ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Суботня гора
Суботня гора

В одному селі жила старенька вдова. Було в неї троє синів, яких вона дуже любила. Кожен із синів мав своє ремесло. Старший вивчився грати на органі й став органістом. Такий він був мудрий та вчений, що міг прочитати кожну книжку, навіть писане міг розібрати, і за це люди дуже його шанували. Сам ксьондз частенько запрошував грамотія до себе.
Середульший брат служив у війську. Був він хоробрим солдатом, багато мандрував по різних країнах, багато бачив такого, про що вдома ніколи й не чули, й за це його теж усі шанували. 
А менший брат був собі простий селюк, орав землю, як дід його та батько, і не дуже дослухався, що там говорять його брат-органіст та брат-солдат. За це вони його зневажали й частенько звали дурнем. 
Але всі три брати щиро любили свою матір, шанували її, дбали, щоб їй добре жилося на старість. 
Та от сталося нещастя. Захворіла старенька мати вночі: такий біль її схопив, що вона, стогнучи, побудила синів Поставали хлопці над її ліжком у великій тривозі, бо не знали, як допомогти хворій, що робити. 
– Брати мої, я залишусь біля матері, пильнуватиму, від ліжка не відійду, а ви мерщій біжіть до баби-віщунки, яка живе в лісі біля старої могили – нехай прийде, може, порадить щось,– сказав органіст. 
Брати побігли до старої могили, де жила в малесенькій хатині ота баба-віщунка. Знайшли бабу й повели її до села. 
Підходять до хати – дивляться: органіст стоїть біля воріт. 
– Ну що? Як мамі? – питаються брати. 
– Мабуть, їм краще стало, бо вже й стогнати перестали. Лежать тихенько в ліжку, певно, сплять,– каже органіст. 
Зайшла баба до хати, торкнула хвору за руку й мовила, похитавши головою: 
– Справді, неньці вашій краще стало й нічого в неї не болить, бо вона вмерла. 
Почувши це, брати тяжко заридали. І так вони плакали й тужили, що баба-віщунка зласкавилася над ними. 
– Що ж, – сказала вона. – Коли вже вам так шкода своєї неньки, можна ще повернути її до життя. Допомогти їй може одна-однісінька крапля живої води, що за трьома ріками, за трьома борами б’є з-під говорящого дерева на Суботній Горі. На тому дереві сидить зачарований сокіл. Туди піти й назад повернутися можна за сім днів. Але багато на ту гору ходило, а назад ще ніхто не повертався. Хто хоче зійти на вершину гори, мусить простувати прямо-прямісінько, хоч би що на тій дорозі його спіткало. Крий боже, ліворуч або праворуч збочити чи назад оглянутися– тієї ж хвилини вростеш каменем у землю! І стільки на тій горі страхіть, що відколи світ стоїть, ніхто ще до вершини її не доходив. Отож, як хоче котрий з вас спробувати щастя – нехай вирушає по живу воду. Принесе хоч краплину – мати оживе. Йти треба на південь – там і дорога є. 
Ледве баба вийшла за двері – почали брати радитись. Кожен хотів податися на Суботню Гору, хоч би які там страхіття траплялися дорогою; кожен хотів принести матері живу воду. Та всіх переконав середульший брат. 
– Ви ж чули, брати мої любі, що в подорож мусить іти великий сміливець – отож це припадає мені. Я вже не раз дивився смерті у вічі, і ніяких отих страхіть не злякаюсь, самого чорта прожену з дороги. Піду, а за тиждень чекайте мене з живою водою для нашої матері. 
І попрощавшися з братами, припнув до пояса великий меч та й рушив до Суботньої Гори – навпростець на південь. 
Минув день, минув другий і третій, уже й тиждень доходив кінця. Брати біля воріт виглядали солдата, проте його як не було, так і не було. 
Коли минув тиждень, вони побігли до баби-віщунки спитатися, чому так довго немає брата. 
– Даремно ви його чекаєте,– каже баба,– вже він більше ніколи не повернеться. Стоїть, мабуть, на Суботній Горі, врісши каменем у землю. 
Тяжко засмутилися брати, а, повертаючись додому, почали сперечатися: кому ж тепер іти по живу воду для матері? Тут органіст як гримне на брата: 
– Та що ти кажеш, дурню?! Щоб ти чогось домігся там, де твій середульший брат нічого не вдіяв! Хіба ж там потрібна така голова, як твоя? От я заговорю до тих страховищ по-латині – де вони зразу й дінуться! 
І, взявши в руку кропило, а за пазуху – молитовник, рушив у дорогу на південь. 
Знов минув день, потім другий, третій, нарешті й цілий тиждень... Даремно менший брат виглядав біля воріт старшого – його не видно було й не чути! Знову хлопець побіг до баби. 
– Не чекай його марно,– каже баба,– вже він ніколи не повернеться. Стоїть він на Суботній Горі, каменем врісши у землю. 
Дуже засмутився хлопець, але гаяти часу не став. Щодуху побіг до хати, взяв буханець хліба, через плече перекинув косу та й попрямував на південь, до Суботньої Гори. 
Ішов менший брат день, і другий, і третій: троє річок переплив, три великі бори перейшов. На третій день, коли вже заходило сонце, став він під Суботньою Горою. Глянув – а гора така височезна, що й вершини не видко за хмарами. Вперлась вона в самісіньке небо, а навколо з усіх боків чорніє ліс. Величезні дуби, сосни, буки, ялини наче ростуть одне на одному: дерево стирчить над деревом, чимраз вище й вище. Між ними і за ними – хащі тернини, глоду та всякого отруйного зілля. Лежать повалені скелі, зелені од моху, а в розколинах отруйні змії та усяке гаддя мостять гнізда й люто сичать Страх навіть глянути, не те що йти, а тут – ні стежки, ні дороги. 
Менший поміркував з хвилину, згадав свою матір – та й подерся вгору. Лізе вище й вище, не зважає на гостре каміння, що калічить йому ноги, на отруйних гадюк, що так і звиваються під ногами, силкуються вжалити. 
Небагато пройшов він, коли чує – хтось на нього гукає: 
– Гей, гей! Чоловіче! А куди це ви йдете? Заблудили, мабуть. Таж тут немає дороги! 
Хотів був хлопець оглянутися, проте, на щастя, згадав, щ о сказала мудра баба, і йде собі та йде уперед. Аж тут з лівого боку, мов з-під землі, виріс подорожній у куцому німецькому каптанчику.
– Добридень! – каже подорожній, чемно скинувши трикутного капелюха,– а куди це ви прямуєте, друже? 
– Та вже ж не куди – на цю гору,– відповідає менший брат. 
– А чого вам на ній треба? 
– Йду набрати живої води. 
– Еге, то нам по дорозі, бо я теж іду по живу воду. Ходімо разом, буде веселіш. 
– Як хочете. 
– Але ж тут нема дороги! Навіщо дертися та кривавити ноги, коли он там, ліворуч, можна піти битим шляхом 
Менший брат глянув ліворуч, а там і справді звивається вгору гарна дорога, гладенька, як стіл. 
– Ну, то ходімо цією дорогою! – наполягає подорожній. 
– Іди собі сам куди хочеш, а я піду так, як мені треба. 
– Та ходімо зі мною! 
– Кажу тобі – не піду! 
– Ну то й іди собі, дурню, щоб ти в’язи скрутив! – гримнув подорожній, заскреготів од люті зубами, скочив убік і зник, мов його й не було. 
Бреде менший брат угору, аж раптом чує за собою страхітний галас, гавкання, виття, наче тисячі собак і вовків женуться за ним. 
– Хапай його! Хапай! Хапай! – нацьковує хтось. 
Вже зовсім близько гавкають люті пси: от-от наздоженуть... 
Хотів був менший брат обернутися, відігнати їх косою, та раптом згадав бабину пораду – і наддав ходи... 
Тут гавкання й виття змовкло, тільки довгий, лункий сміх разом з вихором покотився по лісі... 
Ледве хлопець отямився з переляку – назустріч йому нове страхіття. Зненацька серед нічної темряви сяйнуло таке світло, наче сонце, що вже давно закотилося за обрій, знову з’явилося в небі. 
Здивований хлопець підвів голову й побачив, що весь ліс попереду палає, як вогнище, аж у небо б’ють заграви. Чим вище вгору, тим більш зростало полум’я: ще здалека віяло жаром в обличчя, а величезні дерева в хащі, мов розжеврені головешки в печі, з гуркотом валилися одне на одне, захаращуючи дорогу. 
Тут узяв хлопця жах. Та знову згадалась йому мертва мати, і він, забувши про все, кинувся просто в палаючий ліс. І хоча ноги йому грузли в пекучих жаринах аж до колін, хоча від задухи перехоплювало подих, а чорний дим ятрив очі, менший брат біг наосліп далі й далі, аж поки весь опечений, зрошений потом, пробився крізь це вогненне пекло 
Вийшов менший брат, глянув – вершина гори вже зовсім близенько! І так йому радісно стало, що він свого добився. 
Та глянув удруге – й радість зникла. Просто перед ним, заступаючи дорогу, здіймалася височезна, стрімка скеля. 
Глянув утретє–бачить: біля підніжжя скелі чорніє глибока яма, а біля неї спить і хропе страшний семиголовий змій... Хлопець став стиха підкрадатися до нього, бо хотів убити страшну потвору сонну, але змій, почувши людські кроки, відразу схопився на ноги й так загарчав усіма сімома пащеками, аж Суботня Гора затрусилася. 
Люто клацаючи зубами й дихаючи полум’ям, змій посунув на хлопця. 
Але той не чекав, поки його вб’ють, а, піднявши косу, кинувся на потвору. Сім разів махав він косою, і за кожним разом одна із змійових голів котилася вниз... Коли впала остання голова, хлопець стрибнув у змієву яму. А в тій ямі було темно, аж чорно, ще й повно смердючого диму, і тяглася вона так далеко, наче й кінця їй не було. В бідного хлопця вже язик присох до піднебіння від спраги та задухи. І тут, коли він ледве живий брів у темряві, десь збоку в розколині засяяло світло й звідти 
долинули чудові пахощі... Зазирнув менший брат у розколину – бачить величезну печеру, а в ній – розкішний сад, порослий зеленою травою, запашними трояндами та лілеями. На траві – дерева з рум’яними плодами хиляться до срібного струмка... В бідного хлопця аж слина покотилася, та він одвернувся і скільки сили побіг далі. 
Раптом знов блиснуло світло – крізь розколину в скелі видко ще більшу печеру. Золота лампа на золотому ланцюзі горить під стелею, а навколо, попід стінами, стоять цебра, корці, здоровенні бочки, аж по вінці повні золотом, сріблом, найдорожчими самоцвітами. 
Та менший брат був не жадібний – не спокусився тими скарбами, а пішов собі далі. 
Коли це чує чудову музику й такий гарний спів, ніби співає сто соловейків. Глянув – у скелі відчинилися двері й видко блискучу залу. Посеред зали десять дівчат у барвистих шатах танцюють на м’яких килимах і співають. Побачили хлопця, і зараз же найкраща з них підбігла до дверей, почала манити рукою і кликати. Але в хлопця була на селі своя дівчина – гарна, мов лілея, отож, згадавши її, він заслонив рукою очі й навпомацки попрямував далі. 
Дивиться – перед ним високі сталеві двері. Торкнувся рукою – двері відчинилися, і він вийшов у білий світ, на самісіньку вершину Суботньої Гори. 
Став менший брат, роздивився навколо й побачив усе точнісінько таке, як йому казала віщунка. На голій, мов долоня, скелі росте одним одне дерево із срібним листям, яке бринить під вітром, грає, мов скрипка. З-під кривих коренів дерева б’є джерело прозорої води, а над ним, на високій гілці гойдається золотий сокіл. 
Тільки побачив він хлопця, стріпнув перами, розкинув широкі крила й злетів угору, кудись за хмари. 
А хлопець так натомився, що насилу добрів до дерева, впав долі й жадібно почав пити воду з джерела. 
Торкнувся його устами – і наче знов на світ народився, де й сила взялася. Рани, що їх завдав йому змій, миттю всі загоїлись, і знаку на тілі не залишилось. 
Весело схопився хлопець на ноги і, ставши під деревом, глянув з верховини на світ. Навколо гори, ліси, поля, ріки, села лежали як намальовані. Він дивився й надивитися не міг. 
Тут залопотіли над ним крила, і золотий сокіл із золотим глеком у дзьобі злетів йому на плече. Дерево із срібним листям зашуміло ще дужче й заспівало: 
 Швидше, хлопче, підійди:
Набери у глек води, 
Вирви гілочку по тому І рушай здоров додому! 
Як ітимеш ти горою, 
Покропи листки водою, 
Де лише поставиш ногу – 
Рясно бризкай на дорогу! 
Послухався вдовин син, набрав у золотий глек води, зломив гілочку із срібними листочками й почав сходити з гори вниз. Де поставить ногу, зразу вмочить гілочку в живу воду  й побризкає круг себе.
І що б же ви думали! Де тільки краплі живої води падали на камінь – із того каменя вставала жива людина і, плачучи від радощів та дякуючи, рушала за меншим братом. Коли він зійшов з гори й озирнувся, за ним уже сунуло цілісіньке військо. То все були люди, які хотіли зійти на Суботню Гору, та не дійшли–обернулися на камінь. Були тут і два хлопцеві брати–солдат з мечем на поясі й органіст з кропилом та молитовником. 
Отак усі й посунули за хлопцем, що вів їх; аж на третій день прийшли до села, де він жив. 
Відчинив менший брат двері своєї хати, підійшов до мертвої матері й, умочивши гілочку із срібними листочками в глек, покропив матір живою водою. Не минуло й хвилини, а вже старенька розплющила очі й підвелася з постелі, жива й здорова, наче й не хворіла ніколи. Син аж заплакав з радощів, а з ним раділа і вся громада, яку він привів за собою. 
Тільки двоє не раділи з усіма. Це були два старші брати. Ніяк було їм стерпіти, що менший брат зробив те, що вони, розумники, не подужали. Не схотіли й дивитися, як він радіє: мовчки пішли з хати і подалися кудись у чуже село, а там стали па роботу в чужих людей. 
Органістові загадали возити гній, не зглянулися й на молитовник його, й на кропило; він і став возити. А солдат образився, пішов у військо і там, казали, загинув у бою не за свою справу. 
А менший брат одружився із своєю дівчиною, жив біля матері, і всі його шанували.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: