ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Хуан Ведмідь
Хуан Ведмідь

Якось ведмідь схопив жінку й заніс до себе в печеру. А згодом у тієї жінки знайшовся хлопчик. Ведмідь не випускав її з печери. Як ішов на полювання, затуляв каменем вхід, і жінка не могла вийти.
А синочок, якого назвала вона Хуаном, тим часом підростав. І якогось дня сказав: 
– Мамо, я відкочу цього каменя. 
– І як же ти, синку, його зрушиш? – питає мати. 
– Та зрушу! 
Вперся Хуан плечем і відкотив каменюку від печери. Вийшли син із матір’ю та й побігли на берег моря. А там бачать: пливе корабель. Почали махати. Капітан угледів їх і віддав матросам наказ підпливти до берега. 
Син і мати зійшли на корабель. 
У першому ж селищі, до якого вони пристали, капітан збудував для матері з сином будиночок. Мати послала свого Хуана до школи 
вчитися. Але школярі дражнилися: «Хуан-Ведмідь! Хуан-Ведмідь!» Він до вчительки, просить, щоб сказала хлопцям, хай не дражняться. Та де там! Хлопці, наче й не чули вчительчиних слів, дражняться й дражняться. Урвався терпець Хуанові. Схопив він парту й пожбурив на кривляк. І пішов геть із школи. 
Однак прізвисько Хуан-Ведмідь відтоді так і причепилося до нього навіки. 
Прийшов Хуан додому й каже матері: 
– Піду я, мамо, побачу світу. 
А мати йому: 
– Та гаразд, синку. Хай же тобі щастить... 
І подався Хуан-Ведмідь у мандри. Але прийшов спочатку до кузні й попросив коваля викувати йому палицю, щоб важила півтораста пудів. Коваль викував півторастапудову палицю. Взяв її Хуан-Ведмідь і помандрував далі. 
Чи швидко, чи помалу йшов, коли бачить: чоловік гори рівняє. 
– Скажи, друже,– озвався до нього Хуан-Ведмідь,– скільки тобі за це заплатять? 
– Три песо,– відповів чоловік. 
А Хуан-Ведмідь йому каже: 
– Дам тобі чотири, якщо підеш зі мною. 
Пішов Рівняйгора з ним. Ідуть усе вперед та вперед, коли це бачать: чоловік ланцюги плете. 
Хуан його й питає: 
– А скільки тобі, друже, за це заплатять? 
– Чотири песо,– відказує той. 
А Хуан-Ведмідь йому: 
– Дам тобі п'ять, якщо підеш з нами. 
І Плетиланцюг пішов з ними. Це вже утрьох мандрували вони світом. 
Небагато й пройшли, коли бачать: чоловік вириває дерева з корінням. Хуан питає його: 
– Друже, а скільки тобі заплатять за цю роботу? 
– П’ять песо,– відповідає той. 
– Дам тобі шість, якщо підеш з нами,– каже йому Хуан-Ведмідь. 
І Вирвидерево пішов з ними. Це вже учотирьох мандрували вони світом. 
Незабаром підійшли вони до високої гори. Подерлися на ту гору, аж зирк – стоїть порожня хатина. 
– Отут,– каже Хуан-Ведмідь,– ми й будемо жити. 
Вирішили, що троє підуть на полювання, а хтось один зостанеться вдома їсти варити. 
Так і вчинили. Куховарити зостався Плетиланцюг, а троє товаришів пішли полювати. Якраз обід зварився, коли це де не взялася кішка й каже куховарові: 
– Я з’їм о бід!
А куховар їй: 
– Облизня з’їси, а не обід! 
Кішка як розлютиться, як стрибне на Плетиланцюга! Покусала його, подряпала, з’їла весь обід та й пішла собі. 
Вернулися троє мисливців, дивляться, а куховар у ліжку лежить. Питають Плетиланцюга, що йому скоїлося, а той тільки охкає: мовляв, нездужає. А про кішку – нічичирк. 
Назавтра хворий видужав і подався з двома товаришами в ліс на полювання, а за куховара лишився Вирвидерево. 
І знов прийшла кішка й так само пронявкала: 
– Я з’їм обід! 
А Вирвидерево їй: 
– Дулю з маком з’їси, а не обід! 
Стрибнула кішка на нього, понівечила. А тоді з’їла обід і щезла. Прийшли мисливці, а товариш їхній у ліжку лежить. 
– Що скоїлося? – питають. 
– Нездужаю...– стогне Вирвидерево. 
А про кішку ні мур-мур. 
Наступного дня за куховара зостався Рівняйгора, і коли він доварював обід, прийшла кішка, покалічила його і весь обід з’їла. 
Вернувся Хуан-Ведмідь із товаришами, а куховар у ліжку – нездужає, мовляв. 
– Що за дивина! – зчудувався Хуан-Ведмідь.– Ну, тепер я лишуся за куховара. 
І лишився, а троє товаришів подалися в ліс полювати. 
Знов прийшла кішка й сказала: 
– Я з’їм обід! 
А Хуан-Ведмідь їй: 
– У мене ти не з’їси нічого! 
І коли кішка стрибнула, Хуан кинув свою палицю й відбив їй вухо. Мусила кішка тікати. 
Хуан-Ведмідь узяв одбите вухо й поклав собі в кишеню. 
Коли товариші вернулися з лісу, він сказав: 
– Ходімо слідом за тією кішкою, де покрапала кров... Подалися друзі по кривавому сліду і прийшли до глибокої печери. Тут слід уривався – треба було спускатися вниз. 
Рівняйгора каже: 
– Я спущуся. 
Обв’язали його мотузкою, а в руки дали дзвіночок, щоб подзвонив, коли не зможе спускатися глибше, і його піднімуть. Тільки почали Рівняйгору спускати, як задзеленчав дзвіночок, і сміливця підняли нагору. 
– Ні, я не спущуся! – мовив Рівняйгора. 
Тоді зголосився Плетиланцюг: 
– Спускайте мене. 
Дали йому дзвіночок і почали спускати. Але незабаром задзеленчав дзвіночок, і Плетиланцюга підняли нагору. 
– Не можу, не спущуся! –каже. 
Тоді Вирвидерево почав спускатись,– та знов зайшовся дзвіночок, бо цей теж не міг спуститися в печеру. 
Тут озвався Хуан-Ведмідь: 
– Я спущуся. Чим голосніше дзеленчатиме дзвіночок, тим більше попускайте мотузку. А як смикну мотузку – підіймайте мене. 
Обв’язали його і спустили з палицею в руці. Дзвіночок дзеленчав, а друзі знай попускали мотузку, аж поки Хуан став ногами на дно печери. 
Розглянувся, а в тій печері три дівчини сидять. 
Як ти сюди потрапив, сміливцю? – вигукнули дівчата. 
– Та вже потрапив,– відповів Хуан. 
Нас викрав велетень,– сказали дівчата. – Коли він повернеться, доведеться тобі з ним битись. Там, у закутку печери, два мечі: один – новісінький, а другий – іржавий. То ти бери собі іржавого. І вб’єш велетня одним ударом. 
Аж ось і велетень прийшов та й каже: 
– Щось тут людським духом пахне! 
А Хуан-Ведмідь відповідає: 
– Людський дух – це я. І тобі доведеться зі мною битися. 
То вибирай меча, який тобі до вподоби,– припрошує велетень. 
Узяв Хуан-Ведмідь меча. Почали вони битись, і Хуан-Ведмідь одним ударом убив лихого велетня. 
Коли велетень упав мертвий, Хуан придивився – аж у того немає вуха. 
Ось воно, те вухо, у мене в кишені! – мовив Хуан. Бо то ж велетень був кішкою. 
Троє товаришів нагорі не знали, що й думати: адже Хуан так довго не давав знаку. А він обв’язав одну дівчину мотузкою, а тоді смикнув мотузку, щоб тяг ли. 
Коли дівчину підняли, Рівняйгора враз у неї закохався. 
– Вона моя! – сказав він. І взяв її собі. 
Та ця дівчина ще в печері подарувала Хуанові-Ведмедю золотого гребінця, на якому було її ім’я. 
Хуан-Ведмідь обв’язав мотузкою другу дівчину, і її теж підняли нагору. Плетиланцюг як побачив, так і закохався в неї. 
– Вона моя! – сказав. І взяв її собі. 
Але ця дівчина подарувала Хуанові-Ведмедю половинку золотого яблука, на якому було її ім’я. 
Хуан обв’язав мотузкою третю дівчину, і Вирвидерево витяг її. Побачив – і враз закохався в неї. 
– Моя буде! – сказав. І взяв її собі. 
А дівчина ще в печері дала Хуанові-Ведмедю золотого перстеника, на якому було її ім’я. 
Зостався Хуан-Ведмідь у печері сам-один. Запідозрив  він товаришів у зраді й надумав випробувати їх. Прив’язав до мотузки свою півторастапудову палицю, а троє товаришів, гадаючи, що то Хуан, підняли її до половини висоти і впустили, бо хотіли, щоб Хуан убився на смерть.
«Що діяти?» – спитав себе Хуан-Ведмідь. 
Дістав з кишені кішчине вухо й куснув його. А вухо його питає: 
– Чого тобі треба? 
– Дай мені попоїсти,– попросив Хуан. 
Тієї ж миті перед ним з’явився обід. Хуан-Ведмідь смачно попоїв, а тоді ліг спати. Цілу ніч проспав на дні печери. А вранці знов куснув чарівне вухо. І воно йому сказало: 
– Король, батько трьох визволених дівчат, оголосив: ті, що принесуть три особисті речі, які належать його дочкам, одружиться з ними. 
І Хуан наказав вухові: 
– Перенеси мене в те місто, де три королівни! 
Вухо забрало його з тієї печери й віднесло в місто, де жили дівчат а-королівни. Там Хуан знов укусив вухо. 
– Чого тобі треба? – питає воно. 
– Зроби мене жебраком. 
І вухо зробило Хуана жебраком. 
А тим часом столицею пішла чутка, що три королівни одружуються. Хуан-Ведмідь, що перекинувся жебраком, прийшов до одного шевчика. А той йому гукає: 
– Чого ти тут швендяєш? Знав би ти, що діється в столиці! 
– Та я знаю,– відказує Хуан-Ведмідь. 
– Нічого ти не знаєш! Якби лишень ти бачив трьох королівен, що виходять заміж! Там такі вродливі! Я залюбки одружився б на одній з них... 
А Хуан-Ведмідь на те: 
– Мені б іще трішки піддужчати, то я оженюся на одній з тих дівчат. Принеси мені мішок горіхів волоських та ще мішок горішків ліщинових. І замкни мене в кімнаті. 
Купив йому шевчик мішок горіхів волоських та ще мішок горішків ліщинових. І замкнув його в кімнаті. І почав Хуан їсти горіхи. Проте шевчикова жінка зиркала сердито на Хуана, що трощив горіхи. 
– Який-бо ти телепень! – сказала вона чоловікові. – Викинув гроші на горіхи, щоб цей волоцюга поїв їх задарма! 
Та шевчик пустив жінчині слова повз вуха. 
Настав уже третій день строку, коли женихи мали принести докази порятунку принцес – їхні особисті речі. А женихами називали себе троє негідників: Вирвидеребо, Рівняйгора та Плетиланцюг. Але королівни водно твердили, що не ці троє вирятували їх із печери, а один юнак, якому кожна з них подарувала свою особисту річ. На те ж і дано три дні строку, щоб з’явився той рятівник із доказами. 
Ось кінчився і третій день строку. І тоді король, побачивши, що ніхто не з’явився, призначив випробу для женихів: хто, скачучи на коні, всилить нитку в голку, той і побереться з його дочкою. Всі в місті звеселилися, заворушились, адже всім кортіло побачити таке видовисько. 
І наїхали до столиці тисячі й тисячі вершників. 
А Хуан-Ведмідь сидів собі в шевчиковім домі. От господар вичепурився та й каже Хуанові: 
– Дурний ти, що сидиш тут, не йдеш нікуди, нічого не знаєш. Бачив би ти, що робиться в місті, скільки там вершників! 
А Хуан-Ведмідь мовчить собі. 
Ось вершники виїхали на майдан, щоб почати змагання, хто на скаку всилить нитку в голку. Хуан-Ведмідь, зачувши кінський тупіт, куснув чарівне вухо. 
– Чого тобі? – спитало вухо. 
– Дай мені вороного коня в повній збруї,– побажав Хуан. І став перед ним вороний. 
Знов куснув Хуан вухо і звелів: 
– Одягни мене в чорні шати! 
Вухо вбрало його. 
І виїхав Хуан на вороному коні, весь у чорне вбраний, а чоло під заборолом сховане. І всі, хто його бачив, дивувалися: 
– Який гарний кінь! 
Знов куснув Хуан вухо. 
– Що треба? – спитало воно. 
– Коли я поскачу, – сказав Хуан,– засиль мені нитку в голку. 
І все їхав, а народ примовляв: 
– Який красень їде на вороному коні! 
Нараз Хуан-Ведмідь погнав коня вскач і засилив нитку в голку. 
Люди закричали, вітаючи його з перемогою, а він куснув чарівне вухо й мовив: 
– Хочу, щоб ти мене зробило жебраком і щоб я знову сидів у шевчиковім домі. 
І вухо посадило його знов у шевчиковім домі, і знову на ньому був подертий одяг. 
Аж ось повернувся шевчик із змагання вершників і каже: 
– Слухай, старий, що я бачив! Матінко моя! Переміг якийсь чоловік на вороному коні! Вся столиця його вітала! 
А Хуан-Ведмідь сидить собі й нічичирк. 
Минуло шість годин, і король, побачивши, що не з’являється той, хто засилив нитку в голку, призначив іншу випробу: хто привезе три прапори з Італії, той побереться з його дочкою. 
І виступили три загони по сто душ у кожному, щоб добути три італійські прапори. 
Шевчик розповів про все це Хуанові, а потім спитав: 
– І хто добуде ті три прапори? 
А Хуан-Ведмідь відповідає: 
– Це дуже легко зробити. 
– І що ти там знаєш? – насипався на нього шевчик. – Сидиш собі тут, нікуди не ходиш, нічого не бачиш, то й не знаєш нічого! 
Хуан-Ведмідь змовчав. 
І коли вже ті загони були готові рушати до Італії, Хуан-Ведмідь, убраний жебраком, прийшов до палацу й просить короля: 
– Ваша королівська величносте, дозвольте й мені поїхати. 
А король як розсердиться! 
– Де вже тобі,– кричить,– голодранцю обдертий, втнути таке, що й трьом загонам не до снаги! Геть звідсіля! 
А королева заспокоює короля, умовляє: 
– Ну ж бо, мій володарю, всяк має право спробувати щастя. 
Тоді Хуан-Ведмідь вернувся в шевчиків дім, сів та й сидить. Але 
коли три загони вже рушили, куснув він чарівне вухо й звелів: 
– Дай мені буланого коїш, біле вбрання і спорядження. 
Вухо все те йому дало. 
І поїхав він містом, і всі казали: 
– Який гарний буланий кінь! Дивіться, який гарний буланий! 
Коли Хуан виїхав за місто, куснув вухо й сказав: 
– Дай мені в руки ті три прапори італійські. 
І вухо дало йому прапори. Хуан-Ведмідь узяв їх, знов куснув вухо й каже: 
– Хай я знов буду жебраком. 
І знов обернувся жебраком та й пішов до шевчикового дому. А тут і шевчик прибіг, хвалиться: 
– Чуєш, старий, який був кінь, яка краса! Вершник у білому привіз прапори! 
А Хуан мовчить собі. 
А в палаці усе вже було готове для весілля. Того, хто з’явиться з новими доказами, негайно женять на погрійсь королівні. І тоді знов виступили наперед Вирвидерево, Плетиланцюг і Рівняйгора й сказали, що то вони вирятували королівських дочок. А королівни водно казали, що вони цих молодців і знати не знають. 
Тоді король звелів: 
– Покажіть ваші докази! 
Але троє негідників нічого не могли показати. 
А Хуан-Ведмідь, узявши всі свої докази, куснув чарівне вухо й сказав йому: 
– Оберни мене знов на Хуана-Ведмедя. І перенеси в палац. 
І вухо перенесло його в палац. А королівни впізнали його й закричали: 
– Ось він, тату! Оцей нас порятував! 
Тут усі повернули голови і шевчик задивився на Хуана-Ведмедя, бо не впізнав свого гостя в такій гарній одежі. 
І король звелів: 
– Покажи докази! 
Тоді Хуан-Ведмідь підійшов до короля. А королівни взяли його за руки й кажуть батькові: 
– Оце ж наш рятівник, тату! 
А король: 
– Мені ваших слів не досить. Хай покаже докази. 
І мовив Хуан-Ведмідь до короля: 
– Сягни рукою в мою кишеню. 
Король сягнув рукою в Хуанову кишеню і витяг звідти три прапори італійські, та тільки мовив здивовано: 
– То ж треба! 
Тоді Хуан-Ведмідь підступив до королеви й попросив: 
– Покладіть руку в ось цю кишеню. 
Королева поклала руку в іншу його кишеню й дістала звідти голку з ниткою. 
– Ой, леле! – вигукнула вона. 
Тоді Хуан-Ведмідь підійшов до першої королівни, яку визволив з печери, й попросив: 
– Сягни рукою в цю кишеню. 
І дівчина витягла з кишені половинку золотого яблука й золотого гребінця. І сказала: 
– Я знала, що ці подарунки в його руках! 
В Хуана-Ведмедя лишався ще золотий перстеник. Хуан підійшов до шевчика, що переступав з ноги на ногу, й сказав: 
– Поклади руку в цю кишеню. 
Поклав шевчик руку в кишеню й витяг золотого перстеника. А Хуан-Ведмідь мовив: 
– Візьми цього перстеника, бо ти мій друг. Хай тобі це буде на згадку. 
Сказав король Хуанові-Ведмедю: 
– Ти одружишся з найстаршою моєю дочкою. 
І Хуан-Ведмідь одружився з королівною. 
Кому бублик, кому ковбаска – от і скінчилася казка. 
А хто ще трохи засидиться, той до стільця приклеїться. 



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: