ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Лісовий мисливець Кринку
Лісовий мисливець Кринку

Колись жив на світі один чоловік і мав він трьох синів. Коли прийшов йому час помирати, він прикликав усіх трьох до ліжка і звелів:
— Любі мої діти, як я помру, привезіть на мою могилу дев'яносто дев'ять возів дров і дев'яносто дев'ять возів соломи і все це запаліть.
Коли він помер, брати заготували дев'яносто дев'ять возів дров, дев'яносто дев'ять возів соломи і склали на могилу.
Як уже все було готове, виявилося, що дрова сирі, а кресала й губки в братів не було. Озирнулися довкола — ніде ні диму, ні вогника, тільки на вершині гори зірниця горить.
— Що ж,— каже найменший брат, лісовий мисливець, якого звали Кринку,— ви залишайтеся тут, а я піду на гору, може, вогню дістану!
Іде він, коли назустріч йому Вечір-Вечорило. Кринку привітався до нього.
— Здоров був, ласкавий чоловіче! — відповів Вечір-Вечорило.— Звідки ти й куди простуєш?
— Іду від могили свого батька он на ту гору, де палахкотить зірниця, хочу вогника дістати, на татовій могилі багаття розпалити.
— Сьогодні вже не встигнеш вогнище розпалити.
— Чому б це?
— Бо я — Вечір-Вечорило!
— Он воно що! — сказав Кринку й міцно прив'язав його до дерева.— Стій тут, поки я не відв'яжу.
І пішов, собі далі. Іде і йде, коли йому назустріч Ніч-Ночисько. Кринку і її прив'язав до дерева. Далі його зустрічає Ранок-Спозаранок, він і його до дерева припнув, а сам на гору виліз і до вогню підійшов.
А на горі довкола вогнища сім велетнів-розбійників сплять. Узяв Кринку з вогнища головешку, хотів був іти, але подумав, що не годиться на батьковій могилі розпалювати багаття краденим вогнем, і став будити велетнів, вогника просити.
А велетні йому й кажуть:
— Ми дамо тобі вогню, якщо ти допоможеш викрасти дочок Зелен-царя, бо як ми не старались, у нас нічого не виходить.
— Ходімо до царя,— відповідає їм хлопець.
Пішли вони всі разом до палацу Зелен-царя, а коли прийшли, Кринку каже:
— Царевих дочок ми можемо викрасти тільки через димар. Я полізу перший, а ви поодинці — услід за мною.
Виліз Кринку на димар, а за ним. один велетень. Там хлопець убив його, а тіло спустив з даху в двір. Так він зробив з усіма розбійниками, а потім обійшов усі світлиці й кожну сонну царівну в щічку поцілував, а в найменшої зняв з пальця каблучку. Потім повернувся до вогнища, взяв жару, пішов відв'язав Ранка-Спозаранка, і Ніч-Ночиська, й Вечора-Вечорила та й подався до батькової могили, де чекали його брати. І розпалили вони велетенське вогнище, як заповідав їм батько.
А в цих братів та було ще три сестри, і всі на виданні. То й повіддавали вони їх одразу за тих, хто до них посватався. Старшу за орла, середульшу за яструба, а найменшу за вовка.
А всі вони — і орел, і яструб, і вовк — були чарівниками
Зелен-цар побачив уранці мертвих велетнів-розбійників, зрадів і на, радощах звелів по всіх шинках людей частувати, а кожного, хто казку розповість, годувати задарма.
Сидять люди по шинках, п'ють-їдять та розповідають про свої пригоди. Лісовий мисливець Кринку зайшов до шинку і теж свою історію-при-году розповщ Коли дійшов до того місця, як він у палаці Зелен-царя був, брати почали його за поли смикати, мовляв, не забріхуйся. А він і каже:
— Я знищив усіх розбійників, а з пальця найменшої царівни каблучку зняв — ось вона, на моєму мізинці!
Почув це шинкар і послав цареві грамоту, мовляв, так і так, один хлопець на ймення Кринку вихваляється, що знищив сімох розбійників, а з пальця найменшої царівни каблучку зняв.
Зелен-цар звелів, щоб Кринку негайно прибув до нього.
Кринку пішов до царя разом з братами й геть усе розповів. Цар подивився на братів та й каже:
— Ви славні хлопці. Віддаю за вас своїх дояок.
Брати взяли та й одружилися з трьома царівнами. Кринку взяв собі за дружину найменшу й найвродливішу.
Повертаються вони всі разом додому: старші брати з своїми дружинами попереду, а Кринку зі своєю — позаду. Коли це стрічається йому Лихо-змій, разів зо два вищий за людину. Він убив Кринку, а його молоду дружину собі забрав. А брати попереду навіть не помітили, яка біда спіткала Кринку.
Довго чи недовго лежав мертвий Кринку, тільки пролітав там чоловік старшої сестри — Орел. Він упізнав Кринку, приніс живої води, щоб оживити його, та дужої води, щоб зміцнити його, зробити сильнішим за трьох буйволів. І полетів.
Підвівся Кринку, пішов уперед. Дуже довго йшов, доки не побачив у лісі хатку. А там жила його старша сестра, що була за Орлом.
Сестра й питає:
— Як ти сюди добрався, брате? Адже тут, скільки я живу, людська нога не ступала!
— Ох, сестрице, біда мене сюди привела. Лихо-змій викрав мою молоду дружину. Ти не знаєш, де його знайти?
— Я не знаю, а мій чоловік з Лихо-змієм воду беруть з однієї криниці. Почекай його, він тобі розкаже.
А тут прибув і Орел і двома дзбанами води, зайшов до сіней, обернувся в гарного хлопця і став таким красенем, що й очей не відведеш. Розповів йому Кринку про свою пригоду з Лихо-зміем і попросив:
— Чи не скажеш, де його знайти та як дружину свою забрати?
— Я щойно бачив твою дружину, вона по воду до криниці йшла. Ходімо.
Пішли вони до криниці. І справді Кринку побачив там свою дружину, забрав з собою, і ось повертаються вони додому. Але на тому казці не кінець. У Лихо-змія був чарівний кінь, який говорив своєму володареві все, що б де не сталося. Ось і тепер почав той кінь іржати та в усі боки кидатись. Лихо-змій зайшов до конюшні, а кінь і каже:
— Володарю! Щойно тут був лісовий мисливець Кринку, забрав свою дружину й додому подався.
— Гаразд, а можна почекати, доки я коровай з'їм, дзбан води вип'ю та висплюсь?
— Можна й довше почекати.
Сів Лихо-змій до столу, наївся-напився, виспався, потім сів на коня й подався за Кринку. В одну мить догнав, убив, а його дружину з собою забрав.
Ніхто не знає, скільки там Кринку мертвий лежав, та натрапив на нього чоловік другої сестри — Яструб. Він теж приніс живої та могутньої води. Покропив живою водою — оживив Кринку, покропив могутньою — став хлопець таким дужим, як шість буйволів разом. І полетів собі.
Підвівся Кринку, очі протер, бачить: нема дружини. Отже, знову треба йти по білому світу шукати її.
Ішов Кринку, ішов, доки не натрапив на узліссі на хатинку середульшої сестри, яка була за Яструбом. Привіталися. Сестра й питає:
— Як ти тут опинився, адже тут тільки я одна з людей?
Кринку розповів сестрі все про Лихо-змія та свою дружину. І попросив:
— Ти не знаєш, де мені його знайти? Я хочу забрати дружину, та не знаю, де він живе.
— Я не знаю, але мій чоловік знає.
Незабаром бачать: Яструб несе повні дзбани води. Приніс, обернувся у славного хлопця й питає:
— Що тебе привело сюди?
Розповів Кринку всю свою історію-пригоду з Лихо-змієм та дружиною, розповів і про те, як допоміг йому Орел, але змій знову викрав його молоду дружину. І додав:
— Ось я й шукаю її, але не знаю, де Лихо-змій живе. Тож якщо знаєш, допоможи мені знайти та вирятувати дружину.
— Я щойно бачив твою дружину, вона по воду йшла. Ходімо, покажу, а ти вже сам метикуй, як бути.
Пішли вони до криниці. Там саме була дружина лісового мисливця, хлопець схопив її — і кинулися вони тікати.
Але кінь знову дав знати Лихо-змієві про те, Що сталося, і змій запитав його:
— А можна зачекати, доки я з'їм два короваї, вип'ю два дзбани води та годин зо дві посплю?
— Можна,— відповів кінь.
Лихо-змій зробив усе, як собі хотів, потім скочив на коня, за якусь мить наздогнав Кринку, убив, а його дружину повіз до своїх володінь.
Ніхто не знає, скільки Кринку мертвим лежав при дорозі, тільки біг там якось Вовк, чоловік його найменшої сестри. Приніс він живої та могутньої води. Живою водою оживив Кринку, могутньою зміцнив, дав йому стільки сили, як у дев'яти буйволів разом. Та й пішов собі.
Опритомнів Кринку, потягнувся. Думав, що просто собі заснув. Озирнувся довкола й побачив, що знову нема дружини.
Що ж, хлопче, знову йти тобі на пошуки або вертатися додому без дружини — на посміховисько всьому світові! І Кринку пішов. Ішов він, ішов, коли це на узліссі стоїть якась хатинка. А в тій хатинці жила його найменша сестра, що була за Вовком.
Нагодувала-напоїла сестра брата, тоді він розповів про все чисто: і про одруження, і про всі пригоди з Лихо-змієм, і про те, як йому допомагали Орел та Яструб. І додав:
— Може, знаєш, де живе Лихо-змій, то покажи, я заберу дружину. — Я не знаю, братику, але мій Вовк навчить, що робити.
Не встигла вона й закінчити, як Вовк приніс два дзбани води. Прийшов, під дверима обернувся в молодого красеня й поцікавився, яким вітром принесло сюди Кринку. А той і каже:
— Попутним, але не зовсім.— І розповів усю свою історію-пригоду з Лихо-зміем, а наостанок додав:— Оце я прийшов до тебе. Скажи мені, де він живе, бо в ваших краях я не знаю жодної стежини.
А Вовк і каже:
— Дійти до його володінь не дуже важко. Ми твою дружину хоч і зараз можемо забрати, тільки що з того? Лихо-змій тричі тебе вбивав, тричі забирав її від тебе. Ми ж тебе тричі оживили. Спершу Орел, потім Яструб, а оце я. Тепер найперше треба добути чарівного коня, прудкішого за коня Лйхо-змія, а тоді вже виручати дружину.
— А де ж мені дістати такого коня?
— Такий кінь є у Вихор-баби. Вона живе на самісінькому дні пекла.
— А як мені його взяти?
— Прийдеш до неї й наймешся на роботу на цілий рік. Але не лякайся. Рік там триває всього три дні. За роботу вона подарує тобі коня. А як почнеш вибирати собі коня, то вибирай найнікчемнішого, шкапу із шкап. А коли станеться якась біда, то подумай про когось із нас — про Орла, Яструба чи про мене.
Подався бідолашний Кринку в дорогу і йшов без перепочинку до самісінького пекла, на дні якого жила Вихор-баба.
— Добридень, тітко! — привітався Кринку.
— Здоров був, богатирю! — відповіла вона.— Звідки це ти і куди прошкуєш?
— Здалеку я, з білого світу. Злидні-нужда обсіли мене, то прийшов найматися до тебе на роботу. Візьми на один рій!
— Візьму,— відповідає баба,— але якщо ледарюватимеш, то — бачиш он ті кілки? На дев'яносто дев'яти стримлять уже голови ледацюг, сотий кілок може бути для тебе. А коли працюватимеш старанно, то за рік служби дам тобі коня, якого ти сам собі вибереш.
— Я згоден. А що ж я повинен робити?
— Та що — вдень спати, а вночі мою кобилу пасти, і як тільки почне світати, пригонити її додому, бо я вранці кобиляче молоко п'ю. Якщо не догледиш, вона побіжить до свого лошати, лоша молоко виссе, а мені молока не буде. Тоді я тебе з'їм, а голову на кілок насаджу. Згоден на таку роботу?
— Згоден.
Пішла баба до своєї дочки й каже:
— Дивись, обкрути його круг пальця, а то нам не будеде що їсти...
— Не хвилюйся,— відповідає дочка.— Все зроблю, як слід.
Після цих слів вона перекинулася через голову й стала кобилою.
Як почало смеркати, Кринку скочив на кобилу й погнав у степ. Усю ніч пас її, повода з рук не випускав. А коли почало світати, задрімав і заснув міцним сном. Побачила це кобила, посадила його на копицю сіна, та тільки її й бачили.
Прокинувся Кринку, коли вже сонце зійшло. І став побиватися, сам себе клясти. Почув його Яструб та й каже:
— Та кобила зовсім не кобила, а дочка Вихор-баби. Зараз вона обернулася в ворону й піднялася високо в небо, аж за хмари. Але я її наздожену. Коли вона пролітатиме зовсім низько, махни вуздечкою й скажи: «Но, бабина кобило, а лоша за нею!»
Полетів Яструб, розшукав за хмарами дочку Вихор-баби і став її до землі гнати. Коли вони підлетіли до Кринку, хлопець махнув вуздечкою й крикнув: «Но, бабина кобило, а лоша за нею!» Ворона миттю обернулася в кобилу, Кринку піймав її й додому пригнав.
— Доброго ранку, тітко! Ти ніби не рада, що я кобилу привів?
— Чого ж, рада, як тим колючкам, що в спину впилиоя.
Ліг хлопець спати та й заснув безтурботно, як і належить напрацьованій людині. А баба заходилася сварити дочку за те, що не зуміла його обдурити.
Як стало смеркати, Кринку знову погнав кобилу в степ. І не злазив з неї до самісінького ранку, а вранці здолав його важкий сон, і тільки він на мить заплющив очі, як одразу ж опинився на копиці, а за кобилою й слід прохолов. Прокинувся Кринку, зрозумів, що сталося, та й зажурився. Коли прилітає до нього Орел. Розпитав, що трапилось, та й каже.
— Не сумуй. Бабина дочка обернулася в ягнятко, притулилася до вівці, яка он там, на горі пасеться. Я зараз полечу туди, схоплю ягня й прилечу. Коли я його випущу, ти шмагни вуздечкою й скажи: «Но, бабина кобило, а двоє лошат за нею!»
Як домовилися, так і зробили. Кобила знову опинилася в руках у Кринку, він скочив на неї й погнав додому.
— Доброго ранку, тітко! Ти ніби не рада, що я кобилу привів?
— Чого ж, рада, як тим колючкам, що в спину впилися.
Коли Кринку ліг спати, Вихор-баба пішла до дочки й заходилася бити її.
Звечора Кринку знову поїхав на кобиліщВ степ. Пас її, з рук не випускав, але опівночі задрімав і одразу ж опинився на копиці, тільки вуздечка в руках залишилася. Злиться на себе хлопець та плаче, як мала дитина. Та й як тут не плакати, коли вже останній день настав, а він голови позбудеться?
Коли це з'явився перед ним Вовк та й каже:
— Не сумуй, хлопче. Кобила вже клубком пряжі стала, в сінях під ночвами лежить, а на ночвах баба сидить. Я залізу в кошару, буду овець та кіз роздирати, баба почує, як вони кричатимуть, вийде подивитися, що там таке. А ти заскоч до сіней, підніми ночви, візьми клубой пряжі, вийди на дорогу й крикни: «Но, бабина кобило, а троє лошат за нею!»
Як домовились, так і зробили. Коли в кошарі зчинилося ревище, баба вибігла з сіней, а хлопець тим часом забрав з-під ночов клубок пряжі, вибіг на вулицю й крикнув: «Но, бабина кобило, а троє лошат за нею!» В ту ж мить перед ним з'явилася кобила, він піймав її й зразу до баби:
— Доброго ранку, тітко! Ну як, рада бачити мене?
— Ще б пак, рада-радісінькаа! — каже баба, а сама диву дається, як це він добув кобилу, коли добре ж знала, що клубок під ночвами був.
— То як, тітко, добре я працював?
— Добре. Іди вибирай собі коня та й бувай здоров.
Зайшов Кринку до конюшні, всіх коней оглянув і зупинився коло рудої конячини, в якої одна шкура та кості, а ребра — аж світяться.
Вихор-баба почала відмовляти Кринку, мовляв, їй соромно відпускати його з такою шкапиною. Та той уперся на своєму — ніякого іншого коня йому не треба. Бачить баба, що нічого не вдіє, та й каже:
— Якщо ти сам додумався вибрати цього коня, то ти розумний хлопець, якщо ж тебе хтось навчив, то подякуй йому за науку.
Поїхав Кринку тим конем, а коли дотюпали до лісу, кінь каже:
— Розпали, господарю, велике вогнище, щоб жару було якомога більше, нагодуй мене вволю — побачиш, якого ти собі коника вибрав.
Хлопець повалив десятків зо три дубів, розклав вогнище, а як усе перегоріло, він змахнув шапкою з жару попіл і підвів коня. Кінь ковтав-ковтав жар, доки нічого вже не лишилося, потім стрепенувся і став гладенький, ніби маслом змащений.
— Тепер, господарю, сідай на мене й кажи, як будемо мчати — швидше за вітер чи швидше за думку?
— Швидше за думку!
Не встиг Кринку й оком кліпнути, як опинився в палаці Лихо-змія. Схопив там свою дружину, яка саме несла воду, посадив у сідло — і в дорогу!
А кінь Лихо-змія так заіржав, що аж шибки в вікнах потріскали. Змій розлючено схопився:
— Що там таке? Адже Кринку мертвий лежить, за дружиною не прийде!
— Кринку живий, він забрав дружину й повіз із собою.
— Можна зачекати, доки я три короваї з'їм, три дзбани води вип'ю і годин зо три посплю?
— Де там можна? Кринку мчить на моєму молодшому братові, а він утричі прудкіший від мене.
— Тоді негайно їдьмо!
І помчали вони швидше за вітер, під самі хмари злетіли, женуться за
Кринку, а наздогнати не можуть. А коли побачив зміїв кінь коня Кринку, почав його своєю мовою просити:
— Братику, не мчи так швидко, бо нема в мене більше сили!
А кінь лісового мисливця відповідає йому, знову ж таки своєю, кінською мовою, щоб змій нічого не збагнув:
— Я охоче це зроблю, коли ти підкинеш змія до неба, а потім на землю скинеш, щоб від нього й мокрого місця не лишилося!
Зміїв кінь так і зробив... Тоді кінь Кринку зупинився, почекав свого брата, і вони разом подалися додому, до братів Кринку. Ті вже старими поставали, дітей у них повно. А Кринку, хоч і зазнав стільки лиха, а все ще вдатний із себе і здоров'ям могутній. Та недовго пожив він у рідному селі. Незабаром переїхав до свого тестя, сів після нього на трон і почав правити царством мудро та справедливо.Колись жив на світі один чоловік і мав він трьох синів. Коли прийшов йому час помирати, він прикликав усіх трьох до ліжка і звелів:
— Любі мої діти, як я помру, привезіть на мою могилу дев'яносто дев'ять возів дров і дев'яносто дев'ять возів соломи і все це запаліть.
Коли він помер, брати заготували дев'яносто дев'ять возів дров, дев'яносто дев'ять возів соломи і склали на могилу.
Як уже все було готове, виявилося, що дрова сирі, а кресала й губки в братів не було. Озирнулися довкола — ніде ні диму, ні вогника, тільки на вершині гори зірниця горить.
— Що ж,— каже найменший брат, лісовий мисливець, якого звали Кринку,— ви залишайтеся тут, а я піду на гору, може, вогню дістану!
Іде він, коли назустріч йому Вечір-Вечорило. Кринку привітався до нього.
— Здоров був, ласкавий чоловіче! — відповів Вечір-Вечорило.— Звідки ти й куди простуєш?
— Іду від могили свого батька он на ту гору, де палахкотить зірниця, хочу вогника дістати, на татовій могилі багаття розпалити.
— Сьогодні вже не встигнеш вогнище розпалити.
— Чому б це?
— Бо я — Вечір-Вечорило!
— Он воно що! — сказав Кринку й міцно прив'язав його до дерева.— Стій тут, поки я не відв'яжу.
І пішов, собі далі. Іде і йде, коли йому назустріч Ніч-Ночисько. Кринку і її прив'язав до дерева. Далі його зустрічає Ранок-Спозаранок, він і його до дерева припнув, а сам на гору виліз і до вогню підійшов.
А на горі довкола вогнища сім велетнів-розбійників сплять. Узяв Кринку з вогнища головешку, хотів був іти, але подумав, що не годиться на батьковій могилі розпалювати багаття краденим вогнем, і став будити велетнів, вогника просити.
А велетні йому й кажуть:
— Ми дамо тобі вогню, якщо ти допоможеш викрасти дочок Зелен-царя, бо як ми не старались, у нас нічого не виходить.
— Ходімо до царя,— відповідає їм хлопець.
Пішли вони всі разом до палацу Зелен-царя, а коли прийшли, Кринку каже:
— Царевих дочок ми можемо викрасти тільки через димар. Я полізу перший, а ви поодинці — услід за мною.
Виліз Кринку на димар, а за ним. один велетень. Там хлопець убив його, а тіло спустив з даху в двір. Так він зробив з усіма розбійниками, а потім обійшов усі світлиці й кожну сонну царівну в щічку поцілував, а в найменшої зняв з пальця каблучку. Потім повернувся до вогнища, взяв жару, пішов відв'язав Ранка-Спозаранка, і Ніч-Ночиська, й Вечора-Вечорила та й подався до батькової могили, де чекали його брати. І розпалили вони велетенське вогнище, як заповідав їм батько.
А в цих братів та було ще три сестри, і всі на виданні. То й повіддавали вони їх одразу за тих, хто до них посватався. Старшу за орла, середульшу за яструба, а найменшу за вовка.
А всі вони — і орел, і яструб, і вовк — були чарівниками
Зелен-цар побачив уранці мертвих велетнів-розбійників, зрадів і на, радощах звелів по всіх шинках людей частувати, а кожного, хто казку розповість, годувати задарма.
Сидять люди по шинках, п'ють-їдять та розповідають про свої пригоди. Лісовий мисливець Кринку зайшов до шинку і теж свою історію-при-году розповщ Коли дійшов до того місця, як він у палаці Зелен-царя був, брати почали його за поли смикати, мовляв, не забріхуйся. А він і каже:
— Я знищив усіх розбійників, а з пальця найменшої царівни каблучку зняв — ось вона, на моєму мізинці!
Почув це шинкар і послав цареві грамоту, мовляв, так і так, один хлопець на ймення Кринку вихваляється, що знищив сімох розбійників, а з пальця найменшої царівни каблучку зняв.
Зелен-цар звелів, щоб Кринку негайно прибув до нього.
Кринку пішов до царя разом з братами й геть усе розповів. Цар подивився на братів та й каже:
— Ви славні хлопці. Віддаю за вас своїх дояок.
Брати взяли та й одружилися з трьома царівнами. Кринку взяв собі за дружину найменшу й найвродливішу.
Повертаються вони всі разом додому: старші брати з своїми дружинами попереду, а Кринку зі своєю — позаду. Коли це стрічається йому Лихо-змій, разів зо два вищий за людину. Він убив Кринку, а його молоду дружину собі забрав. А брати попереду навіть не помітили, яка біда спіткала Кринку.
Довго чи недовго лежав мертвий Кринку, тільки пролітав там чоловік старшої сестри — Орел. Він упізнав Кринку, приніс живої води, щоб оживити його, та дужої води, щоб зміцнити його, зробити сильнішим за трьох буйволів. І полетів.
Підвівся Кринку, пішов уперед. Дуже довго йшов, доки не побачив у лісі хатку. А там жила його старша сестра, що була за Орлом.
Сестра й питає:
— Як ти сюди добрався, брате? Адже тут, скільки я живу, людська нога не ступала!
— Ох, сестрице, біда мене сюди привела. Лихо-змій викрав мою молоду дружину. Ти не знаєш, де його знайти?
— Я не знаю, а мій чоловік з Лихо-змієм воду беруть з однієї криниці. Почекай його, він тобі розкаже.
А тут прибув і Орел і двома дзбанами води, зайшов до сіней, обернувся в гарного хлопця і став таким красенем, що й очей не відведеш. Розповів йому Кринку про свою пригоду з Лихо-зміем і попросив:
— Чи не скажеш, де його знайти та як дружину свою забрати?
— Я щойно бачив твою дружину, вона по воду до криниці йшла. Ходімо.
Пішли вони до криниці. І справді Кринку побачив там свою дружину, забрав з собою, і ось повертаються вони додому. Але на тому казці не кінець. У Лихо-змія був чарівний кінь, який говорив своєму володареві все, що б де не сталося. Ось і тепер почав той кінь іржати та в усі боки кидатись. Лихо-змій зайшов до конюшні, а кінь і каже:
— Володарю! Щойно тут був лісовий мисливець Кринку, забрав свою дружину й додому подався.
— Гаразд, а можна почекати, доки я коровай з'їм, дзбан води вип'ю та висплюсь?
— Можна й довше почекати.
Сів Лихо-змій до столу, наївся-напився, виспався, потім сів на коня й подався за Кринку. В одну мить догнав, убив, а його дружину з собою забрав.
Ніхто не знає, скільки там Кринку мертвий лежав, та натрапив на нього чоловік другої сестри — Яструб. Він теж приніс живої та могутньої води. Покропив живою водою — оживив Кринку, покропив могутньою — став хлопець таким дужим, як шість буйволів разом. І полетів собі.
Підвівся Кринку, очі протер, бачить: нема дружини. Отже, знову треба йти по білому світу шукати її.
Ішов Кринку, ішов, доки не натрапив на узліссі на хатинку середульшої сестри, яка була за Яструбом. Привіталися. Сестра й питає:
— Як ти тут опинився, адже тут тільки я одна з людей?
Кринку розповів сестрі все про Лихо-змія та свою дружину. І попросив:
— Ти не знаєш, де мені його знайти? Я хочу забрати дружину, та не знаю, де він живе.
— Я не знаю, але мій чоловік знає.
Незабаром бачать: Яструб несе повні дзбани води. Приніс, обернувся у славного хлопця й питає:
— Що тебе привело сюди?
Розповів Кринку всю свою історію-пригоду з Лихо-змієм та дружиною, розповів і про те, як допоміг йому Орел, але змій знову викрав його молоду дружину. І додав:
— Ось я й шукаю її, але не знаю, де Лихо-змій живе. Тож якщо знаєш, допоможи мені знайти та вирятувати дружину.
— Я щойно бачив твою дружину, вона по воду йшла. Ходімо, покажу, а ти вже сам метикуй, як бути.
Пішли вони до криниці. Там саме була дружина лісового мисливця, хлопець схопив її — і кинулися вони тікати.
Але кінь знову дав знати Лихо-змієві про те, Що сталося, і змій запитав його:
— А можна зачекати, доки я з'їм два короваї, вип'ю два дзбани води та годин зо дві посплю?
— Можна,— відповів кінь.
Лихо-змій зробив усе, як собі хотів, потім скочив на коня, за якусь мить наздогнав Кринку, убив, а його дружину повіз до своїх володінь.
Ніхто не знає, скільки Кринку мертвим лежав при дорозі, тільки біг там якось Вовк, чоловік його найменшої сестри. Приніс він живої та могутньої води. Живою водою оживив Кринку, могутньою зміцнив, дав йому стільки сили, як у дев'яти буйволів разом. Та й пішов собі.
Опритомнів Кринку, потягнувся. Думав, що просто собі заснув. Озирнувся довкола й побачив, що знову нема дружини.
Що ж, хлопче, знову йти тобі на пошуки або вертатися додому без дружини — на посміховисько всьому світові! І Кринку пішов. Ішов він, ішов, коли це на узліссі стоїть якась хатинка. А в тій хатинці жила його найменша сестра, що була за Вовком.
Нагодувала-напоїла сестра брата, тоді він розповів про все чисто: і про одруження, і про всі пригоди з Лихо-змієм, і про те, як йому допомагали Орел та Яструб. І додав:
— Може, знаєш, де живе Лихо-змій, то покажи, я заберу дружину. — Я не знаю, братику, але мій Вовк навчить, що робити.
Не встигла вона й закінчити, як Вовк приніс два дзбани води. Прийшов, під дверима обернувся в молодого красеня й поцікавився, яким вітром принесло сюди Кринку. А той і каже:
— Попутним, але не зовсім.— І розповів усю свою історію-пригоду з Лихо-зміем, а наостанок додав:— Оце я прийшов до тебе. Скажи мені, де він живе, бо в ваших краях я не знаю жодної стежини.
А Вовк і каже:
— Дійти до його володінь не дуже важко. Ми твою дружину хоч і зараз можемо забрати, тільки що з того? Лихо-змій тричі тебе вбивав, тричі забирав її від тебе. Ми ж тебе тричі оживили. Спершу Орел, потім Яструб, а оце я. Тепер найперше треба добути чарівного коня, прудкішого за коня Лйхо-змія, а тоді вже виручати дружину.
— А де ж мені дістати такого коня?
— Такий кінь є у Вихор-баби. Вона живе на самісінькому дні пекла.
— А як мені його взяти?
— Прийдеш до неї й наймешся на роботу на цілий рік. Але не лякайся. Рік там триває всього три дні. За роботу вона подарує тобі коня. А як почнеш вибирати собі коня, то вибирай найнікчемнішого, шкапу із шкап. А коли станеться якась біда, то подумай про когось із нас — про Орла, Яструба чи про мене.
Подався бідолашний Кринку в дорогу і йшов без перепочинку до самісінького пекла, на дні якого жила Вихор-баба.
— Добридень, тітко! — привітався Кринку.
— Здоров був, богатирю! — відповіла вона.— Звідки це ти і куди прошкуєш?
— Здалеку я, з білого світу. Злидні-нужда обсіли мене, то прийшов найматися до тебе на роботу. Візьми на один рій!
— Візьму,— відповідає баба,— але якщо ледарюватимеш, то — бачиш он ті кілки? На дев'яносто дев'яти стримлять уже голови ледацюг, сотий кілок може бути для тебе. А коли працюватимеш старанно, то за рік служби дам тобі коня, якого ти сам собі вибереш.
— Я згоден. А що ж я повинен робити?
— Та що — вдень спати, а вночі мою кобилу пасти, і як тільки почне світати, пригонити її додому, бо я вранці кобиляче молоко п'ю. Якщо не догледиш, вона побіжить до свого лошати, лоша молоко виссе, а мені молока не буде. Тоді я тебе з'їм, а голову на кілок насаджу. Згоден на таку роботу?
— Згоден.
Пішла баба до своєї дочки й каже:
— Дивись, обкрути його круг пальця, а то нам не будеде що їсти...
— Не хвилюйся,— відповідає дочка.— Все зроблю, як слід.
Після цих слів вона перекинулася через голову й стала кобилою.
Як почало смеркати, Кринку скочив на кобилу й погнав у степ. Усю ніч пас її, повода з рук не випускав. А коли почало світати, задрімав і заснув міцним сном. Побачила це кобила, посадила його на копицю сіна, та тільки її й бачили.
Прокинувся Кринку, коли вже сонце зійшло. І став побиватися, сам себе клясти. Почув його Яструб та й каже:
— Та кобила зовсім не кобила, а дочка Вихор-баби. Зараз вона обернулася в ворону й піднялася високо в небо, аж за хмари. Але я її наздожену. Коли вона пролітатиме зовсім низько, махни вуздечкою й скажи: «Но, бабина кобило, а лоша за нею!»
Полетів Яструб, розшукав за хмарами дочку Вихор-баби і став її до землі гнати. Коли вони підлетіли до Кринку, хлопець махнув вуздечкою й крикнув: «Но, бабина кобило, а лоша за нею!» Ворона миттю обернулася в кобилу, Кринку піймав її й додому пригнав.
— Доброго ранку, тітко! Ти ніби не рада, що я кобилу привів?
— Чого ж, рада, як тим колючкам, що в спину впилиоя.
Ліг хлопець спати та й заснув безтурботно, як і належить напрацьованій людині. А баба заходилася сварити дочку за те, що не зуміла його обдурити.
Як стало смеркати, Кринку знову погнав кобилу в степ. І не злазив з неї до самісінького ранку, а вранці здолав його важкий сон, і тільки він на мить заплющив очі, як одразу ж опинився на копиці, а за кобилою й слід прохолов. Прокинувся Кринку, зрозумів, що сталося, та й зажурився. Коли прилітає до нього Орел. Розпитав, що трапилось, та й каже.
— Не сумуй. Бабина дочка обернулася в ягнятко, притулилася до вівці, яка он там, на горі пасеться. Я зараз полечу туди, схоплю ягня й прилечу. Коли я його випущу, ти шмагни вуздечкою й скажи: «Но, бабина кобило, а двоє лошат за нею!»
Як домовилися, так і зробили. Кобила знову опинилася в руках у Кринку, він скочив на неї й погнав додому.
— Доброго ранку, тітко! Ти ніби не рада, що я кобилу привів?
— Чого ж, рада, як тим колючкам, що в спину впилися.
Коли Кринку ліг спати, Вихор-баба пішла до дочки й заходилася бити її.
Звечора Кринку знову поїхав на кобиліщВ степ. Пас її, з рук не випускав, але опівночі задрімав і одразу ж опинився на копиці, тільки вуздечка в руках залишилася. Злиться на себе хлопець та плаче, як мала дитина. Та й як тут не плакати, коли вже останній день настав, а він голови позбудеться?
Коли це з'явився перед ним Вовк та й каже:
— Не сумуй, хлопче. Кобила вже клубком пряжі стала, в сінях під ночвами лежить, а на ночвах баба сидить. Я залізу в кошару, буду овець та кіз роздирати, баба почує, як вони кричатимуть, вийде подивитися, що там таке. А ти заскоч до сіней, підніми ночви, візьми клубой пряжі, вийди на дорогу й крикни: «Но, бабина кобило, а троє лошат за нею!»
Як домовились, так і зробили. Коли в кошарі зчинилося ревище, баба вибігла з сіней, а хлопець тим часом забрав з-під ночов клубок пряжі, вибіг на вулицю й крикнув: «Но, бабина кобило, а троє лошат за нею!» В ту ж мить перед ним з'явилася кобила, він піймав її й зразу до баби:
— Доброго ранку, тітко! Ну як, рада бачити мене?
— Ще б пак, рада-радісінькаа! — каже баба, а сама диву дається, як це він добув кобилу, коли добре ж знала, що клубок під ночвами був.
— То як, тітко, добре я працював?
— Добре. Іди вибирай собі коня та й бувай здоров.
Зайшов Кринку до конюшні, всіх коней оглянув і зупинився коло рудої конячини, в якої одна шкура та кості, а ребра — аж світяться.
Вихор-баба почала відмовляти Кринку, мовляв, їй соромно відпускати його з такою шкапиною. Та той уперся на своєму — ніякого іншого коня йому не треба. Бачить баба, що нічого не вдіє, та й каже:
— Якщо ти сам додумався вибрати цього коня, то ти розумний хлопець, якщо ж тебе хтось навчив, то подякуй йому за науку.
Поїхав Кринку тим конем, а коли дотюпали до лісу, кінь каже:
— Розпали, господарю, велике вогнище, щоб жару було якомога більше, нагодуй мене вволю — побачиш, якого ти собі коника вибрав.
Хлопець повалив десятків зо три дубів, розклав вогнище, а як усе перегоріло, він змахнув шапкою з жару попіл і підвів коня. Кінь ковтав-ковтав жар, доки нічого вже не лишилося, потім стрепенувся і став гладенький, ніби маслом змащений.
— Тепер, господарю, сідай на мене й кажи, як будемо мчати — швидше за вітер чи швидше за думку?
— Швидше за думку!
Не встиг Кринку й оком кліпнути, як опинився в палаці Лихо-змія. Схопив там свою дружину, яка саме несла воду, посадив у сідло — і в дорогу!
А кінь Лихо-змія так заіржав, що аж шибки в вікнах потріскали. Змій розлючено схопився:
— Що там таке? Адже Кринку мертвий лежить, за дружиною не прийде!
— Кринку живий, він забрав дружину й повіз із собою.
— Можна зачекати, доки я три короваї з'їм, три дзбани води вип'ю і годин зо три посплю?
— Де там можна? Кринку мчить на моєму молодшому братові, а він утричі прудкіший від мене.
— Тоді негайно їдьмо!
І помчали вони швидше за вітер, під самі хмари злетіли, женуться за
Кринку, а наздогнати не можуть. А коли побачив зміїв кінь коня Кринку, почав його своєю мовою просити:
— Братику, не мчи так швидко, бо нема в мене більше сили!
А кінь лісового мисливця відповідає йому, знову ж таки своєю, кінською мовою, щоб змій нічого не збагнув:
— Я охоче це зроблю, коли ти підкинеш змія до неба, а потім на землю скинеш, щоб від нього й мокрого місця не лишилося!
Зміїв кінь так і зробив... Тоді кінь Кринку зупинився, почекав свого брата, і вони разом подалися додому, до братів Кринку. Ті вже старими поставали, дітей у них повно. А Кринку, хоч і зазнав стільки лиха, а все ще вдатний із себе і здоров'ям могутній. Та недовго пожив він у рідному селі. Незабаром переїхав до свого тестя, сів після нього на трон і почав правити царством мудро та справедливо.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: