ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Аллем каллем
Аллем каллем

Хто чвалом чвалає, хто гони ганяє, а тому, хто з ринку несе базаринку, без копійки грошей на голові горщик потрощать. Коли день за день зачепився, коли сніп у решеті поточився, коли буйвол оповісником став, а цап бороду голити навчився, коли в мого татка заєць наймитував, коли був я хлопчик п’ятнадцяти літ – то сидів на хліві та грав у цурки.
Коли це ні сіло ні впало – прибігає дід та й гукає: 
– Сину мій, радісна звістка! Твій батько народився! 
Я тоді шмиг із хліва додолу та й чимчикую додому. А мати моя взяла півоглоблі та й пише дрібнесенько на лобі. 
– Даруйте, мамо, але де ж ваші очі? Кажуть, у мене батько народився! Дай-но я його погойдаю, а ти нам чи піте спечи, чи роби вже там, що захочеш! 
А мати моєї матері,– що вже запеклу вдачу має, через неї ось сорок літ страждаю,– як зарепетує: 
– Не можна! Ти йому або щось поламаєш, або скрутиш, або на руки візьмеш та підвередишся, отоді вже я тебе почастую деркачем по ребрах! 
– Ось бачите, мамо, і ви од баби перетерпіли чимало! Всі навчилися «батько» казати, а ми – от біда! – не ладні ще промовити: «Тату!» Краще я його буду в колисці гойдати. 
А мати моя й каже: 
– Іди, синку, погойдай. 
А коли я гойдав,– гойда-гойдаша! – колиска з рук вирвалась, батько почав плакати – та не плаче, а притьмом реве! Почала мене мати деркачем частувати, так я втік та сховався у собаки в хаті... 
Було таке чи й ні, а був собі бідний чоловік та й мав жінку й малого сина. Та ще був у них віслюк. Возив дядько на ньому поклажу та й заробляв на хліб. 
Аж це захворів та й помер. Поплакали вдова з сином, посиділи вони в хаті голодні – нема ради! Тоді взяв парубок віслюка та й їде на базар. Привіз комусь поклажу сюди, одвіз туди – на вечір є тридцять пара. Купив хлопець на вечерю, що треба, та й несе додому, віддає матері. 
Радіє мати: 
– Сину, скільки ж ти сьогодні заробив? 
– Матусю,– одказує парубок,– що вже я старався, а увечері дивлюся – тільки тридцять пара. 
– Гай-гай, аби ти, сину, тільки здоровий був, а там зароблятимеш ще більше,– говорить мати та й подає вечерю. 
На другий день іде хлопець знову на базар. Знову підвозить, одвозить, тудисюди, на вечір дивиться – сорок пара заробив. На десять пара купує їжі й приносить додому. 
Зустрічає його мати та й питає: 
– Скільки ж ти, сину, сьогодні заробив? 
– Матусю, сьогодні я так старався, і туди одвіз, і сюди привіз – сорок пара заробив. 
От вони й задоволені обоє. 
Вранці бере юнак віслюка та й знову йде на базар, а увечері приносить вже п’ятдесят пара. 
– Оце ж я заробив п’ятдесят пара,– говорить парубок матері.– Завтра йди до падишаха та й проси в нього дочку за мене. 
– Ой сину, хіба ж можна, заробивши п’ятдесят пара, брати за себе дочку падишаха? 
– А чому б і ні? Тепер щодень я зароблятиму все більше й більше. Йди сватай, не бійся! 
Але мати розраджує: 
– Сину, як же я піду туди, куди ніколи не ходила? 
А вранці хлопець бере віслюка й чимдуж поспішає на базар. Увечері ж він приносить аж шістдесят пара й каже матері: 
– Мамо, сьогодні я заробив аж шістдесят пара. Завтра ти повинна висватати мені дочку падишаха. Як не підеш, то я більше не буду заробляти гроші. 
Що мала робити бідна вдова? Надягла вона фередже та й пішла до палацу падишаха. Сторожа гадає, що то прийшла жебрачка, та й подає їй кілька пара. Але жінка відмовляється: 
– Ні, я прийшла не по милостиню, а маю справу до падишаха. 
Пустили її в палац. 
А там, хто не трапиться їй, всі подають милостиню, тільки вона не бере, а відповідає: 
– Я йду до  султан-ханим.
От її й пропускають. 
Коли це й султан-ханим їй трапилася й питає вдову, чого та прийшла в палац. А вдова й одказує: 
– Ой, султан-ханим! Маю я сина, а в нього є віслюк. І заробляє мій син щодня як не сорок, то шістдесят пара. Оце й послав він мене, аби я висватала йому твою дочку. Так віддаси чи ні? 
Султан-ханим відповідає: 
– Дуже добре, віддам, тільки спершу треба поговорити з її батьком. 
Кличе вона падишаха та й розповідає йому все, а той і каже: 
– Ще б пак! Чому не віддати? Ми тільки тебе й ждали! Але нехай твій син за сорок днів навчиться грати в аллем-каллем. Коли ж ні – відрубаю йому голову! 
Приходить бідна жінка додому та й гірко-гірко плаче: 
– Чи ж я тобі не казала, що ти дочці падишаха не рівня. Падишах сказав, що віддасть за тебе дочку, але ти повинен за сорок днів навчитися грати в аллем-каллем. А коли – ні, він одрубає тобі голову! 
А син їй відповідає: 
– Овва! Адже у нас є віслюк – втікаймо, вони нас не знайдуть. Складай начиння та й гайда! 
– Ой сину! Ти завдаєш мені, старій, стільки клопоту,– скаржиться мати й починає складати майно. 
А в них було дві ложки, таріль, дві подушки та ковдра. Поклали вони своє начиння на віслюка та й поїхали. 
Довго вони їхали, аж досягли міжгір’я й зупинилися там, щоб переночувати. Коли бачать: до них чвалає дев. Перелякалися мати з сином, сидять ні живі ні мертві. 
А дев і питає: 
– Що ви тут шукаєте? 
А вони – що ж їм робити? – розповідають девові свою пригоду. Тоді дев і пропонує вдові: 
– Віддай мені свого сина, я навчу його грати в аллем-каллем. А мине сорок днів, приходь сюди та й забирай назад. 
Віддала жінка сина девові, а сама сіла на віслюка та й поїхала додому. 
А дев ляснув хлопця по щоці, перекинув його на яблуко й поклав у кишеню. 
Прийшовши додому, дістав яблуко, вдарив по ньому – яблуко стало хлопцем. Тоді дев замкнув його в палаці й пішов геть. 
Сидить хлопець у палаці, і так йому нудно. Виходить він із кімнати та й починає снувати по палацу, раптом бачить – дівчина, прекрасна, мов ранкова зоря. Вгледіла його дівчина та й питає: 
– Юначе, як попав ти в руки цього клятущого дева? 
Парубок розповів їй, що прийшов навчитися грати в аллем-каллем. 
– Ет, ще до тебе сюди приходило стільки лицарів, аби навчитися грати в аллем-каллем, та тільки цей ірод всіх зо світу згубив, а із їхніх черепів оту башту спорудив. Хто попаде до нього в руки, живий не вийде. 
Гірко зажурився парубок, дівчина й пожаліла його, стала розраджувати: 
– Я тобі допоможу, але ти маєш виконати все, як я тобі скажу – ачей порятуєшся. Слухай же: завтра прийде дев та й почне з тобою боротися. Гляди ж, не змагайся з ним, бо він тебе одразу ж уб’є. Як тільки він тебе схопить, ти одразу ж падай на землю. А буде зводити на ноги – падай додолу. Почне сварити й штурхати – не зважай. А грати в аллем-каллем я сама тебе навчу. 
Зрадів хлопець, іде, втішаючись, до себе в кімнату. 
Вранці приходить дев, забирає юнака й спонукає його до двобою. Та ледвено доторкнеться дев до хлопця, як той падає додолу та й качається, мов буйвол, по землі. Дев гнівається, починає його зводити, а він не встає. Дев штурхає хлопця, сварить, а той не зважає. Таким чином боролися вони до самісінького вечора, аж поки докучило девові й той замкнув хлопця в палаці. Тоді юнак нишком іде до дівчини. 
– Добре, що ти не став змагатися з девом, бо він тебе вже сьогодні вбив би! – каже вона та й починає вчити парубка грати в аллем-каллем. 
– А зараз іди собі. Коли розвидніє, дев знову прийде й почне з тобою боротися, гляди ж, не змагайся,– нагадує вона юнакові й відпускає його. А той іде й лягає спати. 
А вдосвіта приходить дев та й знову спонукає хлопця битися, але той робить все так, як його навчила дівчина. 
І так триває сорок днів: дев викликає хлопця на двобій, а той одмагається. 
Зате за сорок днів парубок вивчив гру в аллем-каллем. Дев же, не відаючи про те, й каже: 
– Ти, парубче, не здатний вивчити цю гру. 
Тут приходить вдова, дев і віддає їй сина. Ідуть вони дорогою, йдуть. Коли це хлопець перекинувся на зайця, кожнісінька шерстинка в нього сяє наче золота – аж очі бере. Як почав заєць снувати в матері під ногами, жінка крутиться, та ніяк не второпає, куди пропав син, тільки й вигукує: 
– Ой, де ж це ти, сину? Та хапай же зайця, хапай-бо! 
А той знову перекинувся на парубка. 
– Де це ти був? Тут заєць шмигляв у мене під ногами. Був би піймав та продали б. 
Приходить син з матір’ю додому, а на другий день хлопець перекинувся на оленя – роги золоті, копитом б’є, аж іскри сиплються. От і каже матері: 
– Одведи мене на базар та продай. 
Веде його жінка на базар. Як збіглося люду – дивляться, а ціну скласти не можуть: мовляв, хто й може купити такого оленя, так хіба падишах! 
Та й доповідають про цього незвичайного оленя падишахові. Дає він удові калиту золота за оленя, і та, радіючи, йде додому. 
А падишахові конюхи ведуть оленя до стайні й кладуть перед ним найзеленішого зілля – олень їсть і стає все менший, аж поки й зовсім зникає, тільки мотузка лишається. Конюхи до падишаха, а тому що робити. 
– Хто його знає, що воно за мана? – каже та й забув. 
А хлопець набуває свого вигляду, йде додому й на гроші, що їх падишах дав матері за оленя, ставить собі гарну хату. 
По якімсь часі він перекидається на чистокровного арабського огира – кожнісінька волосинка на ньому аж горить. 
– Ведіть мене, мамо, на базар та продайте, тільки ж глядіть вуздечки не віддавайте,– загадує парубок матері. 
Бере жінка коня та й веде на базар. А люд тільки дивом дивується, бо хто ж має стільки грошей. Доказують падишахові про те, він і посилає слуг, аби купили йому того скакуна. 
А тим часом дев здогадався, що юнакові стала відома його гра в аллем-каллем. Стає тоді дев вітром та й летить на базар. 
Примчав, тільки хотів ухопити хлопця за повід, а юнак одразу ж перекинувся на голуба та й полетів. Тоді дев стає соколом та й ну доганяти голуба. А голуб сів на вікно, відчинене в кімнату падишахової доньки, й став букетом троянд. 
Падишахівна як побачила троянди, вхопила в руки й приклала до вуст. 
– Ой, які гарні квіти! – каже вона. 
Аж тут підлетів дев, вчепірився за ріг палацу та й ну трясти його. 
– Кидай букет хутчій! – Гукають падишахівні. 
Дівчина кинула троянди, а вони розсипалися, стали просом та й розсіялися по кімнаті. Тоді дев перекинувся на півня та й давай клювати просо. Тільки одна просина залишилася – в дівчини під ногою. Дев не може знайти, а зернина обернулася шакалом: накинулася на півня й убила його. 
Аж тоді хлопець набрав свого вигляду, пішов до падишаха й каже: 
– Я навчився грати в аллем-каллем, тепер прошу, щоб і ти дотримав свого слова – віддай за мене свою дочку. 
Падишах ніяк не погоджується, але юнак робить аллем, потім каллем – що має робити падишах? 
Сорок днів та сорок ночей справляли весілля, й удовенко одружився з донькою падишаха. Так здійснилися його бажання. Аби це й нам так! 

*  Султан-ханим – дружина султана, падишаха.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: