ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Про короля Рудя і Злотоволоску
Про короля Рудя і Злотоволоску

Ну а це, що вам розповім, було таки насправді! Було воно ще за тих добрих часів, коли, бачте... але не лякайтеся!
– Ну, що ж? Коли ж? 
– Ну, бачте, тоді, коли свинки ходили в черевичках, а жабки гуляли в чеп-чиках; коли ослики по вулицях шпорами кресали, а зайчики самі на хортів сурмили. Ой, а було ж тоді добре дівчатам! Тоді пси їм посуд мили, коти витирали; гуси хату підмітали; риби шмаття прали, а раки його полоскали. Тоді кожна, склавши руки, біля теплої печі сиділа і не боялась, що не вийде заміж! Та нічого, дівчата! Знов починають свинки носити черевички, а жабки ходити в чепчиках; і осли вже крешуть по вулицях шпорами. Настане й таке, що не треба буде посуд мити, хату мести, шмаття прати; будете тільки сидіти, и кожна вийде заміж за кого душа забажає, – як ото й Злотоволоска! 
– Та ну! А що ж там та Злотоволоска? 
– Ось про це я й хочу розказати. А ви якби мовчали, то й діло швидше б минало. Тож слухайте. 
В сімдесят сьомій країні, за скляною горою, за дерев’яною скалою, за солом’яним стовпом жив собі багатий король,і була в нього дочка Злотоволоска, в якої коси сяяли, немов золоте сонце, а очі були як синє небо, так що можна в них було поглянути, як у люстерко. 
Женихів у неї було по десять на кожен палець, та за жодного не хотіла вона виходити. Сподобався б їй король Рудь, то батько за нього найшвидше й віддав би. 
Та що ж? Король Рудь того й звався король Рудь, що в нього борода була, як полум’я, руда, і як тільки, було, гляне на ту бороду Злотоволоска, так і одпадає у неї охота з ним шлюб брати. 
Даремно воркотів король Рудь коло неї, мов той голуб, даремно батько її умовляв, що ж воно, мовляв, буде, коли за найбільшого багача й короля не хоче, та ще й за найбільшого красеня, коли б не ота борода. Та Злотоволоска не хотіла ні за нього, ані за нікого іншого. От наостанку батько їй і каже: 
– А вже ж ти, дочко моя, не постарієшся у моєму домі, бо й мене б осоромила. За кого завгодно, а йти мусиш. Оце й надумуйся та й виходь, за кого сама схочеш, ти ж бо знаєш, їх у тебе хоч греблю гати, і тобі, й мені що день божий спокою не дають. 
Тоді Злотоволоска й просить батька, що, мовляв, хоч рік ще подівує; а тим часом подумає, за кого віддатись. 
От якось покликала вона до себе покоївку: 
– Розчеши мене! – каже. 
От покоївка чесала, чесала, коли й вичесала. Що? Та оте ж, що в косах живе! Гарній Злотоволосці зроду таке не траплялось та й довіку вже не трапилось. 
Іншим разом була б вона зашарілася по самі вуха, а тепер їй щось на думку спало, вона й каже: 
– Знаєш що, покоївко? Про це нікому ані слова, як не хочеш лиха! Та вже коли це звірятко тут, воно ні в чому не повинне, то й будемо його доглядати. 
От вони й доглядали його нишком, а як виросло воно велике, зняли з нього шкурку, вичинили та й дали пошити черевичок. Злотоволоска й знов застерегла покоївку, щоб ані писнула про те нікому, хай там що. 
Тим часом і рік минув. Кличе батько дочку та й питається, за кого ж вона піде. 
– Піду, тату, за того, хто вгадає, з чого оцей черевичок. Спершу хай угадують самі королевичі, а як не вгадають, то нехай і старці. 
Як вона схотіла, так усе й зробили. 
Угадували королі, вгадував і сам король Рудь, та так ніхто й не вгадав. Тоді сказав батько оголосити, що віддасть дочку хоч і за старця, аби тільки відгадав загадку. Угадували тоді всякі, з усього світу позбирані, та й не вгадали. 
Коли ж король Рудь пометикував собі, то й здогадавс я, що йому робити. Наобіцяв він золоті гори покоївці, а та й розказала все. От за який там час суне до королівського двору якийсь старець хтозна-яким візком, запряженим однією шкапиною. Челядь хотіла його вигнати, мовляв, куди це такий голодранець до королівського двору. А старець і каже, що прийшов угадувати собі молоду, а забере її, то тоді собі й піде.
Коли справді. Глянув старець на той черевичок та тільки й сказав: було, мовляв, воно на голові, то чом би йому й на нозі не бути. 
Злотоволоска зашарілася по самі вуха, ну його просити: піде вона з ним, аби тільки він більш нічого не розказував. А батько їй: 
– Кого вибрала, того й будеш! 
Мусила вона одягтися в просту вдяганку. І як тільки взяли шлюб, посадив старець молоду на візок і – «вйо, конячко, поки жива, а як здохнеш, друга буде!» – поколивався нога за ногою з двору. 
Люди збіглися дивитись на те диво, а Злотоволоска й очі собі затулила. 
От сунуть вони й сунуть, дотяглися на широкі луки. Аж там отара білих овець пасеться. Злотоволоска й питається: 
– Гей, чабане, чиї це вівці? 
– А чиї ж? Короля Рудя! Це ж найбагатший пан, а що вже добрий, то й у світі такого немає! – каже чабан. 
– Ой, бідна я, нещасна, де ж мій розум був, що я за нього піти не схотіла?! – зітхає вона. 
От сунуться вони й сунуться, дотяглися на широкі ниви. Аж там пасеться череда корів і ситих волів. 
Злотоволоска й питається: 
– Гей, чередниче, чия це худоба? 
– А чия ж? Короля Рудя! Це ж найбагатший пан, а що вже добрий, то й у у св ті такого немає! – каже чабан. 
– Ой, бідна я, нещасна, де ж мій розум був, що я за нього піти не схотіла?! 
От сунуться вони й сунуться, дотяглися до далеких гір. Аж там женуть на пасовище табун коней. Злотоволоска й питається: 
– Гей, пастуше, а чиї це коні? 
– А чиї ж? Короля Рудя! Це ж найбагатший пан, а що вже добрий, то й на світі такого немає! 
– Ой, бідна я, нещасна, де ж мій розум був, що я за нього заміж не схотіла? 
От минули вони гори, й показалося велике місто. 
Злотоволоска знову питається: 
– А чиє це місто? 
Коли саме йде тудою покоївка, він і сказав, щоб забрала Злотоволоску до покоїв набивати перини, а йому щоб більше таких робітниць не посилали. 
Прибирає Злотоволоска в замкових покоях та й зітхає тяжко, – що яка-то там краса, і дома в батька такої не бачила. Аж тут покликали її. Мовляв, шиють убрання для молодої, то мірятимуть на ту покоївку, що буде з усіх найкраща. От поставили їх уряд. Мусила й вона ставати. І на тобі! Всі покоївки визнали її за найкращу. От і приміряли шлюбне вбрання до неї, шили, гаптували золотом, пильно докладали рук, бо завтра ж королівській молодій у ньому танцювати. Пізно ввечері пустили Злотоволоску додому. 
А дома чоловік: 
– Де це ти забарилася? Що там робила? Що принесла? 
– Як же не забаритись, коли не пускали! Як же й принести що, коли не дали? – аж плаче Злотоволоска. 
– Еге, оце так! – буркотів старець. – Ото робітниця з тебе! А з чого ж нам жити, як другий день ти нічого до хати не приносиш? 
Коли як гляне, що вона така сумна й смутна, то зараз і пом’якшав та й каже 
їй: 
– Та вже не вдавайся в таку тугу! Воно й жебракові часом щастя усміхнеться. От був я сьогодні у замку на кухні, а там пироги пекли на весілля. То й мені перепало. Тепер повечеряємо собі всмак. 
І справді виклав з торби пирогів повну тарілку. Сподобалися вони Злотоволосці, бо таких і дома не їла. Навіть спала тої ночі краще, бо чоловік трохи подобрішав. 
Але вранці він знову їй каже: 
– Сьогодні йди просто до замку на роботу. Я впросив, щоб узяли тебе на кухню. Розказав їм, яка ти моторна, за те мені дали наїдку більше і ліпшого, що й тобі вчора смакував. Тобі там ще й не стільки перепаде! Бо там до весілля ладнаються, ввечері вже й король Рудь там буде із своєю молодою. Тільки ж ти не поїж усього сама. Ось тобі горня. Щоб ніхто не бачив, прив’яжи його під фартух та й принеси мені трохи страви. За це тобі ніхто не посміє нічого сказати, хоч би й знайшли його в тебе. Тільки ж гляди, я вже давно теплого не їв, то не прийди додому без страви! 
' Та й випхав її з хати, а сам пішов нібито в місто на жебри. 
А Злотоволосці добре було у замку на кухні. Ніхто за неї краще не порадив, як і що на вечерю готувати. День минув, що вона й не зогляділася, а ввечері вже було у неї трохи юшки в горнятку під фартухом. І вже можна іти їй додому. Коли ж почали її усі вмовляти, щоб зосталася хоч подивитися на перший танець. Не пустили її, втягли до великої світлиці, хоч біля дверей пристояти. 
А в світлиці вже гостей-гостей, саме починають перший танець. Тут поставали пани з панночками в пари, тільки молодий зостався чогось сам собі. І вже нема йому панночки до танцю. Та молодий не журився, схопив собі з-під дверей Злотоволоску та й закружляв її в танку. 
Тут як линеться юшка з горнятка, що в неї під фартухом, – залила їй усю одежу. 
Вона трохи не згоріла з сорому, а гості в крик: 
– Дивіться, дивіться, королева пара всю одежу собі залила! 
Кинули гості танцювати та тільки зглядаються. 
За тим соромом Злотоволоска й незчулася, як покоївки ввіпхнули її до якоїсь кімнати та й стали скидати з неї просту вдяганку, та вбирати в золоті шати, що ото на неї і міряли, й шили. Злотоволоска з дива тільки заїкалась, питаючи, що то буде. Але на те не зважали й так її убрали та причепурили, що стала вона мов з неба зіронька. 
Тут саме відчинилися двері й увійшов король Рудь та так щиро усміхається до неї, а далі підійшов та й каже: 
Ну, моє серце, чи пізнаєш ти свого чоловіка з хижки? Бо я тебе пізнаю в простих, і в королівських шатах! 
Тепер вже вона здогадалась, звідки вітер віє! Посварилася на нього пальчиком тієї ручки, якій загадував полоти на городі, усміхнулась й подала йому руку. 
Король Рудь познайомив з усіма гостями свою милу дружиноньку, а їхню королеву, – і грали весілля аж до світу. 
А далі вже все було добре. На той час, коли Злотоволосчин батько прийшов їх одвідати, вона звикла вже до свого чоловіка й до його рудої бороди, котра до того ж трохи й почорніла. Боялася тепер Злотоволоска тільки, щоб та борода ніколи не посивіла.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: