ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Казка про бідного парубка
Казка про бідного парубка

Було таке чи й не було, а жила колись удова, та й мала вона сина. Були вони дуже бідні, аж це підріс хлопчик, та й став невдовзі з нього такий парубок, що й не сказати.
Ото якось заробив він кілька пара, купив на них сокиру та мотузок і прийшов до матері. 
– Піду я, мамо, в ліс, нарубаю дров, продам – матиму гроші. А тоді візьму дочку падишаха,– говорить він. 
– Атож!– одказує мати.– Що ти таке городиш? Ти на себе ще не заробив, а мрієш про падишахівну. 
– То побачимо,– не вмовкає парубок, взяв сокиру, кинув через плече мотузок, вийняв із печі три палянички, поклав їх у торбу та й рушив на верховину. 
А на верховині зробив собі курінь та й давай рубати дрова. Рубає та складає, рубає та складає. 
Наскладав за три місяці аж три стоси. 
Аж це прийшов до нього перекупник: хоче купити ті дрова. Парубок і каже: 
– Давай мені три золоті. 
Той і дав. Зрадів парубок, але не знає, що з тим золотом далі робити. А тоді й надумав: «Віддам матері, хай висватає мені дочку падишаха!» 
Та й іде додому. Коли дивиться: старий дідуган хоче вбити пса. Жаль стало хлопцеві, от він і каже дідові: 
– Не  вбивайте собаку, я дам вам грошей, скільки попросите.
– Як даси золотого, то не вб’ю,– одказує дід. 
Дав йому парубок золотого, а собаку взяв та й відпустив. Тільки ж пес не відстає та й годі. 
Ідуть вони, йдуть, коли це бачать – стоїть ще один дід, кішку в руках тримає – убити хоче. Дає парубок золотого й за кішку та й відпускає її. Але й кішка не йде геть, а слідом чимчикує. 
Ось ідуть вони, йдуть, коли це якийсь чоловік гадюку вбиває. 
– Не вбивай її, чоловіче,– каже парубок.– Я тобі золотого дам. 
Та й дав, а чоловік випустив гадюку. 
Схаменувся хлопець – аж грошей катма. «Але нічого,– гадає собі,– зате ж я три душі від наглої смерті врятував». 
Та й іде собі далі. Коли це зирк назад – гадюка повзе за ним слідом. Перелякався парубок та й ну втікати. А гадюка людським голосом і каже: 
– Не бійся мене, людська дитино, я тобі зла не заподію, а в пригоді таки стану, адже й ти мене порятував. 
А хлопець ще дужче налякався: «Оце тобі на! Гадюка людським голосом промовляє». 
А гадюка веде далі: 
– Я й не гадюка, я – син падишаха країни Чін. Аби не ти, дід убив би мене. Ходи зі мною до мого батька,  він віддячить тобі.
Набрався хлопець духу і погодився. 
– Як приведу тебе до батька,– навча його гадюка,– та розповім про те, що ти мене порятував, він і скаже: «Проси в мене, чого забажаєш». А ти й скажи: «Я хочу оту печатку, що в тебе під язиком. Даси – нащо іншого й бажати, не даси – лишайся здоровий!»– і виходь з хати. 
– Гаразд,– каже хлопець, та й рушають. 
– Наша земля далеко, пішки йти – снаги нам не стане,– каже гадюка і стає конем.– А сідай-бо на мене, та й летімо. 
Не встиг хлопець і оком моргнути, а вже кінь стоїть на вершині гори. А перед ними – палаци, та такі, що кращих і немає. 
– Оце ж земля мого батька,– каже кінь та й перекидається на юнака. 
Бере він парубка за руку й веде в палац. Дивиться удовенко – на золотому 
троні сидить старий чоловік. Побачив він їх та й говорить: 
– Сину мій, дитино люба, де ти так довго був? Я так непокоївся. Але що шукає тут людський син? 
– Гай-гай, батьку! Аби не він, ти більш не побачив би мене на цьому світі: він порятував мене від смерті,– одказує син і розповів батькові свою пригоду. 
– Коли так,– мовить падишах,– то проси, людський сину, все, чого тобі заманеться. 
– Чого мені бажати, як не тої печатки, що в тебе під язиком. Даси – що може бути краще, не даси – лишайся здоровий! 
Падишах почав умовляти його: 
– Нащо тобі печатка? Дам тобі золота, перлів, коштовного каміння... 
Але хлопець затявся: 
– Ні, мені не треба нічого іншого...– та й іде до порога. 
«Відпустити його так, упорожні – не можна, негаразд,– думає падишах.– Доведеться віддати йому те, що він просить».– Дістав золоту печатку з-під язика та й віддав парубкові. 
– Бери, сину мій! З нею ти матимеш все. Тільки гляди не загуби її. 
Взяв хлопець печатку, подякував падишахові та й пішов додому. 
Ось іде він, іде, вже й ноги спухли, а дорозі немає кінця й краю. Аж це бачить – джерельце. Лягає удовин син біля нього та й засинає, і сниться йому, наче падишах країни Чін промовляє до нього: 
– Нащо ти так мучишся, так страдаєш? Адже в тебе є печатка. 
– А що ж мені з нею робити? 
– Полижи її... 
Хлопець враз прокинувся, дістав печатку й давай лизати її. Перед ним одразу ж постав потворний велет-арап. 
– Наказуй,– мовить він. 
Злякався хлопець потворного велета, але йому так захотілося їсти, що він все-таки звелів: 
– Принеси мені обід! 
Схилився арап у поштивому вітанні, прослав скатертину і подав обід. 
Пообідав удовенко та й лиже печатку знову. Одразу ж з’явився арап. 
– А тепер допровадь мене додому. 
Хапає його арап і провалюється під землю, а невдовзі удовин син опинився перед дверима своєї хати. Переступає він поріг, цілує руку матері, а та заплакала й почала докоряти: 
– Де ж це ти, сину, так забарився? Вже котрий день сиджу я без їжі. 
Полизав син печатку, і арап, як йому було звелено, приніс печеного й вареного, солодкого й солоного. Вдова ніколи в житті не їла так смачно. 
Тоді син і каже матері: 
– А тепер іди до падишаха та й висватай мені його дочку. 
– Чи ти, парубче, з глузду з’їхав?– розгнівалася мати.– Чи ж падишахівна тобі до пари? Та в нас і хата що курник, як ти приведеш сюди дочку падишаха? Коли маєш копійчину яку, то я висватаю тобі котрусь біднішу дівку, а не маєш – то нічого й гоноритися! 
Та тільки не слухає син матері. 
– Як я тобі загадаю, то йди та сватай!– одказує він і посилає вдову до палацу. 
Що має робити бідна мати? Закуталася в дране  фередже та й почалапала. Підійшла до палацу, а сторожа гадає, що то жебрачка. Тицьнули їй якусь копійчину – стара й рада. Прийшла додому, а син і питає:
– А що, мамо, висватали мені падишахівну? 
– Ба ні!– відповідає вдова.– Прийшла я туди, а вони дали мені ось грошей, то я й рада. 
Розгнівався син, вихопив із материних рук копійки та й пожбурив геть. 
– Я тебе послав, аби ти дівчину мені висватала, а ти жебрати почала. Іди ж назад та більше й шага не бери! 
Що робити вдові – подалася. Тільки ж челядь подає їй милостиню – не бере мати. 
– Я хочу побачити самого падишаха, бо маю щось сказати,– відповідає вона слугам. 
Доповідають про неї падишахові, той дозволяє їй зайти. 
– Що тобі треба, жінко, чого прийшла до мене? 
– Ой, володарю, маю я сина-одинака, то прийшла висватати за нього твою дочку. Чи не віддаси? 
Сердиться падишах, але тамує гнів. 
– Гаразд, паніматко, але скажи своєму синові, хай поставить собі палац якраз перед моїм, тоді й видам за нього дочку. Оце йому сорок днів. А не впорається – голову відрубаю тобі й твоєму синові. 
Заплакала вдова та й іде додому. 
Прийшла й докоряє синові: 
– Чи ж я тобі не казала, що не нам ходити по палацах! 
А син вислухав падишахову забаганку й посміхається: 
– Та це пусте! 
Але минає день, другий, п’ятий – парубок нічогісінько не робить. Минає й сороковий. Вдова плаче та й думає: «Вранці нам повідрубують голови. Що його робити?» 
А парубок опівночі дістає печатку. Полизав її – з’являється арап. 
– Щоб удосвіта перед падишаховим палацом стояв мій, та такий, аби супроти нього падишахів був курник. 
Ще й сонце не сходило, як з’явився арап. 
– Палац стоїть, повелителю! Що ще накажете зробити? 
– Тепер маєш оздобити весь палац золотом та сріблом. 
Арап виконує й це побажання, тоді удовенко відпускає його. 
А вранці падишах прокидається, зирк!– перед його палацом стоїть такий, що хтозна-як його й зводили. 
– Ото диво!– вигукує падишах.– Увечері тут не було нічогісінько! Стільки зробити за одну ніч! 
А удовенко знову кличе арапа та й загадує, аби той приніс шати з парчі та привів коня. 
Той виконує, й хлопець вбирається в золотаву одіж, сідає на коня і їде до падишаха. 
А там, у палаці, постає перед ним і каже: 
– О падишах! Ось палац – такий, як ти замовив. Тепер я хочу заручитись із твоєю донькою. 
Дивиться падишах: такий гарний парубок, що й не сказати. Ото й говорить: 
– Та я й не перечу, але спершу принеси моїй дочці весільну сукню, оздоблену діамантами,– тоді й справимо заручини. 
– Добре,– погоджується удовин син, іде додому, знову лиже печатку – з’являється арап. 
– Принеси сукню для падишахівни. Та щоб оздоблена була діамантами й іншим коштовним камінням. 
Сказано – ось і сукня. Та така, що краща, ніж удовенко уявляв собі. Бере парубок подарунок та й несе в палац. 
Падишах як побачив сукню, одразу ж поскликав людей на заручини. А як заручили молодят, стали пити шербет – сорок днів та ночей пили й гуляли. 
А після весілля падишах посилає удовенкові такий наказ: хай між палацами зведуть міст, та щоб вислали його оксамитами, бо падишахівна має перейти з батькового палацу тільки так. 
Кличе удовенко арапа, а на ранок дивиться падишах – стоїть міст небаченої краси. Тоді падишах велить одягати дочку в сукню, подаровану молодим, та й посилає її через міст до зятя. Зустрічає наречену син вдови й веде у свій палац. 
А в падишаховім дворі жив один арап. Якось побачив він падишахівну та й закохався. А відтак почав стежити за молодим подружжям. 
Якось дочка падишаха й каже чоловікові: 
– Любий мій, ти стільки зробив, і все якось дивно. Либонь, знаєш якусь таємницю – відкрий мені її. 
А той не хоче образити дружину, ото й показує їй печатку. 
А в цей час закоханий арап підслуховував їх. Хутко вбігає в кімнату, вихоплює з рук вдовиного сина печатку та тільки лизь!– одразу ж постав перед ним потворний велет-арап. 
– Візьми цього хлопа,– наказує закоханий арап,– та й викинь його геть. А палац перенеси на той бік моря. 
Велет-арап так і зробив. 
А що має робити удовин син? Іде до падишаха та й розповідає усю пригоду. 
Розгнівався падишах. 
– Так то були чари, а сам ти нічого не вмієш робити! 
 Та й звелів надягти хлопцеві на шию залізне кільце, а на ноги – диби й кинути у в’язницю.
Отож сидить там удовенко, а що роблять кішка з собакою, яких він колись порятував? Вони вже знають, що їхньому визволителю непереливки, от кішка й мовить: 
– Тепер наша черга настала, друже собако. Він нас од смерті порятував, тож мусимо звільнити його з тюрми. Та й з арапом поквитатися не завадить. 
От приходять вони на берег моря, сідає кішка собаці на спину й пливуть. Пливуть, пливуть, аж ось суша. Знаходять вони в’язницю та й виводять з неї вдовиного сина. А потім утрьох дістаються до палацу. Удовенко ховається, а кішка пролізла в покої до закоханого арапа і, коли той спав, почала лоскотати в нього під носом. Арап як чхне – а печатка й покотилася додолу. Тоді вдовин син хапає її, лиже, й перед ним постає потворний велет-арап. Вдовин син велить йому: 
– Візьми цього поганця та й кинь його за гору Каф, а палац перенеси на те місце, де він стояв раніше. 
Вхопив велет закоханого арапа та й пожбурив його на край світу, а палац поставив навпроти падишахового. 
Падишах як побачив, що дочка його жива й здорова, зрадів невимовно та й посадив на свій трон удовиного сина. І стали вони жити в тому палаці дуже щасливі. 
З неба впало троє яблук. Одне мені, друге – Гюсні, а третє – тому, хто казку розповів. Так котре ж мені? А одне з трьох – тобі! 

*  Фередже – покривальце, яким мусульманки покривають свою голову так, щоб не було видно обличчя. За давньою мусульманською традицією жінки не повинні показувати обличчя перед чужими людьми.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: