ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Кошеня в попелі
Кошеня в попелі

Була собі одна вдова та й мала сина Кельоглана. Лиха доля судилася вдові: нічого не дали їй батько з матір'ю, не зазнала щастя й з чоловіком. А коли вже так повелося спочатку, то хіба ж буде щасливий кінець? Поглянути хоча б на її сина – не хлопчик, а якесь кошеня в попелі.
З ранку до ночі біля вогню крутиться, нізащо від печі його не відтягнеш – все сидить та гиряву голову чухає.
Що робити матері, у кого просити допомоги? Холод, спека – вдова все працює.
Так минали роки.
Нарешті урвався терпець у жінки, покликала вона до себе Кельоглана та й каже:
– Сину мій безталанний! Від кого ти перейняв таку вдачу ледачу? Покійний батько твій добував хліб своїми руками. Мати твоя, сам бачиш, б'ється мов риба об лід! А ти? Невже так і сидітимеш біля печі та без угаву проситимеш: «Дай їсти! Випери сорочку! Постели мені, я спати хочу»? Сьогодні я жива, але ж завтра можу померти. Хто дасть тобі шматок хліба? Ти народився гирявим – що ж діяти? Дякуй богові, що руки та ноги маєш – шматок хліба заробиш. Тож іди та навчися працювати й мене більше не муч. А оце ось усе, що я можу тобі дати.– Й удова подала синові шматок хліба та й виставила його за поріг, не слухаючи, що там Кельоглан балакав.
– Іди, Кельоглане, щасливої тобі дороги!
Пішов собі Кельоглан – в одній руці шматок хліба, в другій – ціпок. Довго йшов він чи ні, а прийшов нарешті в одне село. Бачить: сидить під хатою жінка й пряде.
Кельоглан і думає: «Ось такі мають бути жінки. Така не залишить своїх дочок без панчіх, а синів без черевиків. Не пошле вона свого сина босоніж та впорожні, як моя мати».
От підходить він до жінки та й каже:
– Матінко, люба матінко, хай побуде в тебе оцей окрайчик хліба. Не давай його ні звірині, ні пташині, а я піду шукати роботи. Найду собі місце, то піде тобі окрайчик на користь, як благословення моєї матері,– з'їж його. Коли ж мені не поталанить і я повернуся назад, то заберу в тебе хліб.
Жінка й одказує йому:
– Іди, сину мій. Твоє довір'я тішить мою душу. Нікому не віддам я твого хліба та й сама не з'їм. Сховаю в кишеню.
Повірив Кельоглан та й помандрував далі. Тільки не знайшов він собі роботи до вподоби, отож повернувся і просить жінку, аби віддала йому окрайчик назад.
А жінка й одказує:
– Кельоглане, даруй мені. Язик не повертається сказати правду! Твій хліб з'їли мій син і дочка. Син попоїв та й побіг бавитися, а дочка попоїла й подалася по воду.
Отак сиділа вона й нанизувала брехню на брехню.
Не повірив Кельоглан і почав дорікати їй:
– Гай-гай, стара жінко, недобра жінко, не сип переді мною зернята брехні, посип їх краще курям. Хай вони нанесуть яєць, а їх поїсть той, хто голодний. Не треба мені твоїх балачок – поверни мій хліб! Не знаю я твоєї дочки і твого сина. Не подивлюся, що ти стара, а рознесу все отут, вхоплю й заберу твою пряжу та вовну!
Так він і зробив. Покружляв довкола камегія, вхопив вовну, клубок та й утік. Хай тепер жінка подумає, що їй робити, а Кельоглан сів собі за селом і почав грати на сазі1.
Пограв трохи, посварив стару жінку та й помандрував далі. В одній руці у нього клубок, а в другій пряжа.
Довго йшов він чи ні – верховини й полонини перейшов і прибився в долину.
І що ж він бачить? Сидить ткач і тче килим. А на килимі – троянди й соловейки.
«Ось які мають бути килимники,– подумав Кельоглан.– У них у хаті килими, а в саду – соловейки. Килимник не буде нанизувати брехню на брехню, як та стара жінка».
От підходить Кельоглан до килимника та й каже:
– Дядьку, добрий дядьку килимнику! Візьми мене до себе учнем. А коли ні, то хай побудуть у тебе оцей клубок та вовна, не віддавай нікому. А я піду та пошукаю дерева на сокирище. Коли побудую собі хату, то хай лишаться тобі і вовна, й клубок. Ткатимеш килим, то й моя пряжа знадобиться тобі. Коли ж не поталанить мені, то я повернуся назад та й заберу свою вовну й пряжу.
– Ой, сину! Хіба ж можна переступити довір'я? Скільки б я не ткав, а до твого добра й не доторкнуся. Поклади сюди,– каже хлопцеві килимник Кьор-Гаджи.
Кельоглан пішов далі. Тільки не поталанило йому, й повернувся він назад і попросив килимника, щоб той віддав клубок та вовну. І що ж, ви гадаєте, одказав йому килимник?
– Ой, Кельоглане, гирявий оглане! Боюся й сказати тобі: те, що випало на долю твого клубка та вовни, не зазнала навіть ряба курка. Подув вітер та й заніс твою вовну аж у Йємен, а клубок упав у потік, а той поніс його в ріку Сивас. Отож килим і не побачив твоєї вовни.
Так і нанизував килимник брехню на вигадки.
Тільки ж хіба повірить Кельоглан, хіба ж він дозволить себе обдурити! Як почав він дорікати килимникові:
– Гай-гай, Гаджи, Гаджи, килимнику Гаджи! Г оді тобі ткати та плести вигадки й нісенітниці. Коли тчеш, то тчи на своєму верстаті. А моя вовна не сухий листок, щоб її міг занести вітер, і клубок не порошина, щоб його поніс потік. Не знаю я ні вітру, ні потоку! І не хочу твоєї брехні, віддай мені клубок та вовну. А спробуй не віддати – я покручуся, походжу довкола тебе, побалакаю та й вихоплю все, що ти наткав!
Так і зробив Кельоглан. Підскочив до килимника Кьор-Гаджи й схопив його килим.
А сам пішов, сів на камінь, пограв на сазі, а тоді помандрував далі: в одній руці килим, у другій – повсть.
Довго він ішов чи ні, аж бачить: свято біля річки. На одному березі юнакова хата, й прапор на ній майорить, а на другому – хата дівчини, і парубки б'ють у барабани.
«Ось які мають бути весілля та свято,– сказав собі Кельоглан. – Який гарний прапор, як славно грають музики. У молодого обличчя веселе, а в молодої на обличчі розквітли троянди! Вони, далебі, не будуть брехати, як та стара жінка, і вигадувати нісенітниці, як той килимник».
Подумав він так і підійшов до весільного батька та й каже:
– Поглянь на мій килим і повсть. Залишу я їх у тебе, а сам піду шукати роботи. Коли усміхнеться мені доля, то хай килим і повсть будуть весільним подарунком, але якщо ж мені не поталанить, я повернуся назад і заберу своє майно.
Весільний батько й відповідає:
– Атож, сину мій, довір'я людини не має ціни! Клади килим і повсть, а я їх ніде не діну.
Ходив Кельоглан, ходив, але не знайшов роботи.
Повертається назад і просить свій килим та повсть.
І що ж, ви гадаєте, одказав йому весільний батько:
– Ой, Кельоглане, гирявий оглане! Хай будуть твоїми жертвами молоді! Прослав я килим у хаті молодого, а повсть – у господі молодої... Не можу я тобі їх повернути: не буде на чому сісти молодому й стати молодій.
Так нанизував він брехні на вигадки, ще й нісенітницями присипав.
Та тільки й Кельоглан не в тім'я битий! Хіба ж вислуховуватиме він отаку бридню? Авжеж, ні!
Кельоглан всю правду в очі сказав:
– Гай-гай, весільний батьку! Не плети дурниць, а коли хочеш – плети самому собі та й зроби з того килим і повсть. А мені цього не треба. Поверни мені моє, бо я не подивлюся, що у вас весілля, а такого нароблю тут... Молодого я не зачеплю, хай сидить собі на місці, а ось молоду заберу...
А вже Кельоглан що скаже, те й зробить. Вхопив наречену і гайда!
А тоді сів на камінь та й ударив по трьох струнах саза. Пограв, узяв наречену за руку й попростував до рідної хати.
Прийшов та й стукає у двері: стук, стук. Визирає мати, й що ж вона бачить: стоїть Кельоглан – обличчя веселе, а кишені порожні.
Розгнівалася вона та й кричить:
– Так це ти, нещасний! Хіба ж я тобі не казала, навчися щось робити, а тоді й приходь додому!
А Кельоглан стоїть та слухає, мов кошеня, яке розлило молоко. І тільки коли мати викричалася, одказав:
– Гай-гай, матінко, сивина твоя не з млина, а від прожитих років, та нічого ти не знаєш і досі, що робиться, що діється у світі! Адже я не блукав, не байдикував, мов ледащо-пустобреха. Я стукав у кожний дім, але всі двері були за чинені. Мій хліб з'їли хлопчик і дівчинка, а тоді він пішов бавитися, а вона – по воду... Або вовна... Ти гадаєш, що з нею сталося? Вітер заніс аж у Йємен, а клубок поніс потік. Мій килим та повсть послали біля дверей молодого й молодої. Зате ж я їм віддячив!
Кельоглан говорив-говорив, а мати нічого не могла второпати. Похитала головою, насупила брови:
– Ой, Кельоглане, щось ти приховуєш! Чи гадаєш, що від правдивої мови телята повтікають у гори?
А Кельоглан їй:
– Гай-гай, мамо! Нема слів у мене, нема язика. Либонь, ніяк мене не второпаєш. Краще хай розповість мій саз.
Зробив із мітли саз, доторкнувся до струн – мати й цього разу нічого не зрозуміла:
– Телепню! Ні язик твій, ні саз не зарадять справі!
Тоді Кельоглан підводить до матері наречену – він її ховав за дверима:
– Ой мамо, ти й жаліслива, ти й сувора! Якщо мої слова не схожі на слова, а мій саз на саз, то хіба ж оця дівчина не схожа на наречену?
Подивилася мати й бачить – стоїть перед нею дівчина, закутана в барвисте напинальце. Підняла мати його, і що ж вона побачила? Гарбуз, еге ж, гарбуз... Очі й брови сажею намальовані, та ні рук немає, ні ніг – гарбуз на тичині та й годі.
Побачив Кельоглан, злякався. Не може допетрати, що сталося.
Тільки мати здогадалася й сміється. Ще б пак! Як же його й не сміятися! Кельоглан думав, що попав на весілля, а то було свято гарбуза.
Нареготалася мати, а потім покришила гарбуз та й зварила кашу – солодку, як мед.
– Сідай, сину, їж! Може, очі розплющиш нарешті.
Попоїв Кельоглан гарбузяної каші, й розкрилися в нього очі на світ. Відтоді й став він зовсім інший. Більше не доручав чужим свого хліба, не дозволяв, аби вітер заніс вовну, не встрявав знеобачу в ігрища.
Стали вони з матір'ю жити в злагоді. А з неба впало аж троє яблук – і всі на гарбузяну голову Кельоглана.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: