ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Хлопець, проданий за тютюн
Хлопець, проданий за тютюн

Була колись бідна вдова, і мала вона сина. Вдова ходила з ним жебрати від двору до двору, бо вдома в неї не було чого ні в горщик укинути, ні до вогню поставити. Спершу вони жебрали в селах, а потім вирішили спробувати щастя в місті. І там. ходячи від будинку до будинку, дійшли до бургомістра. Він був добрий і щедрий чоловік, найщедріший у тому місті. Але за дружину той бургомістр узяв собі дочку найбагатшого тамтешнього купця, а вона була горда й зарозуміла.
У них була маленька дочка. Вона росла одиначкою, не мала з ким гратися, тому відразу заприязнилася з бідним хлопчиком, коли він зайшов зі своєю матір’ю. Побачив бургомістр, як дітям добре вдвох, і взяв хлопчика до себе, щоб його дочка мала товариша. Діти разом гралися, разом майстрували, разом училися й ходили до школи, завжди жили в злагоді й ніколи не сварились.
Одного ранку бургомістрова дружина дивилася з вікна, як діти йдуть до школи. На вулиці після дощу стояла величезна калюжа, яку годі було обминути. Тому хлопчик спершу переніс через ту калюжу торбинку зі сніданком і ранець з книжками, потім вернувся й переніс дівчинку. А коли ставив її на землю, то поцілував у щоку.
Побачила їх бургомістрова дружина й сердито крикнула:
– Це неподобство! Як сміє той жебрак цілувати мою дочку? Ми ж бо перші люди в місті!
Бургомістр не добачив у цьому нічого страшного. Він намагався втихомирити дружину, казав, що ніхто не знає наперед, що з дітей виросте і яка доля чекає їхню дочку. Хлопчик цей дуже чемний і слухняний, а велике дерево виростає з малесенького паростка.
Але дружина не слухала його.
– Не сподівайся дяки від приблудлої псяки,– казала вона. – Хоч скільки чисть мідяний шилінг, хоч скільки його три, він однаково не стане таляром, дарма що блищатиме, як золотий.
Зненавиділа вона хлопця, де хоч, там його й дінь.
Умовляв її бургомістр, умовляв – нічого не помогло. І віддав він хлопця капітанові, що якраз стояв зі своїм кораблем у порту. Тому саме потрібен був юнга. А дружині бургомістр сказав, що продав хлопця капітанові за тютюн.
На прощання бургомістрова дочка переламала навпіл свою каблучку й половинку віддала хлопцеві, щоб потім по ній вони могли впізнати одне одного. Невдовзі після того корабель підняв якір і поплив далеко-далеко в чужі краї.
Плив він, плив і причалив до берега в якомусь місті. Капітан і матроси зійшли на берег, а юнга залишився на кораблі. Він саме лаштувався готувати для всіх обід, коли це з другого берега протоки почувся чийсь голос. Хлопець узяв човна й поплив туди. Там він побачив стару жінку. То була чаклунка.
– Я стою тут сто років і гукаю, гукаю, щоб мене перевезли. Але ніхто, крім тебе, не почув мене й не приплив на мій голос. За це ти дістанеш добру винагороду,– мовила стара жінка.– Перевези мене до моєї сестри, вона мешкає в горах недалеко звідси, і попроси в неї скатертину, сховану в шафі.
Прийшли вони до другої чаклунки. Та почула, що хлопець допоміг її сестрі перебратись через протоку, й запитала його, яку винагороду він хотів би дістати за свою послугу.
– Яка там винагорода за таку мізерну послугу. Але якщо ваша ласка, то дайте мені ту скатертину, що схована в шафі,– відповів хлопець,
– Ти сам би до цього не додумався! – мовила чаклунка й дала йому скатертину.
– А тепер мені треба чимдуж поспішати на корабель, а то не встигну приготувати матросам обід, поки вони повернуться з міста,– сказав хлопець.
– Про це не турбуйся,– мовила стара, яку він перевозив. – Обід сам звариться, навіть якщо тебе й не буде там. Тобі треба буде тільки розстелити скатертину. Тепер ходи зі мною, я хочу тобі ще заплатити. Я стояла сто років на березі й гукала, гукала, але ніхто, крім тебе, не почув мене й не приплив на мій голос. Вези тепер мене до другої моєї сестри і попроси в неї меча. Коли ти захочеш сховати того меча в кишеню, він стане маленький, як складений ножик. А коли витягнеш його, він знов обернеться в меч. Удариш чорним боком меча – і все стане мертве, а вдариш білим боком – усе знов оживе.
Прийшли вони до другої сестри. Та довідалась, що хлопець перевіз її сестру через протоку, й захотіла винагородити його.
– Бери,– каже,– що сам хочеш.
– Що там я можу хотіти за таку мізерну послугу! Хіба дайте мені того меча, що лежить у шафі,– мовив хлопець.
– Ти сам би до цього не додумався! – сказала чаклунка й дала йому меча.
– Ходімо далі,– мовила сестра, яку він перевозив,– Я стояла на березі сто років і гукала, гукала, але ніхто, крім тебе, не почув мене й не прийшов на мій голос. Ти заробив ще більшу винагороду. Ходімо тепер до моєї третьої сестри, і попроси в неї старого пісенника. Коли хворому заспівати з того пісенника таку пісню, що стосується його хвороби, то він одужає.
Прийшли вони до третьої сестри, і коли вона довідалась, що хлопець перевіз її сестру через протоку, то й собі захотіла винагородити його,
– Бери,– каже,– що сам хочеш.
– Що там я можу хотіти за таку мізерну послугу! Хіба дайте мені старого пісенника, бабусю.– мовив хлопець.
– Ти сам би до цього не додумався! – сказала чаклунка й дала йому пісенника.
Коли він нарешті повернувся на корабель, матросів ще не було. Він швиденько випробував скатертину: розстелив на столі один її ріжечок, хотів побачити, що там з’явиться, поки розстелить її всю. Гульк – і на ріжечку з’явилося багато смачної їжі, та ще й питво до неї. Хлопець сам трохи попоїв і нагодував собаку донесхочу.
Нарешті повернулися з міста матроси, хлопець розстелив на столі скатертину, і тієї ж миті на ній з’явилося стільки наїдків і напоїв, що вони не годні були всього поїсти й випити.
Коли після обіду хлопець знов лишився сам із собакою, то захотів випробувати й меча. Він ударив собаку чорним боком, і той упав додолу мертвий. Та як хлопець перевернув меча і вдарив собаку білим боком, той відразу ожив і радісно замахав хвостом. Старий пісенник хлопець ще не мав нагоди випробувати.
Потім капітан наказав підняти вітрила, і вони попливли далі. Довго плив їхній корабель, аж ось одного разу знялася буря й не вщухала кілька днів. їх носило по хвилях, і вони не знали, де саме опинилися.
Нарешті море вщухло, і корабель об’якорився біля берега якоїсь невідомої країни. Там панувала велика жалоба, бо королівська дочка лежала хвора й не могла поворухнути ні рукою, ні ногою. Король прийшов до корабля й запитав матросів, чи нема серед них когось, хто б вилікував його дочку.
– Ні, нема,– відповіли матроси.
– А крім вас, на кораблі є ще хтось? – запитав король.
Матроси згадали про хлопця й відповіли:
– Є ще один голодранець, що служить у нас юнгою.
– Нехай прийде сюди! – звелів король.
Покликали хлопця, і він сказав, що вилікує королівську дочку.
Як почув капітан його слова, то так розлютився, що забігав кружка,' мов жук у діжці з-під дьогтю. Ото, думає, встряв хлопець у халепу, не вибереться з неї цілий!
– Не слухайте його,– сказав він королю,– чого тільки дурний хлопчисько не набалакає!
– Розум приходить з роками,– відповів король,– і з хлопця колись буде статечний чоловік. А коли він сказав, що вилікує мою дочку, то нехай спробує
Забрав його король із собою і привів до дочки. Хлопець розгорнув пісенник старої чаклунки й почав співати ту пісню, яка стосувалася хвороби королівни. Проспівав він її раз, і королівна підвела руки. Проспівав удруге, і вона підвелася з ліжка. А як проспівав утретє, вона цілком одужала.
Зрадів король та й каже:
– Ти зробив мені велику послугу, і я тобі за це віддаю півкоролівства, та ще й дочку за дружину.
– Непогано мати півкоролівства, красно дякую,– відповів хлопець. – Але я вже пообіцяв свою руку іншій, тому не можу взяти королівни.
Так він отримав півкоролівства й залишився в тій країні.
За якийсь час вибухнула війна. Хлопцеві також довелось піти на ту війну, і, звичайно ж, чорний бік його меча не гуляв. Ворожі вояки гинули, як мухи, і король виграв війну. Тоді хлопець обернув меча білим боком, оживив усіх полеглих і віддав їх королю, бо тому живі вояки були миліші, ніж мертві. Але тепер у нього стало людей так багато, що він не мав їх чим нагодувати, а хотів, щоб усі були наїдені й напоєні. Довелося хлопцеві витягти свою скатертину. Розстелив він її, і всі їли, скільки кому хотілося.
Пожив хлопець трохи в короля і затужив за бургомістровою дочкою. Він спорядив чотири бойові кораблі й вирушив у дорогу. Приплив він до міста, де жив бургомістр, і так гучно вдарив у гармати, що в половини міських вікон повилітали шибки. Кораблі в нього були розкішні, ніби в короля, а одяг вигравав золотом.
Минуло небагато часу, як на берег прийшов бургомістр.
– Вельможний пане,– сказав він,– чи не були б ви такі ласкаві прийти до мене на обід?
– Дякую, прийду,– відповів хлопець.
Прийшов він до бургомістра, і там його посадовили як почесного гостя між матір’ю й дочкою. Сидять вони собі за столом, їдять, п’ють, весело розмовляють, а хлопець узяв та й укинув нишком свою половинку каблучки в келих бургомістрової дочки. Дівчина була кмітлива й відразу здогадалася, що це означає. Вона вийшла з кімнати, тримаючи в руці обидві половинки каблучки,– ту, що виловила з келиха, й свою. Мати помітила, що тут щось коїться, і, вибравши слушну хвилину, вийшла за нею.
– Знаєте, мамо, хто сидить у нас за столом? – спитала дочка.
– Ні, не знаю,– відповіла мати.
– Той хлопець, що його тато продав за тютюн,– відповіла дочка.
Як почула це мати, то зі страху зомліла. Бургомістр і собі вийшов поглянути, що там робиться, а коли довідався, що сталось, також зомлів. Нарешті вийшов і сам гість та й каже:
– Нема вам чого боятися. Я прийшов, щоб забрати дівчину, яку був поцілував дорогою до школи.– А тоді додав, звертаючись до бургомістрової дружини: – Ніколи не зневажайте дітей злидарів! Ніхто не знає, що з них виросте. З малого хлопця стає колись статечний чоловік. А розум приходить з роками.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: