ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Мудра дівчина
Мудра дівчина

Жив собі король, і було в нього багато синів, я добре й не знаю скільки. Але найменшому ніяк не сиділося вдома. Він усе поривався в світ, усе йому хотілося зазнати пригод. І так відпрошувався в батька, що той нарешті відпустив його.
Ішов королевич день, ішов два, натрапив на садибу велетня і найнявся до нього в найми. Вранці збирається велетень гнати на пашу свою худобу та й загадує королевичеві вичистити стайню. 
– Як вичистиш, то й буде з тебе на сьогодні. Знай, що ти найнявся до доброго господаря, він тебе не замучить роботою. Але гляди, не заходь 
до кімнат поряд із тією, де ти цієї ночі спав. Бо як зайдеш, то заплатиш 
своїм життям. 
– Так, мій господар, видно, справді добрий,– сказав сам до себе королевич, коли залишився вдома сам,– не загадує багато роботи. 
Він ходив по кімнаті й весело наспівував. Вечір далеко, ще встигне вичистити стайню. Але дуже кортіло йому зазирнути до сусідніх кімнат. Щось у них та є, коли йому заборонено туди заходити. Отак він собі міркував і не втримався, таки зайшов до першої кімнати. Там при 
стіні висів казан, а в ньому щось кипіло. Але під казаном не було ні полум’я, ні жару. 
«Цікаво, що там вариться?» – подумав королевич і нахилився над казаном. І відразу його чуб став ніби мідяний. 
– Нічогенька юшечка, тільки глянеш на неї і вже гарнішаєш,– сказав сам до себе королевич і зайшов до другої кімнати. 
Там також висів при стіні казан, і в ньому щось кипіло. «Треба й у цей казан заглянути»,– подумав королевич, нахилився над казаном, і його чуб став ніби срібний. 
– Такої дорогої юшки не варять у мого батька. Цікаво, що було б, якби її попоїсти,– сказав сам до себе королевич. 
Але він навіть не покуштував юшки, а чимшвидше зайшов до третьої кімнати. 
Там також висів при стіні казан, і в ньому щось варилось. Захотілося королевичу зазирнути й туди. Тільки-но він нахилив голову, як чуб у нього засяяв, ніби золотий. 
– Що далі, то краще. Та якщо господар варить у цій кімнаті золото, що ж він варить у четвертій? – сказав хлопець сам до себе й відчинив наступні двері. 
Але там не було казана. Зате на ослінчику сиділа дівчина, вбрана так, наче королівська дочка. Та хоч чия вона була дочка, а хлопець зроду ще не бачив такої красуні. 
– Господи, що ти тут робиш? Як ти сюди попав? – вигукнула дівчина, коли побачила його. 
– Я вчора найнявся сюди служити,– відповів хлопець. 
– Краще б ти не потрапляв у цей дім,– сказала дівчина. 
– А я думав, що знайшов доброго господаря,– сказав королевич,– бо на сьогодні він мені загадав дуже легку роботу. За цілий день тільки вичистити одну стайню. 
– І як же ти хочеш її вичищати? – спитала дівчина. – Коли так, як усі люди, то на одну лопату гною, що ти викинеш, з’явиться десять нових. Але я навчу тебе, що робити. Оберни лопату і вичищай гній держаком, тоді він сам полетить на купу. 
– Добре, я так і зроблю,– сказав королевич. 
Він цілий день просидів з дівчиною, їм було весело вдвох, тому перший день його наймитування у велетня минув дуже швидко. 
Та надвечір дівчина звеліла йому йти вичищати стайню, бо ось-ось мав вернутися велетень. Королевичу й самому було цікаво перевірити, чи не обдурила його дівчина. Він узяв лопату й почав викидати гній так, як наймити викидали в його батька. Та гною, замість меншати, скоро зробилось так багато, що хлопцеві не було де й стати. Тоді він обернув лопату й почав вичищати гній держаком. І стайня миттю стала така чиста, ніби її вимили. 
Побачив те хлопець і, весело наспівуючи, вернувся до тієї кімнати, в якій він ночував. 
Увечері повернувся велетень зі своєю худобою і спитав: 
– Ти вичистив стайню? 
– Вичистив, господарю,– відповів королевич. 
– Я піду й перевірю,– сказав велетень і подався до стайні. 
Бачить – не збрехав наймит, справді стайня чиста. 
– Ти, напевне, розмовляв з моєю мудрою дівчиною, бо сам ніколи б не додумався до цього. 
– З мудрою дівчиною? А хто це, господарю? – прикинувся дурником хлопець. – От якби мені на неї глянути! 
– Прийде час, то глянеш,– відповів велетень. . . 
Другого ранку велетень знов зібрався гнати свою худобу на пашу. А наймитові він загадав привести йому додому коня з гірської луки, яка була зовсім недалеко від садиби. 
– Як приведеш, то роби що хочеш до самого вечора. Але не заходь до тих кімнат, що я тобі вчора казав, а то заплатиш життям,– мовив він і погнав худобу з двору. 
– Так, мій господар, видно, добрий, не загадує багато роботи,– сказав сам до себе королевич,– але я однаково піду й побалакаю з мудрою дівчиною, що вона порадить. 
І він пішов до дівчини. 
Вона запитала хлопця, що йому сьогодні треба зробити. 
– Та тільки пригнати з гірської луки додому господаревого коня. 
– Ну, і як ти гнатимеш його? 
– Хіба це така важка робота? – сказав королевич. – Я ж умію їздити верхи, та й лука зовсім недалеко від садиби. 
– Ні, того коня не так легко пригнати додому, як тобі здається,– мовила мудра дівчина. – Але я навчу тебе, що робити. Коли кінь побачить тебе, з ніздрів у нього бухне полум’я, наче зі смолоскипа, а ти не бійся, візьми вуздечку, що висить біля дверей, і накинь йому на голову. 
І кінь стане такий покірний, що можна буде поганяти його лозиною. 
Хлопець сказав, що зробить так, як дівчина йому радить, і цілий день просидів у неї. Вони розмовляли про все, але найбільше про те, як було б добре, коли б вони втекли від велетня. Королевич так захопився 
розмовою, що забув би і про гірську луку, і про коня, якби мудра дівчина надвечір не нагадала йому, що треба привести коня, поки велетень повернеться. 
Хлопець узяв вуздечку, що висіла в кутку біля дверей, і подався на луку. Побачив його кінь – і з ніздрів у нього бухнуло полум’я, таке яскраве, ніби зі смолоскипа. Кі нь кинувся до хлопця з роззявленою пащею, але той засунув йому в пащу вудила, і він став покірний, наче ягня. Після цього вже неважко було привести його до стайні.
Упорався хлопець з роботою, зайшов до тієї кімнати, де він ночував, і знов собі весело наспівує. 
Увечері велетень пригнав худобу додому й питає: 
– Ти привів мого коня? 
– Привів, господарю. Мені хотілося трохи покататись на ньому, але я поїхав просто додому. Ідіть погляньте, кінь ваш стоїть у стайні,– відповів королевич. 
– Зараз погляну,– сказав велетень і пішов до стайні. 
Там справді стояв його кінь, наймит не збрехав. 
– Ти, напевне, розмовляв з моєю мудрою дівчиною, а то б зроду не додумався, як його привести,– мовив велетень. 
– Ви й учора щось говорили про мудру дівчину і сьогодні знов. От якби ви показали її мені, господарю. Я б вам за це ще краще служив,– і цього разу прикинувся дурником королевич. 
– Прийде час, то й покажу,– відповів велетень. 
Третього дня велетень знов зібрався гнати свою худобу на пашу. 
– Сьогодні ти підеш до пекла й забереш данину, яку мені там платять за дозвіл палити вогонь. А потім гуляй собі до вечора, бо в тебе добрий господар, не замучує тебе роботою,– сказав велетень і погнав худобу на луку. 
– Так. ти добрий господар, що загадуєш мені все хитрішу й хитрішу роботу,– сказав сам до себе королевич. – Але я піду до мудрої дівчини, може, вона порадить, як мені забрати ту данину. 
І він пішов до тієї кімнати, де сиділа мудра дівчина. 
Вона відразу запитала, що йому сьогодні загадав велетень. Хлопець сказав, що має забрати данину з пекла. 
– І як ти її забереш? – спитала дівчина. 
– Та оце я прийшов просити в тебе поради,– сказав королевич. – Я зроду не був у пеклі, а якби і знав туди дорогу, то однаково не здогадався б, скільки брати данини. 
– Гаразд, я тобі дам пораду. Підеш до тієї гори, що височить зразу за лукою, візьмеш довбню, яка лежить біля неї, і постукаєш тією довбнею в скелю,– сказала мудра дівчина. – Звідти хтось вийде і запитає, чого тобі треба. Ти скажи, по що ти прийшов. А коли він запитає, скільки ти хочеш данини, скажеш, що стільки, скільки подужаєш понести з собою. 
– Добре, зроблю так, як ти мені радиш,– сказав хлопець і знов просидів цілий день у дівчини. 
Почало вечоріти, а хлопець не квапиться йти від неї. Довелось дівчині нагадати йому, що треба принести з пекла данину, поки вернеться велетень. 
Пішов королевич до пекла і зробив усе так, як йому порадийа мудра дівчина: дійшов до гори, узяв довбню й постукав нею в скелю. Скеля розчахнулася, і з' неї вийшов якийсь чоловік. З очей і з ніздрів у нього бухкало полум’я. 
– Чого тобі треба? – спитав чоловік. 
– Я прийшов від велетня по данину за дозвіл палити в пеклі вогонь,–  відповів королевич.
– А скільки ти хочеш данини? – спитав чоловік. 
– Я ніколи не беру більше, ніж подужаю донести,– відповів королевич і показав, що має з собою мішок. 
– Добре, що ти не приїхав сюди підводою,– сказав чоловік, що вийшов з гори. – Ходи зі мною. 
Хлопець зайшов усередину гори й побачив там цілі купи золота й срібла. Він узяв його стільки, скільки здужав понести, й відніс до господи велетня. 
Коли ввечері велетень пригнав свою худобу з пасовиська, то найперше спитав хлопця: 
– Ти ходив до пекла по данину? 
– Ходив, господарю,– відповів той. 
– А де ж вона? 
– Он біля лави лежить мішок із золотом,– відповів хлопець. 
– Зараз я погляну,– сказав велетень. 
Він підійшов до лави, а там справді лежить мішок, і такий повний, що тільки-но він розв’язав мотузку, як звідти посипалися додолу золото й срібло. 
– Ти, мабуть, розмовляв з моєю мудрою дівчиною,– сказав велетень. – Гляди, бо я скручу тобі в’язи! 
– З якою мудрою дівчиною? – вдав здивованого королевич. – Ви, господарю, і вчора і позавчора про неї згадували. Я хотів би побачити, що то за дивина. 
– Почекай до завтра, я сам тебе поведу до неї,– пообіцяв велетень. 
– О, дякую, господарю, за це я вам служитиму ще краще. Але неодмінно поведіть, не забудьте,– зрадів королевич, знов прикидаючись дурником. 
Уранці велетень привів хлопця до мудрої дівчини. 
– Убий його і звари у великому казані. А коли юшка буде готова, збудиш мене,– загадав велетень дівчині, а сам ліг на лаву і скоро так захропів, що аж гори задрижали. 
Мудра дівчина взяла ножа, надрізала собі пальця й капнула три краплі крові на ослінчик. Далі зібрала все старе ганчір’я та старе взуття і скидала його в казан. Потім насипала в скриньку золота, поклала зверху грудку кам’яної солі, взяла пляшку з водою, що висіла біля дверей, золоте яблуко та дві золоті курочки, і вони разом із королевичем утекли з двору велетня. 

Бігли вони, бігли і прибігли до моря, а там сіли на вітрильник. А звідки взявся той вітрильник, я їх не питав. 
Проспався трохи велетень, потягнувся та й питає: 
– Скоро буде юшка? 
– Ні не скоро, ще тільки недавно закипіла,– відповіла перша крапля на ослінчику. 
Велетень перевернувся на другий бік і знов заснув. Довго він спав, але нарешті прокинувсь , потягнувся та й питає сонним голосом:
– Готова вже юшка? 
– Скоро буде готова,– відповіла друга крапля на ослінчику. 
А велетень подумав, що то до нього озвалась мудра дівчина. Він знов перевернувся на другий бік і захропів. Довго він так спав, та нарешті прокинувсь, потягнувся й питає: 
– Ще не зварилася юшка? 
– Зварилась,– відповіла третя крапля. 
– Велетень підвівся, протер очі, але не побачив у кімнаті тієї, що з ним розмовляла, і здивувався. Він погукав мудру дівчину, проте ніхто не озвався на його голос. 
«Мабуть, десь вийшла»,– подумав велетень, узяв ложку й пішов до казана куштувати юшку. А в казані плавають старі підошви й ганчірки, і все так переварилося разом, що не знати, чи то юшка, чи каша. 
Як глянув велетень у казан, то й здогадався, що сталось. Він осатанів з люті й кинувся за втікачами, аж вітер загув за ним. Та недовго промчав велетень, як йому дорогу перепинило море. Хоч який високий велетень, а моря не може перейти, бо дуже воно глибоке. 
– Нічого, я знаю на це раду,– сказав він. – Покличу свого смоктальника, і той висмокче воду. 
Він так і зробив. Прийшов смоктальник, ліг на землю і за три ковтки випив стільки води з моря, що велетень побачив утікачів на кораблі. 
– Візьми зі скриньки грудку кам’яної солі і кинь її в море,– сказала мудра дівчина. 
Королевич послухався її, і серед моря виросла гора, така висока, що велетень не міг перебратися через неї, а смоктальник не міг більше смоктати воду. 
– Ну, я й на це знаю раду,– сказав велетень. 
Він узяв свердло й почав свердлити дірку в горі, щоб смоктальник міг далі випивати воду. 
Висвердлив він дірку, смоктальник знов ліг на берег і заходився ви-смоктувати з моря воду. Але мудра дівчина звеліла королевичу хлюпнути в море краплю води з тієї пляшки, що вони взяли у велетня. І море знов стало повне. Поки смоктальник його випивав, вони допливли до берега. Так велетень і лишився ні з чим. 
А королевич із дівчиною злізли з вітрильника й подалися до двору короля, його батька. 
Але королевич не хотів, щоб дівчина йшла пішки. 
– Почекай трохи, поки я приведу семеро коней, що стоять у батьковій стайні,– сказав він. – До нашого двору недалеко, але я не хочу, щоб моя наречена йшла пішки. 
– Не йди,– попросила його дівчина,– бо як прийдеш додому, то відразу забудеш мене. 
– Як би я міг тебе забути, коли ми пережили разом стільки лиха! – сказав королевич. – Я приїду до тебе повозом, запряженим сімома кіньми, а ти почекай мене тут на березі. 
І дівчина погодилась чекати. 
– Добре, йди, але як прийдеш додому, то не заходь до хати. Іди просто до стайні, запрягай коней і якнайшвидше вертайся сюди. Твої батьки і брати кликатимуть тебе, а ти вдавай, наче нікого з них не помічаєш. І нічого не бери до рота, бо тільки-но щось покуштуєш, буде горе і тобі, й мені,– сказала йому на дорогу дівчина. 
Королевич пообіц яв, що зробить так, як вона йому порадила.
Прийшов він додому, аж там його старший брат справляє заручини. З’їхалося багато гостей, і всі оточили найменшого королевича, почали розпитувати його, де він був і що бачив, кликати до хати. Та він удав, немов нікого не помічає, зайшов до стайні, вивів коней і заходився запрягати їх. Побачили гості, що не затягнуть його до хати, й почали самі носити до нього наїдки та напої, все, що було найсмачніше на столі. Але він не хотів нічого брати, а швиденько запрягав коней. Тоді сестра нареченої кинула йому яблуко і сказала: 
– Коли ти не хочеш скуштувати нічого іншого, то з’їж хоч яблуко, ти ж напевне з дороги і спраглий, і голодний. 
Королевич узяв яблуко, вкусив його і відразу забув про мудру дівчину й про те, що мав їхати по неї. 
– Чи я, бува, не з’їхав з глузду? – здивувався він. – Навіщо мені коні й повіз? 
Він завів коней до стайні й пішов з гістьми до хати. Незабаром королевич заручився з тією дівчиною, що зачаклувала його яблуком. 
А мудра дівчина тим часом сиділа на березі моря й чекала на королевича. Довго чекала, але він так і не приїхав. Тоді вона підвелася і пішла 
8 805-5 й собі тією дорогою, що й королевич. Ішла, йшла, і нарешті прийшла до невеличкої хатини на узліссі неподалік від королівського двору. А в тій хатині жила стара чаклунка, люта й недобра. 
– Пустіть мене, бабусю, до себе жити,– попросилась дівчина. 
– Не пущу,– відповіла стара,– іди собі, звідки прийшла. 
– Ну пустіть,– не відступалася дівчина,– я все вам робитиму і заплачу добре. 
Довго вона .просила, і врешті чаклунка впустила її до хатини. А в хатині брудно й незатишно, наче в хліві. 
– Найперше я причепурю хатину,– сказала дівчина,– хай буде й у нас як у людей. 
– Не треба мені хатини як у людей,– розгнівалась чаклунка,– яка була, така хай і буде! 
Але дівчина не послухалась її, дістала зі своєї скриньки кілька золотих монет і кинула їх у вогнище. Золото розлилося сліпучим блиском і позолотило хатину зсередини й знадвору. Як побачила стара, що сталося з її хатиною, то перелякалася й кинулась навтіки, ніби за нею гналась нечиста сила. Вона так бігла, що забула пригнутись у воротях, луснулась головою об поперечку та й убилася. 
Другого ранку тією дорогою проїздив збирач податків і здивувався, коли побачив на узліссі золоту хатину, що виблискувала на сонці. А ще дужче він здивувався, коли зайшов до хатини й побачив дівчину-красуню. І так сподобалась та дівчина збирачеві податків, що він відразу попросив її, щоб вона вийшла за нього заміж. 
– Коли в тебе багато грошей, то вийду,– відповіла йому на те мудра дівчина. 
– О, в мене їх чималенько,– сказав збирач податків. 
Він пішов додому по гроші і ввечері приніс їх цілий мішок і поклав у кутку. 
Побачила мудра дівчина стільки грошей і погодилась вийти за нього заміж. Та не встигли вони сісти поряд, як вона й каже: 
– Ох, я забула згорнути жар у вогнищі. 
– Сиди, я сам згорну,– сказав збирач податків, підвівся і підійшов до вогнища. 
– Скажеш мені, коли візьмеш у руки кочергу,– мовила мудра дівчина, бо в хатині було вже темно. 
– Я вже її тримаю,– відповів збирач податків. 
– То й тримай її, а вона нехай тримає тебе й горне жар на тебе до ранку,– сказала мудра дівчина. 
І збирач податків простояв цілу ніч перед вогнищем, горнучи кочергою жар на себе. І хоч як він лаявся, хоч як просився, кочерга не відпускала його. А коли настаїв ранок і він нарешті пошпурив кочергу, то вже не засидівся в хатині, а помчав геть, ніби за ним гналася нечиста сила. 
Другого дня повз хатину, де оселилась мудра дівчина, їхав писар. Побачив він, як хатина блищить золотом серед кущів, спинив коней і також зайшов глянути, хто в ній живе. Дивиться – аж там біля вогнища порається дівчина, гарна, як намальована. Тільки-но вгледів її писар, як відразу закохався в неї ще дужче за збирача податків і теж почав просити її, щоб вона вийшла за нього заміж. 
Мудра дівчина відповіла йому те саме, що й збирачеві податків: 
– Коли в тебе багато грошей, то вийду. 
– О, в мене їх чималенько,– зрадів писар і побіг додому по гроші. 
Увечері він приніс великий мішок грошей і поклав його на лаву перед 
мудрою дівчиною. 
Тільки-но вони сіли поряд, як дівчина каже: 
– Ох, я забула зачинити двері на ганку. 
– Сиди, я піду сам їх зачинити,– мовив писар і прудко, мов лошак, скочив зачиняти двері. 
– Скажеш мені, коли візьмешся за них,– мовила мудра дівчина, бо в хатині було вже темно. 
– Я вже взявся! – гукнув писар з ганку. 
– То тримайся за двері, а двері нехай тримаються за тебе до ранку,– сказала мудра дівчина. 
І вийшло так, що писар протанцював цілу ніч. Таких викрутасів він ще ніколи не робив і не мав бажання робити їх довіку. То він відскакував від дверей, то двері від нього, і так писар літав з одного кутка ганку до другого, що мало не вбився. Спершу він лаявся, потім почав проситися, але двері не відпускали його до самого досвітку. А коли відпустили, писар кинувся навтіки, забув і про мішок з грішми і про своє сватання, радий, що двері не побігли за ним навздогінці. 
Всі, хто йому траплявся назустріч, вражено оглядалися на нього, бо він мчав, мов навіжений, і мав такий вигляд, наче його цілу ніч хтось лупцював. 
Третього дня повз узлісся проїздив староста. Він також помітив золоту хатину й зайшов поглянути, хто там живе. А як побачив мудру дівчину, то відразу закохався в неї й попросив, щоб вона вийшла за нього заміж. Мудра дівчина відповіла йому те саме: 
– Коли в тебе багато грошей, то вийду. 
Староста мерщій побіг додому по гроші, а ввечері вернувся ще з більшим мішком, ніж писар та збирач податків, і поклав його на лаві перед мудрою дівчиною. 
Тільки-но вони сіли вечеряти, як мудра дівчина каже: 
– Ох, я забула загнати теля. 
І встала, наче хотіла вийти надвір. 
– Сиди, я сам зажену,– сказав староста. 
І хоч який він був гладкий та череватий, а легко, мов юнак, кинувся надвір. ( 
– Скажеш мені, коли спіймаєш теля за хвіст,– мовила дівчина. 
– Я вже спіймав його! – гукнув староста. 
– То тримайся за хвіст, а хвіст нехай тримається за тебе, і гуляйте по світу до самого ранку. 
І староста помчав з телям через гори й долини, і що дужче він лаявся й кричав, то швидше бігло теля. Поки почало світати, староста мало не луснув від такої гонитви. І так зрадів, коли теля його, нарешті, відпустило, що забув і про свої гроші, і про сватання. Він повертався додому не так швидко, як збирач податків і писар, але тим краще люди могли на нього роздивитися. Бо ж певна річ, що подивитися після такої біганини було на що. 
А невдовзі по тому в королівському дворі справляли двоє весіллів: старшого королевича і найменшого, що наймитував у велетня,– він одружувався з сестрою нареченої свого брата. 
З’їхались гості, і король наказав запрягати коней у карету й везти молодих вінчатися до церкви. Тільки-но вони хотіли виїхати з двору, як раптом у кареті переломився орчик. Замінили його раз, замінили вдруге, замінили втретє, а орчик усе ламається, хоч би з якого був твердого дерева. Карета ніяк не могла виїхати з двору. Молоді та гості зажурилися. І тоді збирач податків, що також був запрошений на весілля, сказав: 
– Там на узліссі живе одна дівчина, і якщо ви позичите в неї кочергу, якою вона підгрібає жар у вогнищі, то та кочерга напевне не переломиться. 4 
Королівський посланець негайно подався на узлісся і чемно попросив дівчину позичити ту кочергу, що про неї казав збирач податків. Дівчина не відмовилась позичити її. Прилаштував королівський стельмах кочергу замість орчика, і вона не переломилася. 
Та не встигли молоді рушити з місця, як у кареті розпалося дно. 
Скільки його не збивали, дно знов розпадалося. І тоді писар – бо коли вже збирача податків запрошено на весілля, то його тим більше не обминули,– сказав: 
– Там на узліссі живе одна дівчина. Якщо ви позичите в неї двері з ганку, то вони не розпадуться, я знаю. 
Королівський посланець знов подався на узлісся й уклінно попросив дівчину позичити ті позолочені двері, що про них казав писар. І дівчина не відмовилась позичити їх. 
Прилаштував королівський стельмах двері замість дна в кареті, а коні не можуть зрушити з місця. Спершу в карету були запряжені шестеро коней, тоді запрягли восьмеро, десятеро, дванадцятеро, та хоч скільки їх запрягали, хоч скільки їх поганяли візники, нічого не помогло: карета стояла на місці. 
Час ішов, молоді з гістьми давно вже мали бути в церкві, а карета ані руш із місця. Зажурилися молоді, зажурилися й гості. І тоді староста – бо коли вже писаря та збирача податків запросили на весілля, то про нього й поготів не забули,– сказав, що недалеко на узліссі живе одна дівчина в позолоченій хатині. А в тієї дівчини є теля, що потягло б і не таку ще карету, хай би вона була й важка, як гора. 
Завагалися король та його сини, не хотілось їм їхати до церкви телям, проте іншої ради не було. І знов королівський посланець подався до мудрої дівчини й ласкаво попросив її позичити королю теля, що про нього казав староста. Дівчина й цього разу не відмовилась задовольнити королівське прохання. 
Запрягли теля в карету, а воно так гайнуло через каміння й вибої, що мало дух з молодих не витрясло. Карета більше летіла, ніж котилася по землі. Вони вже й до церкви доїхали, а теля все бігає, мов шалене. Молоді насилу вилізли з карети. 
Назад додому теля везло їх ще швидше, вони й нестямились, як опинилися в королівському дворі. 
Посідали молоді з гістьми до столу, а королевич, що наймитував у велетня, й каже: 
– Годилося б запросити на весілля й ту дівчину з узлісся, що позичила нам кочергу, двері й теля. Бо якби не вона, то ми й досі не рушили б з подві р’я і не вернулися б з церкви.
Король погодився з ним і послав до позолоченої хатини п’ятьох своїх найвельможніших придворних. Вони передали дівчині від короля низький уклін і запитали: 
– Чи не прийшла б ти на весілля до двору? Наш король одружує відразу двох своїх синів. 
– Віддайте своєму королю поклін від мене,– відповіла мудра дівчина,– і скажіть йому, що коли він вважає себе надто вельможним, щоб самому мене запросити до себе, то я також вважаю себе надто вельможною, щоб іти до нього на весілля. 
Довелось королю самому їхати до золотої хатини і просити її господиню до двору. Король відразу побачив, що вона не проста дівчина, й посадовив її за стіл на почесному місці, біля найменшого сина. 
Посиділи вони трохи, а тоді мудра дівчина витягла золотих курочок, яких вона взяла з собою, коли тікала з королевичем від велетня, поставила їх на стіл і поклала перед ними золоте яблуко. Курочки відразу почали змагатися за яблуко. 
– Як вони змагаються за яблуко! – сказав королевич. 
– Так і ми з тобою змагалися з велетнем, щоб вийти від нього на волю і знайти своє щастя. 
Королевич миттю впізнав мудру дівчину і страшенно зрадів. А свою наречену, ту відьму, що підкинула йому чаклунське яблуко, прогнав геть із двору. 
Після цього королевич і мудра дівчина влаштували справжнє весілля. І хоч як було гірко на душі в збирача податків, писаря й старости, вони також гуляли на тому весіллі.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: