього отак говорила:
Речитатив старшин Раю
Порода наша мудра від природи,
ми знаєм все, бо осягнули все.
І глипає на нас зворушено і гордо
щасливий предок – щирий шимпанзе.
Йому гойдатись на гіллі рипучім
і на тропічних тішитись вітрах,
а ми підем і цілий світ научим,
як у чорнильних плавати морях.
У нас до того мудрі всі та вчені,
що лімітуємо чорнило і папір.
Вулкани діють дужі і скажені
в хребтах висотних паперових гір.
Ми знаєм все! Для нас усе відоме!
Що буде завтра? Запитайте нас.
Як живить вогнища руда суха солома,
так нас годує мудрість повсякчас.
Ми пронесем, ми підведем і підем,
ми дійдемо, ми сягнемо висот!
Ми стільки істин вам за мить націдим,
що подив назавжди заціпить рот.
Чого ж тиняєтесь по світу, ніби п'яні,
чого шукаєте, коли ми все знайшли,
коли ведуть дороги осіянні
під наше сонце з вашої імли?
У нас давно ніхто й не чув про горе
та інші нісенітниці й бридню.
Одна турбота чола наші оре –
а що, як в мудрі паперові гори
раптово влучить іскорка вогню?
Чи вистачить чорнила, щоб залить?
А більше нам нічого не болить
Дурило, звичайно, розвішує вуха,
Дурило аж рота роззявив та слуха,
Дурило гукає:
– Зрікаюся Рідного краю!
Візьміть мене, друзі, до вашого раю! –
І друзі Дурила під руки беруть,
і друзі Дурила до себе ведуть.
А хлопцеві думка сидить в голові:
– Чого, люди добрі, в вас ноги в крові?
– Та це,– йому кажуть, – така у нас звичка:
до щастя дорога веде через річку –
та річка із крові та трішки зі сліз,
але ти не бійся. Не втопишся. Лізь.
Вона не глибока – либонь, до колін…
– А кров там чия? – не гамується він.
– Чия? А відомо чия – тих людей,
що підло не визнали наших ідей…
Ми їх, значить, трішечки, зовсім помалу
кого задавили, кого зарубали.
– А це хто тут висить? – питається в них.
– Це дурень один із отих навісних,
що пруться на острів…
– На острів? За чим?
– Та, правду сказати, либонь, ні за чим:
там щастя закуте в печерах німих
не те, що для нас, а оте, що для всіх…
– То нащо ж повісили?
– Так, для годиться:
якби не повісили, міг би втопиться…
І далі Дурило по Раю іде,
круг себе очима дурними пряде.
– А це що за ідол? – питається знов.
– Це той, хто закон наймудріший знайшов:
навчив нас хапати, навчив убивати,
навчив людям в вічі оману пускати,
навчив нас, як жити годиться на світі,–
читай заповіта його на граніті.
Заповіт засновника Раю
Що кому на роду написано,
то й конем не обскачеш того.
Одному доля дарує лисину,
другому шляпу з широкими крисами,
а третього причастовує батогом.
А четвертому, п'ятому, шостому і дев'ятому
цілісінький довгий вік
стільки добра обіцятиме,
що врешті з четвертого, п'ятого, шостого і дев'ятого
поробить стандартних калік.
А найкраще тому, кому доля багата
не захоче нічого дати –
ані честі, ні глузду, ні сорому –
нічогісінько.
Ось цьому ми з нікчемства свого
п'єдестала створимо
та освятим в кадильнім диму,
та сипнемо під ноги квітів,
та у лаври чоло вберем,
та, щоб весело жив на світі,
приведем панну Музу в гарем.
А самі заживем без гризоти,
бо відомо й дитині малій,
що у Музи тієї цноти
вже не більше, ніж у повій.
Скільки бідною торгували,
стільки вже продавалась сама,
що назвать її лярвою мало,
а сильнішого слова нема.
Ну а нам що до того?
Ми люди тихі.
Нам би повне корито бурди,
теплу ковдру, затишну стріху
та цукерку вряди-годи.
Бо таке на роду написано:
від Адама до наших днів
будуть людям світити лисини
величаво-мудрих вождів.
Думав, думав Дурило,
аж йому голова заболіла,
та ніяк собі не збагне:
куди і до чого той ідол гне?
Якщо йому правда – ріднесенька мати,
то нащо ж йому п'яти лизати?
А якщо йому люба лизня,
то тоді його ненька – брехня?
Так замислився, що аж присів,
сім днів не пив і не їв,
а на восьмий устав і каже:
– Якесь дуже дивне те щастя ваше!
Не хочу такого, щоб я вмер!
Сходжу ще на острів до тих печер…–
Та й ну Дурило
від друзів нових тікати,
а ті йому в спину кілки метати.
Добре, що наш Дурило водою не брів –
він, як і батько, ходить по воді умів –
отож він перший став у печері
і давай своїм костуром бити у двері.
За третім ударом впали двері,
і враз ніби сонце сяйнуло в печері.
І вийшло звідти дівча,
і всміхнулося мило:
– Спасибі за поміч тобі, Дурило!
Я долю тепер не мину і твою –
жду тебе, парубче, у батьківській хаті,
у твоєму Ріднім краю…–
Сказало і щезло.
Озирнувся Дурило –
дивиться:
гори вогнем охопило,
і кривава ріка змеженіла,
а там, за рікою, на тихій Зеленій горі
біліє батькова хата,
а під нею засмучена мати
пасе сонячних зайчиків у дворі…



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: