ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Відьма і Сонцева сестра
Відьма і Сонцева сестра

У якомусь царстві, в далекому державстві жили собі цар і цариця, у них був син Іван-царевич, від народження німий. Було йому років дванадцять, і пішов він якось на стайню до свого улюбленого конюха. Конюх той розповідав йому завжди казки, і тепер Іван-царевич прийшов послухати його казочку, та не те почув.
– Іване-царевичу! – сказав конюх. – У твоєї матері скоро народиться дочка, а тобі сестра; буде вона страшною відьмою, з’їсть і батька, і неньку, і всіх підначальних людей; тож іди, попроси у батька найкращого коня – мовляв, покататися, і їдь звідси світ за очі, якщо хочеш від біди втекти.
Іван-царевич прибіг до батька і зроду вперше заговорив з ним; цар так зрадів цьому, що й не питав, навіщо йому добрий кінь потрібен. Мерщій наказав щонайкращого коня зі своїх табунів осідлати для царевича.
Довго-довго він їхав; приїхав до двох старих швачок і просить, щоб вони взяли його до себе жити. Старенькі відповіли:
– Ми й раді б тебе взяти, Іване-царевичу, та нам недовго жити зосталося. От доламаємо скриню голок та вишиємо скриню ниток – зразу й смерть прийде!
Іван-царевич заплакав і поїхав далі. Довго-довго їхав; під’їжджає до Вернидуба і просить:
– Прийми мене до себе!
– Радий би тебе прийняти, Іване-царевичу, та жити мені лишилось небагато. От як повириваю всі ці дуби з корінням – тут і смерть моя!
Ще гіркіше заплакав царевич і поїхав усе далі й далі. Під’їжджає до Вернигори, став його просити, а він у відповідь:
– І радий би тебе прийняти, Іване-царевичу, та мені самому жити недовго. Бачиш, поставили мене гори вергати; як упораюсь із цими останніми – тут і смерть моя!
Залився Іван-царевич гіркими слізьми і поїхав ще далі.
Довго-довго їхав; приїхав нарешті до Сонцевої сестриці. Вона його прийняла до себе, годувала-поїла, як за рідним сином ходила. Добре жилося царевичу, а все ні-ні та й зажуриться: захоче довідатись, що в рідному домі діється. Зійде, бувало, на високу гору, подивиться на свій палац і бачить, що все з’їдено, тільки стіни лишилися! Зітхне і заплаче.
Раз отак подивився та поплакав – повернувся, а Сонцева сестра питає:
– Чого ти, Іване-царевичу, нині заплаканий?
Він каже:
– Вітром очі надуло.
Наступного разу те саме; Сонцева сестра взяла й заборонила вітру дути.
І втретє повернувся Іван-царевич заплаканий; та вже нічого не зробиш – довелося в усьому зізнатися, і почав він просити Сонцеву сестрицю, щоб відпустила його, доброго молодця, на батьківщину навідатись. Вона його не пускає, а він її умовляє, нарешті упросив-таки. Відпустила вона його на батьківщину навідатись і дала йому в дорогу щітку, гребінець і два молодильних яблучка: хоч яка стара людина була б, а з’їсть яблучко – вмить помолодшає!
Приїхав Іван-царевич до Вернигори, всього одна гора лишилась; він узяв свою щітку і кинув у чисте поле. Аж ось раптом виросли із землі високі-високі гори, верхівками в небо впираються, і скільки їх – видимо-невидимо! Вернигора зрадів і весело узявся до роботи.
Довго чи ні – приїхав Іван-царевич до Вернидуба, усього три дуби лишилося; він узяв гребінець і кинув у чисте поле. Не знати звідки – раптом зашуміли, виросли із землі густі дубові ліси, дерево від дерева товще! Вернидуб зрадів, подякував царевичу і пішов столітні дуби вивертати.
Довго чи ні – приїхав Іван-царевич до стареньких швачок, дав їм по яблучку; вони з’їли, вмить помолодшали і подарували йому хустину. Як махнеш нею – з’явиться позаду ціле озеро!
Приїжджає Іван-царевич додому. Сестра вибігла, зустріла його, приголубила.
– Сядь, – каже, – братику, пограй на гуслах, а я піду – обід приготую.
Царевич сів і бринькає на гуслах; вилізло з нори мишеня і каже йому людським голосом:
– Рятуйся, царевичу, тікай швидше! Твоя сестра пішла зуби точити.
Іван-царевич вийшов зі світлиці, сів на коня і поскакав назад; а мишеня по струнах бігає, гусла бринькають, а сестра не знає, що брат пішов. Наточила зуби, кинулась у світлицю, зирк – нема ні душі, тільки мишеня в нору шмигнуло. Розізлилася відьма, так і скрегоче зубами, і пустилася в погоню.
Іван-царевич почув шум, озирнувся – ось-ось нажене сестра; махнув хустиною – і стало глибоке озеро. Поки відьма переплила озеро, Іван-царевич далеко від’їхав. Понеслася вона ще швидше… ось уже близько!
Вернидуб угадав, що царевич від сестри рятується, і давай виривати дуби і кидати на дорогу – цілу гору накидав! Немає відьмі проходу! Стала вона дорогу прочищати, гризла, гризла, насилу продерлась, а Іван-царевич уже далеко. Кинулась доганяти, гнала, гнала, ще трішечки… і не втечеш!
Вернигора побачив відьму, схопив найвищу гору і повернув її якраз на дорогу, а на ту гору поставив іншу. Поки відьма дерлася й лізла, Іван-царевич їхав і їхав і далеко опинився.
Перелізла відьма через гори і знову погналася за братом… Побачила його і каже:
– Тепер не втечеш від мене!
Ось близько, ось нажене! Ти м часом під’їхав Іван-царевич до терема Сонцевої сестриці і закричав:
– Сонце, Сонце! Відчини віконце.
Сонцева сестриця відчинила вікно, і царевич ускочив у нього разом з конем.
Відьма почала просити, щоб їй віддали брата; Сонцева сестра її не послухала і не віддала. Тоді каже їй відьма:
– Хай Іван-царевич іде зі мною на ваги, хто за кого важчий! Якщо я важча – тоді я його з’їм, а якщо він – хай мене вб’є!
Пішли; спершу сів на ваги Іван-царевич, а потім і відьма полізла: тільки-но ступила ногою, так Івана-царевича і підкинуло вгору, та з такою силою, що він прямо потрапив до Сонцевої сестри в терем; а відьма-змія лишилася на землі.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: