ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Старий солдат
Старий солдат

Було це давно-предавно. Відпустили старого солдата з війська. Не мав він з чого жити й став шукати роботу. Та ніяк не міг її знайти. Якось зустрів він бабусю й похвалився своєю бідою. А вона й каже:
– Далеко-далеко на сході, в пустелях несходимих стоїть скляний палац, а в тому палаці живе чорний пан. Піди до нього й дістанеш роботу.
Послухав солдат бабусиної ради й вирушив на схід шукати скляний палац і чорного пана. Настав вечір. Зупинився солдат під яблунею переночувати. Зашелестіла яблуня своїм листом до нього:
– Куди йдеш, чоловіче, такими пустелями?
– Іду до чорного пана у скляний палац роботи просити,– каже солдат.
– Чула я, що той пан усе знає. Може, запитаєш у нього, коли на мені почнуть яблука родити? Учора приходили люди й сказали: як наступного року на мені не буде яблук, то вони мене зрубають.
– Добре, запитаю,– пообіцяв солдат.
Згодом підійшов солдат до двох гір, та таких високих і широких, що ні перелізти через них, ні обійти їх. Зажурився солдат, почав просити їх:
– Гори, гори, будьте такі ласкаві, пропустіть мене!
– А куди ти йдеш, чоловіче? – питають гори.
– Іду до чорного пана, що в скляному палаці живе.
– Чували ми про того пана, що він дуже розумний. То, може, запитаєш його, доки ми тут, наче вартові, стояти будемо?
– Добре, запитаю,– пообіцяв солдат.
Гори відразу ж розступилися, й солдат щасливо пройшов крізь них. Згодом він підійшов до річки. Дивиться: немає ніде ні моста, ні човна,– ніяк не можна на той берег перебратися.
Походив солдат, походив, а тоді й каже:
– Річко, річко, будь ласкава, переправ мене на той берег! А куди ж ти йдеш, чоловіче? – питає річка.
– Іду до чорного пана, що живе в скляному палаці.
– Гаразд, переправлю. Тільки пообіцяй мені запитати у того пана, чого в моїй воді ані риба не може жити, ані хробак, ані жук який.
– Добре, запитаю,– пообіцяв солдат.
– То ставай на мої хвилі, я тебе перенесу на той бік.
Став солдат на хвилі, й перенесла його річка на другий берег, навіть не замочивши нітрохи. Здалеку помітив солдат скляний палац. Ще до заходу сонця він був уже біля палацу. Палац стояв гарний, пишний, аж мінився на сонці всіма барвами веселки.
Провів слуга солдата всередину. Тільки-но угледів солдат чорного пана, а той уже й каже:
– Я знаю, ти прийшов на роботу проситись. Я візьму тебе, але з умовою, що служитимеш дуже старанно.
– О, пане, не сумнівайтеся,– відповів солдат. – Я служив у війську, і ніхто не ганив мене. Навіть зістарівся в солдатах. Догоджу й панові.
Тоді пан мовить слузі:
– Поведи цього чоловіка – нагодуй і поклади відпочити. А завтра вранці він піде отару пасти.
Вранці прийшов до солдата слуга, дав йому батога, сопілку й сказав:
– Стьобнеш цим батогом – овечки розбредуться, на сопілку заграєш – усі докупи зійдуться. Тільки дивись, щоб вовки шкоди не наробили.
Став солдат отару пасти. Добре пас. Минув рік, і нічого лихого з овечками не сталося. Солдат і близько вовків до отари не підпускав. В останній день служби пан покликав його й каже:
– Служив ти добре, старанно. Тепер проси за все це, що тільки хочеш.
– Перед тим, як залишити тебе, пане, я хотів би дізнатися про три речі, аби дотримати слова, яке дав річці, двом горам і яблуні за те, що вони допомогли в дорозі.
– Запитуй, поки ще тут,– дозволив йому чорний пан.
– Річка мене сухим перенесла на своїх хвилях, гори розступились і пропустили мене, а під яблунею я спокійно переночував,– почав солдат. – За все це вони просили дізнатись у тебе, чого в річці живе не водиться, чи довго ще горам, наче вартовим, на одному місці стояти і чому на яблуні яблука не родять?
Пан і відповів:
– У річці тоді почне водитися риба та інші водяні мешканці, коли вона хоч одну людину втопить. Гори перестануть стояти, мов ті вартові, коли привалять хоч одну людину. А на яблуні вродять тоді яблука, коли з-під неї хтось заховане золото викопає.
Подякував солдат панові й рушив тим самим шляхом, що й до пана йшов.
Підійшов до річки, а вона вже гукає:
– Чи запитав ти в чорного пана, чого в моїй воді нічого живого не водиться?
– Запитав,– відповів солдат.
– А що він відповів?
– Перенеси мене на той бік, тоді й скажу.
Річка перенесла. Солдат вибрався на крутий берег і каже:
– У твоїй воді тоді почне риба водитися, коли ти хоч одну людину втопиш.
Як зашумить річка після цих слів, як завирує чорториями! Закипіла, здійнялася велетенськими хвилями, вийшла з берегів. Але солдата не догнала й нічого лихого йому не заподіяла.
Згодом солдат прийшов до гір. А вони ще здалеку до нього гукають:
– Чи запитав ти в пана, доки нам, наче вартовим, стояти тут?
– Запитав,– каже солдат.
– А що він відповів?
– Пропустіть мене, то скажу.
Розступилися гори, й солдат пройшов крізь них. Відійшов од гір далеченько й каже:
– Ви перестанете бути вартовими тоді, коли хоч одну людину привалите.
Загули, загриміли обидві гори, аж земля затряслася навколо. Але солдат був уже далеко, й нічого лихого йому вони не зробили.
Нарешті солдат прийшов до яблуні. А вона вже здалеку листям шумить до нього.
– Чи запитав ти чорного пана, коли на мені яблука почнуть родити?
– Запитав,– відповідає солдат.
– А що ж він сказав?
– Під тобою заховано багато золота. Коли хтось золото викопає, тоді на тобі й яблука родити почнуть.
– Чоловіче, будь ласкавий, викопай те золото,– попросила яблуня. – Станеш багатий, не треба буде тобі в люди йти, по наймах бідувати.
– А навіщо мені золото, я можу і без того тягаря жити?
– Чи ти хочеш, щоб я загинула?
Шкода стало солдатові яблуні – став він копати. Не прокопав і двох вершків – де не візьмуться три розбійники. Вибили солдатові око, викопали золото, набрали повні лантухи – насилу ноги волочать. Сів солдат під яблунею, зажурився гірко, нічого зі своїм лихом вдіяти не може.
Забідкалася яблуня, зашелестіла листям:
– Ти так тяжко постраждав через те, що хотів мені допомогти. А я, на жаль, нічим тобі не можу в пригоді стати. Єдине тільки: заслонятиму тебе широким гіллям своїм від пекучого сонця, щоб легше було тобі голод і біль терпіти. А ще скажу. Завтра вночі прилетять сюди три пташки про новини поговорити. Щороку вони прилітають в цю саму ніч. Добре прислухайся,– може, й для себе щось корисне почуєш.
Наступної ночі прилетіли троє птахів, сіли на яблуню й гомонять між собою. Один каже:
– Побував я в місті. До нього треба аж три дні летіти. Повисихали там геть усі криниці, люди страх як без води бідують. Коли б знайшлася людина, яка відкотила б камінь, що лежить посеред міста, відразу б усі колодязі водою наповнилися.
Другий птах каже:
– Далеко-далеко звідси, там, де сонце заходить, живе один князь. Уже рік, як його дочка тяжко страждає і ніхто з лікарів не може вилікувати її. А зробити це дуже легко. Кілька волосинок князівни вітер виніс у двір, а зачарована жаба вплела їх у своє гніздо під ворітьми.
Відтоді дівчина тяжко захворіла. Коли б хто ту жабу вбив, а гніздо її спалив, хвора б ураз одужала.
А третій птах каже:
– Я знаю менше. Три розбійники учора з-під цієї яблуні викопали багато золота. Один нагріб стільки, що підірвався, несучи його, й помер у дорозі. Другого розбійника засипали дві гори. А третій утопився в річці. Розбійники ці дуже скривдили безневинного чоловіка, який хотів допомогти яблуні. Вони вирвали в нього око й викинули геть. Коли б він почув нашу розмову, то зумів би знайти своє око. Під цією яблунею росте трава. Як нею потерти те місце, де було око, то воно знову там з’явиться. Став би він у пригоді й місту, в якому вода пропала в криницях, і тому князеві, у якого дочка хворіє.
Погомоніли птахи та й полетіли.
– Чи чув ти?
– Чув, – каже солдат і одразу ж став шукати ту траву під яблунею.
Довго шукав. Нарешті знайшов, потер очницю й знову став бачити. Тоді рушив солдат до того міста, де криниці повисихали. Прийшов до володаря міста та й каже:
– Чув я, що у вашому місті води не стало. Накажи камінь відвернути, той, що лежить на базарі, й вона появиться.
Камінь відвернули, і відразу вода наповнила усі криниці.
Володар мовив солдатові:
– Велике добро зробив ти нам. Проси що хочеш – усе я тобі дам – чи грошей, чи маєток, чи ще чого...
А солдат відповідає:
– Навіщо мені те багатство, я й без нього проживу.
– То хоч коня візьми,– каже володар міста.– Все-таки легше на коні їхати, ніж пішки ходити.
– Гаразд,– погодився солдат.
Через кілька днів приїхав солдат до князя й вилікував його дочку. Батько не знав, як і віддячити солдатові – хотів був навіть дочку за нього заміж видати. Але солдат сказав:
– Ні, князю, моя голова вже сива, а твоя дочка молода; я простий чоловік, а твоя дочка – князівна. Чи ж буде з нас гарна пара?
– То чим же можу віддячити тобі за таку послугу? – питає князь.– Хоч поживи в моєму маєтку.
– Спасибі тобі, князю, за добре серце,– відповів солдат,– Але не хочу я бути нахлібником – краще ще походжу по білому світу та на людей подивлюся.
І пішов собі солдат. Куди він рушив і що з ним сталося – про те ніхто не знає. Може, в іншій казці ще зустрінемося з цим добрим чоловіком – старим солдатом.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: