ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Син падишаха
Син падишаха

Був колись один падишах, і мав він трьох синів. А в саду в падишаха росла яблуня, і щороку родило на ній тільки троє яблук. Та ще ні разу не вдалося падишахові їх покуштувати.
Якось і каже падишах своїм синам: 
– Мої любі, ніяк не можу я поласувати цими яблуками. Вже ви й повиростали, а й досі не дізналися, хто зриває ті яблука. 
– Панотченьку! – каже старший син.– Піду я сю ніч, постережу яблуню, і що вже там не буде, а принесу тобі яблук. 
– То й гаразд,– одказує падишах. 
Бере шахзаде стріли та лук, іде в сад і ховається неподалік. І ось, ледь настала ніч, налетів одразу вітер, та такий, що нічого не видно! Юнак, як тільки те побачив, підхопив свої черевики та й дременув чимдуж до батька, щоб розповісти всю пригоду. 
Середульший син почув цю розмову й на другий день теж просить пустити його на ніч у сад. Бере сагайдак з луком і йде під яблуню. Та коли споночіло, подув вітровій, та такий, як буря. Втік юнак із саду і побіг до батька. 
На третій день іде в сад найменший син. Опівночі знявся вітрюга. Не вітер, а буря. Страшно стало юному лицареві, та він лишився в саду. Аж це залазить у сад двоголовий дракон. Він хоче вирвати яблуко, але шахзаде випускає стрілу і влучає в голову. Дракон одразу ж полишає сад. 
Тоді найменший син зриває яблуко, приносить батькові й оповідає все, що сталося в саду, а старшим братам пропонує: 
– Ходімте по драконовому сліду, відрубаємо йому й другу голову! 
Виходять юнаки з отчого дому й ідуть слідом за драконом. Ідуть вони, 
йдуть, аж бачать: криниця стоїть. Старший брат і каже: 
– Обв’яжіть мене міцненько, я спущуся в криницю. 
Брати роблять з поясів вірьовку, обв’язують старшого брата довкіл стану і починають опускати в криницю. Та не встиг він дістатися й половини зрубу, як почав репетувати: «Ой-ой, горю!» – і брати тягнуть його назад. 
Потім опускають середнього брата. Той теж одразу зчинив лемент, і його витягли назад. Настав ряд найменшого брата. 
– Коли я буду кричати: «Горю!» – ви не зважайте. 
Брати починають опускати його в криницю, він кричить: Горю!» – але ті його не слухають. 
І ось шахзаде дістає дна криниці, одв’язує вірьовку, дивиться: аж перед ним двері. Він відчиняє їх, а там лежить дракон. Юний шахзаде вихопив шаблю, відрубав драконові другу голову, а тоді почав обходити все довкола. Коли це бачить: ще одні двері. Відчиняє, а там сидять троє дівчат – як писанки. 
Як угледіли дівчата шахзаде, так і зойкнули: 
– Ой, юначе, як ти сюди попав? Адже тут дракон. Побачить тебе, одразу проковтне! 
А лицар їм відповів: 
– Ви мене лякаєте драконом, а я з ним розквитався вже. 
Дівчата як почули це, то невимовно пораділи. 
А юнак дивиться: перед однією дівчиною золота прядка; перед другою – золоті кросна, самі вишивають. А в третьої – золота квочка й золоті курчата клюють перлинки на золотому тарелі. 
– Дівчата, чи не хочете, аби я вас на землю підняв? – питає шахзаде. 
– Де б то не хотіли! – вигукують вони. 
Тоді син падишаха бере прядку, кросна, квочку з курчатами, кладе все в бесаги, а дівчат підводить до криниці. Обв’язує старшу дівчину вірьовкою й гукає: 
– Старший брате, тягни: це тобі! 
Потім обв’язує середню й кричить другому братові: 
– А це тобі! 
Коли настав ряд найменшої, дівчина й радить йому: 
– Шахзаде, спершу ти дістанься білого світу! Бо коли піднімусь туди я, твої брати позаздрять тобі й залишать у криниці. А мені тебе дуже жаль. 
– Ба ні! Спершу ти! 
– Гаразд,– погоджується вона,– але знай, що для тебе настане лиха година. Брати не піднімуть тебе нагору – переріжуть вірьовку, й ти впадеш униз. А внизу два барани: один білий, другий чорний. Якщо впадеш на білого, то, може, й зумієш вилізти нагору, коли ж на чорного, то впадеш із ним ще глибше. На ось тобі три волосини з моєї голови, вони тобі в пригоді стануть. Шахзаде обв’язує дівчину вірьовкою й кричить братам: 
– Тягніть – це моя! 
Брати витягли дівчину, дивляться на неї, а вона ж, мов зоря, ще гарніша, ніж сестри. 
– Еге, цю він собі бере! Залишмо його в криниці – тоді знатиме! – говорять вони й кидають йому вірьовку. 
Обв’язався юний шахзаде, а брати дотягли його до половини зрубу та й перерізали вірьовку. Полетів шахзаде шкереберть та й упав на чорного барана, а той і поніс хлопця глибоко-глибоко. 
Опритомнів юнак по якімсь часі, озирається сюди-туди, аж бачить: стоїть хата. Іде він прямо туди й стукає у двері. Відчиняє йому стара жінка, він і проситься в неї: 
– Матусю, пусти гостя переночувати. 
– Звідки ж ти, сину? – питає вона.– Адже тут не пройдуть ні пері, ні джин, ані людський син. 
– Пожалій, матінко,– обнімає він бабусю.– Я тобі за сина буду. 
Пожаліла його стара, пустила в хату. 
Звечора шахзаде заснув, опівночі ж його почала мучити спрага. Прокинувся він і просить у бабусі води. 
– Сину,– стала розповідати йому бабця,– в нашій країні її ніколи не буває. Джерело захопив дракон, і ми воду в нього викуповуємо: щороку віддаємо за неї дівчину. Ми набираємо води, скільки хто спроможеться, й бережемо її до нового року. Тепер якраз ні в кого немає й краплини. Завтра – новий рік, сю ніч прощаються з дочкою падишаха, а вранці віддадуть її драконові. 
Шахзаде нічого їй не говорить, а рано-вранці йде в гори й ховається неподалік від драконового лігвища. 
Коли зійшло сонце, привели туди доньку падишаха, а внизу вже стоять люди з посудом, чекають води. І ось вилазить семиголовий дракон. Тільки-но хотів він ухопити дівчину, як лицар відрубав йому одразу всі сім голів. Побачила це дівчина, вмочила руку в драконячу кров та й поставила позначку на спині шахзаде. 
А люди внизу похапцем набирають води, тільки ж бачать: вона все тече й тече. Біжать вони нагору, дивляться, аж дракон лежить мертвий, а дівчина жива! 
Ведуть її одразу ж до падишаха, а той як побачив, що вона жива й здорова, невимовно зрадів та й питає: 
– Хто ж тебе, дочко, порятував? 
А дівчина й одказує: 
– Звеліть, тату, оголосити, щоб завтра всі юнаки поприходили до палацу, а я вже мого рятівника впізнаю. 
Падишах так і зробив. Посходилося юнацтво. Дівчина й загадує слугам: 
– На котрого я вкажу, беріть і ведіть сюди. 
І ось проходять хлопці перед палацом. Як тільки ж з’явився шахзаде, дівчина одразу подала знак, слуги вхопили лицаря та й привели до палацу. Падишах і питає його: 
– Сину мій, це ти визволив мою дочку? 
– Ба ні! – відмовляється юнак. 
– Ти! – наполягає дівчина.– Я ж тебе позначила. 
Дивляться люди, аж на спині в хлопця позначка. 
– Сину, я заручу тебе з моєю дочкою, чи ти згодний? 
– О падишах! Я чужинець і хочу повернутися на батьківщину. 
– Коли так, проси ж у мене, чого забажаєш. 
– А чого мені бажати? Виведи мене на білий світ! – просить шахзаде. 
– Я й радий був би, сину мій, тільки в мене на це сили немає. Може, в тебе є ще якесь бажання, то скажи, і я виконаю. 
– Ні, іншого в мене немає,– відповів лицар і попрощався з ними. 
Довго він бродив, аж поки опинився під високим деревом і ліг відпочити. А на тому дереві та звила гніздо птаха Сімург, що пташенят вивела. Лежить під деревом шахзаде, аж глянь! – повзе по стовбуру дракон і хоче пташеняток поїсти. Лицар вихопив меча й розрубав потвору навпіл, а сам знову ліг та й заснув. 
Коли це летить Сімург. Побачила юнака й кинулася на нього, щоб заклювати. 
– Бач, розбійнику! Так це ти щороку пожираєш моїх пташенят! 
Тут пташата як закричать: 
– Ой, не руш його, не чини зла, бо то ж він нас порятував від дракона! 
Тут Сімург побачила труп дракона, а тоді підлетіла до сонного лицаря й затулила крильми сонце, аби не пекло так нещадно. 
Прокинувся невдовзі юнак, зирк! – він лежить у затінку. «Звідки ця тінь?» – гадає він, аж це птаха й промовляє до нього людським голосом: 
– Сину, ти порятував моїх пташенят – проси ж тепер у мене, що хочеш. 
– Я хочу, аби ти винесла мене на білий світ,– каже шахзаде. 
– То й гаразд! – відповідає птаха Сімург.– Тільки ти маєш дістати сорок баранів та сорок бурдюків води. Баранів ти причепиш мені з одного боку, бурдюки – з другого, а сам сядеш на спині, так ми й полетимо. Коли я казатиму: «Гак!» – даватимеш мені барана, а промовлю: «Гик!» – бурдюк з водою. Так я тебе й винесу на світ. 
– То й гаразд,– говорить шахзаде і йде до падишаха. 
– О падишах, я прошу в тебе сорок баранів та сорок бурдюків з водою. 
Юнакові дали все, що той хотів, примостив він свої пожитки на птаху й сам сів. 
Летять. І як скаже Сімург: «Гак!» – хлопець дає їй барана, мовить: «Гик!» – бурдюк води. Так вони летять, летять, вже й лишилося до білого світу недалеко, аж Сімург каже: «Гак!» А баранів немає вже. Що робити? Відрізав юнак свою литку та й подав птасі. Тільки ж Сімург розуміє, що то людське м’ясо, отож не їсть, а ховає під язик. Незабаром дісталася птаха Сімург на землю, сіла та й каже юнакові: 
– А пройдись-но трохи! 
– Ти лети собі щасливо, а я посиджу тут, бо слабий дуже. 
Тоді птаха дістає з-під язика його литку, прикладає до ноги й нога стає такою, як і була. 
Попрощалася птаха Сімург з юнаком та й полетіла, а шахзаде приходить до свого міста, купує у різника міхур, натягає його на голову й стає такий, ніби гирявий. Потім іде до майстра, який обробляв коштовне каміння, та й проситься: 
– Пожалій мене, майстер, візьми до себе учнем. 
– Та ти ж гирявий, парубче! Нащо ти мені? – відмовляється майстер. 
– Я робитиму все, що загадаєш,– благає його шахзаде,– тільки даватимеш мені шматок хліба. 
– Та добре вже,– погоджується майстер. 
Залишмо його у майстра, а тут, у цім краю, його брати, повитягавши дівчат із криниці, приводять їх у палац. 
Батько й питає синів: 
– А де ж ваш брат? 
А ті й одказують: 
– Десь у дорозі пропав, ми й не помітили. 
Розгнівався падишах, та що діяти? 
Минає кілька днів. Сини й кажуть батькові: 
– Видай дівчат за нас. 
Посилає падишах дочкам звістку, але ті відмовляються: 
– Поки не повернеться молодший шахзаде, ми заміж не підемо. Чекатимемо його сім літ. Якщо прийде – добре, не прийде – вчинимо вашу волю. 
– Гаразд,– погоджується падишах та й припиняє розмову. 
Ось минає сім років, падишах знову шле до дівчат звістку, а найстарша йому й відповідає: 
– Хай падишах замовить мені золоту прядку, та ще якби вона сама й пряла,– тоді піду заміж. 
Падишах загадує, аби покликали до нього майстра, що вміє пораї лея біля коштовного каміння, і наказує йому: 
– Змайструй таку прядку, щоб золота була ще й сама пряла! Не зробиш за сорок днів – не носити тобі голови! 
Прийшов додому майстер, пожурився й заплакав. Аж підходить до нього учень. 
– Чому плачеш, хазяїне? 
А той і відповідає: 
– Іди геть, гирявий! У мене таке горе, що ніхто не розважить. А тут ще й ти докучаєш! 
– Благаю тебе, поділися зі мною, ачей допоможу,– не відступає учень. 
Майстер і каже: 
– Загадав мені падишах зробити золоту прядку, та щоб сама й пряла! 
– Овва! Чого ж його плакати? Я за сорок днів зроблю все, як просить падишах. 
– Та як же ти його зробиш? І що тобі на те треба? 
– Купи мені мішок горіхів та бочку бузи й принеси сюди. Тільки сорок днів до майстерні й не підходь, а на сорок перший прийдеш і забереш. 
Приніс майстер гирявому все, що той просив, а сам подався додому. Тільки ж не сидиться йому. Нишком підійшов він до майстерні, зазирнув у щілинку та й бачить, що гирявий з молотком у руці співає пісню, примовляючи: «Тирил-лан-так-так, тирил-лан-так-так!» – Розлущить горіх, зап’є бузою та й знову співає, примовляючи. 
– То це ти так працюєш? – закричав хазяїн. 
А той йому: 
– Ось бач! Я тільки хотів починати, як ти прийшов та й зіпсував усе. Іди собі, не побивайся! 
На сорок перший день приходить майстер, а учень виносить прядку й каже: 
– Ось і прядка. Неси її в палац. Та візьми за неї стільки золота, скільки вона важить. 
Приніс майстер прядку, а її передають дівчатам. Найстарша сестра як побачила, так і засяяла: 
– Ой сестроньки! Шахзаде, який нас порятував, вже десь тут. 
І ось найстаршу сестру видали заміж за першого шахзаде, а другий і собі просить: 
– Ожени, тату, й мене! 
Тільки ж середульша сестра забагла, аби їй першій зробили золоті кросна, та щоб вони самі вишивали, самі й нитку розпускали. 
Знову кличе падишах майстра й говорить: 
– Коли за сорок днів не зробиш такі кросна, щоб самі вишивали й самі нитку розпускали, не носитимеш голови на плечах. 
Приходить майстер додому та й журиться, а гирявий і питає: 
– Чого, майстре, знову сумуєш? 
– Як же мені не сумувати, коли падишах звелів зробити золоті кросна, та ще й такі, що самі вишивають і нитку розпускають. 
– Не журися, я зроблю й кросна, лиш купи мені два мішки горіхів та дві бочки бузи. 
Дав майстер йому все, а на сорок перший день приходить до майстерні, а кросна готові. * 
Несе їх майстер до падишаха, а дівчата як побачили, так і загомоніли: 
– Це ж наш шахзаде десь недалеко!- 
Тепер настала черга наймолодшої сестри. Падишах звелів запитати її, за кого вона піде, а та й відповідає: 
– О падишах! Спочатку загадай, хай мені зроблять золоту квочку з золотими курчатами, та щоб вони на золотому тарелі перли клювали, а тоді хай оголосять, аби всі чоловіки пройшли під стіною палацу. Котрий мені сподобається, за того я й вийду. 
Падишах кличе майстра й доручає йому виконати забаганку найменшої красуні, а той іде до гирявого. 
– Зроблю це,– каже той і зачиняється в майстерні, а на сорок перший день виносить золоту квочку з курчатами, які на золотому тарелі клюють перли. 
Приніс майстер у палац, а найменша сестра як побачила, то зраділа невимовно. 
І того ж таки дня оповісник оголосив: 
– Завтра кожний юнак, кожний чоловік мають пройти під стіною палацу. 
Всі почули ці слова й посходилися на майдан, тільки гирявий каже майстрові: 
– Мені там уже нема чого робити. Чого доброго, ще почнуть глузувати з моєї голови. 
Майстер подався до палацу, а хлопець іде в поле, дістає три волосини, які дала колись йому дівчина, й підпалює одну з них. Коли це постав перед ним арап та й питає: 
– Нащо ти мене кликав? 
– Дістань мені хутко білого коня й білий одяг! 
І арап негайно ж виконав прохання юнака. 
Тоді юнак одягається, сідає на коня і їде на майдан. А там і молоде, й старе проходять перед палацом. 
Аж ось промчав на коні шахзаде. Дівчина одразу ж пізнала його й кинула на нього золотий м’яч. 
Всі закричали, але наш лицар не зважає і їде звідтіля, переодягається, натягає на голову міхур і йде в майстерню. 
А невдовзі приходить і хазяїн. 
– Гай-гай, хлопче,– каже майстер,– аби ти був пішов зі мною, то побачив би, як перед палацом промчав на білому коні якийсь красень у білому одязі. Дівчина одразу ж кинула на нього золотий м’яч. 
А гирявий відповідає: 
– Овва! А якби вона попала мені в голову та розбила, чого доброго, до крові? Добре, що й не пішов! 
На другий день знову сходиться люд на майдан. 
Гирявий знову усамітнюється й запалює другу волосину. Як тільки перед ним з’являється арап, він загадує йому: 
– Негайно принеси мені червоного коня й червоний одяг. 
І ось гирявий, одягнувшись у червоне, стрибнув на коня й мчить на майдан. Коли він проїжджає повз палац, дівчина знову кидає золотий м’яч. Та юнак хутко повертається додому й чекає майстра. 
Приходить хазяїн та й каже: 
– Як шкода, гирявий, що ти не бачив лицаря на червоному коні і в червоному одязі! 
І втретє сходиться народ на майдан. 
Запалив шахзаде третю волосину й наказує арапові, аби той приніс зеленого коня й зелений одяг. А тоді сідає на коня й мчить повз палац. Дівчина знову влучає в нього золотим м’ячем, і народ кричить: «Досить уже!» Хапають юного лицаря та й приводять його в палац. Падишах пізнає свого сина й велить заручити його з юною красунею. Сорок днів гуляли всі на весіллі, а на сорок перший шахзаде розповідає батькові всю свою пригоду. Падишах покликав синів, аби їх покарати, та наймолодший син попросив пробачити їм їхнє зло й говорить: 
– Я не хочу робити те, що вже раз зробили мої брати. 
Тоді падишах посадив найменшого сина на своє місце, й до самісінької смерті вони жили щасливі й веселі.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: