ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Мудрий Матійко та дурні
Мудрий Матійко та дурні

Пішов раз Матійко на оглядини. Добре його там зустріли, щиро привітали.
Як уже трохи посиділи та погомоніли, господар і каже: 
– А піди-но, стара, до комори та принеси сама знаєш що. 
Стара зараз же побігла у комору по закуску. 
Ждали її, ждали – неначе застрягла десь. Господар і каже: 
– Піди, дочко, подивися, де там наша мати забарилась. 
Пішла дочка – і тієї немає. 
– І чого оце вони там сидять? Ну, стривайте! Ось я вам покажу! – розсердився батько і вибіг за ними. 
Бідолашний Матійко наждався ж уже, так наждався – а все ніяк нікого не дочекається. Уже й позіхнув не раз, і пригаслий вогонь розворушив у грубці, так і сяк боровся з дрімотою, а тих нема й нема. 
– Ну , – каже, – годиться не годиться, а піду подивлюся, що вони роблять у тій коморі. Чи попримерзали, чи хтось їх цвяхами поприбивав? 
Заходить до комори, а там уже й свічка догорає, яку мати з собою взяла, і всі троє сидять у коморі та голосять, так голосять, аж до третіх сусідів чути. 
– Чого це ви тут голосите? – допитується Матійко, та не може з них витягти й слова. Всі троє голосять, аж заходяться. 
Ледве-ледве в матері трохи стало на голосі, то й почала: 
– Он бачиш, Матійку мій хороший, драбина стоїть на горище, а он глянь, сокира на ній зависла. А що ж, як поберетеся ви з моєю Даркою і згодом знайдеться у вас дитина!.. Зайде воно до комори й стане під тією сокирою, та як зачепить драбину, а сокира впаде бідолашному дитинятку на голову – ото ж буде горе! 
Отак бідкалася мати, а за нею й дочка з батьком. 
Матійкові було і смішно, й не дуже. Насилу їх втішив. 
А тоді й каже: 
– Як знайду у світі ще п’ятеро таких мудріїв, як ви, тоді візьму вашу дочку за дружину. 
Та й пішов собі в широкий світ. 
От іде він, іде, а ніхто йому не трапляється. Аж заходить в якесь село. Бачить – великі двори-садиби. 
– Піду, – каже собі, – гляну, як там люди хазяйнують. 
Коли бачить – одна господиня б’є квочку. 
– За що це ви її так б'єте, товчете? – питає він. 
– Де ж, погань, – хазяйка йому, – має дванадцятеро курчат і не дає їм ссати! 
Навчив він ту господиню, як зварити яєчко, обчистити, дрібненько з цибулькою покришити або пшоняної каші зварити і так нагодувати курчат. Та не могла вона повірити, що курчата не ссуть своєї матері, поки не побачила, як гарненько курчата дзьобали та їли. 
От і знайшов він першого дурня, хай не більшого, то хоч такого, як ті були. Ну, добре, подався Матійко далі. 
Як підходив до другого села, почув, що там в усі дзвони дзвонять. Коли бачить – іде проти нього похорон. Чоловіки несли труну, жінки голосили. Було там і молоде, й старе. 
А в труні лежало живе, гарне молоде дівча. 
– А скажіть-но мені, добрі люди, що оце ви робите? 
– Ох, що ж би ми робили?! – кажуть вони. – Сердешна старостина дівчина ішла по воду та якось упхала в глечик руку, а тепер ніяк її не. витягне. Уже все село наморочило собі голову й дівчина так намучилася, а нічого не виходить! Як носити їй той глечик на руці довіку, то краще її поховати. 
– Ну й дурні ж ви! – не стерпів Матійко. 
Дісталось би Матійкові од усього села за те слово. Та перше ніж сказав, розбив хлопець той глечик і визволив дівчину. 
Зараз же одвели його цілим селом до старостиного двору. Там усе було готове до поминок, а справили веселий бенкет. 
На прощання наскидали тому мудрецеві повну миску дукатів. 
У третьому селі хотіли збудувати костьол зсередини-зокола гарний, біленький. Та з чого ж його найбільший поставити? От хтось їм порадив, що найкраще буде з сиру. Зараз вони де яке молоко мали, переробили на сир і вибудували з нього костьол – тільки без вікон. Зокола він був гарний, білий. Та що ж? ізсередини – як темниця. Взялись вони тоді світло носити в нього мішками. І все марно. Бо невзабарі прилетіли з лісу птахи, виклювали в сирі дірки – і в костьолі прояснилося. Тоді ті селяни зміркували: 
– А наловімо тих пташок, що таке світло роблять. Вони будуть у костьолі день і ніч світити! 
Не балакали довго, бо той, що сказав, знав і де живуть ті пташки в лісі на високім дереві. 
Взяли вони довженну драбину і понесли її на плечах у ліс. Та драбина чіплялася за дерева, а де в гущавині – не могли вони посунутися ні сюди, ні туди. Ото й урізали по шматку драбину, як де чіплялася. Таким чином щасливо дісталися до високого дерева, то що ж, як з драбини лишилося яких три щаблі, а решту повідтинали. Поставали вони тоді один одному на плечі, чоловік на чоловікові стояв рівно, надійно. Той горішній дотягнувся до гнізда і взяв його з пташками в руки. Та як крикнув на радощах: «Ось вони!», спідній задер голову – і собі ж побачити, та посковзнувся й упав. Попадали й усі, і пташки розлетілися. Шкода й праці! Дивись – у того рука, в того нога, у того голова побита. 
На цю пригоду Матійко й нагодився. Навчив їх ставити костьол із каменю, залишати, де треба, вікна, а мури та стіни білити вапном. Дали вони йому грошей за те чималенько. Подався Матійко далі. 
У четвертому селі жили собі ще інакші люди. Серед білого дня тягли вони вгору на костьол обв’язаного мотузом бика! Матійко очам своїм не повірив, а так було! 
Він їх питає: 
– Скажіть, люди добрі, що оце ви робите? 
– А що б ми робили? Помер у нас багатий м’ясник і відказав бика на костьол. Отож ми й тягнемо туди, куди він заповів. 
Матійко їм порадив продати того бика, щоб були у громади гроші. І тут дякували йому за розумну раду. 
Ось і подався він знов далі. 
«А чи скоро натраплю на п’ятих? – думав собі. – Хоча,як то у світі ведеться, хтозна, чи й ті будуть останні!» 
Не далеко довелося йому йти. У п’ятому селі, як подали їсти на стіл, то люди одступилися, повибігали з усіх кутків миші, наїлися досхочу, а люди хіба їли, що зосталося. 
– Люди, люди, що це таке у вас? – каже Матійко. – Я помер би з голоду, а не їв після мишей! 
– Спочатку й ми вагалися, – кажуть вони, – а згодом звикли. Стільки пасток наставляли, цілу війну проти мишви вели, а позбутися її не можемо. Мабуть, із усього світу до нас назбігалась. 
– Ще більше назбігається, як руки згорнете, – каже Матійко. 
– Чоловіче добрий, – просять його, – поможи нам! 
От Матійко роздобув таке звірятко, яке тільки те й робило, що ловило мишей. 
Напав тоді на селян великий страх: що ж їстиме той звір, як усіх мишей пе-реловить? А порадитись з Матійком спало їм на думку аж тоді, як одійшов уже він далеченько. Вони ну йому вслід кричати. 
– Хай не болить душа у вас по тім! – гукнув їм Матійко. 
А їм тільки й почулося: «Вас потім!» 
Перелякалися вони! «Оце ж звіря поїсть мишей спершу, а нас – потім!» 
І от згодом що вони встругнули! Як не стало мишей, а кота не могли піймати, повиносили, що мали, з хат, підпалили село на чотири роги, щоб і той ненаситець-звір там згорів. Коли вже все погоріло, бачать – сидить на цвинтарі кіт на найвищому хресті. Хоч би волосок йому підсмалився. А біля нього кішка – хтозна-де й узялася. 
Отож Матійкові вже не треба було шукати більше дурнів.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: