ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Хуан Ведмідь
Хуан Ведмідь

Якось ведмідь схопив жінку й заніс до себе в печеру. А згодом у тієї жінки знайшовся хлопчик. Ведмідь не випускав її з печери. Як ішов на полювання, затуляв каменем вхід, і жінка не могла вийти.
А синочок, якого назвала вона Хуаном, тим часом підростав. І якогось дня сказав: 
– Мамо, я відкочу цього каменя. 
– І як же ти, синку, його зрушиш? – питає мати. 
– Та зрушу! 
Вперся Хуан плечем і відкотив каменюку від печери. Вийшли син із матір’ю та й побігли на берег моря. А там бачать: пливе корабель. Почали махати. Капітан угледів їх і віддав матросам наказ підпливти до берега. 
Син і мати зійшли на корабель. 
У першому ж селищі, до якого вони пристали, капітан збудував для матері з сином будиночок. Мати послала свого Хуана до школи 
вчитися. Але школярі дражнилися: «Хуан-Ведмідь! Хуан-Ведмідь!» Він до вчительки, просить, щоб сказала хлопцям, хай не дражняться. Та де там! Хлопці, наче й не чули вчительчиних слів, дражняться й дражняться. Урвався терпець Хуанові. Схопив він парту й пожбурив на кривляк. І пішов геть із школи. 
Однак прізвисько Хуан-Ведмідь відтоді так і причепилося до нього навіки. 
Прийшов Хуан додому й каже матері: 
– Піду я, мамо, побачу світу. 
А мати йому: 
– Та гаразд, синку. Хай же тобі щастить... 
І подався Хуан-Ведмідь у мандри. Але прийшов спочатку до кузні й попросив коваля викувати йому палицю, щоб важила півтораста пудів. Коваль викував півторастапудову палицю. Взяв її Хуан-Ведмідь і помандрував далі. 
Чи швидко, чи помалу йшов, коли бачить: чоловік гори рівняє. 
– Скажи, друже,– озвався до нього Хуан-Ведмідь,– скільки тобі за це заплатять? 
– Три песо,– відповів чоловік. 
А Хуан-Ведмідь йому каже: 
– Дам тобі чотири, якщо підеш зі мною. 
Пішов Рівняйгора з ним. Ідуть усе вперед та вперед, коли це бачать: чоловік ланцюги плете. 
Хуан його й питає: 
– А скільки тобі, друже, за це заплатять? 
– Чотири песо,– відказує той. 
А Хуан-Ведмідь йому: 
– Дам тобі п'ять, якщо підеш з нами. 
І Плетиланцюг пішов з ними. Це вже утрьох мандрували вони світом. 
Небагато й пройшли, коли бачать: чоловік вириває дерева з корінням. Хуан питає його: 
– Друже, а скільки тобі заплатять за цю роботу? 
– П’ять песо,– відповідає той. 
– Дам тобі шість, якщо підеш з нами,– каже йому Хуан-Ведмідь. 
І Вирвидерево пішов з ними. Це вже учотирьох мандрували вони світом. 
Незабаром підійшли вони до високої гори. Подерлися на ту гору, аж зирк – стоїть порожня хатина. 
– Отут,– каже Хуан-Ведмідь,– ми й будемо жити. 
Вирішили, що троє підуть на полювання, а хтось один зостанеться вдома їсти варити. 
Так і вчинили. Куховарити зостався Плетиланцюг, а троє товаришів пішли полювати. Якраз обід зварився, коли це де не взялася кішка й каже куховарові: 
– Я з’їм о бід!
А куховар їй: 
– Облизня з’їси, а не обід! 
Кішка як розлютиться, як стрибне на Плетиланцюга! Покусала його, подряпала, з’їла весь обід та й пішла собі. 
Вернулися троє мисливців, дивляться, а куховар у ліжку лежить. Питають Плетиланцюга, що йому скоїлося, а той тільки охкає: мовляв, нездужає. А про кішку – нічичирк. 
Назавтра хворий видужав і подався з двома товаришами в ліс на полювання, а за куховара лишився Вирвидерево. 
І знов прийшла кішка й так само пронявкала: 
– Я з’їм обід! 
А Вирвидерево їй: 
– Дулю з маком з’їси, а не обід! 
Стрибнула кішка на нього, понівечила. А тоді з’їла обід і щезла. Прийшли мисливці, а товариш їхній у ліжку лежить. 
– Що скоїлося? – питають. 
– Нездужаю...– стогне Вирвидерево. 
А про кішку ні мур-мур. 
Наступного дня за куховара зостався Рівняйгора, і коли він доварював обід, прийшла кішка, покалічила його і весь обід з’їла. 
Вернувся Хуан-Ведмідь із товаришами, а куховар у ліжку – нездужає, мовляв. 
– Що за дивина! – зчудувався Хуан-Ведмідь.– Ну, тепер я лишуся за куховара. 
І лишився, а троє товаришів подалися в ліс полювати. 
Знов прийшла кішка й сказала: 
– Я з’їм обід! 
А Хуан-Ведмідь їй: 
– У мене ти не з’їси нічого! 
І коли кішка стрибнула, Хуан кинув свою палицю й відбив їй вухо. Мусила кішка тікати. 
Хуан-Ведмідь узяв одбите вухо й поклав собі в кишеню. 
Коли товариші вернулися з лісу, він сказав: 
– Ходімо слідом за тією кішкою, де покрапала кров... Подалися друзі по кривавому сліду і прийшли до глибокої печери. Тут слід уривався – треба було спускатися вниз. 
Рівняйгора каже: 
– Я спущуся. 
Обв’язали його мотузкою, а в руки дали дзвіночок, щоб подзвонив, коли не зможе спускатися глибше, і його піднімуть. Тільки почали Рівняйгору спускати, як задзеленчав дзвіночок, і сміливця підняли нагору. 
– Ні, я не спущуся! – мовив Рівняйгора. 
Тоді зголосився Плетиланцюг: 
– Спускайте мене. 
Дали йому дзвіночок і почали спускати. Але незабаром задзеленчав дзвіночок, і Плетиланцюга підняли нагору. 
– Не можу, не спущуся! –каже. 
Тоді Вирвидерево почав спускатись,– та знов зайшовся дзвіночок, бо цей теж не міг спуститися в печеру. 
Тут озвався Хуан-Ведмідь: 
– Я спущуся. Чим голосніше дзеленчатиме дзвіночок, тим більше попускайте мотузку. А як смикну мотузку – підіймайте мене. 
Обв’язали його і спустили з палицею в руці. Дзвіночок дзеленчав, а друзі знай попускали мотузку, аж поки Хуан став ногами на дно печери. 
Розглянувся, а в тій печері три дівчини сидять. 
Як ти сюди потрапив, сміливцю? – вигукнули дівчата. 
– Та вже потрапив,– відповів Хуан. 
Нас викрав велетень,– сказали дівчата. – Коли він повернеться, доведеться тобі з ним битись. Там, у закутку печери, два мечі: один – новісінький, а другий – іржавий. То ти бери собі іржавого. І вб’єш велетня одним ударом. 
Аж ось і велетень прийшов та й каже: 
– Щось тут людським духом пахне! 
А Хуан-Ведмідь відповідає: 
– Людський дух – це я. І тобі доведеться зі мною битися. 
То вибирай меча, який тобі до вподоби,– припрошує велетень. 
Узяв Хуан-Ведмідь меча. Почали вони битись, і Хуан-Ведмідь одним ударом убив лихого велетня. 
Коли велетень упав мертвий, Хуан придивився – аж у того немає вуха. 
Ось воно, те вухо, у мене в кишені! – мовив Хуан. Бо то ж велетень був кішкою. 
Троє товаришів нагорі не знали, що й думати: адже Хуан так довго не давав знаку. А він обв’язав одну дівчину мотузкою, а тоді смикнув мотузку, щоб тяг ли. 
Коли дівчину підняли, Рівняйгора враз у неї закохався. 
– Вона моя! – сказав він. І взяв її собі. 
Та ця дівчина ще в печері подарувала Хуанові-Ведмедю золотого гребінця, на якому було її ім’я. 
Хуан-Ведмідь обв’язав мотузкою другу дівчину, і її теж підняли нагору. Плетиланцюг як побачив, так і закохався в неї. 
– Вона моя! – сказав. І взяв її собі. 
Але ця дівчина подарувала Хуанові-Ведмедю половинку золотого яблука, на якому було її ім’я. 
Хуан обв’язав мотузкою третю дівчину, і Вирвидерево витяг її. Побачив – і враз закохався в неї. 
– Моя буде! – сказав. І взяв її собі. 
А дівчина ще в печері дала Хуанові-Ведмедю золотого перстеника, на якому було її ім’я. 
Зостався Хуан-Ведмідь у печері сам-один. Запідозрив  він товаришів у зраді й надумав випробувати їх. Прив’язав до мотузки свою півторастапудову палицю, а троє товаришів, гадаючи, що то Хуан, підняли її до половини висоти і впустили, бо хотіли, щоб Хуан убився на смерть.
«Що діяти?» – спитав себе Хуан-Ведмідь. 
Дістав з кишені кішчине вухо й куснув його. А вухо його питає: 
– Чого тобі треба? 
– Дай мені попоїсти,– попросив Хуан. 
Тієї ж миті перед ним з’явився обід. Хуан-Ведмідь смачно попоїв, а тоді ліг спати. Цілу ніч проспав на дні печери. А вранці знов куснув чарівне вухо. І воно йому сказало: 
– Король, батько трьох визволених дівчат, оголосив: ті, що принесуть три особисті речі, які належать його дочкам, одружиться з ними. 
І Хуан наказав вухові: 
– Перенеси мене в те місто, де три королівни! 
Вухо забрало його з тієї печери й віднесло в місто, де жили дівчат а-королівни. Там Хуан знов укусив вухо. 
– Чого тобі треба? – питає воно. 
– Зроби мене жебраком. 
І вухо зробило Хуана жебраком. 
А тим часом столицею пішла чутка, що три королівни одружуються. Хуан-Ведмідь, що перекинувся жебраком, прийшов до одного шевчика. А той йому гукає: 
– Чого ти тут швендяєш? Знав би ти, що діється в столиці! 
– Та я знаю,– відказує Хуан-Ведмідь. 
– Нічого ти не знаєш! Якби лишень ти бачив трьох королівен, що виходять заміж! Там такі вродливі! Я залюбки одружився б на одній з них... 
А Хуан-Ведмідь на те: 
– Мені б іще трішки піддужчати, то я оженюся на одній з тих дівчат. Принеси мені мішок горіхів волоських та ще мішок горішків ліщинових. І замкни мене в кімнаті. 
Купив йому шевчик мішок горіхів волоських та ще мішок горішків ліщинових. І замкнув його в кімнаті. І почав Хуан їсти горіхи. Проте шевчикова жінка зиркала сердито на Хуана, що трощив горіхи. 
– Який-бо ти телепень! – сказала вона чоловікові. – Викинув гроші на горіхи, щоб цей волоцюга поїв їх задарма! 
Та шевчик пустив жінчині слова повз вуха. 
Настав уже третій день строку, коли женихи мали принести докази порятунку принцес – їхні особисті речі. А женихами називали себе троє негідників: Вирвидеребо, Рівняйгора та Плетиланцюг. Але королівни водно твердили, що не ці троє вирятували їх із печери, а один юнак, якому кожна з них подарувала свою особисту річ. На те ж і дано три дні строку, щоб з’явився той рятівник із доказами. 
Ось кінчився і третій день строку. І тоді король, побачивши, що ніхто не з’явився, призначив випробу для женихів: хто, скачучи на коні, всилить нитку в голку, той і побереться з його дочкою. Всі в місті звеселилися, заворушились, адже всім кортіло побачити таке видовисько. 
І наїхали до столиці тисячі й тисячі вершників. 
А Хуан-Ведмідь сидів собі в шевчиковім домі. От господар вичепурився та й каже Хуанові: 
– Дурний ти, що сидиш тут, не йдеш нікуди, нічого не знаєш. Бачив би ти, що робиться в місті, скільки там вершників! 
А Хуан-Ведмідь мовчить собі. 
Ось вершники виїхали на майдан, щоб почати змагання, хто на скаку всилить нитку в голку. Хуан-Ведмідь, зачувши кінський тупіт, куснув чарівне вухо. 
– Чого тобі? – спитало вухо. 
– Дай мені вороного коня в повній збруї,– побажав Хуан. І став перед ним вороний. 
Знов куснув Хуан вухо і звелів: 
– Одягни мене в чорні шати! 
Вухо вбрало його. 
І виїхав Хуан на вороному коні, весь у чорне вбраний, а чоло під заборолом сховане. І всі, хто його бачив, дивувалися: 
– Який гарний кінь! 
Знов куснув Хуан вухо. 
– Що треба? – спитало воно. 
– Коли я поскачу, – сказав Хуан,– засиль мені нитку в голку. 
І все їхав, а народ примовляв: 
– Який красень їде на вороному коні! 
Нараз Хуан-Ведмідь погнав коня вскач і засилив нитку в голку. 
Люди закричали, вітаючи його з перемогою, а він куснув чарівне вухо й мовив: 
– Хочу, щоб ти мене зробило жебраком і щоб я знову сидів у шевчиковім домі. 
І вухо посадило його знов у шевчиковім домі, і знову на ньому був подертий одяг. 
Аж ось повернувся шевчик із змагання вершників і каже: 
– Слухай, старий, що я бачив! Матінко моя! Переміг якийсь чоловік на вороному коні! Вся столиця його вітала! 
А Хуан-Ведмідь сидить собі й нічичирк. 
Минуло шість годин, і король, побачивши, що не з’являється той, хто засилив нитку в голку, призначив іншу випробу: хто привезе три прапори з Італії, той побереться з його дочкою. 
І виступили три загони по сто душ у кожному, щоб добути три італійські прапори. 
Шевчик розповів про все це Хуанові, а потім спитав: 
– І хто добуде ті три прапори? 
А Хуан-Ведмідь відповідає: 
– Це дуже легко зробити. 
– І що ти там знаєш? – насипався на нього шевчик. – Сидиш собі тут, нікуди не ходиш, нічого не бачиш, то й не знаєш нічого! 
Хуан-Ведмідь змовчав. 
І коли вже ті загони були готові рушати до Італії, Хуан-Ведмідь, убраний жебраком, прийшов до палацу й просить короля: 
– Ваша королівська величносте, дозвольте й мені поїхати. 
А король як розсердиться! 
– Де вже тобі,– кричить,– голодранцю обдертий, втнути таке, що й трьом загонам не до снаги! Геть звідсіля! 
А королева заспокоює короля, умовляє: 
– Ну ж бо, мій володарю, всяк має право спробувати щастя. 
Тоді Хуан-Ведмідь вернувся в шевчиків дім, сів та й сидить. Але 
коли три загони вже рушили, куснув він чарівне вухо й звелів: 
– Дай мені буланого коїш, біле вбрання і спорядження. 
Вухо все те йому дало. 
І поїхав він містом, і всі казали: 
– Який гарний буланий кінь! Дивіться, який гарний буланий! 
Коли Хуан виїхав за місто, куснув вухо й сказав: 
– Дай мені в руки ті три прапори італійські. 
І вухо дало йому прапори. Хуан-Ведмідь узяв їх, знов куснув вухо й каже: 
– Хай я знов буду жебраком. 
І знов обернувся жебраком та й пішов до шевчикового дому. А тут і шевчик прибіг, хвалиться: 
– Чуєш, старий, який був кінь, яка краса! Вершник у білому привіз прапори! 
А Хуан мовчить собі. 
А в палаці усе вже було готове для весілля. Того, хто з’явиться з новими доказами, негайно женять на погрійсь королівні. І тоді знов виступили наперед Вирвидерево, Плетиланцюг і Рівняйгора й сказали, що то вони вирятували королівських дочок. А королівни водно казали, що вони цих молодців і знати не знають. 
Тоді король звелів: 
– Покажіть ваші докази! 
Але троє негідників нічого не могли показати. 
А Хуан-Ведмідь, узявши всі свої докази, куснув чарівне вухо й сказав йому: 
– Оберни мене знов на Хуана-Ведмедя. І перенеси в палац. 
І вухо перенесло його в палац. А королівни впізнали його й закричали: 
– Ось він, тату! Оцей нас порятував! 
Тут усі повернули голови і шевчик задивився на Хуана-Ведмедя, бо не впізнав свого гостя в такій гарній одежі. 
І король звелів: 
– Покажи докази! 
Тоді Хуан-Ведмідь підійшов до короля. А королівни взяли його за руки й кажуть батькові: 
– Оце ж наш рятівник, тату! 
А король: 
– Мені ваших слів не досить. Хай покаже докази. 
І мовив Хуан-Ведмідь до короля: 
– Сягни рукою в мою кишеню. 
Король сягнув рукою в Хуанову кишеню і витяг звідти три прапори італійські, та тільки мовив здивовано: 
– То ж треба! 
Тоді Хуан-Ведмідь підступив до королеви й попросив: 
– Покладіть руку в ось цю кишеню. 
Королева поклала руку в іншу його кишеню й дістала звідти голку з ниткою. 
– Ой, леле! – вигукнула вона. 
Тоді Хуан-Ведмідь підійшов до першої королівни, яку визволив з печери, й попросив: 
– Сягни рукою в цю кишеню. 
І дівчина витягла з кишені половинку золотого яблука й золотого гребінця. І сказала: 
– Я знала, що ці подарунки в його руках! 
В Хуана-Ведмедя лишався ще золотий перстеник. Хуан підійшов до шевчика, що переступав з ноги на ногу, й сказав: 
– Поклади руку в цю кишеню. 
Поклав шевчик руку в кишеню й витяг золотого перстеника. А Хуан-Ведмідь мовив: 
– Візьми цього перстеника, бо ти мій друг. Хай тобі це буде на згадку. 
Сказав король Хуанові-Ведмедю: 
– Ти одружишся з найстаршою моєю дочкою. 
І Хуан-Ведмідь одружився з королівною. 
Кому бублик, кому ковбаска – от і скінчилася казка. 
А хто ще трохи засидиться, той до стільця приклеїться. 



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: