ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Семеро лошат
Семеро лошат

Були собі колись чоловік і жінка, і мали вони троє синів. Вони жили в маленькій хатині, і статку в них було що з руки та в рот. Сини їхні мали силу, та не мали до чого ту силу прикласти. А найменшого сина прозивали Пічкуром, бо він тільки те й робив, що сидів біля вогнища та дивився на полум’я.
Одного дня старший син і каже батькові: 
– Піду я, тату, межи люди, може, десь наймуся. 
– Іди,– відповів батько,– бо дома щастя не висидиш. 
І хлопець вирушив у світ. Він ішов цілий день і надвечір добувся до королівського двору. Король саме стояв на ганку. Побачив він хлопця і спитав, куди той іде. 
– Та хочу десь найнятися в найми,– відповів хлопець. 
– Може, наймешся до мене доглядати семеро лошат? – спитав король. – Коли ти глядітимеш їх цілий день і ввечері скажеш мені, що вони їли й що пили, то я віддам за тебе королівну і півкоролівства з нею. Та коли не зможеш сказати цього, в тебе здеруть зі спини три паси шкіри і проженуть геть. 
Хлопець подумав собі, що з такою легкою роботою впорається заіграшки, і найнявся до короля. 
Другого дня, тільки-но розвиднилось, конюх випустив зі стайні семеро лошат. Вони гайнули з двору, а хлопець за ними. Лошата мчали горами й долинами, через ліси і болота. Хлопець пробіг із годину й дуже стомився, а як трохи відстав, то згубив з очей весь табунець. Він опинився в гірській ущелині, а над дорогою там сиділа стара жінка й пряла. Побачила стара, що хлопець біжить за лошатами, аж піт із нього котиться, та й гукає йому: 
– Ходи сюди, синку, я розчешу тобі голову! 
Хлопець радо підійшов до старої, сів біля неї, поклав голову їй на коліна, і вона почала його чесати. Так він просидів біля неї цілий день. 
Надвечір хлопець каже старій: 
– Утечу я, мабуть, додому. Не варто мені показуватись до королівського двору. 
– Почекай до смерку,– мовила стара. – Тоді лошата вертатимуться сюдою до короля, і ти побіжиш за ними. Адже ніхто не знає, що ти лежав тут цілий день і не пас їх. 
Коли прибіг табунець, стара дала хлопцеві дзбан з водою і жмутик моху, щоб він показав їх королю, як той запитає, що лошата їли й пили. 
– Ти стеріг табунець цілий день? – спитав король, коли хлопець увечері підійшов до нього. 
– Так, цілий день. 
– То скажи мені, що їли й що пили мої лошата? 
Хлопець показав жмутик моху і дзбан з водою, які йому дала стара, 
і сказав: 
– Ось їхня їжа і їхнє питво. 
Король відразу зрозумів, як хлопець пас лошат. Розлютився він і звелів здерти зі спини в нього три паси шкіри, посипати рану сіллю, а тоді прогнати його геть. 
Можете собі уявити, який був хлопець зажурений, коли повернувся додому. Він сказав, що більше вже не піде в найми, раз спробував, і годі з нього. 
Минув якийсь час, і середній син також захотів піти в світ і пошукати щастя. 
– Не пустимо,– кажуть йому батьки,– поглянь на братову спину, таке й тобі буде. 
Проте хлопець не відступався від свого і доти просив батьків, доки вони не відпустили його. 
Ішов він, ішов і надвечір добувся до королівського двору. 
Король саме стояв на ганку й запитав його, куди він іде. 
– Та хочу десь найнятися в найми,– відповів хлопець. 
– То ставай до мене пасти семеро лошат,– сказав йому король. 
Він визначив хлопцеві ту саму винагороду й ту саму кару, що і його 
братові. Хлопець залюбки погодився на королеву умову, бо сподівався довідатись, що лошата їдять і що п’ють. 
Рано-вранці конюх випустив семеро лошат, вони вибігли з двору і помчали через гори й долини, а хлопець за ними. Але й він не забіг далі, як його брат. Десь через годину він, знесилений і спітнілий, досяг гірської ущелини, де сиділа стара жінка й пряла. Вона гукнула хлопцеві: 
– Ходи сюди, синку, я розчешу тобі голову! 
Хлопець залюбки підійшов до старої і вмостився біля неї. Хай собі лошата біжать, куди хочуть, подумав він. І так просидів біля старої цілий день. 
Коли ввечері лошата поверталися, стара дала хлопцеві жмутик моху і дзбан з водою, щоб він показав їх королю. 
– Можеш ти мені сказати, що мої семеро лошат їли і що пили? – спитав його король. 
– Ось їхня їжа і ось їхнє питво,– відповів хлопець і показав жмутик моху і дзбан з водою. 
Король розгнівався, звелів здерти зі спини у хлопця три паса шкіри, посипати рану сіллю і прогнати його геть. 
Удома хлопець розповів, що з ним сталося, і сказав, що більше ніколи не захоче шукати щастя. 
Минув день чи два, і Пічкур теж захотів іти в світ. 
– Спробую ще я, чи не вгляджу тих лошат,– сказав він. 
Двоє старших братів узяли його на сміх. 
– Коли нам не пощастило, то куди вже тобі! Ти ж нічого не вмієш робити, тільки сидиш та на вогонь дивишся,– казали вони. 
– А я однаково піду,– стояв на своєму Пічкур. – Хочу спробувати щастя. 
І хоч скільки сміялися з нього брати, хоч скільки просили його батьки, нічого не допомогло, Пічкур пішов з дому. 
Ішов він, ішов цілий день і смерком добувся до королівського двору. Король саме стояв на ганку, ніби виглядав його, і спитав, куди він іде. 
– Та шукаю, де б найнятися на службу,– відповів Пічкур. 
– А звідки ти? – спитав король, бо не хотів більше брати когось на службу, не розпитавшись, хто він і звідки. 
Пічкур розповів, що він брат тих хлопців, які пасли семеро королівських лошат, і спитав, чи не міг би й він завтра постерегти табунець. 
– Тьху! – сказав король, бо йому не хотілося й згадувати про тих пастухів. – Коли ти їхній брат, то таке саме ледащо, як і вони. Таких наймитів мені не треба. 
– Але ж я вже стільки йшов, то чому б вам не спробувати мене? – сказав Пічкур. 
– Коли хочеш, щоб і тобі здерли спину, то про мене,– мовив король. 
– Я волію одержати королівну,– сказав Пічкур. 
Рано-вранці конюх випустив семеро лошат, і вони помчали через гори й долини, через ліси й мочари, а Пічкур побіг за ними. 
Довго він біг і також добувся до гірської ущелини, де сиділа й пряла стара жінка. Вона гукнула йому, як і його братам: 
– Ходи сюди, синку, я розчешу тобі голову! 
– Чешіть свою! – відповів їй Пічкур і побіг далі за лошатами. 
Коли він вибрався з ущелини, то побачив найменше лоша. 
– Сідай на мене,– сказало воно,– бо дорога далека. 
І Пічкур сів на лоша. Довго вони їхали, аж ось лоша питає його: 
– Ти нічого не бачиш? 
– Не бачу,– відповів Пічкур. 
За якийсь час лоша знов питає: 
– Ти нічого не бачиш? 
– Не бачу,– відповів Пічкур. 
Їхали вони, їхали, нарешті лоша втретє запитало: 
– А тепер ти щось бачиш? 
– Так, бачу щось біле,– відповів Пічкур,– наче товсту березову колоду. 
– То ми приїхали,– сказало лоша. 
Коли табунець добіг до колоди, найстарше лоша відкотило її вбік, і там, де вона лежала, виявились двері, а двері ті вели до невеличкої кімнати, в якій місця якраз вистачило на грубу  й на кілька стільчиків. А за дверима висів заіржавлений меч і невеличкий дзбан.
– Ти можеш махнути цим мечем? – спитало в Пічкура лоша. 
Пічкур узяв меча, але не подужав навіть підняти його. 
– Ану ковтни того напою, що в дзбані,– звеліло хлопцеві лоша. 
Він ковтнув раз, другий, третій, і меч став для нього легенький, як пір’їна. 
– Візьми тепер цього меча,– сказало лоша,– і в день свого весілля постинаєш нам усім голови, тоді ми знов станемо королевичами, як були раніше. Бо ми брати королівни, з якою ти одружишся, коли скажеш королю, що ми їли і що пили, проте лихий троль наслав на нас чари. А як постинаєш нам голови, не забудь покласти кожну до хвоста. Тоді лихі чари втратять над нами силу. 
Пічкур пообіцяв виконати його наказ, і вони поїхали далі. 
Довго вони їхали, нарешті лоша спитало: 
– Ти нічого не бачиш? 
– Не бачу,– відповів Пічкур. 
Проїхали вони ще якийсь час, і лоша знов спитало: 
– А тепер ти нічого не бачиш? 
– Не бачу,– відповів Пічкур. 
Проїхали вони ще багато миль через гори й долини. 
– Ну, а тепер? – спитало лоша. – І досі нічого не бачиш? 
– Бачу,– відповів Пічкур. – Далеко на обрії наче синіє якась стрічка. 
– Так, то річка,– сказало лоша,– і нам треба перебратися на другий бік. 
Прибігли вони до річки, а через неї перекинутий гарний міст. Перебралися лошата на другий бік і помчали далі. їхали, їхали, і нарешті лоша спитало в Пічкура, чи він нічого не бачить. 
– Бачу,– відповів Пічкур. – Ген-ген на обрії щось темніє, ніби будівля з вежею. 
– Так, то замок, і ми туди біжимо. 
Коли лошата прибігли до замку, вони стали людьми, королевичами в гарній одежі, а як зайшли до замку, їх пригостили хлібом і вином. Пічкур також зайшов з ними до замку і взяв собі трохи хліба й вина. А коли вони вийшли надвір, королевичі знов стали лошатами. Пічкур сів на найменше лоша, і табунець помчав додому тією самою дорогою, але багато швидше. Ось вони поминули міст, ось березову колоду, а ось і стара жінка сидить край ущелини і пряде. Жінка щось крикнула їм навздогінці, та Пічкур не почув її слів, побачив тільки, що вона була дуже сердита. 
Поки вони доїхали до королівського двору, то й смеркло. Король стояв на подвір’ї і чекав на них. 
– Ти добре стеріг моїх лошат цілий день? – спитав він у Пічкура. 
– Намагався стерегти,– відповів хлопець. 
– То, може, скажеш мені, що мої лошата їдять і що п’ють? – спитав король. 
Пічкур витяг хліб та вино й показав королю: 
– Ось їхня їжа, а ось їхнє питво. 
– Так, ти їх стеріг,– мовив король,– і отримаєш королівну та півкоролівства. 
Почали готуватися до весілля. І було воно таке бучне, що про нього ще багато років гомоніли по всіх усюдах,– такого весілля король захотів. 
Коли гості сіли до столу, молодий підвівся й пішов до стайні, сказав, нібито щось забув там. А як прийшов туди, то зробив те, що йому лоша наказувало,– повідтинав голови їм усім, спершу найстаршому, а далі меншому й меншому, і пильнував, щоб прикласти кожному лошаті його власну голову. Скінчив Пічкур свою сумну роботу, і лошата знов стали королевичами. Коли він повернувся до бенкетного столу разом із сімома королевичами, король так зрадів, що обійняв і поцілував Пічкура, а наречена стала до нього ще ласкавіша. 
– Півкоролівства я тобі вже даю,– сказав король,– а другу половину одержиш після моєї смерті, бо мої сини самі здобудуть собі щастя коли з них спали чари. 
Я також був на тому весіллі, але нічого не скуштував, мені дістався тільки пиріжок з маслом, я поклав його в піч, пиріжок згорів, масло розтеклось, і я не з’їв ні крихти.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: