ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Казка про дужого чоловіка
Казка про дужого чоловіка

Був колись дужий-предужий лицар, а вийти опівночі з хати боявся. Якось завітав до їхнього міста штукар із мавпочкою: показував на базарі комедію й з того жив. Почув про це дужий чоловік та й подався на базар. Як побачив, які викрутаси виробляє мавпочка, то аж рота роззявив. Цілісінький день простояв, опам’ятався, коли вже споночіло. «Це ж я додому запізнився, що ж його робити?»– подумав він. Кинувся додому, а жінка вже двері замкнула та й спати лягла.
Походив чоловік перед дверима, але немає ради. Коли бачить: в одній оселі світло горить. Підходить лицар туди, аж то корчма, а в ній люди сидять. Увійшов лицар до корчми та й питає: 
– А чи не пустите мене, люди добрі, переночувати? 
– Чому не пустити,– одказують вони.– Тільки унадився до нас дев щоночі. Приходить та й забирає одного. Котрого сю ніч забере – не знаємо. Коли тебе, то ми вже тут не винні. 
Лицар їм і одказує: 
– Ви пустіть мене, а там як уже буде. 
– Ночуй собі,– погоджуються люди. 
Сідає лицар на лаву й питає: 
– А чи ви не пробували того дева обдурити? Може, якось перехитрили б його? 
– Де вже там?– дивуються ті.– Хіба ж дева обдуриш? Він тільки-но ступить на поріг, одразу ж хапає одного та й гайда! 
Лицар і говорить: 
– Коли так, то я йому влаштую чорну ніч. І ви порятуєтеся, і я. 
Устав лицар та й викопав глибоку яму, а тоді загадує: 
– Несіть-но сюди свіжого сиру, скільки маєте, та й киньте його в яму. 
Понаносили чоловіки сиру – повна яма стала. Притрусив лицар зверху 
землю, а тоді посідали всі та й ждуть. 
Коли це як загуде вітер, як зареве буря, ніби небеса на землю падають,– дев іде. 
У всіх од страху аж губи порепалися. А дев підходить до дверей та як зарепетує: 
– А де моя сьогоднішня частка?! 
Дядьки й тицяють пучками на лицаря: 
– Ось твоя здобич! 
Дев суне до лицаря, щоб схопити його, а лицар і каже: 
– Стривай лишень, братуню-деве! Коли ти дужий, то й я неабищо. Поміряймося силою, котрий з нас дужчий. Не подужаєш мене – іди звідсіля геть, щоб і духу твого не було! 
Дев і одказує: 
– Гаразд, кажи тільки, як будемо силою мірятися! 
– А ось як: коли ти такий дужий, то вдар п’ятою об землю, та й побачимо, чи виступить вода. 
Як гепне дев п’ятою об землю, так і загруз по коліна – але хіба ж виступить вода з долівки? 
Тоді лицар і каже: 
– А що, побачив свою силу? Адже ж не виступила вода із землі! 
А сам став над ямою та й надавив однією ногою на сир, а сироватка – цвирк! 
– А що, бачив?– каже лицар. 
Перелякався дев, але так йому закортіло їсти, що він і просить лицаря: 
– Коли ти за мене дужчий, то я тебе не заберу, але візьму котрогось із дядьків. 
– Ба ні,– заперечує лицар,– адже ж у нас не було такої угоди. Краще поміряймося ще раз. Переможеш – забирай мене і їж. 
– Добре,– каже дев.– Тільки як будемо мірятися цього разу? 
– Коли ти такий звитяжний, то візьми оту каменюку та й вичави з неї воду. 
Взяв дев камінь, розтер його на порох, а води й краплини не вичавив. 
Тоді бере лицар в руку трохи сиру та камінь, стискає, а сироватка – цвирк! 
Бачить дев, що той сильніший, та й геть перелякався. Він і каже: 
– Нас сорок братів, я – найменший. Коли бажаєш, поведу тебе туди, де лишилися тридцять дев’ять девів. Будеш нам за побратима. 
– Добре,– каже лицар,– тільки пішки я не піду. Бери мене на спину. 
– Авжеж, візьму,– погоджується дев. 
Садовить він лицаря собі на спину, та й рушають. Пройшли трохи, чує дев: лицар на його спині – що пір’їнка. Ото й мовить він: 
– Ти такий легесенький, що я, либонь, дужчий за тебе. Ось візьму та й з’їм тебе! 
А лицар йому: 
– То ж я не злягаю на тебе увесь, щоб тобі важко не було. Бо коли навалюся цілком, то й не понесеш! 
А дев не вірить: 
– Ану ж бо навалися! Побачиш – понесу чи ні. 
Дістав лицар ножаку, загнав його девові в потилицю, той так і зарепетував: 
– Ой, не навалюйся з усієї сили, бо мозок не витримає! 
– А що, не казав я тобі: коли навалюся увесь, то й не донесеш!– говорить лицар і виймає ножа. 
Девові стало легше йти, й він несе лицаря далі. Аж це йому знову здалося, що його ноша занадто легка, от він і каже: 
– Ет, що за мова! Ти-бо й справді легкий, я тебе таки з’їм. 
А лицар йому: 
– Дурню, та я ж як навалюся на тебе з усієї сили, то ти й не піднімеш мене. Хочеш, навалюся? 
– Ану ж бо! 
Дістає лицар ножа й тільки-но всадив його девові в потилицю, як той почав репетувати: 
– Ой, не навалюйся з усієї сили, бо ти мене з ніг повалиш! 
– Отож бач,– озивається лицар.– Казав же я тобі, що не допреш. Так ні ж – не віриш. 
Довго ніс дев лицаря чи й ні, а приніс до своїх братів та й каже: 
– Оце приніс вам лицаря, який вас усіх перетовче. Поки ми сюди йшли, він так на мене навалився, що я ледь ноги не витягнув. 
А тридцять дев’ять девів як напосілися на найменшого: 
– Нащо ж ти його приволік сюди, коли він такий дужий? Може, його й прогодувати несила? 
Підступають вони до лицаря й кажуть: 
– -Коли ти голодний, ми заріжемо для тебе кілька волів. 
Бачить лицар, що вони його бояться, й кричить: 
– Авжеж, я сиджу тут голодний, а вони ще й питають. Хутко ріжте мені худобу та несіть сюди! 
Деви ще дужче налякалися. Почвалали в гори, зарізали сорок волів, а лицар тим часом викопав яму й накрив її очеретом. 
Найстарший дев відпанахав волячу ногу й несе лицареві, а той як гримне на нього: 
– Ти що, глузуєш? Приніс мені одну ногу! Неси мерщій ще! 
Затрусився дев із переляку, несе другу ногу, а лицар тим часом кидає першу в яму. Приніс дев другу, дивиться – а від першої і кісточок не лишилося. 
Посилає лицар дева знову по м’ясо, а сам кидає в яму й другу ногу,– так він примусив дева переносити сорок волів. А коли не стало що носити, він і питає дева: 
– Оце й усе? Я ж іще не наївся! 
Поплентав найстарший дев до братів та й розповідає всю пригоду, а ті й сварять найменшого: 
– Бач, яку біду звалив ти нам на голову! Він же їсть, наче не в себе. Де йому стільки м’яса набратися? 
Ото ідуть вони до лицаря та й благають: 
– Ти вже даруй нам сьогодні, дали тобі, що мали. Адже кажуть: «Гість їсть не те, чого сподівався, а те, що дають». 
Перестав тоді лицар девів сварити та й зажив з ними. 
Аж це у девів закінчилася вода. Узяли вони по сорок бурдюків та й принесли води з джерела. Настала черга йти по воду лицареві. Деви й кажуть йому: 
– Візьми он сорок бурдюків та набери води з джерела. 
А той і одного не донесе, де вже там сорок! От лицар і каже девам: 
– Принесіть мені п’ятсот метрів мотузки. 
– Нащо ж тобі стільки? 
– А що, тільки й діла у мене, що цілий день воду носити? Ось піду, опережу джерело мотузкою та й приволочу сюди, хай коло нас буде. 
Деви зирк один на одного – та й перемовляються: 
– Еге, це ж він приволоче сюди джерело, а тоді як почне гніватися, то ще й потопить нас у ньому. 
Прийшли до лицаря й кажуть: 
– Води в нас поки що вдосталь. Сиди собі та відпочивай. 
А лицар їм і одказує: 
– Ну дивіться, вам видніше. 
Коли це по якімсь часі девам треба було наносити дров. От ідуть вони в гори та й несуть кожен по оберемку. Настала черга йти по дрова лицареві. Деви й кажуть йому: 
– Іди в ліс та принеси дров. 
– Добре,– каже лицар,– але дайте мені мотузку на тисячу метрів, та ще таку лопату, щоб привезли її десять підвід. 
– А що ж ти з ними робитимеш?– питають його деви. 
– Що робитиму? Хіба у вас більше немає чого робити, як цілий день дрова носити?! Я піду й обкопаю гору довкола, опережу її мотузкою, звалю собі на спину та й принесу – хай буде коло нас. Коли треба дров – бери та й неси. 
Деви зирк-зирк та й перемовляються. 
– Це ж він як принесе гору та кине її отут, то й нас почавить. 
От приходять деви до лицаря й кажуть: 
– Дров у нас досить, а ти, брате, сиди собі та відпочивай. 
– Дивіться самі,– одказує той.– Вам видніше. 
Аж це настало літо. Дев і каже лицареві: 
– А ходімо в наш сад, саме черешні достигли, хоч поласуємо. 
– От і добре,– одказав той, і вони пішли. 
Дев ухопив дерево за верхню гілляку, й вона підкинула нашого лицаря вгору та й пожбурила аж ген на той бік. Гепнувся лицар у кущі, а там якраз заєць сидів. Налякався довговухий та як дремене з кущів і попав лицареві між ноги. Той ухопив зайця й примовляє: 
– Ось бач, якби стрибав ти деінде, то й не попався б мені в руки. 
А дев побачив, що гілка відкинула їхнього побратима аж ген далеко, й каже: 
– Либонь, ти, голубчику, дуже легенький, коли тебе ця гілка так далеко закинула. Отже, я тебе з’їм! 
А лицар йому: 
– Еге, багато ти знаєш! Я навмисне так зробив, бо побачив зайця в кущах. Адже якби я зайшов з того боку, то він би втік. 
Але дев не вгаває: 
– Ба ні, ти слабкий, я тебе з’їм! 
Бачить лицар, що немає ради, й каже: 
– Тоді поборімося, та й побачиш, хто слабенький! Тільки цур умова: хто кого подужає, той того з’їсть. 
– Добре,– погоджується дев. 
От вони зійшлися, лицар ухопився за девів черес та й позирає то в небо, то на землю, а тоді девові в очі. 
Дев і питає: 
– Чого це ти зириш то сюди, то туди? 
– Та приміряюся,– каже лицар,– що з тобою робити. Бо коли пожбурю тебе вгору, то ти попадеш у перше небесне коло, гепнешся додолу й репнеш, як гірка диня. Але глянув оце тобі в обличчя, та й жаль стало – молодий-бо ще дуже ти! 
Перелякався дев та й благає: 
– Не кидай мене вгору, не чини зі мною так, як я з тобою. Бачу, що ти найдужчий чоловік. 
– Ото ж бо!– відповідає лицар, і вони пішли врізнобіч. Чимчикує дев до своїх братів і каже: 
– Ото вже дужий наш побратим! Якби це кинув був мене в небо, то я розбився б на друзки! 
Перелякалися деви та й почали свого брата сварити: 
– Де ти взяв цю біду на нашу голову! Колись розгнівається та ще переб’є нас усіх. Як привів його сюди сам, так і відводь, хоч світ за очі! 
Що має чинити дев? Зігнувся в три погибелі та й тюпає до лицаря. 
– Агей, брате, чи немає в тебе діток?– питає. 
А той йому: 
– Чому ж немає? Є! 
– А коли є, то чи не хочеш до них навідатися? 
– Чому ж пак не хочу? 
– То сідай, я тебе понесу. 
– Еге,– лицар йому.– Впорожні я не поїду. Коли дасте мені мішок золота та коня, тоді, може, й поїду. 
Дев і одказує: 
– Та бери, скільки тобі заманеться. 
Пішов дев, насипав чувал золота, взяв вороного та й привів до лицаря. А той прив’язав мішок до сідла, сів на коня, та й їдуть. 
Довго вони їхали чи ні, а прибули до лицаревого міста. Прийшли до хати, стукає лицар у двері, а жінка побачила його та й біжить відчиняти. 
Відпустив тоді лицар дева, а сам зайшов до хати та й розповів дружині свою пригоду. 
А відтак жили вони щасливо аж до самісінької смерті. Якби це й нам так!



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: