ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Падишахів син та дев
Падишахів син та дев

Було таке чи ні, а колись падишахів було чимало. Може, в решеті, а може, й на дні казана був один падишах, та й мав він сина.
От як виріс парубок, сповнилося йому сімнадцять літ, батько й надумав його оженити. Знайшли юнакові дівчину та й заручили за падишахським звичаєм. 
Починають весілля вже, аж це опівночі наречена зникає. Шукають її до ранку – нема та й годі! Падишах звелів скликати звіздарів – сиплють вони пісок, читають по зорях та й повідомляють падишаха: 
– Ясновельможний, дівчину украв дев, заніс аж на гору Каф: хоче за свого сина її віддати. 
– Що ж його робити? Хто може дістатися гори Каф та забрати дівчину у дева? – питає падишах. 
– О падишаху, це вдатний зробити тільки твій син, шахзаде. Лиш йому вистачить на те снаги,– одказують звіздарі. 
Почув це шахзаде та й проситься у батька, аби той відпустив його в мандри: 
– Пусти, тату, піду я звільняти мою суджену з пазурів дева. 
– Коли ти, сину, ще хлоп’я мале! Таж дев проковтне тебе за один раз! 
Тільки шахзаде як затявся, то несила його відмовити. Лиш одне говорить: 
– Конче маю туди йти! Визволю мою суджену – добре, а коли ні – іншої мені не треба. 
Бачить падишах, що немає ради – відпустив сина. Сідає лицар на коня та й їде. 
Довго він їхав чи ні, з долини на гору. З долини, мов легіт, з байраку, мов бурі клекіт, їде, спочиває, тюльпани-гіацинти збирає, люльку палить, каву попиває й одного чудового дня на вершину котроїсь гори прибуває. 
«А чи не сісти мені та хліба з’їсти»,– думає лицар.– Скочив з коня й сідає в холодку під деревом. 
Аж бачить: дві гадюки змагаються, одна – біла, друга – чорна, й одна одну намагаються проковтнути. Схопив юнак каменюку та й убив чорну гадину. А біла зітхнула й стала людиною. 
– Ой, шахзаде, ти порятував мене. Отож, коли маєш якесь бажання, скажи, я все для тебе зроблю. 
Злякався син падишаха, а людина-гадюка веде далі: 
– Не бійся, я – син падишаха-пері. Не заподію тобі зла, навпаки – ще в пригоді стану. 
Шахзаде трохи оговтався й почав розповідати про своє нещастя. 
– Я хочу дістатися гори Каф. От якби ти мене туди допровадив. 
– Еге, мудра штука! Ходити туди нам заказано. Я можу допровадити тебе тільки до підніжжя гори Каф, а вже далі дістанешся сам. Деви там люті дуже, можуть проковтнути тебе одразу, але я дам тобі залізну сорочку й три стріли. Поки ходитимеш, я почекаю тебе внизу, а тоді доправлю в країну твого батька. 
– То й гаразд,– погоджується юнак,– показуй дорогу. Або визволю дівчину, або ж загину. 
Пері підхопив його й поніс угору, а невдовзі посадовив шахзаде під горою Каф. Потім дав йому залізну сорочку, три стріли й каже: 
– Рушай, лицарю, хай ясна буде твоя дорога. Щасливо повертайся! 
Подався шахзаде. Іде він, іде, аж бачить: круті бескиди перед ним височіють. А він так стомився, що закортіло йому сісти під деревом та спочити. Тільки хотів сісти, аж чує голос: 
– Обережно, людський сину, не навалюйся на мене! 
Глянув шахзаде – аж перед ним гидомирний дев: із пащеки вогонь вилітає. У хлопця від страху аж губи порепалися. 
– Людський сину, тут не проходять навіть джини, так що ж шукаєш ти на цій горі? – питає дев. 
А шахзаде хоч і злякався, та що має робити – розповідає, чого прийшов сюди. 
– Аби ти зі мною потоваришував та допоміг мені, то я допровадив би тебе, куди забажаєш. 
– А яку ж пригоду маєш ти? 
– У дева, який украв твою кохану, є дочка – я її люблю. Сам я не наважуся піти, та коли вже твоя наречена там, то ходімо удвох: ти свою суджену звільниш, а я здобуду собі кохану. Коли ми прийдемо туди, деви почнуть бій. Ось на тобі оцю нагайку: якщо вони мене подужають і навіть уб’ють, ти шмагони мене добряче, і я оживу. А тоді вже ми переможемо. 
Домовилися шахзаде і дев та й знялися вгору. Недовго й летіли, сіли в зеленій леваді. Перейшли луг, аж дивляться: стоїть криниця, а з неї полум’я гуготить. 
А то, виявляється, був вхід до садиби девів. Поки шахзаде міркував, як би його туди залізти, на дні криниці щось завирувало й звідти вискочив дев – іскри так і сиплються з пащеки. 
– Людський сину, я вже тебе давно шукаю, а ти й сам прийшов до мене! Нападай-бо! – репетує дев. 
– Ба ні! Сам нападай! – одказує шахзаде. 
Поки вони сперечалися, у криниці щось заревло, аж земля захиталася, й виліз семиголовий дракон. 
От накинувся той дракон на дева, що побратався з шахзаде, та й почали вони битися. Тоді шахзаде вклав стрілу в лук, пустив її та й влучив прямо в око тому девові, що виліз з колодязя. Хутко дістав із сагайдака другу стрілу й пустив її в ліве око, а третю – в чоло. Пробила третя стріла девові голову, й він заревів: 
– Це ж ти, людський сину, зо світу мене згубив! 
Поточився дев та й гепнувся додолу. Вихопив тоді шахзаде у нього з рук меча і відрубав йому голову. Озирається назад: а там дракон ось-ось має проковтнути його приятеля. Підскакує тоді шахзаде до дракона й одним помахом меча рубає всі сім голів. І дракон, мов мінарет, падає додолу. 
Як побачив дев-побратим, що людський син порятував його, обняв товариша та й каже: 
– А ти хоробрий лицар! Слава твоїй звитязі! Аби не ти, було б мені непереливки. Але тепер ми переможемо. 
Взяв тоді дев свого товариша на спину, й вони спустилися в криницю. Дісталися дна, аж там залізні двері. Заходять туди, а перед ними – величезний сад, посередині ж – палац стоїть, та такий, що аж очі бере. 
Заходять дев та шахзаде в палац, відчиняє юний лицар одну кімнату, а там сидить його наречена. 
– Ой, шахзаде, як ти сюди попав? Це ж як побачить тебе поганий дев, то зараз проковтне! 
Тоді шахзаде й каже: 
– Не бійся, люба дівчино, я вже відправив його на той світ. 
Кинулася до нього наречена, і він її пригорнув. 
Тоді беруть вони золота та перлів, скільки їм треба, дев садовить на одну руку дівчину, а на другу шахзаде та й виносить їх на білий світ. Прилетіли вони під гору Каф, дев-побратим побажав їм щасливої дороги, а сам летить назад – визволяти свою любку. 
А шахзаде з нареченою сіли спочивати. Коли це підходить до них син падишаха-пері, вітає молодих та й допроваджує їх до батька юного шахзаде. 
Заходить шахзаде з нареченою до батька в покої, а той як побачив, так і кинувся до сина. 
– Як же я за тобою скучив! – каже. 
А тоді звелів, щоб по всій державі влаштували свято, а в п’ятницю оголошують, що шахзаде одружується й весілля триватиме сорок днів і сорок ночей. 
Після весілля ж падишах скликав візирів, ходжів та всіх підданих, сходить з трону, бере за руку сина й садовить його на своє місце й мовить: 
– Оце вже я постарів та й не можу більше правити державою. Віднині вашим падишахом буде мій син. Чи згодні ви? 
А піддані й відповідають: 
– Дуже славно, о падишах! Ми згодні! 
Шахзаде подарував усім по халату й одсипав кожному коштовного каміння, якого набрав у палаці дева. 
Всі задоволені розійшлися по домівках, а шахзаде до самісінької смерті жив зі своєю красунею і горя не знав.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: