ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Горіхова гілка
Горіхова гілка

Жила на світі бідна вдова, було в неї двоє діток: хлопчик і дівчинка. Дівчинку звали Спритниця, а хлопчика — Пагінчик.
Спритниця вдома прибирає, мамі допомагає, а Пагінчик з криниці воду носить та хмиз у лісі збирає. Спритниця в печі топить та обід готує, а Пагінчик ягоди та гриби збирає. Спритниця шиє та пряде, а Пагінчик личаки плете.
Коли увечері мати зі поля повертається втомлена й голодна, то двір уже чисто підметений, у хаті скрізь лад, посуд помитий, усе прибрано, стіл накритий і вечеря готова.
Одного разу Спритниця й Пагінчик пішли в ліс по гриби. Сонце вже за полудень повернуло, а в кошиках у них порожньо. Вони все глибше в пущу заходять, увсебіч зиркають, коли бачать — стоїть на осонні великий гриб. Підбігли, нагнулися, щоб зірвати, а гриба — як не було, зник. Стоять вони вражені, озирнулись, аж ось і гриб неподалік сидить. Підбігли, нагнулися — він знову щез. І так той гриб то появлявся, то щезав, а вони все бігали, нахилялись, але марно. Ганяючись за грибом, вони опинилися на зеленому лужку, всіяному грибами.
Але що за чудасія? За яким би грибом вони не нагну лиш — кожен під землю ховається.
Придивилася Спритниця до лісу, бачить: усі дерева без листя і гойдають гілками, ніби живі потвори скручені пальці простягають. Спритниця аж остовпіла. Хоче Пагінчика покликати, але несила. А той усе за грибами ганяється. Нарешті вхопив одного гриба, смикнув, зломив, а з нього ядучо-жовтий дим повалив і вмить весь лужок заслав, хмарою над лісом знявся і розтанув над обрієм. А разом з димом зникли і зелений лужок, і дерева-потвори, зник і Пагінчик.
Спритниця розпачливо закричала, почала кликати на допомогу. Але довкола — ні душі. Вийшла дівчинка на галявину, стала дорогу додому шукати. Але як їй додому без Пагінчика повертатись? І пішла вона шукати братика. Йде, гукає, доки не опинилася в рідколіссі. І тут побачила горіха. Гнеться той горіх, гойдається, ніби його хто трясе. А листя його на очах жовтіє і опадає.
— Що з тобою? — запитала Спритниця.
— Коріння моє точить черв'як,— почула вона голос горіха,— вже сили терпіти не мають ні гілки, ні листя.
Спритниця швиденько заходилася рити землю. Земля була тверда, а коріння глибоко сиділо в землі. їа Спритниця дорилася до черв'яка й знищила його. А потім засипала коріння землею, принесла кілька разів води в пригорщах із струмка й полила дерево. Горіх одразу ж струсив з себе пожовкле листя, випустив бруньки, зазеленів і сережки звісив. Щиро подякував він дівчинці, нагнув гілку в сережках і каже:
— Зламай її собі. Якщо цією гілкою торкнутися сухого дерева, то воно вмить оживе й зацвіте, а як торкнешся до сухої гілочки, то вона зазеленіє й коріння пустить. Коли прикладеш гілочку до зеленого пагінчика, він зразу ж великим деревом стане...
Спритниця взяла гілочку, сховала за пазуху.
А вже й вечір. З-за хмар визирнув місяць.
Якби дівчинка могла, то і в місяця б запитала, чи не бачив він Пагінчика. Вже й сльози навернулись на очі, але вона змахнула їх, вилізла на дерево й зробила із зеленого гілля постіль.
Рано-вранці Спритниця попростувала далі. Ішла вона багато днів і ночей та все розпитувала річок, струмкрй, співучих пташок, чи не знають чого про її братика. Ніхто нічого не чув. Одного разу вона почула якесь сичання. Зирк — а по траві повзе велетенський зелений змій. Повзе і час від часу голову піднімає, палючим вогнем дихає, очі жаром горять, а крізь зуби такий пронизливий свист виривається, що аж у вухах закладає. Повз він до крислатого дерева, на якому було величезне гніздо. Як побачив він Спритницю, в клубок-колесо згорнувся й на неї покотився. Дівчинка встигла відскочити вбік, висмикнула гілочку й провела по довгих батогах сухої ожини, вони одразу ж перетворилися в живий та густий ожинник, і змій заплутався в ньому, наче в міцній сітці. А Спритниця швидко почала збирати сухиШ'хмиз, кидати його на змія. І тільки торкнеться до хмизу своєю гілкою, як він одразу зеленіє, коріння в землю пускає, розростається довкола змія, обплутує його і стискає, мов лещатами. Так дерева та кущі задушили змія, і від нього й сліду на землі не лишилося. Спритниця зібралася іти далі. Коли чує з високого дерева голос:
— Дівчинко, ховайся, бо наша мати, срібнопера птаха летить, вона може тебе проковтнути!..
Спритниця й отямитися не встигла, як бачить — у небі велика-велика птаха ширяє. Раптом вона шугонула вниз на дівчинку. А пташенята:
— Мамо, відпусти її відпусти!.. Дівчинка нас від смерті врятувала!..
Срібнопера птаха полетіла до ожинника, побачила, що дітки її правду кажуть, вернулася до гнізда, подякувала Спритниці, ще й пообіцяла весь світ облітати, але знайти її братика. За одну мить срібнопера птаха за обрієм зникла й тут же назад повернулася.
— Щоб добратися до твого братика, треба мати богатирську силу та ще залізну взуванку. Він — на Чорній горі, де володарює Зла фея. Сама вона в чарівній фортеці сидить, а гору її охороняє вовчиця, в якої зуби сталеві, а очі недремні. Візьми ось пір'їну. Коли тобі доведеться скрутно, поклади її на долоню — я вмить прилечу й допомогу тобі. А тепер іди і весь час простуй на північ. Та ще пам'ятай, що Зла фея дуже підступна, знищити її можна тільки величезним мечем.
Спритниця не встигла й слова сказати, а птаха зникла. От дівчинка йде і йде по долинах, поміж скель гірських, через бурхливі річки й темні кодри, і так день за днем.
Раптом перед нею виросла висока гора. Уся вона від підніжжя до вершини голим каменем світить, жодного тобі кущика. А за нею, скільки око бачить — сірі хребти тягнуться.
Втомилася Спритниця, присіла на камінь трохи перепочити під горою. Тільки задрімала, як тут пролунав такий гуркіт, що аж земля ходором заходила. Дивиться, а долиною йде велетень — височезний та опасистий, спина широчезна, як ворота руки товстелезні, як стовбур дуба, а в руках меч. Розмахує він праворуч і ліворуч, по скелях та горах гатить, вони в друзки розлітаються, а земля гойдається й дрижить.
Як побачила Спритниця цього грізного велетня, то ящіркою в розколину майнула. А велетень усе мечем трощить, каміння кидає, аж іскри сиплються, та все стогне:
— Якби мені хто прокляту осу з ока витягнув, то я віддав би йому все, що він захоче!
Вибігла Спритниця із схованки та як закричить:
— Я тобі осу з ока витягну, тільки вгамуйся, бо до тебе й підступитися страшно! Стій! Зупинись!
Підбігла дівчинка до велетня, але й до колін йому не достала. Вилізла вона на скелю, та й тоді тільки до пояса сягнула. Здерлася по схилах на вершину гори — аж тепер з його очима порівнялася. Велетень заспокоївся, а дівчинка кінчиком хустки витягла з ока ту осу.
Подякував велетень дівчинці та й каже:
— Я — коваль з Лисої гори. Кажи, чим я тобі можу віддячити?
Тепер Спритниця вже не боялася; велетня, бо побачила, що він добрий, і розповіла про свою біду. Велетень вислухав уважно, підняв меча і вдарив ним по горі. В горі прочинилися двері, і вони зайшли до кузні.
— Дав би я тобі свого меча, але в ньому сто пудів, ти його й не піднімеш. Та я відіб'ю від нього скалку й зроблю для тебе меча. Якщо в тебе вистачить відваги, то за своєю силою цей меч буде такий же, як мій.
Велетень відбив шматочок від свого меча, розім'яв його в пальцях, ніби віск, і виліпив з нього меча для дівчинки. Далі зробив для неї сім пар постолів із заліза, і всі різної величини. Потім відбив ще шматок свого меча, зробив з нього молоточка, дав дівчинці й каже:
— Цим молоточком стукатимеш по горі, і вава розчинить свої двері.
Спритниця подякувала, причепила збоку меча, молоточка поклала за пазуху, взулася в найменші постоли, а решту зв'язала й через плече перекинула — знадобляться.
Ішла вона довго, вже й лік дням та ночам згубила. Нарешті дійшла до Чорної крем'яної гори. А тут раптом звідки не візьмись назустріч їй вискочила вовчиця. Як загарчить вона, як заклацає сталевими зубами, як сипне з горлянки іскрами!
Спритниця від страху вискочила на дерево й сидить, сподіваючись, що до вечора вовчиця засне. Та вовчиця і вночі все зирить на неї своїми очиськами. Три дні й три ночі просиділа Спритниця на дереві та все ду-мала-міркувала, що ж їй робити. І раптом згадала про срібноперу птаху.
Дістала пір'їну, поклала на долоню.
Одразу ж прилетіла срібнопера птаха, стрепенула крильми, і раптом злетілася сила-силенна птаства. Срібнопера птаха ще раз махнула крильми, і кожен із птахів приніс у дзьобі по сухій хмизині й кинув поблизу вовчиці так, що та опинилася ніби в високому дров'яному кільці.
Інші птахи принесли в дзьобах по палаючій головешці й кинули на дрова.
Спалахнуло велике вогнище.
Сталеві зуби вовчиці почали плавитись, сама вона з переляку кинулася крізь вогонь і, охоплена вся з ніг до голови полум'ям, щезла десь у прірві.
Не встигла Спритниця й подякувати птахам, як вони зникли, тільки шурхіт їхніх крил долинав з високості.
Спритниця підійшла до гори, стукнула щосили по ній молоточком, і вона розчинилася. Зайшла дівчинка всередину, а двері зачинились. Ось вона піднімається вгору сходами з блакитного мармуру. А довкола безліч різних стежинок — одна з зеленого каменю, друга — з жовтого, третя — з червоного, мов вогонь. Аж розгубилася — не знає, по якій з них іти. Двері перед нею самі розчиняються, а в палатах каміння сяє, очі сліпить. І скрізь така тиша, що чути, як серце б'ється. Дівчину вже сумнів узяв, чи вдасться їй тут братика знайти.
Але вона йшла далі, доки не опинилася в печері, де й стіни, і склепіння були кришталеві. Бачить — посеред печери колодязь, а в його глибині наче щось гуде і ніби там хтось ходить. Раптом бачить: вилазить із колодязя якийсь маленький чоловічок і торбу тягне за собою.
Спритниця як закричить:
— Пагінчику!
— Спритнице! Сестронько! Як ти сюди потрапила?
Спритниця обняла братика, поцілувала, розповіла йому про свою довгу путь-дорогу сюди.
— А я,— каже Пагінчик,— щодня опускаюся в цей колодязь і шукаю там самоцвіти. Бо він веде до підземних скарбів. Це ще відтоді, як мене Зла фея вкрала. Вона сказала, що відпустить мене, коли я назбираю коштовного каміння сім повних палат. А я встиг тільки один куточок засипати, бо коштовне каміння знайти не дуже легко.
— А де та Зла фея? — спитала Спритнице,
— Не знаю. Вона приходить сюди один раз на три дні лічити каміння. Якщо вона застане тебе тут, то обом нам буде погано. Краще вертайся додому, бо Зла фея ось-ось має прийти. Тікай, сестронько!
— Чого б це я тікала? — відповіла Спритниця.— Я за тобою прийшла, і ми підемо разом!
Пагінчик тієї ж миті дістав із торби один коштовний камінь і сховав його.
— Цей камінь,— пояснив він,— перемагає пітьму. Сліпих виліковує. Він такий рідкісний, що рівного йому немає в цілому світі.
Побігли вони. Але дороги, по якій ішла Спритниця, вже не видно. Біжать вони по печерах з високими склепіннями, по палатах із самоцвітами, по звивистих стежинках, по рівнинах, на яких то валяються грудки солі, то зяють темні провалля. І раптом їхня стежка обірвалась, бо з'явилась скеля й перегородила їм дорогу.
Пагінчик вийняв свій самоцвіт і при його сяйві побачив тріщину в скелі. Але не встигли вони проскочити крізь неї, як скеля зімкнулась.
Тоді Спритниця вдарила молоточком по ній — і перед ними розчинилися двері. І побачили діти білий світ! Та не встигли вони вибратись, як Зла фея помітила їх, відколупала своїми кігтями каменюку й кинула.
Перед ними виросла височенна — аж до неба — гора.
Спритниця швидко взула свої залізні постоли, підхопила брата на руки і в одну мить перебралася через гору. Побачила це Зла фея, оскаженіла й послала за ними лютий вітер-сівер. Та ще й наказала:
— Занеси їх, вітре, на Суху гору, хай там загинуть! Та зніми з дівчинки залізні постоли, вирви з її рук меча і все те принеси мені!
Наздогнав вітер дітей, підхопив, підняв до самісіньких хмар і закинув на Суху гору. Тоді зняв з дівчинки залізні постоли, але меча вирвати не зумів. Відніс він постоли Злій феї, а про меча сказав, що впустив у провалля.
Зла фея взяла постоли й крикнула:
— Там і згиньте, кляті... Хто бачив мої скарби, не повинен світу білого бачити!
А Суха гора була така страшна, що на ній — ні травинки, ні краплини води. І злізти з неї не можна, бо гора — висока-висока, а стіни стрімкі-стрімкі й гладенькі-гладенькі, наче мармурові.
Сидять діти на горі, мучить їх голод і спрага. А ніде нічого знайти не можуть. Коли це Спритниця помітила в одній ущелині майже струхлявілий стовбур дерева. Зраділа вона, аж у долоні сплеснула. Дістала з-за пазухи горіхову гілку, торкнулася того стовбура. Він тут же випустив гілля, зазеленів, зацвів і плодами заряснів. Угамували діти плодами голод-спрагу ще й у затінку дерева відпочили.
Дерево росте, розпускає свою крону, сидять під ним діти, думають-гадають, як з гори спуститися, коли це з дерева гілочка впала. Спритниця торкнула її своєю горішиною, а гілочка враз коріння пустила й пішла в ріст. Тоді Спритниця й Пагінчик стали гілочки ламати, розкидати їх по горі й торкатися до них горішиною. Гілки тут же пускали коріння, росли, й гора почала вкриватися лісом. У кронах дерев защебетали пташки, з-під каміння зажебоніли чисті, мов кришталь, струмки.
І діти вирішили спускатись, тримаючись за коріння дерев. Та коли вже добрались до самісінької підошви гори, побачили глибочезне провалля, через яке ні кореню не прорости, ні оленеві не перестрибнути.
— Спритнице! — раптом почувся голос горіхової гілки.— Я тобі допоможу, але це вже востаннє. Візьми мене й посади в землю. Але цього разу ми з тобою розлучимося назавжди...
Спритниця взяла гілочку, ввіткнула в землю, й над прірвою почав тягнутися місток. Виростав він із живого гілля, яке перепліталося між собою. Побігли брат і сестричка, радіючи, що спекалися і Сухої гори, і того страшного бездонного провалля.
Побачила Зла фея, що Суха гора зеленим лісом поросла, і давай від злості волосся на собі рвати. А потім вихором майнула навздогін дітям. Не встигли Спритниця й Пагінчик з косогору спуститися і в тиху долину вийти, як їх перейняла Зла фея.
Спритниця відступила на крок, вихопила меча, а коли Зла фея простягла руки, щоб забрати йогот дівчина відрубала їх. Але руки крутнулися й знову на місце приросли. Спритниця аж розгубилася від подиву. Але тут же почула голос коваля: «Якщо в тебе вистачить відваги, то в цьому мечеві буде стільки ж сили, як і в моєму». Посміливішала вона й заходилася Злу фею мечем сікти. А Зла фея то в ворона обернеться, то змією стане, то очеретиною до самого неба витягнеться, то по землі розпластається, як жаба. Та ще й зубами скрегоче, що аж небо пітьмою вкривається. А Спритниця знай рубає мечем та рубає, і чим далі, то все сильнішою стає. Ось вона махнула мечем та й назавжди покінчила із Злою феєю.
Потім узялися діти за руки й побігли. Бігли вони квітучими лугами, відпочивали коло чистих струмків, ішли тінявими дібровами та обважнілими від урожаю полями.
А матуся Спритниці та Пагінчика й надію втратила побачити дітей.
І ось вони вернулися. Спритниця й каже:
— Мамо, мамо! Ми повернулись! Ти хіба нас не впізнала?
— Я, любі мої,— відказує мати,— чую вас, відчуваю, а бачити не бачу, бо я за вами очі виплакала.
Почувши це, Пагінчик дістав чарівний камінь-самоцвіт, сяйнув ним — і мати прозріла.
Обнімає мати дітей, цілує й приказує.
— Які ж ви славні повиростали!
Радості їхній не було меж. А той чарівний камінь і досі світить над лісом, як тільки сутінки на землю лягають. Оце він і казку мені розказав.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: