ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Гурзод
Гурзод

Так воно було чи ні, однак переказують, що жив собі колись мисливець. І народила йому дружина донечку. Батько з матір’ю дуже любили свою одиначку, плекали, викохували її.
А як дівчинка підросла, тато з мамою порадилися й віддали її в науку. Повчилася вона в школі та вже й на порі стала – можна заміж віддавати.
Але така вже їй доля випала, що з доброго дива зайшла вона в тяж. Відчула під серцем дитинку, розгубилася, та не могла нікому того виповісти. А одна підступна баба дозирила й нашептала падишахові:
– О володарю світу, о щедрий з най щедріших! У твоїх чистих володіннях сталася нечиста оказія. Це недобре віщування.
Розлютився падишах, звелів привести дівчину, відтак покликав двох катів і наказав їм:
– Убийте цю нечестивицю, а поховайте за звичаєм.
Привели кати дівчину на кладовище, зірвали з обличчя запинало, а вона така вродлива, зроду такої не бачили. Дивляться зачудовано й надивитися не можуть. А тоді порадилися й зробили ось що: сходили на базар, купили ягня, принесли на кладовище, зарізали й вимастили ягнячою кров’ю дівоче вбрання. А сердешну дівчину живу завели в могилу й кажуть:
– Як тобі судилося жити, то з’явиться на світ твоє дитя.
Принесли їй харчів на кілька місяців і подалися.
Закривавлене дівоче вбрання показали падишахові й віднесли батькам.
Бідолашні батько з матір’ю як побачили кров на вбранні своєї безталанної доньки, потужили над ним та врешті-решт змирилися з долею.
Минув якийсь час. Раз батько тієї дівчини довідувався до свого табуна й завважив, що всі коні вигуляні, а одна кобила перепалася на тріску.
Тут така паша добра й вода цілюща, чого ж ця кобила худа? – спитав він табунника.
– О господарю, з цією кобилою дивне діється, - одповів табунник.– Щодня опівдні вона кудись зникала. Тож я пішов раз назирці й побачив, як вона лягла боком під старою могилою. Придивляюся, аж з тої могили вискочило голеньке дитинча – поссало, поссало кобилу й сховалося в могилу.
– Хто ж то був, дівчинка чи хлопчик?
– Я не роздивився, – відказав табунник.
Другого дня мисливець приніс на кладовище пару бабок, ляльку й поклав усе те на могилу. А коли трохи згодом знову прийшов, то побачив, що дитинча бабки забрало, а ляльку лишило. Отже, то був хлопчик.
Мисливець одразу замовив у кравця гарненьке вбрання, а коли воно було готове, відніс на могилу. Хлопча визирнуло, роздивилося те вбрання й каже мамі:
– Ненечко, хтось приніс сюди щось дуже гарне й залишив на могилі. Можна взяти чи ні?
Мама дозволила. Хлопчик узяв убраннячко. Ненька вдягла його й не могла намилуватися – так та одежина личила йому.
А мисливець відтоді, як довідався про цю таємницю, місця собі не знаходив. Тож одного дня зібрав гурт дітлахів, привів на кладовище і звелів там погуляти.
Діти стали забавлятися. Хлопчик почув їхні голоси, вийшов з могили й озвався:
– Чи не приймете й мене до гурту?
Діти прийняли і його до забави. Стали боротися. Один здоровкуватий хлопець переборов усіх. Дійшла черга до хлопчика з могили. І тільки-но хлопчик схопив здорованя за поперек, як той гепнувсь на землю й заволав од болю. Перелякані дітлахи кинулись до мисливця й загукали один поперед одного:
– З могили вийшов якийсь хлопчик і поборов дужака!
Чутка про маленького богатиря з могили загула по всьому краю. Позбиралися дужаки звідусіль і влаштували коло кладовища змагання. Почув хлопчик гамір, визирнув з могили й назад сховався.
– Ой, нене,– гукнув,– тут стільки люду зібралося. Мабуть, теж боротися хочуть зі мною.
– Що ж,– мовила йому ненька.– Іди до них, може, там і твій дідусь та візьме тебе до себе. Тільки не забувай мене час від часу провідувати.
Хлопчик попрощався з матір’ю й подався до людей. Трохи постояв, подивився збоку, а тоді підійшов до борців. Його обступили й почали розпитувати:
– Хто ти такий, маленький богатирю, чого живеш у могилі, як тебе звати?
Хлопчик не знав, що їм відповісти, й стояв зніяковілий.
– Треба дати йому гідне ім’я,– озвався хтось із гурту.
– Він народився в могилі, тож назвемо його Гурзодом – сином могили, могилюком,– запропонував другий.
Відтоді стали звати хлопчика Гурзодом. І пішов він од міста
до міста, від села до села, навчався всякого ремесла й придивлявся, як живуть люди.
Народ тяжко страждав під падишаховим гнітом. Та й мама скаржилася, що колись не-справедливий, жорстокий володар не з’ясувавши істини, звелів скарати її на смерть.
Проте кати не вбили, а живу залишили в могилі.
Що день, то дужче обурювався Гурзод. Нарешті не витримав і повбивав усіх падишахових посіпак. Довідався про те володар, прикликав хлопця до себе й сказав:
– О богатирю! Навіщо повбивав ти безвинних людей?
– Я вчинив це за вашим прикладом, володарю,– відказав на те Гурзод,– Адже ви теж караєте безвинних.
Почув таке падишах і став міркувати, як би позбутися Гурзода. Скликав він своїх візирів і став з ними радитися.
– Гурзод – могутній богатир,– сказали ті,– його не так просто із світу звести. Тут треба щось придумати.
– А що? - спитав падишах.
– Послати його так далеко, щоб назад не повернувся.
– Він нас не послухає! – заперечив володар.
– Це неважко зробити,– озвався перший візир.– Богатирі – люди жалісливі, доброзичливі, беруться всім допомагати. Його треба хитрощами запроторити в якісь далекі краї.
– У володіння зміїного царя! – підказав другий візир.
– Це добре, але якими хитрощами? – спитав падишах.
– То вже дорeчіть мені,– улесливо мовив перший візир.
А той візир мав таку вродливу доньку, що й не розказати.
А ще була вона дуже грамотна й лукава. У якій скруті не опинився 6 батько, завжди знаходила вихід.
Прийшов того дня візир додому й тяжко зітхнув.
– Яке лихо спіткало вас, тату? – спитала донька.
– Падишах хоче позбутися Гурзода, –пояснив батько.–
Богатиря треба послати в якесь далеке й небезпечне місце, аби він не зміг повернутися назад. Довго думала дівчина й нарешті промовила:
– Не журіться, тату, я знаю, що зробити.
Вона вбралася в тонку шовкову сукню й подалася до підніжжя гори Гасир, де на той час полював Гурзод.
– Я насправді бачу тебе чи мені сниться? – гукнув зачарований її красою хлопець,– Ти не людина, ти пері! Бо хіба може бути дівчина такої чарівної вроди?
– Ні, я людина, і бачиш ти мене не в сні, а насправді, тільки людина я дуже нещасна.
– Чому? – спитав зворушений Гурзод.
– Мені лишилося дуже мало жити. Якщо безстрашний богатир не принесе мені персня доньки зміїного царя, я незабаром зів’яну й засохну, мов зірвана квітка.
– Де живе донька зміїного царя? Покажи мені до неї дорогу! – попросив юнак.
– Перейдеш через гору Гасир, ітимеш сім днів і сім ночей а захід сонця і потрапиш у володіння зміїного царя. А там се залежатиме від твоєї спритності, сили й відваги.
Богатир одразу ж узявся виконувати її бажання.
А візирова донька прибігла до батька й каже йому:
– Я послала Гурзода в країну зміїного царя. Звідти він живий не повернеться.
А Гурзод тим часом долав гору Гасир. То була дуже висока гора, своїм шпилем вона сягала неба. Ніхто ще досі не побував а тому схилі.
Насилу дійшов богатир на шпиль, з неменшими труднощами спустився вниз і рушив на захід сонця.
Шість ночей і шість днів ішов він, доки побачив зміїну шкуру . «Уже недалеко»,– подумав і наліг на ноги. Увечері дістався до широкої рівнини. Уся вона була встелена зміїними шкурами. Хлопець перейшов через рівнину й побачив височезний замок. Довкруг замку лежали, згорнувшись кільцями, величезні страшні змії. Не було навіть де ногою ступити. Великі й малі, червоні й жовті, чорні й зелені, вони вмить оточили Гурзода.
Раптом одна зелена змія, що лежала біля входу до замку, роззявила величезну, мов печера, пащу й поповзла до богатиря. Інші за її прикладом і собі пороззявляли пащі й заповзялися так шипіти, що від того їхнього шипіння богатир мало не оглух. Гурзод не міг більше терпіти. Він щосили стиснув кулак і так луснув змію по горішній щелепі, що та аж прилипла до нижньої. Всі інші вмить постуляли свої пащі й закам’яніли.
Богатир відчинив браму й зайшов до замку. Тут на покуті на золотому троні сидів у золотій короні зміїний цар.
– Хто ти такий? – спитав він богатиря.– Чи ти з моря вийшов, чи з неба злетів, чи на землі вродився?
– На землі,– відказав Гурзод,– я людина, чоловік.
– З яким наміром ти прийшов до нас, чоловіче? Якщо з лихим, то живий-здоровий звідси не вийдеш.
– Я прийшов з проханням до твоєї доньки,– пояснив богатир.
Зміїний володар покликав доньку й сказав їй:
– Це чоловік, він прийшов до нас із-за гори і хоче щось у тебе просити.
– Чого тобі треба? – спитала царівна.
– У нашому краї,– почав Гурзод,– живе дуже вродлива дівчина, така вродлива, що її вроді могли б позаздрити навіть місяць і сонце. Жаль тільки, що жити їй лишилося дуже мало. Лише твій перстень може врятувати дівчину від смерті. Я дав їй слово не вертатися без твого персня.
– Непросте твоє прохання,– озвалася царівна,– якщо я віддам тобі свого персня, мені доведеться незабаром померти.
Гурзод геть занепав духом, засмутився.
Глянула на нього зміїна царівна, і жаль їй стало хлопця.
– Якби ти роздобув мені сорокакутного казана, – сказала вона – я щодня їла б із нього плов і продовжила б собі життя.
– Де ж той казан? – спитав Гурзод.
– За горою Каф,– пояснила царівна.– Дорога важка й довга, а живуть там деви й пері. Одначе, якщо захочеш я допоможу.
– Піду! – мовив богатир.
Царівна написала щось на папері, дала його хлопцеві й сказала:
– Як дійдеш до гори Каф, побачиш замок. Біля брами сидітиме пері. Передаси їй цього листа, а вона скаже, що тобі робити далі.
Царівна покликала крилату змно й звеліла їй віднести богатиря за гору Каф. Сів Гурзод верхи на ту змію, і та вмить донесла його до місця.
І За горою, як і казала донька зміїного царя, хлопець побачив білий замок з високими мурами, а неподалік від того замку сиділа пері.
Підійшов до неї богатир, чемно привітався.
– О нещасний та непутящий хлопче. Чого ти забрів туди, де правлять деви? Живий та здоровий ти звідси не вийдеш.
Нічого не відказав на те Гурзод, тільки мовчки дістав і подав їй листа. Та прочитала, написала щось на звороті й повернула папірця хлопцеві. Тоді відчинила браму й мовила:
– Трохи далі всередині замку є ще одна брама, там сидить моя старша сестра, піди до неї й дай їй цього листа.
Увійшов хлопець до замку, віддав листа другій пері. Та прочитала написане й пояснила:
– У потрібному тобі казані тепер повно плову. Зараз прийде страшезний дев, виїсть усе чисто, вип’є ставок води і піде під чинор спочивати. Якщо ти чуєшся на силі, зітнись із тим девом, здолай його й забери казана, а як не впевнений у собі, вертайся, звідки прийшов!
– Я краще вмру, а з дороги не зверну! – стояв на своєму Гурзод.
Незабаром з’явився дев. Він умить спорожнив казана, випив геть усю воду й загорлав:
– Я ще не наївся! Я голодний!
– До нас завітав один богатир,– сказала йому пері,– подужаєте його – наїстеся досхочу, не подужаєте – голова полетить вам із пліч.
Побачив дев Гурзода і розсміявся.
– Чого смієтеся? – спитала його пері.
– Того, що ти казала мені про богатиря, а це якийсь дітлах. У нього з рота ще молоком пахне, а від тіла – колискою.
– Обидва ми вигодувані материним молоком, деве! А справжнього богатиря в бою видно,– одказав Гурзод.
Вони вийшли на майдан і почали битися. Билися три ночі й три дні. Гурзод таки виявився дужчий. У чудовиська з носа цівкою потекла кров, однак воно не піддавалося.
– Спочиньте трохи,– підійшла до них пері.
Перевели дух. Дев випив ще ставок води, від чого зробився ще вайлуватіший. Це завважила пері й притримала його за ногу. А Гурзод влучив мить, звалив чудовисько з ніг і за одним махом відтяв йому голову.
Пері скликала всіх девів і повіла їм:
– Із країни людей до нас прибув один дужий богатир і здолав вашого володаря. Зараз він загадає вам одне завдання. Виконаєте його – відпустить вас, не виконаєте – усім вам смерть.
Почули ці слова деви й промовили:
– О пері, яке б важке було це завдання, ми виконаємо його.
– Візьміть казана, з якого їв ваш володар, і віднесіть туди, куди звелить цей богатир!
Хлопець сів у казана, а сорок девів схопили казан за сорок кутів і скоро опинилися в зміїної царівни. Царівна взяла казана, віддала Гурзодові свого персня, відтак покликала ту саму крилату змію й звеліла їй віднести богатиря у рідні краї.
Та полетіла, мов стріла, й хутко домчала хлопця на батьківщину.
Як побачили люди величезну змію, поперелякувалися й порозбігалися по хатах. Гурзод відпустив змію, заспокоїв людей і пішов до могили, де була його мати.
– Неню, ви живі чи ні? – погукав.
– Жива, але життя моє гірше від смерті,– долинув із могили голос,– Де ти так довго барився, чого не провідав мене, не спитав, як мені тут ведеться?
– Я закохався в дуже вродливу дівчину. Але вона, бідолашна, смертельно хвора, тож їздив я, щоб порятувати її від загибелі, – одказав хлопець і розповів матері про всі свої пригоди.
– Ти добре вчинив, що трохи збив тому деспоту падишахові пиху,– мовила ненька.– Але будь обережний, бо та красуня – візирова донька, а падишах з візиром хочуть тебе занапастити. Дивись, аби й дівчина не була з ними заодно.
– Мій занапасник ще на світ не народився! – промовив
Гурзод і подався до візирової доньки.
Почув про богатиреве повернення візир, пополотнів від жаху й перший прибіг до доньки.
– Кепські наші справи, – сказав,– Гурзод повернувся. Тепер володар живих нас не залишить.
– Заспокойтеся, батьку, – потішила його дочка,– Гурзод бере силою, а я – вродою, він відвагою, а я – хитрощами.
Побачимо, хто дужчий.
Вона вдала, що дуже хвора, застогнала, заойкала й лягла. Гурзод застав кохану в ліжку. Коло неї сиділи сорок служниць і гірко плакали.
– Ох, славетний богатирю, – простогнала дівчина. – Якби ти прийшов хоч на день раніше, то врятував би мене від смерті. Тепер уже запізно, не допоможе мені й перстень зміїної царівни.
– О чарівна дівчино! Що маю зробити, аби врятувати тобі життя? Я не хочу, аби твоє ніжне, мов троянда, личко, завчасу зів’яло.
– Нема на те ніякої ради, богатирю! – відказала дівчина вдавано кволим голосом.– Підійди ближче, нехай ще раз гляну на тебе перед смертю.
Підійшов до неї хлопець і ледь не заплакав. Але ж богатирі не плачуть, не викотилася сльоза і в Гурзода з очей.
– Лікарі кажуть, що на слабість нашої панни є лише один лік,– озвалася служниця, з якою візирова донька про все домовилася наперед,– їй треба випити лев’ячого молока, надоєного в левину шкуру.
Вийшов Гурзод від дівчини й подався шукати левів. Ішов він кілька ночей і кілька днів, доки дістався ріки Алконтак. Неподалік ріс густий ліс, у якому й жили страшні леви. Зайшов хлопець у той ліс і побачив величезну левицю, що лежала, припавши до високого дерева й тяжко стогнала.
– Що з тобою, левице?
– Ох, подорожній, страждаю від страшного болю, і нема мені від нього спасу. Колись загнала в лапу скіпочку з дерева, і ніяк не могла її витягти. А та скіпка пустила коріння, з неї вигналось оце дерево, й приросла моя лапа до землі.
– Я порятую тебе,– пообіцяв Гурзод,– але чи виконаєш ти моє прохання?
– Виконаю все, що скажеш.
Зрубав богатир дерево і вивільнив лапу. Тоді левиця так заревла, аж гори озвалися на те ревіння, а біля неї враз з’явилися семеро її синів.
У ті часи звірі ще вміли говорити. От старший син і питає:
– Чого ви, матінко, нас гукали?
– Сини мої, – звернулася до них левиця,– присягніться, Що зробите все, що я вам звелю.
Леви заприсяглися.
– Любі мої діти, цей чоловік зробив мені велику ласку, тож виконайте його бажання!
– Кажіть, що зробити, мамо.
– Йому потрібне лев’яче молоко в левиній шкурі.
Звірі вбили старого лева, злупили з нього шкуру, надоїли в неї материного молока й понесли разом із хлопцем додому.
Звістка про те, що повертається Гурзод із сімома левами та молоком у левиній шкурі, облетіла весь край. Як почули її падишах та його візирі, на смерть поперелякувалися й заволали: «Ми не змогли вбити Гурзода, тепер він повернеться й переб’є всіх нас!» – і порозбігалися, хто куди.
Аж тоді Гурзод нарешті зміг вивести з могили свою неньку.
Народ обрав падишахом його діда-мисливця, і в країні запанували мир та злагода.
* Бабка – кісточка суглоба копитної тварини, що вживається в хлопчачій грі.
* Візир – міністр.
* Гасир – легендарна гора, ймовірно Гіссарський хребет.
* Алконтак – легендарна ріка; назва означає – зв’язок, єднання.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: