ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Юшка з камінців
Юшка з камінців

Були собі колись дві сестри. Одну звали Анна-Марія, а другу – Вітторія. В Анни-Марії чоловік був крамар, а у Вітторії – вугляр. А всім добре відомо, що, звичайно, дерево носити й вугілля з нього випалювати – зовсім не те, що в крамниці торгувати та грішми кишеню набивати. Вугляр працював багато, а заробляв мало. Зате в його маленькій хатині, що стояла на узліссі, ніколи не було сумно, бо вугляр увечері лягав, а вранці вставав з піснею. Та ще й не все з тією самою, а щоразу з іншою. Звідкіля він тільки брав їх! І всі діти у вугляревої дружини Вітторії – а їх було дві дівчинки й три хлопчики – росли веселі, червоновиді і слухняні.
У крамаревої ж дружини Анни-Марії був син-одинак, та й той вередливий, плаксивий і злий. Як уже йому та мати догоджала, як вже його панькала, а він тільки худ та блід від люті. Тому багата Анна-Марія стала заздрити бідній Вітторії.
Аж ось у той край, де жили сестри, навідались лихі гості – люта пошесть, а за нею й смерть. Не минули вони й осель вугляра та крамаря. Одного дня сестри виходили заміж, одного дня й повдовіли.
Зосталася Вітторія з п’ятьма дрібненькими дітьми. Палити вугілля – не жіноче діло, а якоїсь іншої роботи все не траплялося. Тоді й надумала Вітторія просити допомоги в рідної сестри Анни-Марії.
– Допоможи мені чим-небудь, сестро,– стала благати Вітторія.– Дай хоч трохи хліба моїм голодним дітям.
– Де ви взялися, дармоїди, на мою голову! - крикнула Анна-Марія.– Спершу поприбирай у мене в домі, вичисти в хліві, нагодуй і напій худобу, обсапай город, а тоді будеш просити.
Вітторія поприбирала їй у домі, вичистила в хліві, попорала корів, подоїла їх, весь бур’ян у городі виполола, тоді зайшла до будинку.
– А тепер ще спечи хліб,– наказала Анна-Марія.
Коли хліб витягли з печі, то сестра Анна-Марія узяла найменше хлібеня та й подала його своїй сестрі Вітторії.
– Можеш приходити ще й завтра,– сказала, виряджаючи Вітторію, Анна-Марія. А нишком подумала: «Стривай-но, поділиш таке хлібеня на п’ятьох, то недовго вони в тебе будуть отакі червонощокі».
Прийшла Вітторія на другий день, а лиха сестра.Анна-Марія позагадувала їй ще більше роботи, ніж учора. А дала за все Вітторії ще менше хлібеня. І вирішила тоді Вітторія перехитрити сестру. Замісивши в багачки хліб, вона не помила рук, а, прийшовши додому, позшкрібала з них прилипле тісто й борошно у казанець, що кипів на вогні. Тож діти мали до шматочка хліба ще ріденьку, але смачну затірку і полягали спати майже не голодні.
Так робила Вітторія щоразу, коли замішувала тісто на хліб, тому щічки в її дітей все були рожеві.
Якось Вітторія сиділа в сестри на подвір’ї і молола в жорнах зерно. Коли бачить – у ворота заходить старий жебрак.
– Дайте, добра жіночко, шматочок хліба,– попросив старий.– За цілісінький день я рісочки в роті не мав.
– Нагодувала б я вас, чоловіче добрий, та я тут не господиня. Ідіть попросіть у моєї сестри.
Почула це Анна-Марія, вибігла з хати та як накинеться на бідолашного жебрака:
– Іди звідси геть, старцюго, бо зараз собаку нацькую!
За Анною-Марією вибіг її синок. Він нахапав камінців під ногами та й ну жбурляти ними на старого.
Дідусь повернувся, щоб іти, а Вітторія шепнула йому:
– Чекайте мене ввечері на роздоріжжі коло великих олив.
Упоралась вона з роботою в сестри й пішла додому. На камені біля олив
її справді чекав старець. Вітторія дістала з кошика загорнуте в хустину хлібеня, розломила його на шість рівних шматочків і віддала один старцеві.
Той узяв хліб і запитав:
– Чию ж це ти пайку мені віддала, жінко добра?
– У мене п’ятеро дітей, а я шоста,– відповіла йому Вітторія.– Отже, я віддала вам свою пайку. Та ви не турбуйтесь, я сьогодні добре наробилась і хутко засну. А хто спить, той їсти не просить.
– Дякую тобі красненько, люба жіночко,– сказав старий.– Може, і я тобі стану колись у пригоді.
Минуло кілька днів відтоді, як Вітторія працювала в сестри. Аж ось мазун Анни-Марії глянув на небо і побачив, що там ширяє орел. І скортіло раптом хлопцеві погратися з орлом, бо в нього, виявляється, такої цяцьки тільки й бракувало. Анна-Марія так годила своєму синкові, що коли б їй крила, вона миттю шугнула б у небо ловити орла. Та що крил вона не мала, то почала благати свого вариводу, щоб погрався іншими цяцьками. Проте хлопець вимагав тільки орла, а не діставши його, заходився верещати. І не стуляє рота цілісінький день, так що всі до вечора замалим не поглухли, а сам він захворів.
– А як там твої діти,– спитала в сестри Анна-Марія,– чи здорові?
– Нічого, здорові,– одказала Вітторія.
Анну-Марію аж скривило від заздрощів. Вона послала Вітторію працювати на поле, а сама мерщій побігла до неї додому. Як побачила, які в сестри веселі, свіжі й чемні діти, то ледь не заплакала з горя.
– Ну, небожатка мої любі, щоб вам пуття не було, чим це вас мати годує, що ви такі повнощокі та веселі? – І зозла аж ущипнула найменшого хлопчика.
– Та мама нам варить затірку,– сказав старшенький хлопчик.
– Затірку? А де ж вона борошно бере?
– Мама, як прийде додому, то зшкрібає з долонь у казанець тісто з борошном,– сказала дівчинка.
«Он воно що!» – аж затрусилася з гніву Анна-Марія.
Того вечора вона примусила сестру добре пообмивати руки, а наприкінці прогнала її геть, не давши навіть шматка хліба дітям.
Пішла сердешна Вітторія додому з порожнім кошиком. От підходить вона у розпачі до олив на роздоріжжі, стала й тяжко загадалася. Що вона скаже дома голодним діткам і чим їх сьогодні нагодує? Озирнулася довкола і раптом побачила край шляху три чималі камінці. Взяла вона їх, поклала в кошик і прикрила фартухом.
Очікуючи матір, діти, як завжди, принесли води, помили добре казанця й розпалили в печі. Коли Вітторія прийшла, вода вже закипіла.
– Сьогодні, дітоньки,– сказала вона,– у нас буде не затірка, а юшка з добрим м’ясом.
І вкинула в казанець три камінці.
– А довго м’ясо вариться? – спитали діти.
– Ой, довго, дуже довго, бо воно тверде,– сказала Вітторія і постукала дерев’яною ложкою по камінцях на дні казанка.
Щасливі діти побігли гратись надвір, а мати сіла біля казанця, в якому кипіли камінці, глибоко задумалася та й заплакала.
«Вже пізно, діти нагуляються і прийдуть стомлені,– думала вона,– я покладу їх спати без вечері. Так я їх сьогодні й піддурю. Але що буде завтра? Чи знайду я хоч якусь роботу?»
Аж зненацька двері відчинились, і до хати гуртом убігли діти. Вони привели з собою жебрака – того самого дідуся, якому Вітторія коло трьох олив давала хліба.
– Мамо! Мамо!–гукнув на всю хату старшенький син.– Дідусь каже, що й він хоче їсти. Дасте йому юшки з м’ясом?
– Аякже, аякже,– сказала Вітторія.– Та м’ясо ще тверде. Нехай дідусь погріється в хаті, а ви біжіть та ще трохи погуляйте.
Коли діти повибігали з хати, Вітторія сказала старцеві:
– Не гнівайтеся, чоловіче добрий. Минулого разу я віддала вам свою пайку хліба, а сьогодні й крихти не дам, бо в хатині нема ніякісінького харчу.
– А що ж то вариться в казанку? – спитав старець.
– Ет, бодай не казати,– камінці,– відповіла Вітторія.
– Навіщо мене дурити? Адже пахне м’ясом!
– Присягаюсь вам, там нічого немає, тільки три камінці,– сказала жінка, підійшла до казанця й зачерпнула повний ополоник юшки. Глянула на неї – та й очам своїм не повірила! В ополонику був добрий шматок вареного м’яса.
– А хіба я не казав, що пахне м’ясом? – промовив дідусь, хитро всміхаючись.– Кличте діток вечеряти.
– Юшку ще треба посолити, а в мене немає солі.
– У вас червоні очі. Це означає, що ви плакали. Може, сльоза впала в казанець, а солонішого за материні сльози немає нічого в світі.
Покуштувала Вітторія юшку, а вона й справді на сіль добра.
– Діти, а йдіть лишень вечеряти! – гукнула радісно мати й насипала повну череп’яну миску юшки.
– Та вріжте ж малим по скибці хліба до юшки,– сказав старець.
Вітторія похитала головою і сумно промовила:
– Нема у мене в хаті й крихти хліба.
– Знову ви мене дурите,– сказав старий.– Погляньте-но гарненько в миснику.
Вітторія слухняно підійшла до мисника й відчинила його – а там у рядочок стоять сім кругленьких хлібенят!
Коли всі гарно повечеряли, дідусь сказав:
– Тепер би нам усім з’їсти по шматочку овечого сиру і запити його добрим фруктовим соком. Підіть-но в льох та принесіть.
Вітторія встала й подалась до льоху, хоч і добре знала, що там навіть миші поживиться нічим.
Та тільки-но вона зайшла в льох, у неї аж очі заблищали: долі звідкілясь узялось чимале барило апельсинового соку, поряд на стільчику лежить велике кружало овечого сиру броччо, а зі стелі в’язками звисають кільця копченої ковбаси і свинячі окости.
Коли діти після вечері поснули, Вітторія вигукнула:
– Ой, синьйоре старче! Та ви ж, напевне, чаклун!
– А так, ви вгадали,– сказав старець.– Для мене не штука зробити
все те, що я оце для вас зробив. Хоч, правду сказати, за останню тисячу років я добре-таки натомився. Але в горах стоїть дуб – мій одноліток, і в його дуплі я завжди перепочиваю, коли схочу. Ось і зараз я вирішив задрімати років із сотню. Але перш ніж рушати в гори до свого однолітка, я хочу повіддавати всі борги. З вами я поквитався – усе, що я дав, ви матимете завжди. Цебто: в казанці ніколи не виведеться м’ясо, у миснику – хліб, у льоху – сир і ковбаси. А тепер мені вже треба йти. Я ще маю віддати борг вашій сестрі та її вереді-синочкові.
ї дідусь, охаючи, підвівся з лавки. Вітторія наздогнала його коло дверей, схопила за рукав і почала благати:
– Ой, ласкавий синьйоре чаклуне! Прошу вас, змилуйтесь над моєю сестрою!
– Я й радий би, та не можу,– сказав чаклун.– У нас, чарівників, незламний звичай – віддячувати кожному тим, що він заробив.
По цих словах дідусь пішов собі.
Вітторія до ранку очей не могла склепити. Хоч і лиха була в неї сестра, та все ж рідна! Отож тільки-но розвиднилось, вона мерщій побігла до Анни-Марії.
Прибігає, а сестра жива й здорова виходить із хати їй назустріч та й жаліється:
– Ой, лишенько мені, сестро! Вчора ввечері знову заходив до мене отой клятий стар... Ой-ой-ой! – і схопилася за щоку.– Той самий добрий дідусь і сказав, що кожного разу, як я почну сваритися, мені шпигатиме в зуби. А як його не сваритись, бодай його дідько вхо... Ой-ой-ой! Бережи його пресвята мадонна!
На розмову вибіг на двір і синок Анни-Марії з палицею. Побачив собаку, що сидів собі тихенько біля ганку, та як замахнеться вдарити. А палиця крутнулася – та лусь синка по голові!
– Ох, персику мій золотий! І тебе не помилував отой старий дур... Ой-ой-ой! От бачиш, сестро, дитині тепер і погратися зась. Кине камінець – себе й улучить! Я тільки те й знаю, що кладу холодного рушника до його синців та саден.
Вислухала все те Вітторія, засміялась і пішла додому.
Відтоді, як стались ці події, минуло трохи не сто років. Отож незабаром знову прокинеться старий чарівник і почне вештатись по світу. Може, й вам, діти, він десь зустрінеться. Тільки ви його не бійтеся – він дідусь добрий. Але пам’ятайте: він кожному віддячує по заслузі: що хто заробив, то те й дістане.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: