ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Ковалів син
Ковалів син

В кінці одного села стояла собі стара закурена кузня. Багато років коваль працював у ній для всього села: то коня підкує, то лопату зробить, то ще щось з господарського начиння. Дзвенить і дзвенить його ковадло – з раннього ранку до пізнього вечора. Та ось коваль зістарівся й вже не міг стільки вистояти з молотом. Поступово на його місце ставав коваленко. В синових руках, як віск, гнеться і сталь, і залізо, бо й він навчився по-батьківськи кувати. Кує, кує, цілий день потом обливається, а заробіток нікудишній. «Міцний я, дужий чоловік, міг би й більше заробити»,– думає молодий коваленко, виглядаючи у маленьке віконце. Далеко-далеко видно крізь нього.
Широкі поля, за полями гори, а за горами заходить червоне сонце...
Уже давно коваленко думав: а що там, за тими горами?.. Може, велике місто з залізними мостами... Усе кинув би й побіг туди, та чи захоче батько відпустити його?
Одного вечора молодий коваленко й каже батькові:
– Тату, я добре знаю ремесло якому ти мене навчив. Але ж сам бачиш – твоя кузня затісна для мене. Хотів би я світу широкого побачити, на людей подивитись, як вони там живуть. Та й роботи більше знайшов би, на гроші розжився б.
А тоді повернувся б назад, і зажили б ми без клопоту. Пусти мене помандрувати по світу.
Зажурився батько, а мати навіть заплакала, почувши таке.
І почали вони удвох свого сина вмовляти:
– Що це ти надумав, синку?
Що тебе у ті світи тягне? Покинеш батька, матір, а сам і не знаєш, що там спіткає. Ану біда яка трапиться, а то й смерть?
Але батьки так і не вмовили сина.
– Що ж, хай подивиться,– каже батько,– як люди живуть. А набридне блукати по світу – знову до нас повернеться.
І став син збиратися в дорогу. Три дні кував собі залізного кийка. Спробував, чи міцний, – вигнув в один бік, у другий, обкрутив навколо руки, мов бублик,– і знову кує. Але й цього разу кийок вийшов не такий міцний, як йому хотілося. Тільки на третій раз, коли він взяв удвічі більше заліза, викував такого кийка, який його задовольнив. Поклав коваленко того кийка на плече, попрощався з батьком-матір’ю та й рушив у дорогу.
Стояв теплий, весняний ранок, сонце приємно пригрівало юнакові в спину, а він усе йшов і йшов у той край, де мріли гори, а за тими горами – його щастя.
Спливло півдня, а він не зустрів жодної людини. Нарешті край битого шляху показалася якась хатина. Хлопець уже стомився, його мучила спрага, то він і завернув до тієї хатинки відпочити й води напитися. Зайшов до хати, бачить – сидить чоловік і такий нужденний сніданок їсть. То був кравець. Як побачив він коваленка, здивувався: навіщо він такого важкого кийка несе з собою.
Коваленко йому й розказав, чого й куди йде.
Кравцеві теж захотілося разом з ковалем піти щастя пошукати, і вони рушили далі удвох.
Йшли, йшли, а надвечір прибилися до якоїсь хатки. Зайшли попроситися переночувати, а в хаті сидить чоловік – згорбився весь і старі чоботи латає. Виходить, тут швець живе. Привіталися і просяться переночувати. Швець впустив їх, розпитав, звідки й куди вони, такі стомлені й закурені, шляхом-путівцем мандрують. Почали вони шевцю розповідати про золоті гори й про море щастя, що на них десь чекають. Сподобалася їхня мова шевцеві.
– Добре це ви надумали,– каже він.– А я вже й згорбатів і очі геть-чисто перевів, цілий вій; старі чоботи латаючи. А того заробітку – лише на хліб та воду. Може, й мені щастя пошукати? Гірше не буде, ану й справді багатство знайду?
Обидва гості підтримали його, бо що більше їх подорожуватимемо веселіше буде.
Прокинулися вони рано-вранці. Зійшло сонце, день заповідався прехороший. Швець, замкнув на закрутку свою хату, і всі троє рушили в дорогу.
їм кивали гіллям берізки, горобина та верби, їх вітали співом пташки.
Напилися води із струмка, з’їли чорного хліба, один одному про всякі пригоди розповіли – так і день минув.
Дивляться: сонце вже сідає, прохолодою повіяло. Не стало чути пташиного щебету – й їм треба відпочити. Троє приятелів помітили щось чорне під горою. Підійшли ближче, бачать – хатинка.
– Ходімо попросимося переночувати,– каже коваль. Але кравець вагається:
- Хтозна, чи тут чесні люди живуть. Може, краще підемо до лісу й там переночуємо.
Але коваленко знову своєї:
– Чого ви боїтесь? Бачите мого кийка? Хай тільки хто спробує зачепити нас!.. Я його як зачеплю, то не встане.
Так усі троє зайшли в хатинку. А в ній п ч топиться і, чути, там, щось вариться.
То старий дід капусту варить.
– Добрий вечір, дідусю,– привіталися подорожні. – Може, і нас капустою почастуєш?
– А чого ж,– відповів старий, – моя капуста, ваше мясо.
Сказав так – і ну гостей ловити. А був той старий дужий
і проворний.
Першого упіймав кравця і вкинув його в піч. Швець хотів утекти, але де ж там у темноті двері знайдеш – і його старий схопив та в піч. Лишилося дідові коваленка впіймати.
Але коваленко, не гаючись, як улущить старого кийком – аж хата здвигнулася. Старому з очей іскри посипалися, та він ще завзятіше кинувся на коваленка. Той удруге вперіщив діда кийком. Старий присів, але ще на ногах тримався. Утретє коваленко так луснув, що кийок аж тріснув, а старий осліп. Сів тоді старий на порозі – думав упіймати коваленка, коли той з хати виходитиме. А тут із-за печі дві овечки вибігло. Одна плигнула на поріг, і старий піймав її. Помацавши, зрозумів, що це вовна, й одразу ж відпустив овечку. Так само відпустив і другу. Тепер у хаті зостався один коваленко. Не довго думаючи, він вивернув кожуха, накинув на себе і плиг до дверей. Старий схопив коваленка, помацав, але подумав, що це теж овечка, й виштовхнув його в сіни.
Коваленко ну тоді з старого кепкувати. А дід і каже:
– Обдурив ти мене, але я тобі прощаю, бо ти розумний чоловік. Хочу тобі подарунок зробити. Бачиш – он там кузня
стоїть? – і показав рукою на кузню, що недалеко стояла.– У ній на ковадлі лежить золотий молоток. Візьми його собі!
Коваль і гадки не мав, що старий хоче його обдурити, та й повірив чаклунові. Пішов до кузні – справді, на ковадлі золотий молоток лежить. Та як тільки коваль доторкнувся до нього – рука так і прикипіла до ковадла. Тут і старий з’явився. «О, тепер мені кінець»,– злякався коваленко. Раптом він помітив, що на ослоні лежить іржава шабля, схопив вільною рукою шаблю і відрубав ту руку, що прикипіла до ковадла.
Страшенно заболіла понівечена рука,– але коваленко зціпив зуби, терпить і дивиться: що ж буде далі.
Старий витяг величезного залізного молота та як ударить по ковадлу – воно й тріснуло навпіл. Коваленко не витримав і зареготав. У старого аж вуха настовбурчилися: адже він був певен, що коваленко уже мертвий.
– Тепер моя черга,– сказав коваленко та як розмахнеться, та як угатить старого – йому й голова злетіла з плечей. Пішов тоді коваленко до хати – хотів чимось руку перев’язати. Шукав-шукав, аж глип у вікно – старий до хати йде і під пахвою свою голову держить.
Відчинив дід шафу і вийняв звідти пляшечку з якоюсь маззю. Узяв він тієї мазі на пальці, помазав відрубану голову й поставив її собі на плечі, наче горщик. Голова одразу ж прижилася до в’язів. Як тільки коваленко побачив це, схопив пляшечку й гайда надвір.
Старий помітив це й дуже розлютився. Але надумав щось інше коваленкові зробити. От дід і каже:
– Бачу я, що ти добре шаблею рубаєш. Тому я дарую тобі золоту шаблю. Дивись, он під стелею висить.
– Добре,– каже коваленко.
Зайшов він до кузні, взяв свою руку, помазав маззю, і рука одразу ж прижилася. Під стріхою коваленко справді знайшов шаблю. Але перед тим, як узяти її, змазав маззю собі руку,– шабля й не прилипла. Обернувся коваленко, а за ним сліпий чаклун стоїть. Коваленко як сіконе чаклуна по голові шаблею – він розсипався на шматки золота. Десь узялися дві овечки і так мекають жалібно. Коваленко торкнувся шаблею до одної, а потім до другої – і перед ним постали швець і кравець. Радіють усі троє, що знову вкупі. Та все розповідають один одному, що їм довелося пережити, та нагрібають золота в мішки. Набрали по повному мішку й рушили в дорогу. Коли це чують – ціла отара овець мекає і на них пильно дивиться. Коваленко торкнувся шаблею до них – і вони усі людьми стали. Красно й щиро дякували вони коваленкові, а тоді розповіли, як їх чаклун заворожив. Від них коваленко довідався, що й ота хатина була теж із зачарованого золота. Коваленко як рубонув по ній – вона так і розсипалася, а замість неї – велика купа золота утворилася. Люди набрали золота й щасливі поверталися додому. Повернувся й коваленко додому з повним мішком золота.
Батьки дуже зраділи, побачивши свого сина живим і здоровим.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: