ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Горошко
Горошко

Жили собі чоловік та жінка. Заможно жили. Одне шкода – не мали вони дітей. Жінка від горя щодня зітхала, тужила й проливалася слізьми, наче хмара дощем. Чоловік і собі журився.
«Чим завинили ми перед богом, що не посила нам діточок? Ходимо до людей на весілля та родини, а самі не можемо справити ні родин, ні весілля. Уже соромно від односельців»,– бідкалися вони.
Отак минали місяць за місяцем, рік за роком, і подружжя вже всяку надію почало втрачати.
Та ось одного дня до їхніх воріт підійшов старець:
– Подайте, бога ради, і Всевишній одверне від вас усяку напасть.
Жінка взяла коржа, вийшла до старого й бачить, що не схожий він на звичайного жебрака: високий, ставний, в ошатному зеленому вбранні, борода сніжно-біла, а з очей світло ллється. І кий аж сяє, і вишивані сакви. У жінки враз потепліло на душі, от вона й каже:
– О дідусю! Ви, бачу, такий мудрий та бувалий, чи не могли б якось зарадити нашому лихові? Уже чимало років прожили ми з чоловіком, а дітей у нас нема. Ходимо як неприкаяні: людям у вічі дивитися не можемо і самим світ немилий. Адже бездітному світлиця темницею здається, а чепурне подвір’я – пусткою.
Дід дістав із саквів червоне яблуко й каже:
– Розріжте його навпіл. Одну половинку з’їжте самі, а другу дайте вашому чоловікові, й через якийсь час ви народите хорошого сина.
Жінка на радощах зайшла до хати, розрізала яблуко, з’їла половинку. А воно таке добре, зроду нічого смачнішого не куштувала. Тож не втрималася – з’їла й другу половинку.
І зробилось їй соромно, що така проїсна, то вона вже й чоловікові нічого не сказала.
Та минуло дев’ять місяців, дев’ять днів та дев’ять годин, і жінка народила малесенького хлопчика. Як угледіла вона його, аж руками сплеснула. А чоловік тільки тяжко зітхнув:
– Всеньке життя прагли ми дитини, а воно таке мацюпусіньке вродилося, немов горошина. Та нас люди засміють.
– Дякуйте богові й за це, – потішала його дружина.– Досі ми й такого не мали. А люди хай балакають собі, що хочуть, аби ми не бездітні були.
Порадилися й назвали сина Горошком. Тепер тільки одне було в них на гадці: аби хлопчик швидко підріс і став розумним та вправним помічником.
Як мріяли батько з матір’ю, так і сталося. Підріс трохи Горошко і почав у всьому їм допомагати.
Тільки надумає мама йти по воду, а хлоп’я вже тут як тут:
– Не турбуйтеся, матусю, я сам принесу! – схопить відро і бігцем до джерела.
Батько нарихтується дрова рубати, а воно:
– Ви, тату, відпочиньте, я сам! – візьме сокиру і за якусь часину кілька гілляк та пнів уже й порубає.
Мама хоче у дворі замести, а дитя, чим би воно в той час не бавилося, все покине, а підбіжить і скаже:
– Матусю, дайте мені віника, я сам! – забере віника, скропить гарненько подвір’я й підмете чистенько, мов вилиже.
Батько збереться на базар, а мале візьме в нього сакви, перекине через плече й швиденько збігає, накупить чого треба.
Якось батько пішов жати пшеницю. Мати зварила обід і налагодилася понести батькові їсти.
– Матусю, я сам понесу! – озвався Горошко. Він узяв вузлик, поклав собі на голову і, весело наспівуючи, подався в поле. Чують його пісню люди, на всі боки роззираються й надивуватися не можуть:
– Та що воно? Голос чути, а людини не видно.
А коли нарешті вгледіли Горошка, ще дужче здивувалися:
– І як таке мале хлоп’я вузлик з обідом на голові несе?
Прийшов Горошко на поле, поклав вузлика на межі, взяв у батька серп і каже:
– Ви, татусю, присядьте, попоїжте, відпочиньте, а я тим часом пожну.
Серп від Горошка удвічі більший, аж серце батькові стислося, як глянув він на синочка.
– Ти, синку, змучився з дороги, сядь відпочинь, я дожну.
– Ні, татусю, я не стомився. – Узяв Горошко серпа і як заходився жати, умить вижав усю пшеницю, пов’язав у снопи й поскладав у копи.
Побачив це батько й дуже зрадів:
– Тепер, синку, йди додому, а я змолочу, провію і теж піду.
Хлопчик, весело виспівуючи, подався додому. Та голос його почув голодний вовк.
– Ось і послав мені бог пообідати! – зрадів він і побіг до Горошка.
– Овва! – розчарувався звір.– Я гадав, що це дорослий чоловік, а ти мацюпусіньке, мов горошина! Та хоч такого з’їм, а то в череві зовсім порожньо.
– Дивись, аби потім не нарікав! – попередив його хлопчик.– Краще йди собі, шукай іншого наїдку.
Та вовк на те не зважив, роззявив пащу, ковтнув Горошка й подався далі.
Іде він, іде, аж пасеться отара. Прицалився й тільки-но хотів схопити ягня, а хлоп’я як загукає в нього в череві:
– Агей, чабане, вовк ягнятко хоче з’їсти!
Почув вівчар та й нацькував на хижака собак, що той ледве втік. Набрів голодний вовк на другу отару. Та Горошко знову погукав:
– Агей, чабане, вовк хоче вівцю з’їсти!
Вівчар з гирлигою на вовка, так той і не поживився. Зовсім охляв, кається, що проковтнув малюка. Приплентався до криниці, нажлуктився води та як пішов вихилясом, то Горошко випав у нього з черева й шубовснув у криницю.
– Я вільний! – заволав вовк і дременув світ за очі.
А Горошко як не силкувався, а вилізти з криниці не міг. «Може, хто почує мій голос і порятує мене»,– подумав він і заспівав. А саме неподалік ішли вівчарі з отарами. Почули вони пісню й кажуть:
– Наче той самий голос, що лунав із вовчого черева. Чи не бродить знову тут хижий звір?
Та скільки не дивилися, а вовка не видно. А голосок той і далі виспівує.
– Підійдіть до криниці! – гукнув Горошко.
Ті підійшли.
– Встроміть у воду гирлигу, – порадив хлопчик.
Вівчарі так і зробили. Горошко сів на кінчик гирлиги, ті його й витягли. Придивляються, аж то манюсінький хлопчик.
– Це ти гукав із вовчого черева? – питають.
– Еге, я! – каже Горошко.
– Ти врятував від хижого звіра наших овець. На тобі за це діжечку бринзи.
Поставив Горошко діжечку собі на голову і подався додому, наспівуючи бадьору пісеньку:
Хоробрим, розумним, завзятим, метким Найбільший тягар не здається тяжким.
А вдома батько з матір’ю місця собі не знаходять:
– Пропав наш синочок. Що ми тепер робитимемо, як житимемо без нього? Ой горе нам, горе!
Коли це чують, хтось виспівує. Вибігають надвір – аж то їхній синочок. Кинулись вони до нього, обіймають, цілують. І такі всі раді, що й сказати годі. А як вони раді, то й ми радіймо. Чого сумувати?



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: