ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Казка про бідного парубка
Казка про бідного парубка

Було таке чи й не було, а жила колись удова, та й мала вона сина. Були вони дуже бідні, аж це підріс хлопчик, та й став невдовзі з нього такий парубок, що й не сказати.
Ото якось заробив він кілька пара, купив на них сокиру та мотузок і прийшов до матері. 
– Піду я, мамо, в ліс, нарубаю дров, продам – матиму гроші. А тоді візьму дочку падишаха,– говорить він. 
– Атож!– одказує мати.– Що ти таке городиш? Ти на себе ще не заробив, а мрієш про падишахівну. 
– То побачимо,– не вмовкає парубок, взяв сокиру, кинув через плече мотузок, вийняв із печі три палянички, поклав їх у торбу та й рушив на верховину. 
А на верховині зробив собі курінь та й давай рубати дрова. Рубає та складає, рубає та складає. 
Наскладав за три місяці аж три стоси. 
Аж це прийшов до нього перекупник: хоче купити ті дрова. Парубок і каже: 
– Давай мені три золоті. 
Той і дав. Зрадів парубок, але не знає, що з тим золотом далі робити. А тоді й надумав: «Віддам матері, хай висватає мені дочку падишаха!» 
Та й іде додому. Коли дивиться: старий дідуган хоче вбити пса. Жаль стало хлопцеві, от він і каже дідові: 
– Не  вбивайте собаку, я дам вам грошей, скільки попросите.
– Як даси золотого, то не вб’ю,– одказує дід. 
Дав йому парубок золотого, а собаку взяв та й відпустив. Тільки ж пес не відстає та й годі. 
Ідуть вони, йдуть, коли це бачать – стоїть ще один дід, кішку в руках тримає – убити хоче. Дає парубок золотого й за кішку та й відпускає її. Але й кішка не йде геть, а слідом чимчикує. 
Ось ідуть вони, йдуть, коли це якийсь чоловік гадюку вбиває. 
– Не вбивай її, чоловіче,– каже парубок.– Я тобі золотого дам. 
Та й дав, а чоловік випустив гадюку. 
Схаменувся хлопець – аж грошей катма. «Але нічого,– гадає собі,– зате ж я три душі від наглої смерті врятував». 
Та й іде собі далі. Коли це зирк назад – гадюка повзе за ним слідом. Перелякався парубок та й ну втікати. А гадюка людським голосом і каже: 
– Не бійся мене, людська дитино, я тобі зла не заподію, а в пригоді таки стану, адже й ти мене порятував. 
А хлопець ще дужче налякався: «Оце тобі на! Гадюка людським голосом промовляє». 
А гадюка веде далі: 
– Я й не гадюка, я – син падишаха країни Чін. Аби не ти, дід убив би мене. Ходи зі мною до мого батька,  він віддячить тобі.
Набрався хлопець духу і погодився. 
– Як приведу тебе до батька,– навча його гадюка,– та розповім про те, що ти мене порятував, він і скаже: «Проси в мене, чого забажаєш». А ти й скажи: «Я хочу оту печатку, що в тебе під язиком. Даси – нащо іншого й бажати, не даси – лишайся здоровий!»– і виходь з хати. 
– Гаразд,– каже хлопець, та й рушають. 
– Наша земля далеко, пішки йти – снаги нам не стане,– каже гадюка і стає конем.– А сідай-бо на мене, та й летімо. 
Не встиг хлопець і оком моргнути, а вже кінь стоїть на вершині гори. А перед ними – палаци, та такі, що кращих і немає. 
– Оце ж земля мого батька,– каже кінь та й перекидається на юнака. 
Бере він парубка за руку й веде в палац. Дивиться удовенко – на золотому 
троні сидить старий чоловік. Побачив він їх та й говорить: 
– Сину мій, дитино люба, де ти так довго був? Я так непокоївся. Але що шукає тут людський син? 
– Гай-гай, батьку! Аби не він, ти більш не побачив би мене на цьому світі: він порятував мене від смерті,– одказує син і розповів батькові свою пригоду. 
– Коли так,– мовить падишах,– то проси, людський сину, все, чого тобі заманеться. 
– Чого мені бажати, як не тої печатки, що в тебе під язиком. Даси – що може бути краще, не даси – лишайся здоровий! 
Падишах почав умовляти його: 
– Нащо тобі печатка? Дам тобі золота, перлів, коштовного каміння... 
Але хлопець затявся: 
– Ні, мені не треба нічого іншого...– та й іде до порога. 
«Відпустити його так, упорожні – не можна, негаразд,– думає падишах.– Доведеться віддати йому те, що він просить».– Дістав золоту печатку з-під язика та й віддав парубкові. 
– Бери, сину мій! З нею ти матимеш все. Тільки гляди не загуби її. 
Взяв хлопець печатку, подякував падишахові та й пішов додому. 
Ось іде він, іде, вже й ноги спухли, а дорозі немає кінця й краю. Аж це бачить – джерельце. Лягає удовин син біля нього та й засинає, і сниться йому, наче падишах країни Чін промовляє до нього: 
– Нащо ти так мучишся, так страдаєш? Адже в тебе є печатка. 
– А що ж мені з нею робити? 
– Полижи її... 
Хлопець враз прокинувся, дістав печатку й давай лизати її. Перед ним одразу ж постав потворний велет-арап. 
– Наказуй,– мовить він. 
Злякався хлопець потворного велета, але йому так захотілося їсти, що він все-таки звелів: 
– Принеси мені обід! 
Схилився арап у поштивому вітанні, прослав скатертину і подав обід. 
Пообідав удовенко та й лиже печатку знову. Одразу ж з’явився арап. 
– А тепер допровадь мене додому. 
Хапає його арап і провалюється під землю, а невдовзі удовин син опинився перед дверима своєї хати. Переступає він поріг, цілує руку матері, а та заплакала й почала докоряти: 
– Де ж це ти, сину, так забарився? Вже котрий день сиджу я без їжі. 
Полизав син печатку, і арап, як йому було звелено, приніс печеного й вареного, солодкого й солоного. Вдова ніколи в житті не їла так смачно. 
Тоді син і каже матері: 
– А тепер іди до падишаха та й висватай мені його дочку. 
– Чи ти, парубче, з глузду з’їхав?– розгнівалася мати.– Чи ж падишахівна тобі до пари? Та в нас і хата що курник, як ти приведеш сюди дочку падишаха? Коли маєш копійчину яку, то я висватаю тобі котрусь біднішу дівку, а не маєш – то нічого й гоноритися! 
Та тільки не слухає син матері. 
– Як я тобі загадаю, то йди та сватай!– одказує він і посилає вдову до палацу. 
Що має робити бідна мати? Закуталася в дране  фередже та й почалапала. Підійшла до палацу, а сторожа гадає, що то жебрачка. Тицьнули їй якусь копійчину – стара й рада. Прийшла додому, а син і питає:
– А що, мамо, висватали мені падишахівну? 
– Ба ні!– відповідає вдова.– Прийшла я туди, а вони дали мені ось грошей, то я й рада. 
Розгнівався син, вихопив із материних рук копійки та й пожбурив геть. 
– Я тебе послав, аби ти дівчину мені висватала, а ти жебрати почала. Іди ж назад та більше й шага не бери! 
Що робити вдові – подалася. Тільки ж челядь подає їй милостиню – не бере мати. 
– Я хочу побачити самого падишаха, бо маю щось сказати,– відповідає вона слугам. 
Доповідають про неї падишахові, той дозволяє їй зайти. 
– Що тобі треба, жінко, чого прийшла до мене? 
– Ой, володарю, маю я сина-одинака, то прийшла висватати за нього твою дочку. Чи не віддаси? 
Сердиться падишах, але тамує гнів. 
– Гаразд, паніматко, але скажи своєму синові, хай поставить собі палац якраз перед моїм, тоді й видам за нього дочку. Оце йому сорок днів. А не впорається – голову відрубаю тобі й твоєму синові. 
Заплакала вдова та й іде додому. 
Прийшла й докоряє синові: 
– Чи ж я тобі не казала, що не нам ходити по палацах! 
А син вислухав падишахову забаганку й посміхається: 
– Та це пусте! 
Але минає день, другий, п’ятий – парубок нічогісінько не робить. Минає й сороковий. Вдова плаче та й думає: «Вранці нам повідрубують голови. Що його робити?» 
А парубок опівночі дістає печатку. Полизав її – з’являється арап. 
– Щоб удосвіта перед падишаховим палацом стояв мій, та такий, аби супроти нього падишахів був курник. 
Ще й сонце не сходило, як з’явився арап. 
– Палац стоїть, повелителю! Що ще накажете зробити? 
– Тепер маєш оздобити весь палац золотом та сріблом. 
Арап виконує й це побажання, тоді удовенко відпускає його. 
А вранці падишах прокидається, зирк!– перед його палацом стоїть такий, що хтозна-як його й зводили. 
– Ото диво!– вигукує падишах.– Увечері тут не було нічогісінько! Стільки зробити за одну ніч! 
А удовенко знову кличе арапа та й загадує, аби той приніс шати з парчі та привів коня. 
Той виконує, й хлопець вбирається в золотаву одіж, сідає на коня і їде до падишаха. 
А там, у палаці, постає перед ним і каже: 
– О падишах! Ось палац – такий, як ти замовив. Тепер я хочу заручитись із твоєю донькою. 
Дивиться падишах: такий гарний парубок, що й не сказати. Ото й говорить: 
– Та я й не перечу, але спершу принеси моїй дочці весільну сукню, оздоблену діамантами,– тоді й справимо заручини. 
– Добре,– погоджується удовин син, іде додому, знову лиже печатку – з’являється арап. 
– Принеси сукню для падишахівни. Та щоб оздоблена була діамантами й іншим коштовним камінням. 
Сказано – ось і сукня. Та така, що краща, ніж удовенко уявляв собі. Бере парубок подарунок та й несе в палац. 
Падишах як побачив сукню, одразу ж поскликав людей на заручини. А як заручили молодят, стали пити шербет – сорок днів та ночей пили й гуляли. 
А після весілля падишах посилає удовенкові такий наказ: хай між палацами зведуть міст, та щоб вислали його оксамитами, бо падишахівна має перейти з батькового палацу тільки так. 
Кличе удовенко арапа, а на ранок дивиться падишах – стоїть міст небаченої краси. Тоді падишах велить одягати дочку в сукню, подаровану молодим, та й посилає її через міст до зятя. Зустрічає наречену син вдови й веде у свій палац. 
А в падишаховім дворі жив один арап. Якось побачив він падишахівну та й закохався. А відтак почав стежити за молодим подружжям. 
Якось дочка падишаха й каже чоловікові: 
– Любий мій, ти стільки зробив, і все якось дивно. Либонь, знаєш якусь таємницю – відкрий мені її. 
А той не хоче образити дружину, ото й показує їй печатку. 
А в цей час закоханий арап підслуховував їх. Хутко вбігає в кімнату, вихоплює з рук вдовиного сина печатку та тільки лизь!– одразу ж постав перед ним потворний велет-арап. 
– Візьми цього хлопа,– наказує закоханий арап,– та й викинь його геть. А палац перенеси на той бік моря. 
Велет-арап так і зробив. 
А що має робити удовин син? Іде до падишаха та й розповідає усю пригоду. 
Розгнівався падишах. 
– Так то були чари, а сам ти нічого не вмієш робити! 
 Та й звелів надягти хлопцеві на шию залізне кільце, а на ноги – диби й кинути у в’язницю.
Отож сидить там удовенко, а що роблять кішка з собакою, яких він колись порятував? Вони вже знають, що їхньому визволителю непереливки, от кішка й мовить: 
– Тепер наша черга настала, друже собако. Він нас од смерті порятував, тож мусимо звільнити його з тюрми. Та й з арапом поквитатися не завадить. 
От приходять вони на берег моря, сідає кішка собаці на спину й пливуть. Пливуть, пливуть, аж ось суша. Знаходять вони в’язницю та й виводять з неї вдовиного сина. А потім утрьох дістаються до палацу. Удовенко ховається, а кішка пролізла в покої до закоханого арапа і, коли той спав, почала лоскотати в нього під носом. Арап як чхне – а печатка й покотилася додолу. Тоді вдовин син хапає її, лиже, й перед ним постає потворний велет-арап. Вдовин син велить йому: 
– Візьми цього поганця та й кинь його за гору Каф, а палац перенеси на те місце, де він стояв раніше. 
Вхопив велет закоханого арапа та й пожбурив його на край світу, а палац поставив навпроти падишахового. 
Падишах як побачив, що дочка його жива й здорова, зрадів невимовно та й посадив на свій трон удовиного сина. І стали вони жити в тому палаці дуже щасливі. 
З неба впало троє яблук. Одне мені, друге – Гюсні, а третє – тому, хто казку розповів. Так котре ж мені? А одне з трьох – тобі! 

*  Фередже – покривальце, яким мусульманки покривають свою голову так, щоб не було видно обличчя. За давньою мусульманською традицією жінки не повинні показувати обличчя перед чужими людьми.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: