ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Мудрий Матійко та дурні
Мудрий Матійко та дурні

Пішов раз Матійко на оглядини. Добре його там зустріли, щиро привітали.
Як уже трохи посиділи та погомоніли, господар і каже: 
– А піди-но, стара, до комори та принеси сама знаєш що. 
Стара зараз же побігла у комору по закуску. 
Ждали її, ждали – неначе застрягла десь. Господар і каже: 
– Піди, дочко, подивися, де там наша мати забарилась. 
Пішла дочка – і тієї немає. 
– І чого оце вони там сидять? Ну, стривайте! Ось я вам покажу! – розсердився батько і вибіг за ними. 
Бідолашний Матійко наждався ж уже, так наждався – а все ніяк нікого не дочекається. Уже й позіхнув не раз, і пригаслий вогонь розворушив у грубці, так і сяк боровся з дрімотою, а тих нема й нема. 
– Ну , – каже, – годиться не годиться, а піду подивлюся, що вони роблять у тій коморі. Чи попримерзали, чи хтось їх цвяхами поприбивав? 
Заходить до комори, а там уже й свічка догорає, яку мати з собою взяла, і всі троє сидять у коморі та голосять, так голосять, аж до третіх сусідів чути. 
– Чого це ви тут голосите? – допитується Матійко, та не може з них витягти й слова. Всі троє голосять, аж заходяться. 
Ледве-ледве в матері трохи стало на голосі, то й почала: 
– Он бачиш, Матійку мій хороший, драбина стоїть на горище, а он глянь, сокира на ній зависла. А що ж, як поберетеся ви з моєю Даркою і згодом знайдеться у вас дитина!.. Зайде воно до комори й стане під тією сокирою, та як зачепить драбину, а сокира впаде бідолашному дитинятку на голову – ото ж буде горе! 
Отак бідкалася мати, а за нею й дочка з батьком. 
Матійкові було і смішно, й не дуже. Насилу їх втішив. 
А тоді й каже: 
– Як знайду у світі ще п’ятеро таких мудріїв, як ви, тоді візьму вашу дочку за дружину. 
Та й пішов собі в широкий світ. 
От іде він, іде, а ніхто йому не трапляється. Аж заходить в якесь село. Бачить – великі двори-садиби. 
– Піду, – каже собі, – гляну, як там люди хазяйнують. 
Коли бачить – одна господиня б’є квочку. 
– За що це ви її так б'єте, товчете? – питає він. 
– Де ж, погань, – хазяйка йому, – має дванадцятеро курчат і не дає їм ссати! 
Навчив він ту господиню, як зварити яєчко, обчистити, дрібненько з цибулькою покришити або пшоняної каші зварити і так нагодувати курчат. Та не могла вона повірити, що курчата не ссуть своєї матері, поки не побачила, як гарненько курчата дзьобали та їли. 
От і знайшов він першого дурня, хай не більшого, то хоч такого, як ті були. Ну, добре, подався Матійко далі. 
Як підходив до другого села, почув, що там в усі дзвони дзвонять. Коли бачить – іде проти нього похорон. Чоловіки несли труну, жінки голосили. Було там і молоде, й старе. 
А в труні лежало живе, гарне молоде дівча. 
– А скажіть-но мені, добрі люди, що оце ви робите? 
– Ох, що ж би ми робили?! – кажуть вони. – Сердешна старостина дівчина ішла по воду та якось упхала в глечик руку, а тепер ніяк її не. витягне. Уже все село наморочило собі голову й дівчина так намучилася, а нічого не виходить! Як носити їй той глечик на руці довіку, то краще її поховати. 
– Ну й дурні ж ви! – не стерпів Матійко. 
Дісталось би Матійкові од усього села за те слово. Та перше ніж сказав, розбив хлопець той глечик і визволив дівчину. 
Зараз же одвели його цілим селом до старостиного двору. Там усе було готове до поминок, а справили веселий бенкет. 
На прощання наскидали тому мудрецеві повну миску дукатів. 
У третьому селі хотіли збудувати костьол зсередини-зокола гарний, біленький. Та з чого ж його найбільший поставити? От хтось їм порадив, що найкраще буде з сиру. Зараз вони де яке молоко мали, переробили на сир і вибудували з нього костьол – тільки без вікон. Зокола він був гарний, білий. Та що ж? ізсередини – як темниця. Взялись вони тоді світло носити в нього мішками. І все марно. Бо невзабарі прилетіли з лісу птахи, виклювали в сирі дірки – і в костьолі прояснилося. Тоді ті селяни зміркували: 
– А наловімо тих пташок, що таке світло роблять. Вони будуть у костьолі день і ніч світити! 
Не балакали довго, бо той, що сказав, знав і де живуть ті пташки в лісі на високім дереві. 
Взяли вони довженну драбину і понесли її на плечах у ліс. Та драбина чіплялася за дерева, а де в гущавині – не могли вони посунутися ні сюди, ні туди. Ото й урізали по шматку драбину, як де чіплялася. Таким чином щасливо дісталися до високого дерева, то що ж, як з драбини лишилося яких три щаблі, а решту повідтинали. Поставали вони тоді один одному на плечі, чоловік на чоловікові стояв рівно, надійно. Той горішній дотягнувся до гнізда і взяв його з пташками в руки. Та як крикнув на радощах: «Ось вони!», спідній задер голову – і собі ж побачити, та посковзнувся й упав. Попадали й усі, і пташки розлетілися. Шкода й праці! Дивись – у того рука, в того нога, у того голова побита. 
На цю пригоду Матійко й нагодився. Навчив їх ставити костьол із каменю, залишати, де треба, вікна, а мури та стіни білити вапном. Дали вони йому грошей за те чималенько. Подався Матійко далі. 
У четвертому селі жили собі ще інакші люди. Серед білого дня тягли вони вгору на костьол обв’язаного мотузом бика! Матійко очам своїм не повірив, а так було! 
Він їх питає: 
– Скажіть, люди добрі, що оце ви робите? 
– А що б ми робили? Помер у нас багатий м’ясник і відказав бика на костьол. Отож ми й тягнемо туди, куди він заповів. 
Матійко їм порадив продати того бика, щоб були у громади гроші. І тут дякували йому за розумну раду. 
Ось і подався він знов далі. 
«А чи скоро натраплю на п’ятих? – думав собі. – Хоча,як то у світі ведеться, хтозна, чи й ті будуть останні!» 
Не далеко довелося йому йти. У п’ятому селі, як подали їсти на стіл, то люди одступилися, повибігали з усіх кутків миші, наїлися досхочу, а люди хіба їли, що зосталося. 
– Люди, люди, що це таке у вас? – каже Матійко. – Я помер би з голоду, а не їв після мишей! 
– Спочатку й ми вагалися, – кажуть вони, – а згодом звикли. Стільки пасток наставляли, цілу війну проти мишви вели, а позбутися її не можемо. Мабуть, із усього світу до нас назбігалась. 
– Ще більше назбігається, як руки згорнете, – каже Матійко. 
– Чоловіче добрий, – просять його, – поможи нам! 
От Матійко роздобув таке звірятко, яке тільки те й робило, що ловило мишей. 
Напав тоді на селян великий страх: що ж їстиме той звір, як усіх мишей пе-реловить? А порадитись з Матійком спало їм на думку аж тоді, як одійшов уже він далеченько. Вони ну йому вслід кричати. 
– Хай не болить душа у вас по тім! – гукнув їм Матійко. 
А їм тільки й почулося: «Вас потім!» 
Перелякалися вони! «Оце ж звіря поїсть мишей спершу, а нас – потім!» 
І от згодом що вони встругнули! Як не стало мишей, а кота не могли піймати, повиносили, що мали, з хат, підпалили село на чотири роги, щоб і той ненаситець-звір там згорів. Коли вже все погоріло, бачать – сидить на цвинтарі кіт на найвищому хресті. Хоч би волосок йому підсмалився. А біля нього кішка – хтозна-де й узялася. 
Отож Матійкові вже не треба було шукати більше дурнів.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: