ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Хлопчик Мізинчик
Хлопчик Мізинчик

Жили собі дід і баба. Якось баба шаткувала капусту на пироги, зачепила ненароком руку й відрубала мізинець; відрубала й кинула за піч. Раптом почулося бабі, що хтось говорить за піччю людським голосом: «Матінко! Зніми мене звідси». Здивувалася вона, перехрестилася і питає:
– Ти хто такий?
– Я твій синок, народився з твого мізинця.
Зняла його баба, дивиться – хлопчик крихітний-крихітний, ледве від землі видно! І назвала його Мізинчиком.
– А де мій татко?
– Поїхав на оранку.
– Я до нього піду, допомагати буду.
– Іди, дитинко.
Прийшов він на поле:
– Боже поможи, татку!
Озирнувся дід навколо.
– Що за дивина? – каже. – Голос людський чую, а нікого не бачу. Хто зі мною говорить?
– Я – твій синок.
– Та в мене дітей зроду не було!
– Я щойно народився на білий світ: шаткувала матінка капусту на пироги, відрубала собі мізинець із руки, кинула за піч – от я і став хлопчик Мізинчик! Прийшов тобі допомагати – землю орати. Сідай, татку, закуси чим Бог послав і перепочинь трохи!
Зрадів дід, сів обідати, а хлопчик Мізинчик заліз коневі у вухо й почав орати землю; а перед тим батькові сказав:
– Як хтось торгуватиме мене, продавай сміло; далебі – не пропаду, назад додому прийду.
Ось іде повз них пан, дивиться й дивується: кінь іде, соха оре, а людини нема!
– Такого ще у світі не бувало, щоб коняка сама орала!
– Що ти, чи не осліп! – відказав йому дід. – То в мене син оре.
– Продай мені його!
– Ні, не продам; нам тільки й радості з бабою, тільки й утіхи, що він!
– Продай, дідусю! – не відстає пан.
– Ну, давай тисячу рублів – твій буде!
– Чого так дорого?
– Сам бачиш: хлопчик малий, а хвацький, на ногу прудкий, на посилку легкий!
Пан заплатив тисячу, взяв хлопчика, посадив у кишеню і поїхав додому. А хлопчик Мізинчик напаскудив йому в кишеню, прогриз дірку й утік.
Ішов-ішов, і застала його темна ніч; сховався він під билинку край самої дороги, лежить собі, спати збирається. Ідуть повз нього три злодії.
– Здрастуйте, добрі молодці! – каже хлопчик Мізинчик.
– Здоров!
– Куди йдете?
– До попа.
– Навіщо?
– Волів красти.
– Візьміть мене із собою!
– Куди ти згодишся! Нам треба такого молодця, щоб раз дав – і дух вийшов!
– Пригоджуся і я: у підворіття пролізу й вам ворота відімкну.
– І то діло! Ходімо з нами.
От прийшли вони вчотирьох до заможного попа.
Хлопчик Мізинчик проліз у підворіття, відчинив ворота й каже:
– Ви, браття, тут на дворі постійте, а я залізу в сарай та виберу найліпшого вола й виведу до вас.
– Гаразд!
Заліз він до сараю і кричить звідти на всю горлянку:
– Якого вола тягти: бурого чи чорного?
– Не галасуй, – кажуть йому злодії, – тягни, який під руку попадеться.
Хлопчик Мізинчик вивів їм вола щонайкращого; злодії пригнали вола до лісу, зарізали, обдерли шкуру й почали ділити м’ясо.
– Ну, браття, – каже хлопчик Мізинчик, – я візьму собі тельбухи: мені й того вистачить.
Узяв тельбухи й тут же заліз у них спати, ніч коротати; а злодії поділили м’ясо і розійшлися по домівках.
Прибіг голодний вовк і проковтнув тельбухи разом із хлопчиком; сидить він у вовчому череві живий, і горя йому мало! Кепсько довелося сіроманцю! Побачить він отару, вівці пасуться, вівчар спить, і тільки що підкрадеться вівцю потягти – а хлопчик Мізинчик кричить на всю горлянку: «Вівчар, вівчар! Ти спиш, а вовк вівцю тягне!». Вівчар проснеться, кинеться на вовка з ломакою та собак натравить, а собаки ну його тріпати – тільки клоччя летять! Ледве втече сердешний!
Зовсім охляв вовк, довелося пропадати з голоду.
– Вилізь! – просить вовк.
– Довези мене додому до батька, до матері, то й вилізу, – каже хлопчик Мізинчик.
Побіг вовк у село, ускочив просто до старого в хату; хлопчик Мізинчик зразу виліз із вовчого черева через зад, схопив вовка за хвіст і кричить:
– Бийте вовка, бийте сірого!
Дід ухопив ломаку, баба другу і давай бити вовка; тут його й порішили, здерли шкуру й синочку кожуха зробили. І стали вони жити-поживати, вік доживати.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: